Вірші
палімпсест
я придивляюсь в далечінь -
вогонь тривкий зорить на мене.
десь там, світання невтоленне,
виводить чорним шрифтом тінь.
слабіють зорі безіменні,
згасає в світлі мла століть.
шепоче крихко й нескінченно,
вже ледве сонна верховіть.
їй вітер тихо казку мовить,
хитає віти з боку в бік.
"дивись - світають метеори,
а там згасають вочевидь.
ондо - струмують горизонти,
отам - лиманів дикий пліт.
тут, на індиговім роздоллі,
колись, весніє новий цвіт..."
я вітру зимний слухав спів
й плекав гербарій поміж перст.
в обіймах степу й сивих снів,
згубивсь посеред тих сонетів
і вже не бачу ані неба,
ані вогню жорстокий взір.
лишень комети, наче леза,
полоˈсять платонічний зір.
я придивляюсь в далечінь -
вогонь тривкий мене проймає,
хвостами свище мов батіг.
він ставить незручні питання.
виводить
чорним
шрифтом
тінь.
0
0
80
типографія.друк.вигнанець
крапки чорноокі, слова копійчані.
в блідому тумані - бліді сподівання.
Я мушу примарним, та хочу істотним,
ще тим - тогорічним - у серці багряним.
чи маю смиренним, й, нарешті, безмовним?
Я, все таки, маю, що, врешті, сказати.
Я, все таки, прагнув би, врешті, бачити.
колись обирати і бути відкритим.
можливо неправим, можливо ворожим,
можливо вигнанцем, але точно справжнім.
декламація бруду, спотворення чистого.
місцями вульгарно - щоб я мусив цинічним.
щоб прагнув жорстоким, подекуди зимним.
нарешті зручним або, для всіх, божевільним.
щоб я вже, нарешті, забув, що людина.
«готуйсь по команді - лівою-правою!
тут чорне, тут біле! - ти лівий, чи правий?!
свідомий, ворожий? чого такий млявий?
чи ти нехрещений, чи святий - православний?
лиш ліве, чи праве. чого, сука, млявий?!
чи ти сім'янин, чи підар дирявий?
ти з нами - чи з ними, ти з ними - чи з нами?
питаю востаннє - ти лівий, чи правий?»
0
0
77
untitled
Нещодавно я бачив сон -
Ти збираєш маки в саду,
Місяць вийшов з-за хмар
І обійняв тебе посеред вишень.
Так дивно, та я зовсім тебе не знаю
Щоб навіть дивитись на тебе..
А я стояв десь на стежці,
Допалював залишок цигарки
І ховав руки у кишені.
Наче вже так було холодно і тривожно,
Що і серце тремтіло.
Я б назвався другом,
Бо не порушив би цю тишу
І залишив би все на своїх місцях
Перед тим, як піти,
Як би ти цього хотіла,
Але ніколи в житті не сказала.
А може я просто самозакоханий дурень
І цього всього ніколи не було.
На місці саду стара типографія,
Ти за друкарською машинкою.
Сонце сьогодні не обіймає твої руки
Черговий лист, на кшталт твоїх поем
Які я так хотів би побачити,
Але ти нікому їх не довіриш,
Тому вони стають ціннішими за золото.
Недосказаність і тривожність,
Як холодна війна -
Пильнуєш горизонти, та на всяк випадок не торкаєшся зброї,
І при цьому говориш собі, що все так, як має бути.
Світло від цигарки збентежило тебе
Та мені нічого від тебе не треба.
Можливо це не закоханість і я не твій друг.
Щось інше - що нікому не завдасть шкоди
І при цьому залишить цей пейзаж, як приємний спогад
Про те, що тебе хвилює, але не робить боляче.
Пам'ятаю ти сказала, що твоя війна також триває
І, здається, тоді я впізнав твоє обличчя.
Серед крон дерев заснув місяць,
Вишні хитались від вітру
І маки шепотіли в високій траві
Рядки з твоїх ніким небачених віршів,
Що ти друкувала в туманний день
Десь на околиці ранкового міста.
І на всяк випадок попросила не відповідати на цей лист
Ніколи.
1
0
206
Uranus-220Y5X26Z.. автобіографія
якби народився небесним тілом,
мабуть я був би Ураном,
чи його близьким супутником.
прокидався б в абсолютній темряві,
наче світла ніколи не існувало.
коли я вперше відкрив очі
то не міг повірити у всі кольори,
які відкрив для себе вперше,
але виявилось, що вони були не для мене.
пізніше я з'ясував, як працює світ
і обрав для себе лише один.
й тепер несу його всередині себе,
як нагадування про всю палітру.
ти ніколи не зможеш розбачити те,
що колись зустрів в своєму житті,
чи забути ті слова, які почув вперше
боячись таємничої невідомості.
я колись також був допитливим малим,
п'янів від кожного побаченого відтінку,
біг з широко розкритими зіницями
назустріч ранку, наче темряви не існувало.
зараз ти роздивишся там моє крижане серце,
що загубилось десь на рівнинах Арктики.
жоден крейсер не міг дістатись до нього,
а я не мав правильної частоти
щоб просити про допомогу.
знаєш, колись я дивився на старі фотографії
й не міг повірити, що помилюсь в розрахунках
і зверну не туди,
що мої очі колись будуть червоними,
а руки тремтітимуть з кожним ударом грому,
коли я випускатиму дим із легень.
та зараз я прийшов до інших чисел -
близько 216 нижче нуля,
й на горизонті майорить лише один колір.
для того щоб іноді згадати про тепло,
треба промерзати до глибини кісток.
в мене завжди абсолютний нуль співчуття
до туристів, які так романтизують холод,
але ненавидять його всіма своїми клітинами.
а пізніше потопають у полум'ї ночі, згораючи дотла.
мабуть сьогодні ти не побачиш Урану серед зірок,
бо не знайдеш часу, щоб забруднити одяг об траву.
та ніч - єдиний друг, який завжди приходить вчасно
і ніколи не задає зайвих питань.
страждальний анонізм,
руки тремтять, наче тремор - моє довше ім'я,
очі закотились за орбіти моєї свідомості,
може колись я востаннє побачив би зірки
у першому й останньому пострілі рушниці,
та тепер я залишусь тут назавжди,
як неоцінена картина початківця,
де після ночі приходить ранок.
1
0
206
Марко/Поло
Marco
Ти завжди ідеально підбирав одяг
Під блакить океану, чи танець папороті,
На твоїй руці завжди знайоме татуювання і годинник
З подряпинами на пожовклому склі,
Який ідеально вписувався в твій настрій
І під твою чергову історію з життя.
Marco
Пам'ятаю, колись ти сказав, що покохав,
Витягуючи з кишені його фото,
Але зізнався, що втомився від цього всього
І хочеш сховатись подалі від всіх.
Тому ми одразу зібрали речі у валізи
І поїхали на край світу.
Marco
Ти обрав старе місто, десь на півдні Європи.
Гостинні посмішки, один з багатьох сицилійських акцентів,
Зустріли тебе, як рідного сина.
На кожній стіні картини, скульптури у профіль.
Мабуть щось із класики.
Marco
Я нерозбірливо бачу твоє волосся,
Фарбоване у колір моря,
Всупереч вечірньому сонцю і співу чайок
І п'яний танок на терасі.
Marco
Мабуть в твоїх очах народжувався всесвіт,
А в кожному подиху новий джаз.
Думаю якби я тебе не знав,
То точно б закохався з першого ж погляду.
Marco
Я пізно побачив хворобу в твоїх па
І дивні пігулки, розсипані на білій ковдрі.
Як ти здійснив свій останній рух -
Жодного звуку не було чутно навколо.
Marco
Я не встиг підхопитись зі свого крісла,
Як ти випустив келих і він розбився,
Заявивши про себе, як останнє слово
У шумі вечірніх вулиць, у твоїй останній історії.
Marco
Твої пасма підхопив італійський вітер
І сховав ними твоє обличчя, твої блакитні очі,
Напівоголене тіло у химерному положенні,
Ледве прикрите сорочкою з папороттю.
Старий годинник і татуювання,
Кільце над вигинами губ, що вбирали останній ковток повітря
І руки, що не встигли схопити з собою
Вечірнє сонце, політ чайок і аромат апельсинів.
Marco
Ти найпрекрасніший з усіх картин, скульптур у профіль
Нова класика, і ноти джазу в бурхливому місті,
Келих терпкого вина на вечірній терасі
Polo
0
0
148
спутник
любовь -
это всегда неизбежный,
бескомпромиссный
краш тест.
страдания взрывающихся звёзд
на изогнутом капоте.
отточенный удар и боль бьющего.
никогда не храм, или безоблачное небо.
конечно
это всегда сражение,
в котором нет победителей.
только куски
обезображенных сердец.
разлитое вино, и тряска пьющего,
в надежде найти хоть что-то,
что могло остаться
в разбросанных, как вещи,
воспоминаниях,
в неудачно подобранных словах,
утекающих сквозь половицы.
я видел их,
лежащих в промокшей кровати,
их безразличие и громкое молчание,
и стакан крепкого алкоголя.
давай останемся старыми добрыми.
вселенная рождается опять,
но может, в последний раз, выпьем кофе,
вспомним былое с улыбкой -
война окончена, копья сложены.
любовь -
это всегда пробуждение глаз
и сомкнутые руки,
вопреки острому стеклу
и горящему небу.
никогда не капитуляция.
конечно
это всегда сражение,
в котором нет проигравших,
только тропы шрамов и рваные раны,
последние враждующие комбатанты,
делящие последнюю папиросу,
смеющиеся и плачущие.
это всегда гербарий
подаренных тобой цветов,
который она хранит
в кармане пальто, а ты между строк,
звук заводящегося двигателя
в машине, которую никто не умеет водить.
0
0
154
статика та істмен кодак
я ніколи не був милим,
в тому плані,
що не кричав про Бога
і не дрочив на Мері Поппінс.
всі інстадіви з оголеними грудьми,
та стегнами у перспективі,
бліда шкіра і роковий погляд.
хтось тут точно знає місцевий фетиш
ніхто не хоче торкатись бруду -
ідеальні сторіс в ідеальному світі.
вони нервово ходять навколо останнього стільця,
з гордо піднятими підборіддями,
і бояться не прогавити момент.
не називай мене милим -
я б продав тебе за один пожмаканий доллар,
чи касету з найбруднішим бдсм-порно.
не посміхайся, якщо всередині нічого не горить.
я ж бачу, як тремтиш серед білих стін
і кожне слово віддає вульгарністю.
я ніколи не любив мистецтво, яке вчаться любити,
і між двома яблуками обирав тільки червиве.
так і з людьми. знаєш - я завжди любив статику
і кожен недолік, бо чи не в цьому прекрасність?
мої товариші завжди тримались особняком
і ніколи не ставали на коліна,
навіть якщо їм заплатили б за це всім світом,
чи треба було перевзуватись.
ну, знаєш, коли починає пахнути смаженим.
а я лише одна з нечітких фото,
що не удостоїлась й прояву
але в цьому вся суть -
мені достатньо одного спалаху
вся інша плівка втрачає всяку цінність
0
0
175
хвилі
тебе збудив шерех ковдри в кімнаті навпроти,
мабуть хтось хотів нагадати тобі - це досі сон.
твоя музика нині позбавлена слів і розладжені клавіші
звучать в тон твоїх зимних турбот, в контраст
строкатих ліній на ідеально чистому аркуші.
багато з них так й не відчули твоїх дотиків -
поки ти вагаєшся, фарби залишають логічний слід на полотні,
як нагадування про те, що момент було змарновано.
звичайно ми з тобою ніколи не називали це поразкою
і посміхались, щойно брали нове і починали спочатку.
ці кораблі за вікном завжди розбиваються об хвилі,
немов паперові, щойно закінчують свій рейс.
хто ніколи не бачив суші за рукоятями штурвалу
прокидається тільки тоді, коли всі материки вже позаду,
освистаним північним вітром,
без видимих ознак ушкоджень.
ніяких сюрпризів для морських вовків
і балакучих акул на поверхні океану,
для кого сон, частіше за все, дорога лише в одну сторону,
а світила годяться, тільки коли прилади починають хибити -
не впоравшись з очевидним маневром, судно зазнає удару.
авжеж твоє серце завжди хвилюється,
коли хвилі підходять до твоїх порогів,
навіть не усвідомлюючи звичний порядок речей.
але рано чи пізно гроза вщухає, залишаючи за собою
мокроокі, але спокійні хмари, на чистім папері.
можливо ти часто забуваєш, що таке прокидатись
після жахливих сновидінь,
посміхатись своєму відображенню
так щиро, як нікому на світі.
можливо маєш зізнаватись собі, що ніякі бурі
не зіб'ють тебе з маршруту, доки маєш себе.
і такі різні моменти, що переливаються
під чуйним наглядом розладжених нот,
що завжди лунають у такт,
і строкатих ліній на новому аркуші.
без жодних сумнівів.
0
0
140
.
Кому всі ці заплутані дороги?
Куди летять комети в безпроглядній ночі?
Впадуть чиєїсь юності остроги
Так поспіхом і на ранкові роси,
На верби, схилені до глибини води.
Кому розквітнуть навесні кульбаби?
Хто піддається їхній чуйній звабі?
Хто там пильнує посеред дерев у лісі
Щоб впали промені точнісінько на них?
Куди прямують в ранок круторогі?
Чи йдуть по цим заплутаним дорогам
До того, хто завжди руба з плеча?
Чи в нього прокидається печаль?
Життя всіх розставля по сторонам -
Хтось йде до цілі всім по головам,
А хто радіє світлій днині
І своїй рідній оселині.
Воно запалює нас мов цигарки
У жвавім вихрі безпощадного часу.
Хто вийде хоч на мить, подивиться, та й знов.
Когось геть занесе, немов на страшний суд,
Що і не випутається із тих оков.
Ось бачиш, як сірник охоче
Палає? Як же ж хоче бути!
За мить згора й немов шепоче.
"Ось бачте - я живий,
Про мене ж пам'ятайте
Не забудьте."
0
0
135
***
в холодному шепоті осені,
в мовчанні безмовних вулиць,
знову ховаєш свої слова -
поеми, написані в зошиті -
у келих,
допитий до дна.
200 кави, синці під очима,
принтер друкує зайві слова
ми всі партизани блідих коридорів,
ніколи не чуті сповна.
буденність вечірніх маршруток
верта приколисаний смуток.
коли місто гучне засина -
ти знов мандруєш одна.
бездоганне фото у ще одній сторіс -
над яскравою посмішкою втомлені очі.
ми, буквально, тривога цього мегаполісу
в неохочих обіймах милосердної ночі.
але я вірю, що прийде ранок,
ти мигцем заглянеш в свої зіниці
і твоя посмішка буде приємніша за всі світанки,
і таємничіша за всі таємниці.
2
0
152
вчися літати
Синець під оком, розтрощена лінза,
На колінах - гвинтівка,
На пальто - руїни старого замку.
Сьогодні я знову бачив цей сон,
Натовп шипів мені прямо у вуха,
Наче білий шум, а потім і сам
Екран телевізора.
На моєму пальто ти бачиш верхівки крон,
А я - високі дерева і алебарди.
Уран заявив, що втомився мовчати
І розповів комусь про цей дивний сон.
А потім, точнісінько в око, вдарив прикладом.
Сардж стояв на краю замку і дивився, як хитається ліс,
Як танцюють тіні посеред дерев і, в сотнях рук, алебарди,
Страх стікав по його щокам - він втрачав свою вісь,
Я втрачав терпець і, мабуть, міліарди
Несказаних слів й непочутих зізнань.
Мартін намагався тікати хащами
Та не в той бік, він сповільнював терції.
Та я був трохи швидший
І плакав, коли він просив пригадати старі фотографії,
Як цілився в його серце,
А потім тягнув його за волосся згарищами
Проспаних мрій і стертих історій.
Картини стають розмитою метаморфозою,
А кожен кадр - двадцять п'ятим,
Коли ти у натовпі.
Будь в кожній миті найглибшою прозою,
Вимкни тв - в цій кімнаті
Не тобі сьогодні зникати.
Та тобі слухати, що говорять дерева
Чи вперше скерувати літак.
Навіть якщо не вмієш літати
Абсолютно всі роблять це вперше.
0
0
121
стрімголов
Неначе сонце сходить там, де засинали ще учора
І я був тихим немовлям,
Хитав колиску й в небо нічне, чорне,
З занепокоєнням вдивлявсь
Й не бачив там нічого.
Хитались й шибки - віяв вітер,
Неначе в вікна заглядав,
Проводив зорі непомітно,
За обрій місяць проганяв.
А вранці повертавсь в село
І вештав сонними дворами,
Кленовим кронам розправляв чоло,
Немов розчісував, та й знов
Лугами і ярами.
Чи пам'ятаєш, як асфальтом, босоногі,
Ми мчали наперегонки тіням і грозам
Й усі сердечні стужі та морози
Скресали в наших люблячих руках.
Тернистим шляхом човгали до мрії,
Довірившись вмираючій надії,
В дрімучі хащі несли щоєсили
Ми наші незгасаючі світила.
Бо найгострішим стрілам і булатам,
Словам оманливим, болючим, не здолати
Усе, що так палає в серці ясно.
В твоїх й моїх очах вогонь не згасне.
Не поведе у вічність за собою ніч -
Їй ранок сипле зорями навстріч,
Мітлою проганяє геть гнітючі сни
За сивий горизонт нічної пустоти.
Це все закінчиться і прийде світанок,
Розійдуться врозтіч чорні тумани,
Лишать за собою прозорий серпанок
І синього неба розлогі поля.
І я точно знаю, що будемо плинуть
В безмежнім потоці сьогоднішніх днів.
Бо серця тривожного стукіт не кине,
І чесного слова не сплутає гнів.
0
0
144
ххх
Чаруюча темінь цілує у скроні
Стихають вітри, замовкають слова
Колихається зорі в чутливих долонях
Колиса тихі ночі висока трава
Замовкають думки на вигинах тіла
І німіє контроль на тремтячих вустах
Десь розжевріє голос мій і зімліє
В мовчазних і палких паперових листах
Затамується подих в мереживнім цвіті
І дотичних до серця обрисів мрій
Та розтопиться крига, і буде горіти
У коханій тамуючій тиші нічній
Я хотів би знеструмити нерви спокуси
І артерії щастя розрізати вщент
І залишитись в цій необласканій пустці
Та не знайду коханню еквівалент
Я хотів би забути суміжні дороги
І розкреслені Богом обриси снів
Де у шторм на твої спокійні пороги
Я причалив човен своїх почуттів
Розпалилися грози, труситься грім
Не стихають дощі у самотнім саду
В роздоріжжі думок і у серці моїм
Я був щирий з тобою й на тебе накликав біду
0
0
125
сон
пласкі горизонти сьогоднішніх ранків
переповнений сяйвом
труситься простір
мені все-одно,
де зустріну світанок
в холодному ліжку,
чи в синім полі
осліплений сонцем,
роздавлений космосом
зненацька захоплений в тенета суджень
забравшись нагору,
кричатиму голосно
витягаючи з себе окрайки напруження
розкинувши руки,
впаду у те поле
в синьооких волошках
втону наче в морі
я і лагідна ніч
і нікого навколо
хто б наваживсь порушити ці траєкторії
ліс мовчить - десятий сон бачить
а в блакиті нічній,
на льняному зернистому полотні
комети згорають,
через стебла ніч плаче
й шелестом тихим співа колискову
мені
0
0
129
end of Martin
Прожектори вмирають повільно,
Розсипається сенс у кожному згаслому дні,
Мов сипучий пісок, крізь долоні німі,
Щось наближається впевнено і невпинно.
Червоним намистом сипляться роки,
Грімницями стеляться ехо розмов,
В яких необачними, смілими кроками
Звільняв своє серце від пут і оков.
На межі між уявним та справжнім тримав рівновагу,
Відпустивши думки на царину мрій,
І усе найдорожче поклавши на ваги,
Розгорався у герці душевних стихій.
Нашкребти б того світла у згадках минулості,
Відкупорити щастя і пить до нестями,
Без вагань розігнатись й всім серцем зануритись,
Та не все розміняти у світі думками.
На темнім полотні, блакитними та білими нитками,
Востаннє вишию сузір'я зі своїх думок і згаслих мрій.
Все, що не заллєш вином й не затуманиш цигарками,
Залишу я на спадок років й в колиску зімлілих стихій.
Погляну востаннє на вірші з минулого, німі бутафорії,
Зупинюсь лиш на мить, повернусь наостанок ,
І прошепчу: "Цікава історія, цікава історія"
Й крадькома усміхнувшись, попрямую назустріч прийдешньому ранку.
0
0
112
Шлях
Коли спалахнуть ліхтарі, затихне гул міст
Ти сховаєш пляшку в паперовий пакет
Ненароком ставши вигнанцем проспектів
Недостойний жодних картин і сонетів
Вийдеш в ніч, сіроокий нонкомформіст
Шлях буде довгим, сивітимуть кручі
І приспані серпнем хвилі замруть
В твоїх мріях зелених ходою цвітуть
Підліткові зітхання. Їх уроки колючі
Бур'яном коло серця твого поростуть
Серед тих бур'янів назбирай собі квітів
Хай шанують вони твої заблукалі стежини
Хай плекають слова, що зриваються з уст і донині
У першім зізнанні й вмираючій миті
Колисатимуть обрій роз'ятрених снів
Твої риси чудні вкрили тіні осель
А пооддаль забуті міські бунтарі
Кожним спалахом світла відштовхують ніч
Так безглуздо кричать нічні ліхтарі
Що повстали із зоряним небом в дуель
0
0
137
планетарій згаслих сонячних систем
Мовчати в сповіді осені,
Сміятись з обіцянок вечору.
Неначе ми кимось запрошені
Щоб так напиватися втечами,
Щоб так оп'яніти від марень.
"Ми також колись були юними" -
Старі фото шепочуть в майбутнє.
Посмішки з вкрапленням суму
Зачіпають незаймані будні:
"Розмовляли й кохались надвечір,
Чули птахів уранці, і як квітнуть дерева,
Ранок з присмаком вишень,
Вечір з присмаком правди,
Десь уночі, принишклі,
Й ми були безпорадні.
Та сміялись крізь темінь,
Хоч було не до жартів.
Й в безпроглядній пустелі
Ми навчились співати.
Говорили з тривожною осінню,
Довіряли обіцянкам вечору,
Відчували ранкові роси,
Всупереч всім тіням порожнечі.
Коли імла розриває тишу,
А небо пронизують метеорити -
В твоєму саду квітнуть останні вишні,
Що ще лишається як не любити?
0
0
109
-I
Бува над тобою нависне гроза
Та небо здається напрочуд чужим.
Неначе так стрімко щось в скронях згаса
І світ полотном загортає блідим.
Це значить, що ти залишився один.
Слова твої - лиш нерозбірливі звуки,
Незнаних ніким зоресвітніх створінь.
Та думка твоя - непідвладна наукам
Й приблудним химерам твоїх сновидінь.
Згорівши дотла, щоб почати спочатку
І знову відчути, що дні мають лік.
Ти в холоді вбачиш відтінки тепла
Та спалахи світла на чорному тлі.
Як хвилі невпинно хвилюють турботи,
Із істин шепочуть окремі слова -
Таємні пророцтва у первісних нотах -
Так чітко й непевно безмежність співа.
Хтось стиха замкне за собою всі двері,
Лишивши тебе під ковдрою снів.
І виведе білим на чорнім папері
Останні слова із забутих рядків:
"Розступиться темінь під владою світла,
Затихнуть всі хмари й настане твій час -
Коли ти навчишся вбирати повітря,
Коли ти згадаєш із чого почавсь."
0
0
101
N
ця доба безумовно позбавлена голосу
як суд над злочинцем, що не вміє й читати
чи турист, що блука в глибину мегаполісу
так нестерпно й тривожно щось відшукати
задавати питання
спалахом
в темряву
наче все у житті береже свою відповідь
що сьогодні співає тобі
твоє стерео
як лякає примарами юна допитливість
пам'ятаю зустрів на шляху невідомого
чи то я доторкнувся до себе у дзеркалі
й не помітив на пальцях залишків холоду
відображення тішилось з щирою легкістю
і мовчало в строкатих
променях
вивісок
як трамвай,
що чекає останнього пасажира
чи останнє слово
перед тим,
як назавжди зникнеш
мертвим хватом промені стиснуть шию
позбавляючи будь-яких компромісів й пом'якшень
потім сірий дим
в куті твоєї кімнати
розповзеться над підлогою
першою хвилею
наче все могло скластись якось інакше
ця доба безумовно позбавлена голосу
розбиває тебе
в найменші дріб'язки
у яких догорають залишки простору
де сіріють
строкаті
промені
вивісок
0
0
251
I
Нехай вже навіжене море
Юртує очі мов клинок
Ти завше зачиняєш штори
Та крізь нитки напівпрозорі
Пильнуєш бурі за вікном
Нехай колись там були кручі
Їх стражі мрійні стерегли
І прогляділи неминуче
Як море вийшло з берегів
Най загубивсь ти в тому штормі
І не знайшов в собі твого
Й свого утішливого дому
Згубив на вісі невідомій
Загубленій. І що ж з того?
Під небосхилом чахнуть роки
А дзигарі форсують мить
Мовчать світила одинокі
І чвалять впевненими кроками
Поки спроможні ще горіть
І ти прямуй допоки взмозі
Допоки тіло ще несе
Нехай ярить бездонне море
Й вдалечині загаснуть зорі
Лиш збережи у тім себе
0
0
120
Штиль
Якби міг розірвати простір
і випасти
покотитись зі скелі
в холодний ставок
й наосліп
милуватись
як доля ладно править штурвалом
та немає сили
тому сліпі очі помалу стають зрячими
місто бгало руками мирні сновидіння
залишаючи трофей після побиття -
ніч
тею ніччю тамувавсь як останній пияка
у шинку
шукаючи початок серцебиття
нічні плугатарі орали небо
минали негаразди
загоювали рани
з парканом
співали каштани
в чаруючій нерухомості
у небі похмура комета
патрулює ліси підсвідомості
узбіччям очей попри відблиск
чумаки чимчикують сільські
билини мовлять, потягують люльки
не узрівши танок морський
проваливсь в забуття
капітан одинокої шлюпки
заревів від горя
покинувши руки
повернувсь у кімнату
без вікон і без дверей
а там
картина у рамці
невеличка
а у ній
море
живе
Хвилі кличуть.
3
0
251
/
Стяг гойдається на крилах вітру, майже ідеально.
Як для рекламного ролика - дуже соковито,
Все дуже неоднозначно і не буквально,
І дуже старанно прикрито
Підробною гордістю.
Ми всі - елементи доволі старої пропорції.
Розпорошуєм лють за проплачені гасла
Й за тих, хто більше правий у цій революції.
Хоча треба б радіти за тих, хто не згаснув
Під тьмяними крилами воєн.
Все святе скоро буде спотворене
В жертву повній маніпуляції.
Товсті стіни давно побудовані
Щоб тримати нас всіх на дистанції
У холодній золі перемоги.
Тож, відкинути марення про тихе майбутнє!
Он дві чарки, замотані в засалений прапор -
І давай... за наших - за партію! Істинну і могутню!
Сьогодні збираємось там, де сказали,
Тому ще по одній і готуй детонатор.
Кинджали до бою.
2
0
276
бувай, Сойєр
Якщо сон - це смирення, то війна давно програна.
Об'єкти на сцені завмерли, а завіса ніколи не підіймалась.
Глядачі плескають в долоні й схвально кивають.
Істина завжди була простою і ховалася поряд.
Все це просто омана, в яку ти вперше повірив,
Коли сумний привид розірвав простір посеред кімнати
І з'явився перед тобою, у темряві ночі,
Прошептавши на вухо: "ти все добре розумієш".
Саме тоді сльози потекли по твоїм щокам.
Чи то від спокою, чи то від болю -
Це прийдеться залишити на твоєму шляху.
Як ношу, яку ти не в змозі більше тягнути.
Поглянь-но, що сталось, доки ти марив -
Ті, з ким ти починав цей неймовірний тріп
Більше не впізнають в тобі того малого.
Старі фото в телефоні - все, що від тебе лишилось
Ти знов спробуєш зібрати руїни докупи
І спостерігатимеш, як все руйнується на твоїх очах.
А потім назавжди заблукаєш у музеї спогадів.
Це виключно все, на що ти здатен.
Я киваю у темряві ночі, стоячи перед дзеркалом.
Тобі все пробачили за те, що ти намагався виправити,
Але потім це, все одно, стало черговим шепотом снів,
Які ніколи не починались і ніколи не закінчувались.
Це новий удар грому і знак прийняття.
Кожен актор на сцені плескає у долоні.
Час від часу я блукаю стежками твоїх сліз
І бачу скелет, що колись лишив на своєму шляху.
2
0
272
Тет-а-тет
Ці слова - ноти не в тон,
віртуоза,
на концерт до якого
ніхто не прийшов.
Та у цих
незграбних поривах такту
є свій,
гіркий,
але чистий
сенс.
В моїй правді немає нічого,
що могла б скуштувати
Ти.
та все одно залиш все собі.
В цьому чистому світі
вже не буде місця
для диму моїх цигарок,
як не буде у полі більш лету комет.
Ти така ж чиста,
як та
джерельна прозора вода,
що пив в Тебе з рук.
Хтось сказав:
"Своє для своїх,
а ви ідіть геть".
А чиї ж пілігрими тоді всі ми?
я стиха заплачу,
бо ти скажеш,
що нас тут всього двоє.
Однак.
Озирнись -
позаду пітьма,
попереду ніч.
а Ми
у єдиному спаласі світла.
І його не вистачить
щоб цілувати довіку
всіх Твоїх схилів думок,
все Твоє сяйво очей,
всіх Твоїх подихів хвилі...
Змарнували недбало літа
стежки-річки,
до перехрестя
моїх і Твоїх очей.
До отих
невблаганних ночей,
де зіркам не потрібна наука
й для кохання не треба слів.
Тож зустрінемось там
біла ніч
я один
Ти одна
Я ітиму Тобі навстріч.
3
0
247
MCMXCIV - MCMXCVI
В наших словах занадто багато сенсу,
В наших думках занадто багато шторму,
Й пошук не має ніякого інтересу,
Якщо забуваєш дорогу додому.
Ти знаєш, що може смертельно вдарити,
А що налякати своєю неясністю.
Й думаєш, що нічого не може затьмарити
Давно перевірений компас твоєї реальності.
Картковий будинок змітає вітром надії,
Руки круп'є сміються над кожною спробою
Повернути на місце все, що розвіяла
Така ненадійна духовна жадоба.
Я дивлюся з тобою на чорні хмари,
Хмари пильнують за нашою втомою.
Та чекають, як вдарять, вселяють кошмари,
З кожним разом, все більше і більше знайомі
Це те, що ми зберегли до сьогодні,
Стрільці давно зникли, в небі стихли стріли..
Тримаймось - йдемо край безодні.
Проведи мене до своїх небосхилів.
Небо встелене болем розшкрябаних ран.
Не дивися назад - хвилі надто живі,
Звірся з картою моря, мій капітан.
Я поправлю вітрила на кораблі.
Прийшов час
3
0
221
Полин
Немає наших, як і ваших
Усі свої й усі чужі,
Та я, у пошуку інакших,
Втішався спрагою душі.
І гострі стріли, нищівні,
Невинні спогади крилаті,
Такі кохані й катівні -
Цвітуть у роздумах строкатих.
Й хтось ген порушить циферблат -
Комусь невиправдано ниці
Мої знедолені зіниці,
Мій безоружний каземат.
Я майорів в полиннім полі,
Десь там, в розвої боротьби,
Як требушети, мимоволі,
Штовхали ядра ворожби.
А я се бачив і мовчав
Й знов заплітав снопи полину
Та готував із нього чай
Твоїм зборонцям безупинно.
І лікував вогненне серце
І напував коней твоїх
Щоб у наступнім грізнім герці
Неправих вигнали праві.
Ти дивишся в моє буття,
Неначе на свої пороги,
І подоли мого майбуття
Встеляють твої дороги.
Та все ж щось гірчить твоє життя,
На кшталт полинового цвіту,
Й ворожі стяги в небі линуть
Під такт твого серцебиття.
2
0
218
Послання до В.К.
Ступаю слід у майбуття,
Іще один.
Метуть сніги, збивають з ніг..
Мабуть, не буде вороття.
Вже прочитав, братове, послання,
В душі моїй хтось закричав так сильно,
Що зараз шлях я свій будую навмання,
Й не відчуваю в сьогоденні себе вільним.
Хіба побачу ще у комусь стільки болю
Як не в очах, так сповнених добра?
Мій рідний друже, я твою незламну долю
Рівняю з вищими талантами пера.
Скресає лід, а з ним й моє гірке життя.
Я пам'ятаю рахували змалку зорі...
Наше швидке й палке серцебиття
На цій страшній планеті...
неозорій.
Якщо колись згадаєш це послання
Я буду тут, чекати на краю,
З найдовшого страждального заслання
Шукатимемо шляху до раю.
2
0
492
без цукру
Стук журливих коліс, сміх навмисне лункий,
Під зав'язку забитий вагон.
Хтось прямує у вічне турне,
Хтось шукає найближчий перон.
Хто прийде, хто без звістки покине,
Хтось без марки лишить бандероль.
Час нещадно і поспіхом плине,
Відігравши свою святу роль.
"Добрий день і до побачення"
Непрозорість тлумачень
Й дешеве вино
Задурманили наші серця.
І нема цілковитого значення,
Що трактує тутешні місця.
Ми на смак куштувати воліли
Те, що знати нам не дано.
Й на папері в поезіях тліли
Як не зараз, то дуже давно.
Зустрічатиму сірі роки
Може, як і раніш, необачно,
Та я вас, однозначно, шукатиму
Там, де вперше зустрілись стежки.
Чай зі звичним смаком,
Недопитий зрання,
Роздрукований поспіхом лист.
Може в жарт
Або ж навмання -
Наші долі невільно сплелись
В хаотичному вальсі життя.
2
0
244
На тій стороні
Востаннє я прошу прислухатись до мене
Відкрити очі, вдуматись в слова
Убити шум, що мрії твої з хаосом злива
І кров мою впустити собі в вени
Я той дивак, хто всю твою "реальність" враз розвіє
В веселий час твій світ недугами засіє
Водночас я відкрию світ новий
В якому любо жити і дитиноньці малій
Не віриш? Так я й знав
Мов смертоносний ворон крила гордо розправляєш
А як на руки маю взяти, то враз кудись ти відлітаєш
Як простягаю я троянду - бачиш гострі леза ти
Як темряви шматок дарую - боїшся навіть підійти
Хіба не віриш в пісню, що співаю я тобі?
Чи ти не чуєш звуки кобзи?
Я поряд, витираю твої сльози
Розбитий і закритий у труні.
2
0
189
Безіменний №35
Мої очі нічого не значать,
Як і те, що кажу я тобі
Вони ж усе чують і бачать,
Вимирають в святій боротьбі
Що робитимеш ти, як дзвін шаблі зробить свій хід?
А стук барабанів поставить під ризик твій рід.
Як житимеш ти? Заради якої мети?
Падеш ниць під щит, чи продовжиш іти?
Чи чутимеш мелодії звук у хаосі?
Чи побачиш симетрію в метаморфозі?
Коли всі проти тебе підуть
Чи втамуєш в собі свою лють?
2
0
200
Лелека
Ця повість про помилку ту,
Що ріже серце аж до смерті,
Про очі карі та відверті,
І про болючу самоту.
Що то за думка, що у мить,
Все в шмаття рве і розбиває?
Що душу ріже й не пускає
До рідної душі летіть...
Темніє, сонце впало
І хмари в небі полягали
Цвірінькають лиш коники в траві.
Летить лелека, мов скажений,
Курличе, б'ється!.. а нема.
Вже яблуні ростуть зелені,
І листя жовтого чортма.
Нема коханої, лиш стріха
Пуста і чорна від золи.
Для ґазди то була потіха,
Та як давно це все було, коли?
Лиш сів, поправив пір'я в крилах
Й до ранку з вітром розмовляв...
"Вона у крилах лебединих;"
...у мить злетів й від болю в небо мчав.
Він плинув в небо,
А в думках лиш її очі... і печаль.
Чому ж я відлетів у даль?
Чого гадав тільки про себе?
"Та пізно вже усе вертати,
Навіщо її турбувати?
Їй добре там без мене жить,
А мені треба біль убить..."
З словами цими, мов Ікар,
Обпалений гарячими вогнями,
На землю камнем тяжким впав,
А поглядом летів за журавлями...
На вулицях було вже досить світло,
Злітали з клену листя у повітря.
Додому поверталася лелека
І лебідь із країв далеких
2
0
206
Безіменний №1
Стежина чиста, що веде до світла
Я пам'ятаю її, роси на ногах,
Туман в саду, і яблуня тут біла,
Вона є символом добра в моїх очах.
Чогось так тихо, так неспішно плине вітер
Нема ні зойкання пташок, ні рохкання лисиці.
Неначе світ скоропостижно вимер -
Й Бог душі поскладав на білії полиці.
"Чого ж то я тоді стою тут серед лісу?"
"Чи мо не заслужив піти у дім святих?"
Я на хвилинку лиш притих.
А перед мною була піднята завіса.
Переді мною чорт із пекла об'явився,
В подобі звіра хижого він мчав мені у очі.
Лиш мить я з острахом на нього задивився,
До того як побачив ікла вовчі.
Ступивши з переляку крок убік,
Почувши чорта крик, мов оглашенний
Схопив його і з ним у пекло втік:
Incendemus, diabolus inferno.
2
0
180
Кат
На верхівках гір, де нестабільно плине вітер
І птаха жодна не дістане цих висот
Стою напроти тебе, з полонин прийшовши звідти,
Де люд простий, відібраний з чеснот.
Дивлюся в очі та картаю вільно час.
Ми по обидва боки дошки.
От тілько я на суші, а над прірвою тримаю вас.
Залишилось чекати зовсім трошки.
Я зневажаю ваших босів і колег,
Не хочу я розваги та достатку,
Я лиш пильную бісів ваш ковчег
І маю скоро рокову поставити печатку.
Дражниш людей, неначе лева циркового
Та не підозрюєш в чім проколовся сам.
Дай привід сумніву благого,
Зійду я з дошки й полетиш назустріч їхнім голосам.
Горять твої коштовнії папери,
А ви вмираєте на вилах.
Навіщо ці високії манери?
Ви бюрократи й ваше місце у могилах.
2
0
174
Компаньйон
Крокуємо з тобою нога в ногу
Мов тіні стежимо за ними ми
Руйнуємо життя за перемогу
В той час же залишаємось "людьми"
Ми бачимо крізь стіни неосяжне
Ми нищимо галактики епох
Несемо прапор, він звитяжний
Ми - воїни, ми - армія із двох
На нас прямують смертоносні стріли "правди"
Ми залишилися з тобою чи не вдвох
Під нами трупи, що померли від стрілецької балади
За нами вибір - утікати, чи чекати доки вб'ють обох
Знеможені ми йдемо крізь руїни
Незламні дивимось вперед
Ми створюєм міфічнії країни
Ми йдемо, йдемо тільки уперед
Крокуємо з тобою нога в ногу
Мов тіні стежимо за ними ми
Руйнуємо життя за перемогу
В той час же залишаємось "людьми"
2
0
178
Obliterate 1191
"Агов, юнак! Вставай й мерщій до бою!
Ти - нова цегла в цитаделі забуття.
Хапай сокиру й щит, хоч він тебе й не захистить,
Мільйони душ зараз пліч-о-пліч йдуть з тобою
Сьогодні пролуна твій роковий вар-марш,
Гордись, бо ти вмираєш за ідею ще живу.
Я твою віру мов ворожий прапор вмить зірву.
Ти - тінь війни без права слова,
Ми ж кров твою й твоїх братів п'ємо із чаш.
Вмирай де сказано й не став дурних питань,
Ти знаєш, що б'ємося ми за світле майбуття.
Мені байдуже твоє марно прожите життя,
Ти пішка в полі, тож тут ніяк не оминеш страждань"
Під гуркіт требушетів зліг величний форт Арзуф,
А з ним й прохромлені мечами хрестоносці,
Під шматтям цитаделі юні зброєносці
І мужній полководець в муках потонув.
3
0
204
Безіменний №10
Закрий же очі.
Все забудь,
Спали майно, втечи куди-небудь.
Тебе зламати всі охочі.
Ти лиш "життя" оце відбудь.
Тікай та швидше, ти не з них
Борись, твій голос ще не втих
Прямуй туди де бездоріжжя
Стрибай, ти маєш сили подолати зарубіжжя.
Збери енергію в кулак
Розбий стіну ілюзій
Ти маєш майже всі ключі, юнак
Відкинь усе, замкнися в тузі
Ти воїн! Воїн, не простак!
А коли й так - купуй усе
Кради, вбивай.
Тебе від жадності трясе.
Бреши, пиши шаблюкою есе
Бери собі - бо ти жебрак.
І завжди воно буде так.
Та як є спалах у твоїй душі...
Заплющуй очі, викинь з голови!
Пали усе, тікай, тікай хутчіше!
На тебе вже націлені списи!
Й ти є художником своїх афіш.
2
0
200
Кавалерист(и)
Ехо вибухів, удари гармат
Лякають моїх отців.
Моє серце - мій каземат,
Криків орочий спів.
Не солдат я, та воїн.
Потопаю в зибучих пісках.
Не один я й ніякої зброї
Не вистачить, щоб стерти нас в прах.
Ми не тіні - потоплені душі,
Розхристані діти зими,
Хрестоликі до правди байдужі,
Як і ми глухі до війни.
Приглуши корабельні снаряди,
І гвинтівку з набоями скинь.
Ми живемо тільки заради
Вже забутих розбитих святинь.
3
0
199
Комети у степу
Дай подивитись ще раз на ці зорі,
Як бачив їх я років п'ять назад.
Вбачав я сни, там де поля просторі,
Замріявшись блукав розлогами левад.
Ходив малеча хащами уранці
Й додому повертавсь лиш уночі,
Зірками милувався у альтанці.
Сьогодні там лише старі корчі.
Туман заполонив пів світу,
А з ним й мене у кожуху сховав.
Я хочу зараз мчати до орбіти
Й щоб вітер знову стиха завівав,
Щоб мій наставник як раніш
Із кобзою по-рідному співав.
То може й ми як ті комети й метеори
У темряву поволі ідемо,
Мандруєм нескінченним коридором,
Надіючись що скоро примкнемо
До свого милого порогу.
1
0
235
гієни
Цятка за цяткою, накипає гнів,
Впивається в серце кров ворогів.
Шепчуться, чмихають чортові діти.
Один і єдиний ваш вирок - горіти.
Цілує сокира шматок за шматком,
Єхидні обличчя січе аж бігом,
Наповнені люттю очі мої.
Спадають, стихають людські рої.
За кожною з масок - мерзенні серця.
Безстидні, збіднілі, огидні тільця.
Мов шльондру тягаєте з рук і до рук
Невинність і святість.
Для вас пустий звук.
Огидливий фарс - ваші гострі ножі.
На звалищі бруду не знайдеш душі,
Лиш ролі з театру втілять в життя
Брехливі,
Хто в серці вартує сміття.
1
0
177
Лицарське кредо
Не хочу я дивитись на банальщину
Й оманою всипляти твою душу,
З скорботою дивлюся на бувальщину,
З скорботою.
Не плачу, але мушу.
Все виплакати маю до краплини
Й в той час, одраз, звільнить дитячі очі
До тебе говорю, як батько до дитини,
Мов батько, колихаючи, цілуючи щоночі,
Співаю колискову, розказую казки.
Сьогодні ми з тобою вже не діти,
Не юнаки, а лицарі меча -
Меча зі сталі.
Ним не вбити, з ним злетіти,
І підкорять знедолені серця.
Не впасти, хоч життя відріже крила,
Не повернуть - сміливим кроком йти.
Ти пам'ятаєш як раніше ми безсилі,
Нескорені тримались висоти?
Моє дитя, моя любов, мій кращий друже,
В веснянім полі маків і волошок,
Тобі збудую форт незламний, дужий,
З розбитих світанкових іграшок.
1
0
185
Грандбатько (до дідуся Міші)
Летять повз мене, мов птахи, літа,
Були часи, як був ще зовсім юний...
На чорній сукні похилилися жита,
Звучить бандура, плачуть тужні струни.
Як ще тоді, я пам'ятаю осінь.
Кудись одно бредуть вже зморені воли,
А я до них рушаю по сільській дорозі,
Не маючи охоти, й досі плинуть кволі...
Куди йдете? Де шлях ваш буде?
Мовчать.
Отак й похмурі сірі люде -
Щось будувать, щось планувать...
Де мій раніш минав десяток,
Сьогодні забудовують новим -
Інноваційним, пріоритетним,
Нерідним й зовсім не живим.
Усі квапливо плинуть поміж мене,
А він на човні без тривог удаль...
Пливе.
Ніколи думкою мене не омине
Його прощання і моя печаль.
Сам собі знайда й вмілий адмірал,
Чужим ставком пливу назустріч небу.
Так й не зустрів...
Мабуть, вбачаю я таку потребу.
Але поодаль вже чекає мене зрушений причал.
1
0
226
Агов
Живучи у затьмарених стінах,
Ти сидиш за столом один.
Пожмаканий, стомлений, розгублений... миротворець,
З пляшкою старого в'єтнамського спиртного.
І, я бачу куртку на тобі,
Добре просочену запахом сигар.
Ця розмова завжди
Незручна для обох,
Але іншого шансу нема
Щоб здійснити контакт.
Я знаю, що не міг ти тоді
Націлити гвинтівку на
невчене дитя,
Сказавши:
"Пробач синку, але зрештою
Вся провина все одно впаде на тебе".
Вже наче й нема чого втрачати,
Бо нікого
не залишилось поряд.
Але ти вважаєш, що твоя війна виграна.
Хай буде так.
Я знаю, важко боротись з собою,
Але ти борись, бо ще є сенс боротьби
З тим гнівом, який сидить у тобі.
Випусти його і тобі стане легше.
Навіть й рима на душу не йде.
Бо як боляче згадувати всі ті багнети,
Які ми ввіткнули в дорогу,
що провели з тобою разом...
до цього "майбуття".
То зараз стіна.
Я б посидів ще мить,
та небо над тобою знов встелене
Болем минулих років.
Й ти не прагнеш сказати
"Я готовий і в пекло і воду холодну
Заради вас"
Бо ми б зробили так само.
Але ти сьогодні сліпий.
Тому я забуду всі ті жорстокі слова,
Які сказали ми зопалу
Один одному.
Та піду собі сам
А ти залишайся, як хочеш.
так
Але все ж спитаю,
Перед тим як вдарить замок,
Хіба нема вже нікого,
Хто поквапився б вмить
У світлий
щасливий день
прийти
і сказати тобі:
"Привіт, Батьку"
1
0
185
Реквієм (до дідуся Міші)
Я повертаюсь знов в минуле,
Думками поринаю в даль.
Про цю людину вже забули,
Але тебе я пам’ятаю, знай.
Дідусю, рідний і найкращий!
Ти був мені, як книга та.
І завжди ти мені пораду
Давав, як треба йти в життя.
З дитинства згадую я вчення
І мудре слово з уст твоїх
І щедру посмішку, натхнення -
Іти вперед, іти за всіх.
Та я ніколи не забуду
Ці щирі очі, дар наук.
«Онучку» слово згадувати буду
І все найкраще, дане з твоїх рук …
1
0
239
Андромеда (до Ю.С.)
ми, мабуть
й бачимо від того,
що сяєш ти серед небес.
й під тінню місяця блідого,
в обіймах всесвіту,
такого вже чужого,
чи я воскрес?
тобі лиш знати, Андромеда.
вони не пояснять цих теорій -
науки безсилі до двох сердець,
й тільки нам
писати свою історію,
своїми юними, босими...
досліджувати траєкторії -
кохати, блукати десь.
в порожнечі раніш мандрували одні.
та тепер,
як кажуть,
"Капітане, на горизонті без змін".
ми блукали в пітьмі.
але ти поклади свою руку в мою,
ти тепер не одна, я тепер не один,
бо єдиними стали на цьому шляху.
не поляжем в бою
серед цих безголосих глибин.
в переливах танку космічних химер
ми створили свій, незрівнянний,
безликий,
світ.
він може і не такий як в захопливих фільмах,
чи у древніх писаннях Гомера,
Але він не чужий, як цей.
і тепер
в нашому танку
збережімо тут
швидкоплинну мить,
лінію тонку -
де шляхи очей
вкажуть нам маршрут.
1
0
219
Безіменний №97
Ні світ ні зоря,
Як ще думи світають
Скажи мені, друже:
Я йду, чи блукаю?
В туманнім степу останні роки доживаю.
Перед собою бачу фрагменти події,
Де всі вже завмерли мов з камню скульптури.
Ні в одних очах я не бачу надії,
Лиш горе, страх й душевні тортури.
Не жевріють тут сталеві котли
Та й грішники від батогів не палають.
Нема тут нікого, лиш ми та цей світ,
Однак і у тиші в стражданнях вмирають,
А я все блукаю й не можу злягти.
2
0
204
