Того дня Анна знову подумала про втечу. Їй набридло сидіти тут, відчувати цей біль, бити свою любиму Єву за наказами Марії, вдихати це брудне повітря і дивитися на ці огидні лиця диявола і його помічниці. Їй дійсно набридло сидіти в тій жахливій клітці, за тими гратами, які відділяють її від реального світу, де час йде зовсім по-іншому ніж в цій в’язниці.

Того дня, Анна зірвалася і плакала так, як ще ніколи не плакала. Вона ледь не забувала дихати, тому дуже заходилася. Її лице було все червоне, а сльози такі гарячі, наче то був кип’яток.

Єва намагалася її заспокоїти, та в неї мало що виходило. Це був зрив, істерика. Їй просто потрібно було поплакати, виплюнути все те, що так накопилося в душі.

Того дня Марія дуже розлютилася через це, і тому била Єву. Жінка знала, що від цього користі буде більше. Адже власна біль їх не цікавить, більше вони переживають одна за одну. Вона просто нагрівала ложку і прикладала її до тіла Єви. Анна дійсно намагалася заспокоїтись, перестати плакати, але сил не було.

— Будь ласка, перестаньте! — Анна швидко підвелася, вхопилася за грати і почала кричати.

— Перестань плакати і я перестану, — промовила Марія, коли ще раз залишила слід від ложки на Євиній спині.

— Ну, будь ласка! Молю!

Жінка тільки посміхалася. Їй приносило задоволення, коли її благали, та результату це не давало, адже вона робила, що хотіла, а вона хотіла знущань.

***

Максим Степанович – двадцятип’ятирічний психотерапевт, сидів у кабінеті для допитів в самотності і проглядав документи щодо справи Анни Вишневської. Проглядаючи документи поліції, помітив дещо дуже дивне. В документах була вся інформація про Владислава Куртяка, а тобто викрадача дорослої жінки і двох маленьких дівчаток. Виявляється в нього є сім’я – жінка і двоє донечок. Жінку звати Лариса, старшу дочку – Софія, молодшу – Настя. Нарешті Максим зрозумів мотив викрадення, адже сім’я попала в автокатастрофу і зміг вижити тільки Владислав. Він з’їхав з глузду і почав шукати нову сім’ю, замінити мертвих на живих і жити так само щасливо, як і до цього.

Тепер все стало на свої місця, все було настільки очевидно, від чого Максим лишень посміхнувся, думаючи про те, як раніше про це не здогадався.

Нарешті головоломка склалася, нарешті він зміг розгадати цю загадку, залишалося тільки почути кінець всієї історії, кінець, який став для багатьох фатальним, навіть для Анни…

***

Субота. День благодійного балу. Дівчина заплуталась у власних думках, як той павук інколи плутається у власній павутині. Анна не могла наважитись піти в таке людне місце, де всі будуть спостерігати за нею, всі будуть пошепки її обговорювати, будуть показувати пальцями. Нещодавно, про викрадення говорили в новинах, показуючи її фото. Люди з вулиці часто дивилися в її сторону, і їй хотілося, щоб все це припинилося, просто щоб всі забули про це і більше ніколи не згадували. Люди – страшні створіння, вони не бояться зробити одне одному боляче, навіть не думають про те, що можуть зачепити почуття іншої людини. Адже думають тільки про себе.

Анна дивилась на запрошення не відриваючи погляду. Листочок був з глянцевого паперу, він був повністю червоним, і тільки білими великими буквами писало «Запрошення на благодійний бал. 24.10.2016. о 16:00 вул. Шевченка,14, вхід тільки за запрошенням»

В грудях щось пульсувало і не давало спокійно вдихнути. Їй не хотілось ображати Дениса, але і переступити через себе вона так просто не могла. То були сильні почуття, то був страх. Дівчина його боялася, навіть саме слово всиляло жах.

***

Денис стояв посередині зали і увесь час споглядав на вхід, все чекав, коли ж відчиняться двері і появиться Анна. Він уже був почав переживати через те, що вона могла не прийти. Він дійсно почав сильно хвилюватися, адже на початку він був певний, що вона прийде.

Грала спокійна музика, та Денис цього і не чув, все дивився на двері не відриваючи свого погляду, чекав…

В його руках була одна червона троянда, він зірвав її по дорозі сюди, надіявся, що Анна прийме її і усміхнеться, адже він бажав подивитися на ті ямочки біля кінчиків губ. Він планував обійняти її в знак привітності і вдихнути ненадовго той солодкий запах, який завжди витав навколо неї. Він планував запросити її до танцю, щоб злитися тілами і бути одним цілим. Невже всього цього він зробить?

Його погляд дальше був на вхідних дверях, пройшло вже більше п’ятнадцяти хвилин, але він дальше чекав…

Музика дальше грала, час йшов, люди насолоджувались заходом, а Денис все далі дивився на двері, надіючись, що зараз в них ввійде Анна.

Пройшло вже більше години, та дівчини далі не було, а Денис все її чекав…

Нарешті, коли благочинний бал закінчився і всі почали розходитися хто-куди, Денис усвідомив, що Анна не прийде, вона не прийшла і вже ніколи не прийде.

Хлопцю було дуже важко на душі, йому дійсно було погано. Він не розумів, що зробив не так, чому вона так вчинила, чому зробила йому так боляче.

Денис вийшов на вулицю і постояв там трішки, вдихав повітря, адже йому його дуже не вистачало:

— Що? Так засмутився? — раптом хлопець почув до болі знайомий голос. Той прекрасний голос, що був для нього, як наркотик. Денис оглянувся і помітив Анну. Вона була прекрасна. Чорне плаття до колін, чорні туфлі на підборах, червона помада, що підкреслювала всю витонченість її губ, волосся заколете заді і та чарівна усмішка, якої все чекав хлопець протягом двох годин.

— Що ти тут робиш? Все вже давно скінчилось.

— Знаю. Вибач, я не могла туди ввійти і вибач, що не можу пояснити причину. Та вечір ще не скінчився.

Дівчина підійшла до хлопця взяла його за руку і повела в наперед заплановане місце.

То був парк. Глибина парку, де ніхто і ніколи не ходив. На алеї були розставлені маленькі свічки колом, а на лавці стояла маленька колонка, яку Анна позичила в Петра, щоб порадувати Дениса гарними піснями.

— Надіюсь тобі сподобається. Так значно краще, чи не так?

— Як ти..?

— Легко і просто. Надіюсь мої вибачення прийняті.

— Навіть більше, ти повернула мене до життя.

Хлопець простягнув дівчині червону троянду, яку весь цей час тримав у лівій руці і обійняв Анну, так як і планував.

Дівчина увімкнула музику, і Денис запросив її до танцю. Дівчина ані трохи не вміла танцювати, а тому весь час ставала хлопцеві на ноги. Та він тільки сміявся з її незграбності і з того, як червоніють її щоки від сорому.

Тоді. Хлопець ніжно взяв Аніні руки і оповив ними свою шию, а сам поставив свої руки ї на стегна. Так було значно краще.

Вони наче перемістилися в якийсь зовсім інший світ, де немає ніяк турбот і проблем, де є тільки вони, і більше нікого.

— Ти дивовижна, — раптом промовив Денис.

— Ти помиляєшся. Я значно гірша ніж ти можеш собі уявити.

— Для мене – ти дивовижна.

На душі стало якось неймовірно тепло. Анна повірила словам Дениса. Йому неможливо було не вірити. Їй подобалось те, що він вважав її хорошою, це була омана для неї, адже в ті моменти, коли із нею був цей хлопець, вона не відчувала себе такою поганою, хоча знала, що вона ще гірша ніж просто погана, вона жахлива людина, жахливішої за неї немає.

Раптом хлопець помітив шрами на її плечах. Вони були по всьому її тілу. Його серце защемило від болю. Боже, що ж вона пережила? Йому було дуже цікаво, та наважуватись спитати в нього не хватало сил. Він не міг, вона тоді зламається, втече від нього.

До горла підкотився ком. Йому стало значно важче дихати, та все ж він посміхався, не міг видати свого страху. Так, він боявся того, що Анна зазнала в минулому багато болю, його це лякало.

Щоб не думати про всі ці речі, хлопець просто взяв і поцілував дівчину. Ніжно, але з сильним бажанням. Анна відповіла, вона просто не могла розвернутися і піти. Сил на це не було. То була така спокуса, від якої не можливо було відмовитись.

***

То був вечір, коли Анна готова була показати Денису свою схованку, в якій вона ховається ось уже п’ять тижнів. То була глибока ніч, а якщо точніше то третя година ранку. Вони гуляли весь цей час вулицями, інколи блукали, і ось Анна запропонувала Денису те, від чого він би ніколи не відмовився. Вона спитала чи хоче він дізнатися її трохи більше, і він не думаючи сказав: «звісно». То, напевне була найбільша його помилка, та про це він дізнається лишень згодом.

Вікно горища було відчинене, адже Анна знову втекла з дому, щоб зустрітися з тим дивовижним хлопцем, тому вилізти нагору було не складно.

Анна піднялася першою, за нею поліз Денис. Дівчина включила лампу, яку найшла в коморі, і сталося чудо. На стелі горища почали блистіти ті метелики, яких вирізала з паперу дівчина. Це було дійсно щось дуже прекрасне, наче якась магія. Коли Денис це побачив у нього відняло мову, та згодом він все ж таки оговтався:

— Так це тебе тут тримають, я то думаю, чому ти така замкнута і дивна.

— Зовсім ні. Це моя схованка. Це те місце, яке відокремлює мене від реальності. Від поглядів людей і думки батьків про мене. Це мій інший світ.

— І сказати чому ти створила собі окремий світ, ти не можеш, я вгадав?

— Ще не час. Не думаю, що ти готовий до цього.

— Я готовий, то ти ніяк не можеш наважитись.

— І, напевне, ніколи не зможу.

— Я буду чекати.

Дівчина підсунула матрац до вікна і вони разом із Денисом лягли на нього, спостерігаючи за зірками. Дівчина так і заснула в обіймах того дивовижного хлопця, і нарешті змогла нормально поспати. Так коли прокинулась, Дениса вже не було, замість нього біля неї лежав клаптик паперу, на якому було написано: «Ти дивовижна».

***

Психотерапевта споглядав на годинник кожних п’ять секунд. Анна спізнювалась вже сім хвилин, що було досить дивним, адже дівчина ніколи ще не приходила невчасно, то він завжди спізнювався. Та ось нарешті, Анна влетіла в кабінет, мов ошпарена.

— Вибачте, я змусила вас чекати мене.

— Нічого, присідайте.

Дівчина сіла за стіл і поглянула на Максима якось по-інакшому. Він не здавався їй тепер одним із тих лікарів, що обстежували її після втечі з пекла, вона вважала його тепер своїм другом.

— Ви готові говорити далі?

— Так-так.

Дівчина ринула в світ своїх спогадів. Їй прийшлось дуже добре постаратись, щоб згадати, на чому вона зупинилась, і що було дальше. Колись такого не було, вона пам’ятала кожну секунду перебування в пеклі і ні разу нічого не забувала. Їй стало якось погано на душі, ніби вона зрадила Єву, ніби почала забувати про неї. Це все через Дениса, тепер Анна завжди думає тільки про нього. Вона зрозуміла, що час його відпустити, не потрібно було з ним зв’язуватись, це була помилка.

— Анно?

— Так?

— Продовжуйте, будь ласка.

— Так. Пам’ятаю, одного разу Марія повністю з’їхала з глузду, повністю. Це вже дійсно було занадто, вона робила все, щоб ми з Євою зненавиділи одна одну.

— Що вона робила?

— Я… Це важко… Я… Марія одного разу вивела мене з клітки, поки Єва спала. Вона відвела мене надвір і сказала, що Єві вона пропонувала те саме, що і мені. Вона пропонувала відпустити мене. Думала, що під час ігор «Піймай мене» ми були разом і того не наважувались по справді втекти з того пекла. Вона розповіла, що сказала Єві, що якщо та піде геть, то я помру, але вона все одно погодилась, тільки попросила попрощатися зі мною, тому повернулася назад. Єва не розповіла мені цього, і я їй також. Я тільки чекала, коли вона попрощається і піде, я вже була готова на це. Я була готов пожертвувати собою, заради цієї маленької дівчинки.

— І що було згодом?

— Вона все не йшла і не йшла і я подумала, що Марія мені збрехала, та потім, почула від неї дивні слова: «Якщо під час наступної гри «Впіймай мене» я втечу, ти образишся?», я відповіла що ні, і тоді зрозуміла, що Єва дійсно заключила договір із Марією. Кров за волю. Та, Єва все не йшла і не йшла, і я подумала, що вона передумала, напевне так і було, хоча я і не можу бути у цьому впевнена на всі сто, може просто Марія порушила обіцянку, хотіла погратися з нами трохи довше.

— І це дійсно було найбільшим болем для вас? Марія ж катувала вас різними способами, і це було найболючішим?

— Знаєте, як боляче дізнаватися про зраду? Усвідомлювати що тебе проміняли на щось інше, і розуміти, що ти нічого не можеш вдіяти?

— І що було згодом?

— Марія більше ніколи не пропонувала мені подібного. Дальше гралася нами, наче ми були її ляльками. Знаєте, що було найгіршим? Те, що диявол нас не катував. Той хто привів нас туди болю нам не завдавав, це робила людина, яка зламалася, яка просто переламалася, як якась тоненька гілка. Це усвідомлювати було важче ніж будь-що інше.

— «Диявол» дійсно нічого з вами не робив?

— Час від часу він приходив і давав нам їсти і пити. Інколи проводив з нами багато часу в клітці, читаючи нам казки, і це дійсно дуже впливало на нашу психіку. Було страшно, адже ми не знали чого очікувати. Він любив погладжувати наше волосся, а ми тільки тряслися, прижавшись одна до одної, готуючись до страшнішого.

— Він і надалі називав вас Софією і Настею?

— Так, ніколи він не запитував наших справжніх імен. Тільки ці.

— Зрозуміло, думаю на сьогодні вистачить.

— Як думаєте, після всього того, що сталося, я зможу почати нове життя?

— Добре вже те, що ти про це думаєш. На мою думку, ти заслуговуєш на нове життя, ти заслуговуєш бути щасливою. Твої рани вже не зникнуть, але ти можеш постаратися прийнятих їх…

Дівчина кивнула і подумала, що можливо дійсно має право на те, щоб бути щасливо.

А що взагалі таке щастя? Це коли ти знаєш заради чого живеш, коли знаєш що все гаразд і тобі добре. Так, вона відчувала себе у присутності Дениса. Анна забувала про всі ті жахливі речі що сталися з нею в минулому, ніби вона зовсім інша людина. З одного боку, вона не мала права бути щасливою, але з іншого – дуже хотілося відчувати те тепло і розділити його з кимось.

***

Журналістка на ім’я – Надія Кравець, як раз закінчила із інтерв’ю одної відомої письменниці. Вона була виснаженою. Ще б пак, весь день на підборах. Ноги страшенно боліли, а голова розколювалась від одного тільки натяку на звук. Вона їхала власною машиною назад у компанію, щоб швидко закінчити із матеріалами справи. Так, Надія Кравець була щонайменше найвідомішою журналісткою в Україні, міжнародні організації дуже заінтересовані неї, це тільки питання часу, коли ж їй запропонують роботу за кордоном.

По дорозі в компанію, де вона працює, жінка вирішила купити собі кави, тому звернула на повороті і дісталася маленького кафе, де робили її улюблену каву із вершками.

Жінка двадцяти семи років з розкішним темним волоссям відчинила двері кафе, і одразу відчула запах кавових зерен. Цей запах можна було вдихати вічно. Надія була ще тою каво залежною.

Черга була неймовірно велика, але в ній варто було стояти, адже тут була найсмачніша кава у всьому Києві. Поки жінка чекала, коли ж зможе зробити замовлення звернула увагу на статтю в газеті, яку побачила в якоїсь жінки в руках. Вона стояла попереду неї, тому прочитати виявилось дуже легко:

«Анну Вишневську – сімнадцятирічну дівчину нарешті знайшли. З дня зникнення пройшло п’ять років. Детективи нічого не розповідають, як і психотерапевт Анни – Максим. Вся інформація прихована, відомо тільки, що з дівчиною наче все гаразд, крім душевного стану, звісно»

— Анна Вишневська, — повторила собі журналістка, — Цікаво.

Жінка подумала про те, що її випуск про цю дівчину зможе зробити з неї всесвітньо відому журналістку, залишалося тільки найти Анну і вмовити її дати інтерв’ю.