Я почав палити наприкінці 2021-го року по відомим причинам, та й не тільки. На початку війни я пройшов череду втрат та розчарувань і надалі вже не міг бути спокійним без нікотину. Я був щасливим, коли бачив в себе в кишені пачку цигарок, добре якщо я йшов десь в лісі, де нікого не було. Я міг просто зупинитись витягнути одну, обов'язково понюхати її, як наче там якийсь першокласний тютюн, а не відходи виробництва, в перемішку з хімією. Але мені було байдуже, я витягував цигарку, нюхав її, підпалював. Цигарка хрустіла від вогню, птахи зойкали десь у лісі передаючи повідомлення один одному. Я сидів на дереві, що впало від вчорашньої бурі, махаючи ногами. Я був там, виходцем індустріального світу серед примітивної, але такої разючої величі природи. Темрява і світло дерев, що переливались, коли тінь приходила і йшла - гріли мої руки. Куртка просочувалась димом, мій мозок просочувався щастям, неначе я саме в тому місці, де й маю бути. Потім в мене почав з'являтись кашель і стало важче дихати. Я вирішив перейти на iqos і використовував його аж до 2025-го. Кожен мій день починався зі стіка, і закінчувався ним же. Я не міг пити каву без нікотину, я не міг працювати без нікотину, я не міг говорити без нікотину. Неначе це першіння в горлі та запах паленого сіна додавало фарб в кожен мій день. Я випалював себе як цигарку, бо знав що від цього залежить моє щастя, моя успішність на роботі і загалом настрій. Чим далі я палив, тим більше я хотів палити. Все це "більше" і "більше" добре позначалось на моїх близьких людях. Я зривався, ігнорував їх, ображав. Наче навмисно. І тоді я вирішив кинути. Через майже 3 роки тютюнового життя я вирішив кинути це. Спочатку розратованість загострилась, в голові свербіло так, неначе ти на піку агресії, потім затишшя. Перед бурею. Але вже іншою. В якийсь момент мозок вирішує сказати тобі - що все твоє життя марне без затяжки цигарки. Коли ти усвідомлюєш, що лише вбиваючи себе - ти був щасливий.. саме тут він розконсервовує твою апатію початку 2022-го року, коли ти був вже ледь не на повному дні і вирішив купити щастя в кредит. Щастя залишає мене як жінка, яка любила фатальність мого самознищення, але ніколи мене не хотіла. А вже коли ти відкриєш очі - отримуєш удар в серце.

Останні дні схожі на те, що я так і не можу прокинутись. Ось ти спускаєш одну ногу з ліжка, потім іншу, підтягуєш тулуб вдягаєш піжаму, підіймаєш тіло. Підлога під тобою схожа на перину. Босоніж йдеш в ванну кімнату. Дивишся в зеркало, посміхаєшся, береш зубну щітку, пасту. Текстуроване вікно, за ним світить сонце. Випльовуєш пасту. Дивишся в зеркало і скалиш зуби. Напрочуд легко вдягаєш куртку, шапку, виходиш надвір, і не відчуваєш холоду. Далека планета з'являється в небі, на неї світить сонце. Відкриваєш пачку сірників. З першого разу запалюєш цигарку. Стоїш, вбираєш дим і посміхаєшся. Мимо двору йде дівчисько, вітається і махає рукою. Над її головою з'являється хмарка з емотіконом. Знайоме лице, та й хай. Задзвонив телефон. - Послухай, диск на 80 гіг, але не пустий. Наче й небагато, але щось є. Не будеш шкодувати, якщо протру всі кластери нулями? Переміщаєшся думками в інженерну. Посміхаєшся, затягуєш дим: - Що там залишилось по папкам? - Зара, слухай. Чуєш мене? - Чую кожне слово. - Значить що: системні файли, приховані. Видалені файли в корзину... А, ну да, значить це моє. Далі йде папка з скріншотами мессенджерів - 35 гігабайт, папка "Моя вірші та проза" - 55 гігабайт, але там лише одинакові відео з різних ракурсів, де ти сидиш перед дзеркалом без одягу, тримаєш в руках свій... Насупивши брови, стискаєш в руках телефон, дивишся на нього і говориш: -Міша, що за недолугі жарти?! Німа пауза. Невже знову сон? Прокидаєшся в авто без даху - дивишся на позначки поміж дерев, кілометраж. Думаєш прочитав правильно, та ні - здалось. Пропустив розвилку ще 3-4 роки тому. На сусідньому сидінні чувак у масці мавпи кладе руку на твоє плече і говорить розчарованим тоном: "Ти не мав сідати в це авто взагалі. Будь що з того, що ти спробуєш зробити далі не принесе нічого хорошого. Все що ти зробив до цього - вже ні для кого не має ніякої цінності". Дивишся в дзеркало і говориш: "Краще б у мене не було почуттів". Летиш на всіх парах і в останній момент давиш на гальма. Попереду розвилки, незвично багато, але всі все-одно стікають в одну сторону - бетонну стіну. Гальмуєш, виходиш з авто, хоч й пізно - стіна зсувається з місця і наближається в твою сторону з великою швидкістю, яка збільшується в геометричній прогресії. Удар - і твій мозок перетворився в желе з безліччю проводів та штекерів, якими ти все-одно не вмієш користуватись. Ти перетворився в шматок лайна на підошві. Відкриваєш очі. Спускаєш одну ногу з ліжка, потім іншу, підтягуєш тулуб, вдягаєш піжаму, підіймаєш тіло. Підлога холодна, як лід, але тобі все-одно, йдеш в ванну кімнату. З ненавистю дивишся в зеркало, береш зубну щітку, пасту. Текстуроване вікно, за ним цілковита темрява. Випльовуєш пасту разом з кров'ю. Чувак в мавп'ячій масці хитає головою і цикає. В голові спливає вогник спогадів, де ти знаходиш контакт з інопланетянином. Ви обидва цілковито щиро і точно киваєте головою. Не помічаєш, як нашіптуєш улюблені розмови і наспівуєш улюблену музику. Твоє відображення в дзеркалі скалиться, як скажений пес, стискає зуби і говорить тобі: "Закрий свого поганого рота". Дзеркало тріщить і розламується на уламки. Вдягаєш куртку, виходиш надвір. Далека планета цикає на тебе з чорного неба. Дістаєш пачку цигарок, запалюєш одну - мимо. Вітряним пострілом вогонь вмирає, так і не затанцювавши. Береш ще одну, вітер пролітає в двір, набирає обертів розганяється і хвостом збиває ще один вогонь. Береш запальничку, запалюєш цигарку. Прохолодно. Мимо двору йде дівчисько, посміхається, але до тих пір поки ти не кажеш "Вибач, та я не буду з тобою більше вітатись". Через момент настрій в її обличчі змінюється вона хапає найбільший камінь, що трапився під рукою і двома кроками підбігає до тебе і з розмаху кидає його в тебе. Падаєш зі ступеньок, так недолуго й комічно наскільки це можливо. Ще один удар і твої думки перетворюються з чітких образів на клякси фарби. Ще один удар, дивишся на біржовий ринок - ти коштуєш менше одного рубля. Задзвонив телефон. Береш слухавку: -тримаєш в руках свій пеніс. Цигарка майже приймає абсолютну вертикаль в твоїх губах. Судорожно дивишся в телефон і прислухаєшся. - Слухай, там є люди? Мені хтось плескає в долоні? - Так - ти сам, не знаю, як у тебе це виходить. Нікому ти нахуй не здався, щоб тобі в долоні плескали. - Міша, скинь мені ту папку зі скріншотами на мережевий диск, все інше стирай і не думай. - А, ну да, скинув, починаю затирати диск. Чуєш, як інженер в телефоні натиснув і відпустив клавішу миші. Прокидаєшся у ліжку. Спускаєш одну ногу з ліжка, потім іншу, підтягуєш тулуб, підіймаєш тіло. Підлога холодна, як лід - вдягаєш капці і йдеш в ванну кімнату. З жалем дивишся у дзеркало, цикаєш і посміхаєшся, береш зубну щітку, пасту. Текстуроване вікно, за ним не розгледиш жодного відомого тобі образу. Випльовуєш пасту разом з кров'ю. Дивишся в дзеркало і скалиш зуби. Тягнеш через коридор по підлозі чувака у інженерній робі та у масці мавпи. На бейджі надпис "Уран". Сірників немає, цигарок також - береш запальничку, підпалюєш хлопця. Далекої планети нема, втім, сонця також нема. Дзвонить телефон: -Йо. Диск чистий, як скельце. -Дякую, сподіваюсь без подальших ітерацій. -Не зрозумів тебе, що ти..? Кладеш слухавку, підпалюєш сірник від Урана, він кричить, ти посміхаєшся. Казав, що холодний, як лід, а горить так, наче облитий пальним. Береш в руки диск з усіма скріншотами і з усієї сили кидаєш об стіну. Диск прогинається під ударом і падає на землю. Перед тобою проноситься вся дорога в авто в таймлапсі, де кожна позначка на дорозі говорить тобі "До зіткнення 180 кілометрів", "Ти йолоп", "До зіткнення 179 кілометрів", інопланетна мова, ти голий перед дзеркалом і удар об стіну залишається останнім кадром, як вицвіла картинка, через яку ти дивишся, немов через фільтр. Ти це заслужив цілком і повністю. Тьмяна лампа над тобою ледве гуде і мигає. Обпираєшся на раковину, дивишся в дзеркало. Відображення несхвально хитає головою і говорить: краще б у тебе були хоч якісь почуття.

Сьогоднішній день пройшов беззаперечно жваво. Я навіть не міг згадати, коли хоча б раз міг відійти від комп'ютера. Весь час треба було слідкувати за числами то там, то тут, тримати в голові декілька замовлень і переключатись між ними в залежності від пріоритетів. Зазвичай в такі дні час летить швидко, щойно був ранок, ось уже 5:30 вечора, робота майже закінчена, але за 10 хвилин перед закриттям офісу приходить клієнт, весь "на голках", мовляв "вибило світло десь у районі, вся робота коту під хвіст, разом з базами даних зникли фотоархіви за всі роки і декілька важливих документів. Такі замовлення зазвичай просять зробити максимально швидко і, відповідно не за малі гроші. Тому я вирішив залишитись на ніч щоб спробувати трохи заробити, тим часом, колеги обговорювали сьогоднішній матч збірної з кимось з іноземних гостів. Однозначно я заздрив їм, хоча й ніколи не любив футбол, все ж змалку час від часу дивився з татом декілька матчів. Дуже обережна гра, багато пасів і весь час відступ, доки не знайдеться потрібний момент для контрнаступу. Справа в тому, що ніколи не знаєш, що буде через хвилину. Ось м'яч біля воріт, та майже через мить може бути запекла боротьба на протилежному боці поля. Все ж мені більше подобалось дивитись не телевізор, а спостерігати, як тато схвильовано пильнує кожен рух, що відбувається по ту сторону екрану. Потім свисток, я ж кажу, не помітиш, та й камери всього не схоплять. Хтось промазав по м'ячу і підкатом точно в щиколотку. Матч зупиняється на деяку мить, щоб суддя міг дістати свисток і винести вирок. Пам'ятаю, що в один з таких вечорів я так й не досидів до кінця матчу, батько заснув прямо в кріслі з пультом в руках, а я ввімкнув старий комп'ютер, і гру, де тобі треба було рятувати планету від прибульців. На одному з рівнів була якась чудернацька музика з бонго, том-томом і синтезатором, наче на пляжі дискотека в самому розпалі. Загорілі дівчата з маракасами, серфери і шезлонги обабіч берегу малювались в уяві. Та замість цього там були незграбні прибульці на якомусь піратському кораблі на фоні заходу сонця, які, здавалось не розуміли сенсу окупації околиць гавайських пляжів. Я спробував зайти в режим мультиплеєра, та гра була настільки стара, що втратила будь-яких інтерес у гравців. Я бачив на екрані 5-10 пустих серверів, створених самими розробниками з картами, які час від часу змінювались по таймауту. Коли я зайшов на один з них я просто блукав пустими коридорами, дахами низькополігональних текстур, квадратних моделей і ще тоді ледве народжених шейдерів на скляних і металічних об'єктах. Я задумуюсь про минулих дизайнерів та розробників у нічних офісах, гаражах, де вони зараз. Чи згадують з якою старанністю будували ці рівні, очікуючи, як хтось буде досліджувати всі їх темні кути та кімнати? На текстури цих рівнів падає післяобіднє сонце і ці старанно викарбувані поверхні та стіни виглядають абсолютно так само, як і 20-25 років тому. Без жодних втручань та патчів все набуло лиску і вкрай простої невимушеної краси недовершеності. Сиди і думай, яке захоплення було в голові цих людей, коли гра вперше вийшла в прокат. Сьогодні я мав піти на вечірній чілл десь у центр старого міста, тому кинув в рюкзак легку рубашку з пальмами і поставив в холодильник пляшку спиртного. Щоправда тепер мені це не знадобиться, тому щоб не відпускати атмосферу вечору п'ятниці, я вдягнув рубашку прямо в інженерній і приступив за роботу. Я отримав 6 дисків, доволі нових на вид, без жодних проблем при діагностиці. Всі диски формували один масив Raid 5-го рівня, 6-го рівня, 5-го рівня. Різниці майже немає, алгоритм майже однаковий, тільки в 6-му рівні два з дисків використовуються, як надлишкові і не містять ніяких даних, лише обчислення алгоритму базованого на інформації перших чотирьох дисків. Задача полягала у визначенні розміру страйпу щоб можна було зібрати масив в одне сховище і зтягнути дані собі на комп. На це пішов якийсь час, тому я запустив пошук по байтам початку розділу і, щоб вбити час став роскручуватись на кріслі, поки комп'ютер робить свою справу. З-за відсутності доброго заземлення можна було випадково торкнутись до серверу і погасити його на долю секунди. Після чого зазвичай вся робота йде коту під хвіст - тебе б'є статикою, комп'ютер б'є статикою, після чого він з фейспалмом перезавантажується, колеги розвертають свої стільці і починають тобі плескати з непідробною емпатією і невеликою долею насмішки. Бери маркер і малюй погони на стінці системного блоку, ще один фейл в копілку фатальних помилок. Коли я згадав це, то вирішив залізти з ногами на стілець і відштовхнутись спиною подалі від обладнання, з-за чого спинка стільця не витримала натиску і вилетіла з пазів і разом зі мною, переляканим до чортів, достатньо стрімко полетіла на підлогу. Жалюгідне видовище. Микола Федорович знову зхалтурив і замість нормального стільця приніс якийсь старий, що стояв на складі прикиданий коробками. Зараз він десь крутиться у ліжку і бачить солодкі сни під наглядом вечірніх ліхтарів, обмотаний простирадлами, а я пожинаю плоди його роботи з викруткою і почорнілими пальцями від мазути, чи чогось іншого чим він вирішив змазати той клятий стілець, щоб він не скрипів при кожному дотику. Вже мабуть була друга ночі, і як би молодий мозок не згадував безсонні ночі в часи універу, організм благав сну. А я з відкритим ротом, забувши зняти ганчірку з рук сидів перед монітором. Вказівник покірно зупинився на першому секторі розділу. Залишилось взяти блокнот, розкреслити таблицю і підібрати правильний розмір страйпу. На це пішло декілька комбінацій і переборів, та все ж я отримав своє і знайшов правильний. База запустилась, документи відкрились, а от деяка частина фотографій була не зовсім в хорошому стані. То тут то там з за пошкоджених фрагментів тіла фотографії проглядались строкаті горизонтальні смужки. Деякі перекривали важливі частини фото, деякі були майже за межами зображення, тому не створювали проблем. В будь-якому випадку, кращого результату досягти неможливо. Час зливати інфу. Підійшовши до стінки з тех-носіями я дивився на них як наче стояв перед вітриною з різними сортами вина. В цьому випадку вік носія грає в протилежну сторону. Потрібно вибрати наймолодший з дисків щоб не втрапити в процесі відновлення даних на мертві сектори і не почати натомість все спочатку. У напівсонному стані звичайні дії схожі на міраж, чи на перебування у недовготривалому трансі. Мозок взяв на себе всю рутину і розбудив мене тоді, коли треба було вибрати конкретне рішення. Вентилятори серверу гуділи і не справлялись з температурою дисків, тому приміщення добре прогрілось, навіть з відкритими вікнами в червневу ніч. Тому я запустив копіювання даних на робочий диск і поки рядок стану повільно повз до ста відсотків я вирішив вийти подихати свіжим повітрям. Сторож ввімкнув якийсь серіал і заснув, мабуть, на самому цікавому. Пам'ятаю, як тихо прикрив двері і вийшов надвір. будівлі були облетені тінями, як плющем. Мавки і лісовики зелених квітневих садів перекочували у кам'яні джунглі й пристосувались до життя у скверах та вуличках індустріального кварталу. Невимушена недовершеність образів міста грала з моїми думками. Я уявив, як завтра хтось прийде за диском і побачить архів з фото, на яких злим жартом полосять наслідки збою комп'ютерної програми, зачепивши всі незаймані кольори та орієнтири минулих років. Хтось буде згадувати минулі речі і мозок домалює відсутні деталі, можливо навіть ті, яких ніколи ніде не існувало. Але не в мою зміну.