Сьогодні по-особливому було дуже страшно. Уже цілий день до Анни з Євою ніхто не заходить. Цілий день спокою, а це означало що це просто затишшя перед бурею. Значить, найближчим часом на них чекає дещо дуже жахливе. І це дійсно було так.

Марія придумала нову гру «Я ніколи не»… Ця гра була страшнішою за «Піймай мене», вона відрізнялась тим, що втекти – не давали змоги. Ти повинна була увесь час грати, а інакше – біль.

Жінка примушувала дівчаток в неї грати, вибору в них не було.

Суть гри полягала в тому, що Марія придумувала всілякі питання, наприклад: «Я ніколи не думала про втечу звідси», і якщо хтось дійсно думав про втечу, того били. Але самим найгіршим було те, що дівчатка били одне одного. За кожен удар вони просили вибачення одна в одної, адже бити людину яку ти сильно любиш було нестерпним для них, це було просто жахливо.

Такі ігри Марія проводила двічі на тиждень: в понеділок і четвер. Ніхто ніколи не міг зрозуміти чому саме в ці дні, лиш Марія знала. У всіх її діях була суть, тільки от ніхто і ніколи не міг зрозуміти яка саме.

Хоча і пройшло стільки часу, дівчатка не зламалися. Це і було дивом. Вони підтримували одна одну, заспокоювали, ділилися самим сокровенним:

— Знаєш, я часто думала про втечу, — якось призналась Єва, — Майже кожного разу, як нас відпускали. Я думала втекти і більше не повертатись, але совість мені не дозволяла і я кожен раз верталася у пекло. Я не могла лишити тебе тут саму. Вони б вбили тебе.

— Я б не образилась, якби ти втекла. Я б зрозуміла. Це була б прекрасна жертва, — відповіла Анна. Вона дійсно так думала, їй дійсно хотілося, щоб Єва втекла, щоб жила повним життям, щоб найшла сім’ю, щоб стала тією сильною людиною, яку Анна в ній бачила, їй дійсно хотілося вмерти заради цього, але страх не дозволяв цього зробити, не дозволяв добровільно погодитись на таку жертву. Страх перед пітьмою і смертю.

***

Було близько сьомої вечора, коли Анну виписали з лікарні. Їй дійсно стало трохи легше, та лишень фізично, душею вона була хвора, сильно хвора. Брат не розмовляв із нею по дорозі до дому, розумів, що від цього не буде ніякого толку, вона і так не відповідатиме, він уже звик до цього, звик, що його маленька життєрадісна сестричка вже не та, що це вже просто дівчина яка існує, не живе.

Вдома ніхто не допитувався де вони були так довго, ніхто і слова не сказав, тому що батьки не хотіли давити на Анну, вони розуміли, що вона зараз настільки тендітна, як фарфор.

Дівчина просто поспішила на горище, в свою схованку, як найдальше від реальності. Їй не хотілося жити, але і смерті вона боялася. Це просто було існування, нічим не заповнена пустота.

Все що її рятувало – це світ книжок, так вона не думала про все те, що з нею сталося, вона просто поринала в інший світ, реальність, де вона – ніхто.

Сьогодні зірок було дуже багато, і це дуже заспокоювало. Анна поглянула на годину і згадала про того дивного хлопця на ім’я Денис, адже була одинадцята вечора. Їй дійсно стало цікаво, чи він чекає її, їй дійсно хотілось дізнатися, чи є такі божевільні, яким він себе представив.

Дівчина накинула на себе светр, злізла по драбині вниз через вікно, і поспішила на зустріч до того загадкового хлопця. Це було такою собі подорожжю в ніщо. Дівчина була певна, що ніхто її не чекає, адже це було б дурістю, тим більше їй хотілося прогулятися під небом, вкритим зірками, їй хотілося вдихати це свіже повітря, цей запах осені.

До університету, де навчався Петро було йти не далеко, тому дівчина не поспішала, йшла повільно, наспівуючи якусь пісню.

Коли вона вже нарешті дібралася до місця призначення, глянула на годину і помітила, що спізнилась всього на п’ять хвилин. Дівчина поспішила до тієї лавочки, на якій вона познайомилася із Денисом, і сіла на неї, дивлячись на небо. Вона не чекала хлопця, ні. Вона не вірила, що він міг би прийти, вона просто сіла перепочити, просто дивитися на зорі і рахувати їх до тих пір поки не зіб’ється з рахунку. Їй подобалось помилятись в чомусь, адже їй здавалось, що саме її існування – це суцільна помилка, вона не повинна була народжуватись, того і любила робити щось неправильне.

— Я знав, що ти прийдеш, — раптом дівчина почула голос і швидко зреагувала на нього. То говорив Денис. При пітьмі він був ще гарнішим. Риси обличчя ставали різкішими а волосся ще темнішим, — Я настільки тобі сподобався?

Анна тільки фиркнула. Вона й подумати не могла що цей ненормальний все ж таки прийде.

— Що? Щось не так? – хлопець сів біля неї і заховав руки в кармани своєї куртки.

— Не думала, що ти прийдеш, — пояснила Анна.

— То чому ти прийшла, якщо думала, що мене тут не буде?

— Тому і прийшла, була певна, що тебе не буде. Просто вийшла прогулятися і вирішила прийти сюди.

— Це неважливо. Головне – ти тут. Я склав нам програму сьогоднішнього вечора, тому прошу слухатись мене у всьому. Ти ж знаєш – відмов я не приймаю.

— Якщо ти думаєш…

— Перше… — перебив її Денис, — Ми йдемо творити, тому…

Хлопець підвівся і подав їй свою руку. Дівчина дивилася у вічі Дениса і не могла зрозуміти його намірів. Їй було цікаво, але й вона не могла так просто взяти і піти кудись із зовсім незнайомим їй хлопцем. Дівчині просто хотілося далі снувати у тій пустоті, що її окружила. Їй це було потрібно. Але така спокуса, як цей хлопець, зі своїм безумством не дала їй пройти повз, тому Анна пішла назустріч, подала йому свою руку.

Дівчина пленталась за хлопцем уже от десять хвилин, і їй дійсно здалось, що Денис заблукав, та коли вона в нього про це питала, він заперечував.

Нарешті вони дійшли до якоїсь старої, закинутої будівлі, яка розвалювалась на очах, і хлопець якнайшвидше вирішив дістати все необхідне знаряддя для того, що він задумав зробити.

Дівчина тільки спостерігала за тим, як Денис діставав балончики з краскою різних кольорів. Він загадково посміхався, і майже увесь час спостерігав за Анною. Вона йому була дуже цікава. Та він не міг пояснити чому саме.

— Я надіюсь, ти не вандалізмом вирішив зайнятись? Інакше, я точно пас, — промовила дівчина і глянула на хлопця так, наче то був головний її ворог.

— Саме це ми і збираємось зробити. Не переживай поліція тут не патрулює.

— Я не вмію малювати.

— У цьому і полягає вся суть. З мене також нікудишній художник. Тому ми просто будемо творити щось своє.

— Тоді ти перший.

Хлопець кивнув і взяв балончик із жовтим кольором. Він покалатав ним і почав малювати. Це були слова. «Ніколи не кажи «ні»» - ось що він написав. Потім, Денис почав прикрашати цю цитату різними лініями різних кольорів. Вийшло доволі непогано, як на хлопця, який ніколи не вмів малювати.

Анна взяла сірий колір і теж написала: «Не роби боляче тим, кого любиш понад усе». Вона не прикрашала цю цитату. Слова були сухими і строгими, наче це не була порада, а навпаки – наказ.

Дівчина кинула балончик на землю і глянула на Дениса, який читав ці слова. Хлопець кивнув, пробурмотів собі щось під ніс, підняв з землі рожевий балончик, і прикрасив ці слова сердечками.

— Не погано, — уже пізніше промовив Денис, коли почав малювати різні фігури, — та замало творчості. Сухо якось, я маю на увазі.

— Так було задумано, своїми сердечками ти вбив суть цих слів, — дівчина сіла на Денисів рюкзак і приперлась до стіни, по якій малював хлопець.

— Чому? Я просто добавив в них яскравості, надію, що боляче тим кого ти любиш не буде.

Дівчина тільки почала сміятися. Вона нічого не відповіла, просто сміялася, замість того, щоб плакати, адже їй так хотілося це зробити, так хотілося кричати у весь голос , та не було уже сил, не було необхідності, легше від того не стане.

— Ти дуже наївний.

— Можливо, зате щасливий.

Дівчина нічого більше не сказала, адже не встигла. Під’їхали поліцейські, і новим знайомим прийшлось тікати, що є сили. Анна не могла бігти так швидко, в неї не було сил, навіть просто швидко ходити, тому, коли хлопець це зрозумів, закинув її до себе на плечі. Їм все-таки вдалося якось втекти у двір, де були каруселі. Денис і гадки не мав, де вони опинилися, Анна тим більше, та вони за це не хвилювалися, головним зараз було те, що їм вдалось втекти.

— Ти казав поліція там не патрулює.

— Ні. Я знав, що вони завжди там ошиваються, але було б не цікаво, якби нам не прийшлось тікати. Єдине, що я не розрахував, це те, що ти повзаєш, як черепаха, хто ж би міг подумати.

— Ти ненормальний.

— Так, я знаю. Приємно, що ти це помітила.

Анна сиділа на колисанці і відпочивала, для неї це було важким випробуванням, та вона його пройшла на відмінно, адже їй помогли.

— Ну то, що? Не пошкодувала, що все-таки прийшла?

— Пошкодувала уже тисячу разів.

— Брехня. Тобі сподобалось.

— Тобі просто хочеться так думати.

Хлопець нічого не відповів, адже по очах дівчини він бачив, що вона в захваті від того адреналіну, що отримала під час втечі від поліцейських. Їй дійсно хотілося чогось такого і вона це отримала.

— Що би ти хотіла зробити?

— Наважитись на дещо.

— На що?

— На смерть.

Хлопця шокували ці слова, та він не почав допитуватись у неї про їхню суть. Ще не час її так відлякувати від себе. Він знав, що вона втече від нього, як тільки розповість свою історію, а йому не хотілося, щоб вона швидко зникала з його життя, ще був не час.

Денис розколисував Анну і спостерігав за тим. як її риже волосся гойдається то в один бік то в інший. Йому дуже подобались люди з таким кольором волосся, вони йому здавалися чимось божевільними, ніби не з цього світу.

— Ти увесь час дивишся на небо. Так подобаються зорі?

— Так. Вони такі неосяжні, наче наші мрії і бажання.

— Чому ти думаєш, що мрії неосяжні, просто щоб вони здійснилися потрібно діяти.

— Інколи, запізно діяти, інколи просто не вистачає часу. Є такі випадки, коли мрії дійсно нездійсненні.

Хлопець нічого не відповів, адже знав, що Анна говорить правду. Є такі неосяжні, майже невидимі мрії, важко знайти до них ключ, щоб ті здійснилися, інколи це просто неможливо.

***

Анна повернулась до дому десь близько першої ночі. Вона повернулася тим же шляхом, що і виходила – по драбині, через вікно. Дівчина дійсно була дуже виснаженою, але така велика кількість подій цього вартувала. Їй подобалось, що в неї появився такий ненормальний знайомий, як Ден. Вона й справді забула за всі свої проблеми, поки була з Денисом. Не думала про останні п’ять років свого життя, їй справді вдалось загубитись у думках, адже часу в неї на роздуми не було.

Та коли вона повернулась до дому, на горище, в свою схованку, дівчина знову почала думати. Це і було проблемою. Думки – ось від чого дійсно страшно. Вони ще гірші за реальність. Все тягнуться і тягнуться без кінця, залишаючи після себе якийсь дивний присмак.

Анна майже не спала. Думки не давали цього зробити, все пожирали її зсередини, залишаючи пустоту.

***

В кабінеті сьогодні було холодно, тому Анна сиділа в куртці. Вона звикла до такої погоди, адже в підвалі навіть літом було досить холодно, не говорячи вже про осінь чи зиму. Максим сьогодні був більш дружелюбним, ніж завжди. Старався посміхатись Анні, навіть пробував жартувати. Сьогодні вони не розмовляли про викрадення, просто ділилися думками щодо різних тем їхньої розмови. Психотерапевт зрозумів, що не потрібно так давити на цю дівчину, інакше, вона просто злякається:

— І що було дальше? – спитала Анна з захватом. Максим розповідав їй про своє перше побачення, яке пройшло не так лагідно, як він того хотів.

— Дальше мене знудило на її плаття. Хто ж знав, що продукти в пасті були не зовсім свіжими. Після того я не телефонував їй, думаю вона б вилаяла мене, якби я це зробив, ви як думаєте?

— Не знаю. Інколи людей дуже важко зрозуміти. В один момент вони можуть помінятися назавжди, і все, це вже не та людина, яку ти знав.

— Це все залежить від нас. Ми бачимо людей так, як самі цього хочемо, і тільки якась причина змушує нас подивитися на людину по-іншому. Ми не міняємось, змінюється лише наша думка.

День пройшов дуже швидко, наче пролетів, а не пройшов. Анна навіть не помітила, як проговорила із Максимом більше чотирьох годин, вона просто не повірила своїм очам, коли глянула на наручний годинник.

Всі ці три тижня тягнулися дуже довго, наче то черепахи пересували стрілки годинників, та цей день пройшов дуже швидко, адже одразу після зустрічі із психотерапевтом дівчина вирушила до Дениса.

Вони домовились зустрітися біля університету близько п’ятої дня. Він чекав її з корзинкою в руці, а дівчина тільки і могла гадати що в ній було таке.

— Нарешті, ти б знала скільки я тебе тут чекаю.

— Що це таке? – спитала Анна, кивнувши в бік корзинки.

— Наш пізній обід. Сьогодні прекрасна погода, як раз для пікніку.

— Ти ненормальний. Холодно, наче ми на Північному Полюсі.

— Не вигадуй, для пікніка не буває поганої погоди.

— Зараз ось-ось почнеться дощ.

— Із нову ці вигадки. Глянь на небо – ні хмариночки.

Дівчина глянула на чорне небо і тільки засміялася. Ден дійсно був ненормальним. Робив те, чого не зробило би більшість людей. Він змушував її сміятися, робити це щиро, від серця. Не тієї оманливою посмішкою, а справжньою, від якої Денис розцвітав. Йому дійсно подобались ті ямочки, які утворювались, як тільки кінчики Аніних губів при піднімалися в посмішці.

Вони йшли не поспішаючи, наче чекали, коли ж той дощ почнеться. Щоб як раз встигнути перекусити під зливою.

Вони не розмовляли, не було необхідності, навіть в тишині, їм було добре разом, спокійно.

Парк був порожнім, ні душі. Всі люди порозбігалися по домівках, як тільки глянули на чорне-чорне небо. Вони боялися дощу, боялися, напевне, самої найприроднішої дії – дощу.

Денис постелив на траву покивало і почав діставати із корзинки їду. Це були бутерброди і сік.

— Смачного, — промовив Денис, коли почав їсти. Дівчина дивилася на їду із жахом в очах. Бутерброди були величезними і вміщали в собі немало продуктів. Вони були схожими на гамбургери, тільки три рази більшими.

— І тобі.

Анна взяла бутерброд, відкусила зовсім маленький кусочок, і поклала на місце.

— Так жахливо? Повар з мене нікудишній, але бутерброди, вийшли, наче смачними.

— Я наїлася. Вони просто неймовірних масштабів, дівчина не змогла б з’їсти все це.

Анна зробила ковток соку, і дійсно відчула, наче скуштувала вже забагато. Хлопець розуміюче кивнув і продовжив пережовувати їжу. Хлопець дійсно багато з’їв, хоча по ньому було не помітно, адже сам він був худорлявим і високим.

Раптом, Анна, відчула, як щось капає на неї – то був дощ. Та він був теплим, і маленьким, тому друзі не поспішали використовувати свою парасольку.

— Хочу тебе декуди запросити. Але перед тим, як я це зроблю, нагадаю, що я не приймаю відмов.

— Кажи вже.

Хлопець дістав з карману куртки два клаптика паперу червоно кольору. Це були запрошення на благочинний бал, який мав проводитись у суботу о 16:00.

— Моя тітка дала мені їх. Сама, вона не може піти, тому, щоб запрошення не пропали віддала їх мені. Якщо чесно, вона помагала в організації цього балу, але через відрядження не зможе піти.

— Я… Вибач… Я не зможу.

— Ні-ні-ні. Я ж казав, відмов не приймаю. Буду тебе чекати.

Він протягнув одне запрошення Анні, і все що дівчині залишалося – це його прийняти. Їй дійсно не хотілося нікуди йти, тим більше в люди, де на неї будуть дивитися, де вона буде почувати себе не в свої тарілці, але і образити Дениса вона не хотіла. Дівчина просто заплуталась, але запрошення прийняла. Їй прийдеться добре подумати, чи варто йти на цей бал, чи продовжувати ховатися на горищі, як якась миша.

Більше хлопець не говорив за бал. Не було необхідності, він був певний, що вона прийде, він відчував це, а тому і не було сенсу її переконувати дальше.

Волосся Анни ставало все вологішим, але дівчина на це і не звертала уваги, вона все продовжувала дивитися на Дениса. Він чимось нагадував їй Єву. Вони обоє були такими ж чесними і безтурботними, такими ж хоробрими і добрими. Тому хлопець їй і подобався, він нагадував їй ту маленьку дівчинку із світлим волоссям, що так відчайдушно її любила.

— Чому ти продовжуєш спілкуватися зі мною? Хіба я не нудна?

— По-перше, мені дуже подобаються люди з рижим волоссям. По-друге, ти не нудна, а навпаки дуже цікава. По-третє, в тебе надзвичайно красивий голос, його можна слухати вічно, це наче наркотик.

— Красивий голос? Ти знущаєшся? Мені самій вуха ріже, коли я щось говорю.

— Тому ти так часто мовчиш? Вся проблема у твоєму голосі?

— Не тільки. Є багато причин.

— І питати, про них буде безнадійно, адже ти не відповіси, так?

— Саме так. А ти розумніший, ніж здаєшся.

Хлопець тільки кивнув із загадковою посмішкою на вустах. Він не міг не посміхатися, коли біля нього була Анна. Це було, наче щось дуже особливо, те чого ні в кого більше не було, наче Анна повністю була його, і від цього він почувався дуже щасливим.

Сіре плаття дівчини вже геть змокло, та ці двоє і не думали користатись парасолькою, в один момент вони наче забули, що падає дощ, для них існували лишень вони, і більше нікого. Від цього було дуже тепло і спокійно.

— В тебе є мрія? Я не про ті нездійсненні бажання, про які ми говорили раніше. От дійсно, мрія, яку можна здійснити хоча б сьогодні. Наприклад поїхати в аквапарк чи в кіно, чи зробити щось дуже тобі не притаманне.

— Є. Я хочу пригнути з моста, але вижити.

— Гадай, твоя мрія вже здійснилася.

Хлопець нічого не пояснив, тільки повів дівчину за собою, не кажучи куди вони йдуть і навіщо. Та дівчина і не питала, адже розуміла – він їй не відповість, буде казати, щоб була терпеливою, і що зараз сама все зрозуміє.

Він привів її до моста, біля якого стояли якісь хлопці, тримаючи в руках картонку, на якій було написано: «Роуп-Джампінг».

— Ні-ні-ні! — почала кричати дівчина і тікати, та хлопець стиснув її руки в своїх і не відпускав.

— Ти ж сама цього хотіла. Це ж твоя мрія, яку можна зараз втілити в життя.

— Ти здурів. Ні. Ніколи, тільки через мій труп.

— Пригнемо разом. Обіцяю, все буде добре.

Хлопець поглянув на Анну таким чесним поглядом, наче був упевнений на всі тисячу відсотків, що вони не розіб’ються і все буде добре. Його погляд був серйозним але теплим одночасно.

Анна зважила всі «за» і «проти» і зрозуміла, що їй просто нічого втрачати. Все і так буде так, як і має бути.

— Гаразд. Давай зробимо це, — нарешті промовила дівчина, — але обіцяй, що все буде добре.

— Обіцяю.

Вони підійшли до тих чоловіків, які рекламували так звану, розвагу і ті, їм пояснили що і я к треба зробити.

На них наділи кріплення, перевірили чи все гаразд і сказали, що можна пригати. Денис обіймав Анну, адже вони стрибали разом. Він сильно стискав її в своїх обіймах, щоб ненароком не відпустити. Він би ніколи собі такого не пробачив. Хоча він і сам боявся цього, адже стрибав вперше, на його обличчі сяяла посмішка. Ден поглянув на Анну в якої на лиці можна було прочитати страх. Вона дійсно вся тремтіла, та хлопець заспокоював її, погладжуючи її волосся.

— Я обіцяв, все буде добре.

Дівчина кивнула.

— Готова? Тоді на раз, два, три…

І вони пригнули. Вітер підловив їх і почав з ними танцювати. Це було щось дивовижне, що не можна було передати словами. Дівчина відчула себе птахою, яка кружляє по світу без яких-небудь на то причин, без цілей. Анна відчула те, що правильним зараз було б зірватися і впасти у прірву. Вона дійсно бажала цього, адже нарешті наважилась і стрибнула, та нічого не зірвалось, все було дійсно добре, як і обіцяв Денис.

Хлопець отримав від цього шалене задоволення, адреналін в організмі підскочив і все здавалось таким несправжнім, наче то був простий сон. Але найбільше, він радів через те, що стрибнув не сам, а з Анною, він відчував, наче цей стрибок зблизив їх ще більше, і напевне, так і було. Адже, дівчина почала йому довіряти. Він ще ніколи не порушував свого слова. Ніколи.

— Вітаю. Одна твоя мрія здійснилася.

Промовив Денис, коли вони вже поверталися назад до університету, адже Анна хотіла якнайшвидше дістатися дому і прийняти гарячу ванну, щоб заспокоїтись, адже вона ледве йшла. Ноги наче стали ватними.

— Яка на черзі?

— В мене більше немає мрій.

— Як це?

— О так. Мені нічого більше не хочеться із здійсненного.

— Так не піде. До завтра подумаю що ще хотіла би зробити і тоді скажеш мені. Обіцяю, що постараюся допомогти. Це твоє домашнє завдання.

Дівчина нічого не відповіла. Не могла відповісти «ні», адже цей ненормальний не приймає відмов.