Руда дівчинка як раз вийшла зі школи. Біла блузка, рожева спідничка – все те, що і має носити дванадцятирічна дівчина. Анна насолоджувалась сонцем, яке світило прямо в очі. Вона обожнювала таку погоду, і взагалі, була світлою дитиною, щирою, зараз таких важко найти. Багато автівок було біля школи. Напевне батьки піклувались за своїх дітей і тому приїхали, щоб забрати їх зі школи. Анна не переживала через те, що по неї ніхто не заїхав. Вона жила від школи недалеко. Пішки можна було дійти за десять хвилин, до того ж, батьки усвідомлювали, що їхня дочка вже доросла, тому не надто давили на неї своєю любов’ю і захистом. Вони розуміючі, до того ж, Анна обожнювала гуляти в таку погоду, можна було подумати про своє, дівчаче. В той день вона думала про те, який би колір тканини вибрала для наступного наряду ляльки, який вона хотіла зшити разом із мамою. Анна все ж таки любила рожевий колір, тому він і переміг в такі важливій бійці в якій приймали участь іще голубий і зелений кольори.

Анна як раз проходила повз машину. Це був міні-вен, принаймні так вона думала, адже її батько полюбляв дивитися в інтернеті на всілякі круті машини, і своїми знаннями він ділився зі своєю донечкою. Він був білого кольору, так вона його запам’ятала. Анна навіть сама не могла пояснити, чому її спогади такі чіткі, це просто було потрібно. Дівчинка наспівувала свою улюблену пісеньку, слова якої вона знає до тепер, і чомусь не переставала дивитися в затемненні вікна того білого міні-вена. Щось її тягнуло туди, наче вона знала, що повинна дивитися, а інакше, відбудеться щось дуже погане. Це було на кшталт ритуалу, вона завжди заспокоювала себе таким чином. Просто дивись на те, чого боїшся – і воно ніколи тебе не потривожить. Будь обачним, спостережливим. На кожному кроці ховаються демони, які в любу секунду готові підійти до тебе і втягнути в пітьму. Її старший брат – Петро, полюбляв дивитися фільми жахів, і багато раз його лишали з маленькою сестричкою наодинці, щоб той приглядав за нею. Та, Петру це не дуже подобалось, адже йому було заборонено дивитися фільми жахів в присутності Анни. Все таки хлопці у віці шістнадцяти років надто ризиковані, тому Петро не боявся гніву батьків. Коли йому щось забороняли – він одразу це робив, адже це було «круто».

Про демонів і всілякі інші злі сили Анна дізналася, як раз із фільмів жахів, які дивився Петро. Вона боялась цього, тому після переглядів таких кінострічок, дівчинка пообіцяла собі бути обачнішою, щоб не бути вплутаною в ці злі чари.

Анна довго дивилася на міні-вен і в умі весь час промовляла: « Тільки не переставай дивитися». Вона повторювала собі це багато разів, поки слова самі не вирвались із вуст. Це було наче закляття від злих сил, яке було не надто хорошим, адже воно не спрацювало.

Дверцята машини відчинилися, і дівчинка змогла розгледіти, хто ж там все-таки спостерігав за нею, за тим, як їй страшно.

Це був чоловік. Чорняве волосся, смуглий, невисокий, худорлявий з голубими очима. Погляд у нього скажений, наче готовий був на все.

Він посміхнувся дівчинці, показуючи їй свої жовті, криві зуби, чим сильно її налякав. Анні стало лячно, та вона не розгубилася, натомість просто посміхнулась у відповідь, батьки гарно її виховали.

Чоловік вийшов з машини і підійшов до дівчинки. Його ходьба була до біса швидкою, наче він кудись спізнювався. Анна вирішила не звертати на це уваги, мало що могло статися, це не її справа, тим паче вона сама спішить до дому, адже тато пообіцяв, що ввечері він відвезе її до аквапарку.

Та все ж страх не дозволив Анні відвести погляду, вона все спостерігала за чоловіком, адже знала, якщо хоча б на мить закриє очі – станеться щось погане.

— Анно! — руда озирнулась і побачила однокласницю. Це Христя, вони живуть близько один від одного, тому завжди повертались до дому разом.

Не встигла руда відповісти, як відчула чиїсь дотики на своєму тілі. Вона одразу ж захотіла крикнути щось, та чоловік вчасно закрив їй рота рукою. Анна намагалася вкусити його за долоню, та йому було все одно, він наче не відчував болю.

Він почав тягнути її в бік свого білого міні-вена, а дівчинка залишалась такою ж безпорадною, як і була пару секунд назад. Він зв’язав її, закрив рота ганчіркою, сів за кермо і вони рушили в дорогу. Від ганчірки в роті челюсті звело. Їй було боляче, Анна намагалася кричати, вириватися – але результату не було, тільки виснаження. Вони їхали довго, десь години три, адже дівчинка встигла вже і поспати. В неї була істерика, вона плакала, кричала, билася головою об стіни машини, сподіваючись, що хтось почує дивні звуки і прибіжить на допомогу, але все було марно, все що вона отримала – тільки втому.

Анна відчувала себе кепсько, ніколи їй ще не було так страшно, навіть тоді, коли вони з Петром черговий раз дивились фільми жахів. Це було щось по-істині жахливе, те чого не можна передати словами. На руках, від мотузки з’явилися сині, майже фіолетові синці. Їй було боляче, вона плакала, кричала, намагаючись втекти.

Через три години вони приїхали до лісу. Чоловік заїхав в місце, де все заросло кущами та деревами. Пройти було майже неможливо, не те що проїхати.

Чорноволосий залишив машину на тому місці, витягнув бідолашну дівчинку з машини і кинув на землю, поки зачиняв дверцята. Дівчинка спробувала підвестись, втекти, але вона була не в змозі цього зробити. Вона була надто виснаженою і втомленою, ноги її стали ватними, наче в любу секунду вона могла впасти знову.

В голові щось постукувало, пульсувало – це відчуття не з самих приємних, та Анні зараз було не до них. Зараз, вона повинна була втекти, що зробити майже неможливо.

— Скоро ми прийдемо до дому, — пояснив він, — Зовсім скоро, тільки почекай.

Викрадач говорив це з піднесеним настроєм, наче він був радий, що йому вдалось викрасти це миле дитя. Ще б рак! Анна ж красуня.

Дівчинка пленталась за чоловіком, і не відставала від нього, адже він тримав в руці мотузку, яка перев’язувала руки маленької дівчинки. Він вів її за собою, мов собаку.

Небо стало чорним-чорним, такого Анна ще не бачила. Зірок майже не було, місяць майже не освітлював дорогу. Пітьма – вона все ж таки, добралась до неї, зловила за руки і втягла в свої володіння. Дівчинці стало ще гірше, її серце могло не витримати, адже воно і так було у неї досить слабким. Анна прислухалась до тиші, вона така неправильна, така лячна, наче в змозі звести з розуму.

Анна хотіла до дому. Напевне, мама і тато зараз дуже за неї переживають, місця собі не знаходять, не знають що вдіяти, де шукати своє дорогоцінне сонечко, яке вони люблять понад усе.

Серце Анни стислося до болі, коли дівчинка подумала про те, що мама й тато зараз відчувають.

Дівчинка більше не тратила сил на те, щоб втекти, вона зрозуміла, краще поберегти енергію, для того щоб втекти трішки пізніше, до того ж, їй просто потрібно було протриматись хоча б трішки. Вона була певна, що батьки скоро знайдуть її, скоро все скінчиться, а поки треба просто бути сильною, так як і вчили мама з татом.

Серед пітьми Анна помітила хатинку. Вона була малесенькою і старою. Дерево вже гнило, і зовсім скоро ця халабуда повинна була розвалитись. Дівчинка здивувалась, як взагалі хтось може тут проживати, та коли подивилася на чоловіка, що її викрав зрозуміла, що в таких домівках і проживають такі психи як ось цей.

Від нього тхнуло гниллю, його одяг був брудним, порваним, лице замурзане, взуття в болоті. Він виглядав як безпритульний, хоча, якщо поглянути на його будинок, це було майже правдою.

— Ось ми і вдома, Софіє. Вдома.

Анна вилупилась на чоловіка великими очима. Чому він називає її Софією? Що з ним не так? Дівчинка промовчала. Вона вся тремтіла, слово з неї не витягнути. Страх – він з’їдає кожну букву.

Він відчинив двері свого будинку, де панувала така ж пітьма, як і надворі. Здається, промені сонця сюди і не навідуються. Це територія демонів, злих сил. Так подумала собі Анна, і тим не менше не помилилася. Це місце було центром пекла для дівчинки, і не тільки для неї. 

***

— Детективе! — хтось вигукнув ім’я світловолосого чоловіка, він як раз розбирався з документами щодо викрадення маленького хлопчика, поблизу магазина. Він був радим, що зміг знайти дитину, він гордився своєю роботою, отримував від цього задоволення, а ще він жахливий трудоголік, — Пане Ігорю, викрадено дівчинку, дванадцять років, руде довге, волосся. Ось її фото.

Чоловік взяв фотокартку і уважно поглянув на дівчинку.

— Анна Вишневська, зникла сьогодні, приблизно о першій дня.

Пан Ігор тримав в руці фото, вивчаючи риси обличчя зниклої. Маленька, невинна дівчинка, кому знадобилося її викрадати, а головне, де вона зараз, і чи жива ще взагалі? Його серце обливалось кров’ю щоразу, як йому доводилось шукати дітей. Це було найгіршим випробуванням для нього, адже це просто ні в чому невинні діти.

— Де батьки? – питає він у темноволосого молодого хлопця, в формі. Це його помічник – Олександр. В нього світле майбутнє, хороші перспективи, це, пан Ігор знав точно.

— В залі допитувань, а ще є свідок.

— Хто?

— Христина Семенюк, дванадцять років, однокласниця Анни, живуть неподалік одна від одної.

— Ти думаєш, ця справа пов’язана якось зі справою Єви Дорошенко?

— Можливо, адже Христина каже, що міні-вен був білим і також, без номерів.

Чоловік взяв фотокартку Анни із собою і відправився в зал допитів. Він мусів зустрітися з батьками зниклої. Пан Ігор повинен був поговорити з ними, заспокоїти, розпитати дещо про Анну, зробити якомога більше нотатків для справи. Він не буде їсти, спати, але знайде Анну найближчим часом – він пообіцяв собі це. Те саме було і з Євою. Дівчинка зникла вже третій тиждень, і Бог тільки знає жива вона ще чи ні. Та, пан Ігор не губив надій на те, що це миле дитя все ще дихає.

Чоловік глибоко вдихає, повертає ручку дверей, штовхає їх від себе і опиняється в кімнаті для допитів. За столом сидять чоловік і жінка. Вони спантеличені, розбиті. Рудоволоса жінка витирає сльози хустинкою, та це майже не допомагає. В неї красиві, великі зелені очі, довга шия, сама вона худорлява, погляд пустий. Чоловік високий, чорноволосий, риси обличчя чіткі, очі в нього почервонілі від сліз. Він батько, а отже плакати в такій ситуації – нормально. Його дорогенька донечка зникла.

Пан Ігор вирішив не посміхатися, їм і так це не допоможе, можливо навіть цим він зробить ще гірше. Чоловік присуває стілець і сідає навпроти подружньої пари.

— Добридень, — почав чоловік. В таких ситуаціях йому завжди бракувало слів. Це не перша його справа, та навчитися спілкуватися з ріднею зниклих він все ще не навчився. Цьому навчитися було неможливо,— детектив Щебренко.

Батько Анни кивнув, а мати і не звернула уваги на нову постать, їй просто було важливо побачити свою дорогоцінну донечку.

— Співчуваю, — детектив ковтнув ком, який застряг в горлі і продовжив, — Вибачте, знаю, час не слушний, але я повинен задати пару запитань. Коли ви востаннє бачили Анну?

— Сьогодні вранці, — відповів батько Анни – Дмитро, — Будь ласка, знайдіть її. Розумієте, в неї слабке серце… — від згаданого в Дмитра відібрало мову. А що, якщо вона сильно злякалась, і її серце цього не витримало? Що, якщо його красуня більше не дихає? Ні! Про таке думати було неприпустимо! Він не хотів, але думки про це все літали в свідомості.

Пані Ольга заплакала ще дужче. Це було надто нестерпно, жінка вся трусилась. Тихо, майже подумки вона молилася. Говорила собі під ніс слова, які розчути було складно. Це було не вперше. Всі батьки такі. Всі моляться за життя своєї дитини, переживають, детектив до цього звик.

В кімнаті стало душно. Батьків допитували годину, хоча ті і так були виснаженими. Та, спати вони не зможуть! Ні! Не тоді, коли вони не впевнені де їх донька, чи дихає ще, чи живе.

Тим часом, маленьку дівчинку з чорним, довгим волоссям, в окулярах допитували. Вона була наляканою, все відбивала ритм ногою, ніяк не могла заспокоїтись. Їй дванадцять, але вона вже розуміла, що може допомогти в справі і пробувала пригадати ще щось, щоб допомогти в розслідуванні, та голова ходила кругом. Їй стало погано, але вона добре це приховувала, гарно трималася. В кабінет зайшов детектив Щебренко. Він здався їй добрим. Вонна вважала що всі поліціанти добрі, адже вони на боці правосуддя.

— Привіт, — каже їй пан Ігор. Він посміхається, намагається одразу ж завоювати довіру у цієї маленької дівчинки. Хоче поружитися з нею, тоді, вона могла б розповісти все і не боятися.

— Привіт, — дівчинка поправляє свої окуляри і ховає руки під стіл, адже вони трясуться, а вона не хоче, щоб цей дядько подумав, наче вона слабка.

— Гарний светер.

— Спасибі, — відповідає вона і знову поправляє свої окуляри.

В кабінеті тиша. Детектив ніяк не може налагодити контакт з дівчинкою, від якої зараз залежить життя Анни.

— Ти не будеш проти розповісти трішки про свою подругу Анну? — Дівчинка махає головою. Вона не проти. Розуміє що і до чого, вона вже не маленька. — Скажи тоді, коли востаннє ти її бачила?

— Біля школи. Я чекала її неподалік, ми разом мали вертатись до дому, і я вже помітила її, вона як раз направлялась в мою сторону, та щось їй помішало. Я побачила білу машину, з неї випригнув чоловік і забрав із собою Анну. Я не встигла розгледіти його лице, і номерів машини не було. Скажіть, Анну знайдуть, чи не так? Знайдуть же ж?

— Ми працюємо над цим, я постараюсь її знайти.

Христина тільки пару разів кивнула. Вона розповіла все, що бачила, свою частину роботи вона виконала, більше їй сказати нічого, окрім того, що вона щиро надіється на те, що поліцейські знайдуть Анну, вона все ж як не як, була хорошою їй подругою.

***

В кабінеті повисла тиша. Руда дівчина схилила підбородок, не бажаючи дивитись комусь у вічі. Їй було бридко від людей, від усіх. Всі вони брудні і несправжні, все це тільки оболочка, тільки маска, в середині всі монстри, і вона теж. Анна цього не приховує, вона знає напевно, що така ж брудна і бридка, як і інші.

Максим сидить, не відриваючи від неї погляду. Він перший – кому вона хоча б щось розповідає, з ким про щось взагалі розмовляє. Чоловік намагається зрозуміти і проаналізувати все те, що тільки що йому розповіла Анна. Він намагається зрозуміти мотив, адже просто так дітей не викрадають, і не тримають в неволі п’ять років. Має бути пояснення, принаймі з боку психології так точно. Поки що він його не бачить.

— Ви стверджуєте, що він зав’язав вам руки, закрив рота, і віз кудись далеко? – Анна кивнула, їй важко було говорити. Слів бракувало, букви не вилітали із вуст, натомість залишалися несказаними, — Коли він вас привіз в ліс, залишив машину і далі ви йшли пішки? – Анна знову кивнула.

Максим записав щось у свій блокнот і знову перевів погляд на Анну, в якої були червоні очі. Вона не спала понад три сутки. Допити різних детективів не переставали вестися, вона вже напевне, і забула що таке сон.

— Далі ви пам’ятаєте деревяний будинок, який розвалювався на очах? – руда знову кивнула, — А далі? Що було далі, Анно?

— А, далі було найцікавіше, — тихо відповіла вона, наче сама собі. Її посмішка насторожувала, і нагадувала, ніби це посмішка якогось психопата. Анна з’їхала з розуму – без сумнівів, ніхто би не лишився при здоровому глузді після такого. НІХТО.