Рани від батогів на спині все ще боліли, хоча і пройшло вже два тижні. Анна не могла ні випрямитись, ні повернутись. Сльози лилися, як тільки вона дивилась на Єву. Дівчинку облили кип’ятком з голови до п’ят. Все тіло було в жовтих плямах і пухирях. Своя біль її не цікавила, більше, вона переживала за Євину.

Марія їх лякала ще більше ніж сам викрадач, він полюбляв спостерігати за цими іграми, інколи навіть допомагав їй в ловлі однієї з дівчаток, але він ніколи не бив їх, ніколи не причиняв тілесного болю. Натомість, він любив давити на психіку, чого дівчатка боялися ще більше ніж тілесних побоїв.

Він любив залізати до них в клітку, садив їх на коліна, погладжував їм волосся і розповідав казки.

Він далі чомусь називав їх Софією і Настею. Ніхто не міг зрозуміти цього, навіть сама Марія, яку він до речі, називав – Ларисою.

Викрадач ще любив розчісувати їм волосся, інколи він навіть співав їм пісні. Це було досить рідко, але дівчатка запам’ятали все-все.

Одного разу він прийшов до них із ножицями і пообстригав їм нігті на руках і ногах. Він піклувався про них як про власних дітей, але саме це і лякало дівчаток.

Марії такі діяння ніяк не подобались, тому завжди після такої уваги дівчатка получали по заслугам.

Їх майже не годували, не поїли, та це було не найгіршим. Гіршим було те, що іноді Анна подумувала здатися і втекти під час ще однієї гри. Вона думала про це кожного разу, та коли дивилася на Єву ці думки одразу ж відлітали кудись далеко. Як вона могла покинути своє янголятко?

***

Анна відчинила вікно і вдихнула свіже повітря. Це відчуття було таким дивним, адже вона звикла до запаху смороду та гнилі. Вона дозволила собі посміхнутись, це дійсно було гарне відчуття. І вона просто не стримала своїх емоцій.

Дівчина сіла на диван і дивилася в пустоту. Вона думала про те, яким би її життя було, якби всього цього жахіття не сталося. Ким би вона була? Звичайним підлітком? Чи навпаки, вона була б чимось особливою? Що б вона полюбляла робити у вільний час, які б книжки їй подобались, яку б музику вона слухала? Всього цього Анна не знає, і вже напевне ніколи і не дізнається.

— Анно, ходімо обідати, — з кухні дівчина почула голос матері. Вона глибоко вдихнула, підвелася і направилась в бік їдальні.

Дівчина поглянула на стіл, переповнений їдою, і тільки від всього цього вигляду їй захотілося блювати. Вона не привикла стільки їсти, один кусок хліба за весь день було більше ніж достатньо, та батьки і брат ніяк не могли цього зрозуміти, ніяк не могли усвідомити цього.

Дівчина сіла за стіл. Поглянула на щасливий вираз обличчя матері і глибоко вдихнула. Анна зробила ковток води, від чого відчула різку біль в животі.

Дівчина ще раз глянула уже на стривожений вигляд матері і накинула собі в тарілку спагеті.

Потрібно було скуштувати хоча б щось, інакше мама би не зрозуміла.

Анна просто побабралась в їді, з’їла маленький кусочок хліба, подякувала за обід і пішла в свою кімнату.

Їй було дивно від того, що в неї є власна кімната. Це було настільки дико для неї і від цього вона відчувала себе якоюсь чужою, наче вона попала не в свій світ, і просто гостює тут. Вона не відчувала себе хазяйкою, скоріше простою гострою.

Дівчина відчинила двері кімнати і оглянула її. Вона була досить світлою і просторою, але без чудового аромату комфорту. В цій кімнаті була досить погана енергетика, і тому, Анна взялась внести деякі зміни.

В кімнаті не було книжок, жодної. Тому, дівчина поспішила вилізти на горище і понишпорити в старих речах. Вона була певна, що деякі книжки там повинні бути.

Анна непомітно для батьків і брата вилізла на горище з ліхтариком, в пошуках книжок.

Це місце було дуже комфортним для Анни, вона відчувала себе тут дуже спокійною і захищеною. Це стало її сховищем від усього світу, від себе.

Тут було багато павутиння, бруду, пилу, але це не було проблемою. Дівчина швидко навела там порядок, і коли оглянула горище знову, помітила дещо дивне і дуже корисне. Виявляється на горищі було вікно, і воно дуже легко відчинялось, і зовсім без скриплячих звуків. Якимось чином, Анна помітила і драбину з мотузок, яка веде вниз на заднє подвір’я.

Дівчина остаточно вирішила приходити сюди кожен день, залишати тут частинку себе, щось, що могло би втішити власне її саму, те від чого вона би отримувала задоволення.

Дівчина навіть вирішила не переносити книжки на низ, а залишити їх тут. Єдиним недоліком горища було те, що він був дуже маленьким, щоб пересуватись потрібно було ставати навколішки. Та це не було такою аж великою проблемою для Анни, вона звикла до такого.

Вона принесла собі туди матрац, який найшла в комірчині надворі, де було ще багато непотребу.

Дівчина знайшла стареньку лампу, радіо, приємний на дотик, коврик і багато чистих листків для малювання.

Книжок було багато і від цього Анна відчула неабияке полегшення. В тиші можна здуріти, але читаючи ти навпаки знаходиш новий світ, поринаєш у вигадку, ховаючись від цієї лячної реальності. В Анни не було змоги читати що-небудь п’ять років, і коли дівчина відкрила книгу по тілу поповзло тремтіння, то були мурахи, які все не переставали пересуватися по шкірі.

Книги – від щастя, Анна ледь не розплакалась. Букви такі гарні, такі правильні, такі живі. Це просто було задоволенням – читати.

Дівчина не поспішала, насолоджувалась кожним словом, кожним реченням.

Анна часто пересувала матрац до вікна, лягала і просто дивилася на зорі через вікно. Інколи, коли не було дуже холодно вона могла відчинити вікно і вдихати свіже, чисте повітря.

Батьки знали про її схованку, і не забороняли Анні там ховатися. Про це навіть ніхто ніколи не говорив. Вони розуміли, що їй потрібна просто своя схованка, от і все.

Дівчина повирізала метеликів і приклеїла їх до стін на горищі. Їй здавалося, що метелики – незалежні, вільні створіння поміж всіх. Вони летять куди хочуть, роблять що хочуть і живуть, як самі того забажають. Їм ніхто не наказує, ніхто не тримає в неволі, і через це Анна дуже їм заздрила, дуже їх любила.

Одного разу, Анна заплющила очі і побачила перед собою Єву. ЇЇ серце стислося від болю, але їй не хотілося, щоб образ Єви зникав, вона хотіла відчувати цю біль, просто так було потрібно.

Вона часто згадувала цю маленьку, хоробру дівчинку.

Анна часто згадувала Марію, диявола, не згадувати – було неможливо. Як би вона не хотіла забути їх образи, вони все не вилітали з голови, все не давали спокою. Навіть після втечі – вона залишалась в полоні, але він був уже власним, вона сама себе замкнула, сама себе викрала.

***

В кабінеті повисла тиша. Говорити не було сил, згадувати було надто боляче і нестерпно, але так потрібно було, приховувати це Анна не могла.

— Анно, ви готові продовжити?

Максим хотів зрозуміти її, відчути ту біль, через яку пройшла ця дівчина, поринути в той її жахливий світ примар, але ніяк не наважувався. Він все тримав дистанцію, і ніколи, ніколи їй не спромігся поспівчувати. Він був холодним різким, все це було самозахистом від того, що Анна могла розповісти, від того що та інформація могла бути занадто жахливою.

— Так, звісно. Кожного дня, Марія придумувала різні методи для знущань, для того, щоб зробити нам боляче. Інколи, вона напивалася і не згадувала про нас два або три дні, то були найщасливіші хвилини, якими ми насолоджувались, але це було рідко, вона майже ніколи не забувала про «своїх дівчаток».

— Ви ніколи не думали під час однієї з ігор втекти і не вернутися за Євою?

Анна відвела погляд і подивилася на підлогу. Їй було соромно визнавати правду, і озвучувати її, але вона заприсяглась собі розповісти все від початку і до кінця, може так, вона зможе вдихнути із полегшенням?

— Думала, майже кожного разу, але совість не дозволяла цього робити. Я поверталася в пекло за своїм янголом, поверталася щоб захистити свою сестричку.

— Єва ніколи не казала вам тікати, вона ніколи не хотіла пожертвувати собою?

— Єва була не з тих наївних дітей, вона дивилася на світ тверезим поглядом, ніколи не надівала рожевих окулярів, тому ніколи і не просила мене покинути її, адже вона знала що я цього не зроблю. Вона знала, що інакше, я не зможу ні спати, ні їсти, ні жити…

— Що було далі?

— Кров і сльози, пітьма і страх. Ми надіялись, що скоро звикнемо до таких неживих днів, але ж ні, ми були надто слабкими й безпорадними, щоб втрачати надію на те, що нас знайдуть, або нам вдасться втекти. Надія пожирала нас цілими днями. Вона роз’їдала щось всередині і не давала спокійно дихати. Це було нестерпно і дуже боляче… ми були живі. Але вже мертві…

Анна зупинилась, більше сил говорити в неї не було. Дівчина просто дивилась в пустоту, і не зронила більше ні слова. Максим пробурмотів щось на кшталт того, що продовжать іншим разом, але Анна цього і не почула, спогади забрали її в свій світ, не даючи змоги вибратись звідти…