В цьому домі явно було щось погане. Воно жило тут і зводило всіх з розуму. Тиша – вона взмозі допомогти тобі втратити здоровий глузд. Цей жахливий дім став втіленням всього бридкого і огидного. Це дім гріхів. Це пекло. Таким його вважала Анна.

Руда не пам'ятала, як опинилася в підвалі за решіткою, їй бракувало сил, щоб спробувати згадати, та їй і не хотілося цього робити. Навіщо згадувати те, що неодмінно принесе тобі біль?

Анна відкрила свої великі дитячі очі і побачила тільки темноту. Згодом, її зір відновлювався і вона могла побачити дещо більше ніж просто розмиті силуети. Дівчина відчула біль в області грудей. Серце. Воно слабке. Любий шорох може її вбити. Батьки завжди казали їй бути обережнішою, та вона не слухалась, і зараз, дуже через це шкодувала.

От би прибігти до мами й тата і сказати їм що все в порядку, вона жива, ще дихає. Але ні! Це неможливо доки вона в цій пастці.

Тут сиро і холодно, захворіти в таких умовах простіше простого, але що їй залишалось?

— Як тебе звуть? — Анна почула тонесенький голосочок. Це маленька дівчинка. В неї білосніжне, довге волосся. Невже це природній колір? Невже таке існує? Вона замурзана, налякана, але видно, її привели сюди не сьогодні і не вчора. Вона обізнана, знає більше, ніж Анна, це точно.

— Анна, — відповіла руда, — А тебе?

— Єва, — дівчинка трішки посміхнулася і Анна тут же закохалася в цю посмішку. Така тепла і щира. Що вона тут робить? Чому вони тут? Що цей дядько хоче зробити з ними? З цим янголом?

— Як давно ти тут, Єво? — Анна підсунулась до дівчинки трішки ближче, щоб вона змогла все їй розповісти.

— Приблизно три тижні, — відповіла дівчинка. Вона поправила своє волосся, яке їй мішало і добавила, — Ми не виберемося звідси. Немає сенсу розповідати що і до чого. Ми можемо тільки чекати.

— Чого чекати?

— Смерті.

***

В кабінеті повисла тиша. Смерть. Що воно таке? Чому її так бояться люди, і чому маленька дівчинка з такою легкістю говорила про таку страшну річ? Запитань було надто багато. Хотілося все дізнатися прямо зараз, але не час. Терпіння, і згодом Макс все дізнається, все зрозуміє. Тільки не сьогодні.

— Вона так і сказала? — Макс поправив свої окуляри і поглянув у блокнот, в який записував важливі речі. Йому було ніяково дивитися у вічі цієї дівчини. Дівчини яка пережила стільки лихого і бридкого, що він і уявити собі не міг. Він просто студент, який нещодавно випустився з університету, що він знає? Правильно – нічого! Чим він може допомогти? Правильно – нічим! Та, Анні потрібно було комусь розповісти, з кимось поділитися, тому для цього обрали Макса. Він став слухачем, а не психіатром.

— Я пам'ятаю все, до єдиного слова. Тоді, вона здалася мені безпорадною, маленькою дівчинкою, але насправді, вона була куди сильнішою, ніж я могла собі уявити. Якщо ви запитаєте, кого я вважаю найхоробрішою людиною в світі, я відповім – що це Єва. Таких людей немає і більше не буде. Люди – надто жорстокі створіння, надто огидні і бридкі, щоб зватися людьми.

— То ж ви прокинулись і познайомились з Євою? Що було згодом?

— Голод і холод. Ми грілися, обійнявши одне одного і це не на жарт зігрівало. Що ще ми могли зробити? Правильно, ми були надто безпорадними.

— Що в цей момент робила Марія?

— Права рука диявола? — Анна єхидно посміхнулася. Як тільки Максим згадував про Марію, руда одразу мінялась. Не була вже жертвою, була хижаком, який міг роздерти на клаптики кого завгодно. При згадуванні викрадача в неї починався зрив, а при розмові про Єву, дівчина одразу ж розтоплювалась в теплоті. Максим помітив це і швидко занотував, — Вона билася гловою об стіну. Я не питала в Єви про неї, не бачила необхідності. Вона здалася мені слабкою жінкою, ще слабшою за Єву. Просто тіло і нічого більшого. На той час, коли я попала туди, вона вже збожеволіла.

— Чому ти так ненавидиш її? Вона ж така сама жертва, як і ви з Євою.

— Жертва? – руда встала зі стільця, непоспішаючи і тихо, підійшла до Максима. Вона склонила свою голову над його і прошепотіла:

— Вона хижак, а не жертва. Тільки слабкі б'ють ще слабших. Вона була такою ж.

***

Світловолосий чоловік сидить в кімнаті і гортає всілякі документи. Нічого не клеїться. Взагалі нічого! Як можна було не лишити жодного сліду? Він ж не привид. Голова йшла обертом. Він хотів спати, але не дозволяв собі цієї розкішші. Як він міг спати, коли пропала дитина. Ні! Він мусить її знайти. Повинен врятувати.

— Детективе, — чоловік відкликнувся і поглянув у сторону свого помічника, — Ми перевірили відеореєстратори машин, що були неподалік від місця викрадення і дещо знайшли.

— Що саме?

Помічник швидко підійшов до начальника з флешкою, втикнув її в комп’ютер і чекав поки загрузиться відео. Хлопець перемотав відео до тієї частини, де викрадач підїжджає до шкільного двору.

На відео видно лишень білий міні-вен. Ні лиця, ні номерів. Нічого. Зовсім. Зате, тепер відомо що Христина говорила правду. Номери були відкручені, але чому тоді дорожній патруль не зупинив машину без номерів? Все було сплановано наперед. Напевне він відїхав дальше а потім прикрутив номера. Пан Ігор тільки дужче розсердився. Навіщо йому така непотрібна інформація?

— Мені потрібна хоча б якась інформація. Хоча б якась! Шукайте! Щось повинно бути! Він неодмінно в чомусь помилився, щось забув! Просто треба шукати!

— Так, детективе. Ми цим і займаємось.

***

Зелені, брудні і відсирілі стіни чимось нагадували Анні підвал, в якому її тримали п’ять років. Таким же холодом і огидністю несло від цих стін. Зло. Ось що воно таке, але дівчина вже звикла до цього. Заснути або просто жити в світлому будиночку буде для неї неможливим тепер. Це травма, і вона ніколи не зможе від неї позбутися. Це частина її життя, частина того, що вона пережила, і частина того, що вона повинна буде прийняти і відпустити, але не забути, ні. Вона ніколи не забуде запах плоті і крові, запах смороду, який вона вдихала останні п'ять років, запах власного «я». Вона загубила себе. Перестала розуміти що і до чого. Збожеволіла. Де була реальність, а де вигадка? Вона не знає, це досі для неї загадка. Можливо, те що вона сидить в поліцейському відділку – просто її сон? Можливо вона не вибралась звідти, не втекла? А можливо все це просто її уява? Саме викрадення – сон? Вона не знає. Анна втратила відчуття реальності й вигадки. Вона навіть не звертає на це тепер уваги. Їй все одно. Буде що буде. Чого їй боятися тепер? Тоді, коли все скінчено?!

— Анно, ви бачились вже з батьками?

— З ким?

— З батьками.

— В мене є тільки – я, і більше нікого.