З дня, коли дівчина повністю зламалася пройшло два роки. Багато чого змінилося за цей час. Все мінялося, та шрами по всьому тілу дівчини і не думали зникати. Вони приросли до неї, так само як і спогади. Вона ніколи не зможе забути того, що зробила, того, що зробила для неї Єва. Ніколи.

В один момент, Анна зрозуміла, що так продовжуватись не може. То була на сьомий тиждень після випуску новин. Тоді, їй приснилась Єва. Її світле волосся стало ще світлішим:

— Анно, в мене все добре, — Єва взяла Анну за руку, — Ще ніде мені не було так добре. Тут, я щаслива…

— Знаю. Напевне, там набагато краще, ніж тут…

— Ні, Анно. Ще не час. Ти повинна жити, я тобі віддала частину себе, ти не можеш сидіти в цій схованці вічність. Ти повинна жити, повинна…

Дівчина прокинулась, і зрозуміла, що поводилась дуже негарно по відношенню до тата, мами, брата і Дениса. Вона поводилась дуже погано, і від цього відчула якийсь тягар. Їй дійсно було важко.

Анна взяла себе в руки і покинула свою схованку. Більше вона ніколи туди не поверталася. Ніколи.

Дівчина перепросила в мами, тата, Петра, та в Дениса вона не змогла попросити вибачення, він пропав.

Анна шукала його всюди. Вона ходила по тих самих місцях, де вони гуляли, жили…

Та, він наче зник, наче його ніколи і не було.

Дівчина була і біля університету, де вперше зустріла того дивовижного хлопця, була і біля тієї стіни, де вони малювали, була і біля мосту, де вони стрибали в повітря, була і біля басейну, де вперше змогла оголити своє тіло в шрамах, була і біля маленької тієї квартирки, де він жив, була і біля тієї будівлі, де колись був благодійний бал, була і в парку, де вони вперше поцілувалися, була і біля річки, вона була всюди, тільки от того дивовижного хлопця ніде не було. Він пішов.

Анні важко було таке усвідомити, та згодом, вона прийняла це, вона прийняла його рішення, розуміла чому він це зробив. Йому набридло чекати, а можливо він просто почав відчувати до неї якусь неприязнь, або… Таких або може бути безліч, та дізнатись справжню причину вона не зможе, поки не зустріне самого Дениса.

Дівчина продовжила ходити в художню школу, здала всі екзамени і поступила в університет. Життя налагоджувалось. Всі дійсно забули за неї, ніхто вже не косився на неї, не шепотів за спиною. Вона відчула спокій, відчула смак справжнього безтурботного життя.

Та, одного разу, коли вона шукала якусь книжку на стометрівці, де їх було безліч, вона помітила дещо дуже дивне. На обкладинці однієї книжки була вона. То була розмита фотографія, зроблена вночі. Дівчина згадала, як Денис пробував її сфотографувати, але вона опиралась. То було біля річки. На обкладинці було написано:

Денис Саргенко

Анна

Дівчина взяла книжку в руки і відчула той запах м’яти, який належав Денису. Її серце майже зупинилося. Анна відкрила книгу і почала читати.

Сторінка 3

То був день, коли моє життя змінилося назавжди. Я побачив її ще здалеку. Її руде, довге волосся, не можливо було не помітити. Я спостерігав за нею, мені чомусь здалося, що так було потрібно. Вона була така розгублена, така слабка. Я помітив шрами на її руках. Ще тоді, я зрозумів, що ця дівчина багато чого пережила. Ще тоді, я зрозумів, що вона особлива.

Вона витягла книжку і почала читати. Боже, ви би знали як вона красиво перегортала сторінки і водила пальцем по сторінках книги. То було щось прекрасне.

Тоді, я зрозумів, що не зможу так просто відпустити її. То була незнайомка, яку я прагнув зустріти ще раз. Тому, я наважився підійти.

— Ммм, Франц Кафка, хороший вибір.

Вона нічого не відповіла, натомість просто закотила очі. Їй були огидні люди, я бачив це. Їй було некомфортно з незнайомцями, її це дратувало, та я не здавався.

— Денис. Всі називають просто – Ден. Взагалі, мені подобається, коли мене звуть Денисом, але всі чомусь вирішили, що «Ден» - звучить значно крутіше.

Вона мовчала, тоді, коли мені так хотілося почути її голос.

— Ні, ну, якщо хочеш можеш називати мене Деном, я вже звик.

— Перестань, — крізь зуби процідила вона. Нарешті. Так, я почув цей прекрасний голос, почув і мені стало легше, — Невже ти ще не зрозумів, що в мене немає ніякого наміру знайомитися з тобою?

— А якби ти познайомилась зі мною, зрозуміла б, що я з тих людей, що домагаються свого. Я ж не відстану.

— Що ж, якщо так хочеш… Але, повір, ти сильно пошкодуєш… Анна.

— Що ж, Анно, що ти тут робиш? На скільки я зрозумів, ти не студентка.

— Чекаю декого.

— Свого хлопця?

— Свого брата.

Дівчина гортала сторінки, читала маленькі уривки, і не могла повірити в те що читала. Він пам’ятає кожне слово, кожну дію. Боже.

Сторінка 50

Вона здалась мені такою скутою, наче вона щось стримувала в собі. Тому, я просто взяв все в свої руки. Ми пригнули з моста. Ми летіли. Ми падали, але не розбились, навпаки, відчули цінність життя.

Я знав, що їй сподобалось, знав, що саме це їй було потрібно.

Сторінка 114

Тоді, я вперше зрозумів, що закохався. Спочатку, я відчував тільки деяку симпатію до неї. Відчував тільки, що помогти їй було моїм завданням, але потім я зрозумів, що то було кохання. Можливо, чимось безумне, можливо чимось ненормальне. Але кохання….

Сторінка 178

Тоді я вперше побачив всі її шрами. Вони були повсюди. На її спині, ногах, руках… Вони стали частиною її самої. Дивитись на них було так боляче. Відчувати кожен шрам, як я тільки торкався до неї було так нестерпно боляче, тому я просто стримував свої сльози, я не міг показати їй, що я слабкий. Якщо вона це побачить, піде від мене. Їй потрібна сила, і я хотів їй дати ту силу.

Сторінка 245

З нею, я почувався таким щасливим. Не бачити її пару днів для мене було нестерпно. То була наче ломка наркомана, я не міг дихати без неї, жити. Ми злились душами, тепер ми жили одним життям на двох.

Сторінка 289

Того дня, вона сказала, що хоче малювати. Їй це подобалось, вона хотіла творити. Я відчув, наче потроху повертав її до нормального життя, наче я зцілював її. Мені це подобалось.

Сторінка 302

Одного дня, коли ми лежали в моєму ліжку і насолоджувались тишею, Анна почала розповідати.

То було жахливо. Я не міг її слухати, було так боляче. Серце стискалося після кожного її слова. В умі я благав її, щоб вона зупинилась. Колись, я просив її щоб вона розповіла історію своїх шрамів, та зараз я про це жалів. Я не хотів то слухати, було надто боляче.

Сторінка 321

Ми гойдались на колисанці і вона знову продовжила розповідати. Мені знадобилось стільки сил, щоб не заплакати. Мені прийшлось стримувати себе, коли це було майже неможливо.

Вона говорила такі страшні речі, я не знав, що сказати, не знав, як заспокоїти… Я просто не знав…

Сторінка 350

Тоді, я побачив по новинах все те, що мені розповіла Анна. Її історію.

Та журналістка, вона зламала її, просто вбила.

Навіщо вона це зробила?

Після того я ніколи її не бачив. Не міг насолоджуватися її солодким запахом, її зеленими очима і її прекрасним голосом. У мене забрали все це, просто відібрали.

Я не зміг би подивитися їй в очі ще раз було надто соромно.

Я знав, що таке журналістика, це жорстокий світ, адже я був його частиною, я просто не зміг піти до неї, не було сил. Я відчував вину, я почувався жахливо.

Сторінка 367

Без неї я не жив, то була лиш пародія. Не було відчуття тієї щирості, не було смаку життя. Навчитися жити без неї я не зміг, то було лише марною тратою часу. Жити без неї – це все одно, що перестати дихати. Я не міг, її обличчя появлялось зразу, як я тільки закривав очі, коли я сидів в тиші, я міг чути її голос, це дійсно було важко. Я відчував як схожу з розуму, я відчував, що божеволію, а тому, вирішив все це відобразити на папері. Написати про неї книгу, написати про те, яка вона чудова і світла. Звісно, Анна намагалася показати з себе людину, яка нічого не відчуває, але в неї так погано це виходило, від чого хотіло сміятися. Це наче кролик намагався бути злим. Це було по-дурному, але так мило… Я написав цю книгу для неї… Можливо, колись, вона попадеться їй в руки, і вона дізнається, чому я пішов, чому я не прийшов до неї в найважчий для неї час, я просто був не гідний…

Кінець

Дівчина закрила книжку і відчула, ніби зараз впаде. Ноги стали ватними а серце таким важким. Вона просто губила рівновагу.

Анна віддала продавцю гроші і забрала книгу з собою.

То була її книжка, спеціально для неї написана, вона не могла не купити її, не забрати до дому, то було неможливо.

Анна не збиралась шукати хлопця, було надто пізно, пройшло багато часу, то було минуле, яке вона просто повинна була відпустити.

То був гарний день. Пані Наталя сказала, що якийсь її знайомий хотів би взяти пару картин Анни на виставку. Дівчина була в не собі від щастя. Ще б пак! Вона так трудилась, вона так старалась і ось нарешті, хоч якийсь приз за всі ті страждання. То був початок гарної кар’єри. Пані Наталя помагала Анні, вона бачила в ній щось таке, чого не бачила ні в кому іншому, вона бачила життя.

Анна зійшла в метро і стояла на зупинці зі своїми картинами, їй потрібно було проїхати всього лиш одну станцію.

Дівчина повинна була занести картини в галерею, і навіть не думаючи, Анна швидко забігла в вагон і швидко зловилась за залізну трубу, яка допомагала встояти на ногах.

Все було добре, поки не… Той… Запах… М’ята.

Дівчина озирнулась і побачила хлопця. В нього було чорняве волосся, він стояв дуже близько до неї, вони ледь не торкались руками. Денис не бачив її. В його вухах були навушники, а в руці, яка не трималася за залізну трубу, книга.

Анна одразу ж відвела свій погляд, намагалась зробити вигляд, наче не побачила його, наче бачила перший раз в житті. Серце стислося, їй стало погано. Він був так близько, але водночас так далеко… А цей запах м’яти… Від нього паморочилась голова.

Станція була вже недалеко, ще пару секунд, і їй прийдеться покинути той вагон назавжди, вона вже, напевне, ніколи не зустріне його, ніколи не вдихатиме той запах м’яти, вже ніколи не візьме його за руку, не лежатиме в його обіймах. Цього не буде. Ніколи.

Метро зупинилось.

Дівчина подумала про те, що як колись, не буде вже ніколи. То минуле, немає чого його ворушити. Нічого і так не зміниться.

Анна просто вийшла разом з натовпом інших людей. Так було правильно. Дівчина була впевнена.

— Я знав, що ти вийдеш.

Її зупиняє Денис.

— Знав, тому вийшов разом з тобою.

Кінець.