В нічному клубі було досить людно. Не зважаючи на пізню годину відвідувачі не поспішали покидати заклад, насолоджуючись містичним антуражем тематичного вечора, специфічною музикою та оригінальними бесідами з однодумцями. Здавалося, що вони навпаки - лише прибувають, підтримуючи таким чином свої загадкові образи.
Вечір п'ятниці обіцяв цікавий відпочинок в компанії нових друзів, тому Олександр швидше завершив всі домашні справи, залишив на наступний тиждень підготовку до захисту дипломної роботи і поринув з головою в готичний світ вампірської тусовки.
Брюнет повільно пив вино з високого келиха, уважно спостерігаючи за знайомими, з якими вирішив провести цей вечір. Він намагався копіювати жести та міміку хлопців, які були дуже схожими на справжніх вампірів-аристократів з фільмів жаху, але при цьому юнак добре розумів, що йому до них ще дуже далеко. Певно такі навички відшліфовуються роками до автоматизму і стають з часом звичними для людини… як же ж природньо все виглядає у його товаришів! Що ж, всьому свій час, головне працювати над собою. Можливо перед дзеркалом потренуватися потрібно?
- Лександр, ти щось розповідав про заміський маєток твоєї родини, - Марина нарешті звернула увагу на нового знайомого і з чарівною посмішкою подивилась на нього.
Олександр відчув як в середині все стиснулося, а серце почало калатати швидше. Саме через цю красуню він зацікавився всією цією містикою і вже декілька місяців намагався стати своїм в компанії хлопців, що навчалися з ним на одному курсі, адже саме з ними брюнет неодноразово бачив Марину, до якої боявся підійти самостійно. Довге спілкування з однокурсниками дало результат і от нарешті ці вампіри... ні, певно краще їх назвати просто готами чи як... не важливо, головне, що його нарешті вперше покликали на таке от вечірнє зібрання, до цього ж вони обмежовувалися короткими розмовами в університеті.
Красуня з майже білосніжним волоссям, вишуканими манерами та ідеальною фігурою полонила серце Алекса ще на третьому курсі, коли він вперше побачив її в кафетерії разом з хлопцями. Виявилось, що вона навчається на сусідньому факультеті і захоплюється вампірами, саме через це завжди вдягається в темний одяг та звертає увагу на загадкових чоловіків. Одним з таких вирішив стати й Олександр, сподіваючись, що зможе зачарувати дівчину. Скільки з того часу він передивився фільмів про кровожерливих ловеласів, скільки книг прочитав та перебрав інформації в інтернеті, страшно згадати. Хоча найбільше його напевно все ж таки засмутило те, що достовірної інформації він зустрів дуже мало…
Так, стоп, потрібно відкинути думки на відсторонені теми, нарешті зібратися, щоб не проґавити шанс вразити вподобану дівчину, і стати таки своїм для цих людей.
- Ну, це не зовсім маєток, просто стара хатинка моєї прабабусі..., - почав було хлопець, але замовк, розгублено розглядаючи скривлені обличчя своїх співрозмовників.
- Лександр, прошу тебе, не потрібно вносити такі реалістичні подробиці в свою розповідь, - Петро манірно махнув рукою, закотивши очі. - Маріанну зацікавила згадка про покинутий маєток та все інше, що ти нам розповідав. Поділись з кланом інформацією.
- Кхм... що ж..., - Алекс зрозумів, що від нього хочуть і, прочистивши горло, почав розповідати про звичайну сільську хатину, адаптуючи інформацію під містичний стиль, який так хотіла бачити в усьому нова компанія. - Так. Моє родове гніздо знаходиться за містом, серед темних моторошних лісів. Я був там лише декілька разів, в дитинстві, коли проходило моє становлення в світі темряви. Пізніше, після того як моя прабабуся пішла за завісу вічного сну, маєток успадкував батько, але сказав, що те місце прокляте і він не хоче, щоб я там бував. Слово старійшини роду - закон, тому я ніколи більше не навідувався в ті місця, хоча інколи відчуваю, що моя сутність хоче знову потрапити туди.
Молодь перезирнулася, таємниче посміхаючись, всім явно сподобалася така манера подачі інформації.
- Лександр, брате мій, розкажи про місце переродження, яке знаходиться неподалік від вашого маєтку, - пошепки сказав Петро, викликаючи здивовані перешіптування у товаришів.
- О, так, це дуже особливе місце, - брюнет швидко зорієнтувався, що мова йде про стару церкву на окраїні села та кладовище, біля якого її побудували... чи то цвинтар вже пізніше з'явився...а, яка різниця. - Як відомо, найсильніші обрядові місця для посвяти вампірів, виникають на святому місці, яке осквернили кров'ю невинних. Мої пращури зробили це, перетворивши храм на наше капище, біля якого знаходиться місце захоронення всіх, кого вони випили.
- Навіщо хоронити залишки їжі?, - симпатична блондинка здивовано вигнула брову, почувши останню фразу.
- Вони чекають на свій час, - витримавши театральну паузу, прошепотів Олександр. - Це армія темряви, яку може викликати лише істинний нащадок мого роду.
Вислухавши розповідь юнака, всі мовчали, розмірковуючи над тим, що з сказаного було правдою, а що лише вигадкою.
- Що ж, думаю можна замовити ще вина, - отямився один з молодиків, підіймаючись з-за столу.
- Я можу сходити, хочу пригостити вас, а то сьогодні я ще жодного разу не платив, - Олександр підвівся на ноги, поглянувши на товариша.
- Ну, що ж, ок, - посміхнувся Артем. - Ми зазвичай під час першого запрошення новенького самі його пригощаємо, але якщо ти наполягаєш...
- Так, - впевнено кивнув брюнет, направляючись до бару. - Тим паче з частиною клану я вже давно знайомий.
Замовивши ще дві пляшки вина, Алекс поглянув на компанію і відчув легке невдоволення, побачивши, що майже всі вони пішли на танцпол і Марину зараз обіймає не він, а здоровань Артем, на якого з таким зацікавленням поглядала дівчина.
Ну, звісно ж, куди звичайному хлопцю до екзотичного блондина з ідеальною зачіскою, червоними лінзами та шикарним чорним вбранням.
Юнак стиснув зуби і, подумавши хвилину, вирішив замовити собі склянку чогось міцнішого, щоб затриматися біля бару, поки компанія не повернеться за столик, адже так не хотілося сидіти там, як якийсь невдаха, і коситися на друзів.
Аж раптом поруч з ним пролунав глибокий чаруючий голос... хм, саме так має розмовляти справжній вампір, який першими ж фразами підкорює серця жінок.
- Відчуваєш себе справжнім сином ночі?, - хмикнув високий брюнет, який сидів неподалік від Олександра.
- Вибачте?, - хлопець зрозумів, що звертаються саме до нього і, з зацікавленням розглядаючи ефектного брюнета, вирішив сісти за барну стійку біля чоловіка. - Ви ж наче організатор цього тематичного вечора? Так і є, точно, мені Вас показували друзі.
- Знаєш, хоч ти й намагаєшся вразити своїми знаннями та поведінкою оточуючих, я бачу, що ти не такий, - продовжив незнайомець. - Дивно за всім цим спостерігати і ще більше дивує, що цю роль обрав саме ти... але то таке, зараз мова піде про інше.
Ти ж дійсно багато читав про вампірів і знаєш, що їх аристократична поведінка, манери та образи велика рідкість. Знаєш про хворобу, через яку деякі люди дійсно схожі на цих вигаданих персонажів. Знаєш легенди про справжніх упирів та нічниць... і зацікавився всім цим не через симпатичну дівчину, як ти сам себе намагаєшся переконати...
- Знаю, але це все неважливо, - сіпнув плечем юнак, роздумуючи над тим чи варто одразу піти від обізнаного чоловіка чи все ж таки дослухати його.
- Я так не думаю, - голос незнайомця став суворішим. - Навіть не думай тягнути цих дітей в небезпечні місця.
- Та я не..., - почав було Олександр, але його зупинили.
- Упирі не вампіри, там немає ніякої витонченості, є лише кров та смерть, дика спрага, яку ніщо на світі не може перекрити... опиря не зупинить те, що перед ним буде стояти його родич, друг, кохана..., - продовжив статний брюнет, очі якого стали подібними на чорну безодню без дна... і це було реально моторошно, хоч і зачаровувало. - Але його може зупинити освячене срібло та осиковий кілок в серце. Ти читав легенди і знаєш, що немертві бояться цього не просто так, міф про пам'ять срібла та жертовність першого вампіра, що взяв на себе роль зрадника, який продав друга і повісився на осиці, не такий вже й міф...
- Годі, я зрозумів і добре пам'ятаю це все... про осику, хрести, срібло, мак... все знаю, дякую, - Алекс підвівся і, забравши вино, вирушив до компанії, яка вже повернулася за стіл, але в останню мить зупинився, розвертаючись до співрозмовника. - Звідки Ви це все знаєте і знаєте мене, невже...
Хлопець запнувся, побачивши, що біля бару нікого немає. Він роззирнувся навколо, але статного брюнета ніде не було.
- Агов, Алекс, все гаразд?, - Петро підійшов до розгубленого товариша, перехопивши в нього тацю з напоями. - Ми вже зачекалися, а ти тут зависнув чомусь.
- Так, вибач, просто той чоловік, він вирішив поговорити і..., - розгублено кивнув юнак.
- Чоловік? Та ти певно перепив вже, - хмикнув друг Олександра, зазираючи йому в очі. - Весь цей час ти просидів біля бару на самоті.
- Що?!, - брюнет ледь втримав щелепу на місці, почувши останню фразу Петра. - Але ж... а, гаразд, забудь, нехай його...
Товариш примружив очі, але мовчки кивнув, погоджуючись з Алексом, який вів себе досить дивно. Певно реально нервування через вступ до клану та випитий алкоголь так на нього вплинули.
- Ми на тебе зачекалися, - Марина посміхнулася Олександру, розправляючи своє довге волосся. - Знаєш, клан порадився і постановив: ми поїдемо завтра до твого заміського маєтку і проведемо там ритуал посвяти!
- Що? Ні, я не можу, - хлопець розгубився ще більше, розуміючи, що гра перетворюється на щось серйозніше.
- Лександр, я буду тобі дуже вдячна, якщо ти проведеш для нас коротку екскурсію у своїх володіннях, - промуркотіла дівчина, вмикаючи свою чарівність на максимум. - Ти такий сильний та розумний, невже якась прогулянка зможе мені зашкодити? Ти ж будеш завжди поруч зі мною... так?
- Так, - кивнув Олександр, зачаровано розглядаючи свою співрозмовницю. Він дуже хотів бути поруч з цією дівчиною, захищати її, кохати…
- От і чудово, домовились, - радісно завершила Марина. - Тоді зустрічаємось завтра опівдні на вокзалі. Я погуглила і знайшла електричку, яка нам підходить.
- О, супер, якраз на вихідні змотаємось, - компанія радісно загомоніла.
- Що? Дідько, але ж..., - брюнет насупився, розуміючи, що його надурили.
- Дякую, ти - супер, - блондинка швидко поцілувала молодика в щоку і підвелася на ноги. - Давно хотіли десь на природу виїхати всією компанією і тут такий шанс випав, шкода було б проґавити його... все, я додому, а то мама не відпустить завтра нікуди. Артем, проведеш?
Блондин самовпевнено посміхнувся, кинувши швидкий погляд на друзів, і кивнув, підіймаючись на ноги.
Олександр з сумом зрозумів, що про його закоханість знають і маніпуляцією примусили дати згоду на поїздку. Дідько, і головне ж не відкараскаєшся тепер, якщо не хочеться втратити важко здобутий статус члена цієї компанії.
- Не сумуй, ти їй подобаєшся, - подруга Марини підморгнула молодику, підсовуючи до нього пляшку. - Наливай, ніч лише починається.
Брюнет зітхнув, розглядаючи товаришів, і кивнув, погоджуючись з пропозицією блондинки... дійсно, ніч ж лише почалася і можна хоч на час забути про цю спокусницю, яка все одно, навіть після явної маніпуляції, не викликає в душі негативу та притягує його наче магніт.
Через деякий час розмови стали більш вільними, без надлишкового пафосу та містичності, і показали Олександру справжнє обличчя молодих людей, які виявилися цікавими співрозмовниками, зі звичайними життєвими лініями, родинами та мріями, які не мали нічого спільного з містичним антуражем, який вони натягували на себе, наче личини, щоб заховатися за ним від світу.
- Я от подумав, можливо варто влаштувати якесь шоу для наших, - сказав Алексу Петро, поки вони чекали на таксі.
- Тобто?, - брюнет вигнув брову, поглянувши на товариша.
- Ну, не знаю, давай купимо свічки, музику відповідну посвяті підберемо, вина візьмемо, якісь ароматизовані палички… о, ще можна ж пентаграму намалювати чи вівтар справжній змайструвати в тій старій церкві, - знизивши плечами, почав фантазувати хлопець. – Якщо в храм зайти не вийде, то на вашій дачі щось оформимо. Ти ж сам казав, що твої батьки туди не навідуються і будинок давно замкнений.
- Не думаю, що це хороша ідея, краще покажу нашим кладовище і церкву, влаштуємо невеликий пікнік в саду або біля лісу, а потім одразу на вечірню електричку, - Олександр примружив очі і, відкинувши голову назад, вдихнув на повні груди чародійний аромат весняного повітря, до якого додавались самі різноманітні запахи міста – бензин, гума, пластмаса, камінь та викиди чадного газу в атмосферу… все те, без чого багато хто навіть уявити мегаполіс не зможе.
- Що ж, я б все одно хотів якийсь спектакль з ритуалом влаштувати, ми все ж таки сучасний клан вампірів, які лише почали формувати власні традиції, - хмикнув Петро. – Подумай над цим, адже, якщо все пройде на вищому рівні, то твоя стара хатина стане стаціонарним місцем посвяти і ти одразу ж піднімешся по сходинках в нашій ієрархії… дівчата більше люблять тих, хто при владі, особливо наша Марина.
- Дякую за пораду, подумаю, - Олександр кивнув, стиснувши кулаки. Він дуже хотів сподобатися білявці і зайняти особливе місце в клані, але наражати на небезпеку нових друзів точно не можна… не в тому місці, не зараз.
Чорне тоноване авто зупинилося біля молодиків і задні дверцята відчинилися, запрошуючи пасажира зайняти своє місце.
- Так, це наче моє, - намагаючись глянути на номер, пробубонів Алекс.
- Твоє звісно ж, в мене в замовленні написано, що має прибути червоне ауді, - засміявся Петро, потиснувши руку друга на прощання. – Не запізнюйся завтра і подумай над моїми словами.
Брюнет мовчки кивнув і сів в таксі. Двері одразу ж зачинилися і юнак опинився в цілковитій темряві салону. Це насторожувало, адже раніше такого ніколи не було.
- Емм, вибачте, можливо я помилився автомобілем, - почав було хлопець і відсапнувся до дверей, які вже були надійно зачиненими. Поруч з ним, на задньому сидінні, хтось був, про це свідчили червоні сполохи очей в темряві… нелюдських очей. – Х-хто Ви?
- Ти мій, Олександре, і я на тебе чекаю вже дуже довго, - прошелестів тихий голос, схожий на шипіння змії.
- Я не…, - хлопець розгубився, не знаючи як реагувати на все це, але раптом, перед його внутрішнім зором, почали виникати давно забуті картинки з дитячих кошмарів. – Це Ви… але ж… але ж то були лише сни!
«…Ніч. Весна. Повний місяць вимальовує доріжку на молодій траві, яка веде його через сад. Старші родичі відпочивають і він може помандрувати за цим казковим світлом, яке приведе його у світ драконів та фей, про який так цікаво розповідала нещодавно бабуся.
Він запам’ятав, що якщо рухатися срібною дорогою до велетенської монети на небі, то обов’язково прийдеш до мудрого дракона, який віднесе тебе у світ казки. Там живуть лицарі та принцеси, чародії, які вміють викликати дощ, маленькі звірятка, що розмовляють з дітьми та пригощають їх цукерками. Так, це дійсно чарівне місце і він туди потрапить, от лише б встигнути добігти до того дракона, що сидить в кінці цієї дороги.
Маленькі ніжки поспішають вперед, збиваючи росу на холодну землю. Вперед, лише вперед, а то можна ж знову запізнитися і цей срібний диск зникне з поля зору і казка стане недосяжною.
Раптом нічне світило ховається за хмарами і одразу ж стає якось самотньо і моторошно. Можливо не потрібно було виходити з будинку на самоті?
Хлопчик роззирається навколо і, стримуючи сльози, дивиться на прочинені двері в будинку, який чомусь залишився далеко позаду.
Мама, він хоче до мами, хоча пам’ятає, що вона зараз вдома, а його забрала сюди бабуся, з якою вони поїхали в гості до її мами, накупивши багато печива і цукерок… що ж, тоді потрібно швидше бігти до бабусі. Він розповість їй про темряву, яка заховала доріжку і вона вигадає, як можна встигнути знайти дракона. Потрібно було одразу йти з нею. Завтра вони обов’язково вирушать шукати казку вдвох.
Але те все буде завтра, а зараз сад став великим і страшним, він ніяк не хотів закінчуватися, а будинок все ніяк не наближався.
Дитина бігла вперед, падала, але не плакала, поспішаючи до бабусі… чому ж зараз, в цих дивних спогадах, він точно знає, що тоді не встиг до неї, не побачив більше?
Місяць визирнув з-за хмари і Сашко завмер, побачивши дивні тіні, які рухались поміж дерев у тому ж напрямку, що й він.
Заховатися… так, потрібно заховатися, адже лише монстри можуть ходити так тихо вночі.
Дитина присіла за великий кущ, затамувавши подих. В цей самий момент тіні прослизнули у відчинені двері, які залишив хлопчик, цим самим несвідомо дозволяючи їм зайти до будинку… ось, дідько, ось причина його страху! Через тих монстрів він більше не побачив своїх родичів, саме це він хотів забути… і ще щось, щось важливе…»
Цей моторошний сон повторювався досить довго, йому довелося навіть відвідувати психолога, щоб заховати подалі ті дитячі страхи… це ж був сон, правда?!
- Сни, реальність, байдуже, все єдине, - хрипло засміялася співрозмовниця брюнета… так, саме співрозмовниця. Здавалось, що її полум’яні очі зазирають в саму душу юнака, обпікаючи її страхом та відчаєм. Алекс згадав, що бачив її в тому саду, поруч з тінями-монстрами. Так, це була саме вона, адже він так добре запам’ятав її очі. – Я довго чекала, ти був прихований від мене, але сьогодні твій вибір активував мій знак і я побачила тебе знову.
- Знак?, - Олександр замислився на мить і згадав про дивний символ на своєму зап’ясті, швидко підкочуючи рукав. Хлопець стільки разів намагався пригадати звідки в нього та пляма у вигляді символу, а зараз так чітко згадав дотик незнайомки в своєму реалістичному кошмарі з дитинства, що здалось, наче все це було лише вчора. – Точно, знак, як я міг забути…
- Так, ось він, - жінка обережно доторкнулася до руки юнака і переплетені зміями символи засвітилися кривавим світлом. – Час настав, тепер тобі не завернути з обраного шляху. До зустрічі.
Олександр відчув, що у нього почало паморочитися в голові, наростала паніка, адже так не хотілося залишатися з таємничою незнайомкою на самоті…
- Ей, хлопче, ти там живий?, - грубий чоловічий голос вирвав брюнета з дивного марення.
- А… що?, - Алекс хитнув головою і, сконцентрувавшись, побачив зарослого таксиста, який з тривогою дивився на нього. В салоні горіло світло і все здавалося досить звичним і нормальним. – Так… задрімав просто, вибачте.
- Немає чого вештатися ночами, малий ще, он навіть організм не витримує такого навантаження, - похитав головою чоловік. – Все приїхали. Розрахунок був картою, так що можеш виходити… і виспись нормально.
- Так, дякую, доброї ночі, - кивнув юнак, покинувши салон таксі.
Небо почало натякати на наближення світанку. Холодний вітер торкався гарячої шкіри Олександра, який зупинився біля дверей свого під’їзду, згадуючи дивну розмову з незнайомкою в автомобілі.
- Вона сказала, що давно чекає на мене… що не могла побачити раніше… невже ті кошмари були правдою, - хлопець доторкнувся до свого зап’ястку і похитав головою. – Той чоловік був правий, я зацікавився всією цією містикою не через Марину, тут щось набагато серйозніше. Зрозуміти б тепер, що саме…
Двері під’їзду відчинилися і на порозі з’явився сонний сусід з двома вовкодавами на міцних ланцюгах-повідцях. Собаки загарчали, але, втягнувши мордами повітря, впізнали Алекса і заспокоїлися, навіть спробувавши декілька разів хитнути обрубленими хвостами.
- О, привіт, Сань! А ти чого тут в такий час, з клубу чи спортом вирішив займатись?, - хмикнув чоловік, притримуючи своїх улюбленців.
- З клубу, з друзями засидівся, - слабко посміхнувся брюнет.
- Точно, щось я одразу й не помітив твій містичний прикид, - хмикнув господар вовкодавів. – Тобі личить чорний колір. Але виспатись потрібно, дівчата не дуже цікавляться блідими ботанами з мішками під очима.
- Дякую, врахую, - махнув рукою юнак, проводжаючи поглядом сусіда, якого собаки вже потягнули до найближчих кущів.
Важко зітхнувши, Олександр зрозумів, що розмірковування дійсно краще залишити на потім. Він ще раз глянув на небо і все ж таки пішов додому, погоджуючись з тим, що йому потрібно хоча б декілька годин поспати перед дорогою, від якої він вже не зможе відмовитися… ні через відповідальність перед кланом, ні через обіцянку, яку він дав Марині, ні через те, що йому потрібні відповіді на запитання, що виникли під час раптового пробудження спогадів з далекого дитинства, які приховують щось важливе і страшне… щось, що він так хотів забути, а тепер спробує відновити, не залежно від того, які страшні таємниці ховаються за цим всім.
Декілька годин в електричці пройшли досить швидко. Молодь всю дорогу обговорювала містичний ритуал посвяти, різноманітні жахастики та своїх улюблених персонажів з готичної літератури. Все це відлякувало поодиноких пасажирів, які сиділи неподалік від дивних дітей, і дуже веселили сучасний клан послідовників містичного культу вампірів.
Вибираючись на платформу, Олександр зрадів, що з їх вагону вийшов лише він з друзями, а всі інші місцеві подорожували в інших частинах електрички.
Хоча хлопець й не навідувався у ці місця, але йому чомусь не хотілось здобути негативне відношення від селян з першого моменту знайомства. Дивно, раніше він наче не хвилювався через стосунки з незнайомими людьми, які навіть можуть не розпочатися.
Відкинувши роздуми про місцевих та свою репутацію, Алекс вдихнув на повні груди чисте повітря, насолоджуючись неймовірним ароматом зелені, в яку вже вдягнувся прадавній ліс.
Загалом день видався досить погожим та сонячним, тепло дозволило прокинутися не лише природі та тваринам, але й містянам, які поспішали навіть в короткі вихідні на свіже повітря, адже погода налаштовувала на прогулянки та роздуми про літо, яке вже наближалося.
Платформа заміської станції була майже порожньою, лише декілька чоловік з торбинами та садово-городнім інвентарем бадьоро вирушили до ґрунтової дороги, яка бігла до дачного кооперативу.
Компанія молодих людей, одягнених досить дивно для відпочинку на природі, привертала увагу перехожих, які явно намагались згадати до кого ці діти могли приїхати, і, помітивши їх зацікавлені погляди, Олександр ще раз тихо порадів про себе, що вони їхали не в одному вагоні.
- Що ж, людей небагато, нам ніхто не заважатиме, вже непогано, - Артем розправив лямки свого рюкзака, в якому щось задзеленчало.
- Ліс гарний, - мрійливо додала Марина. - Добре, що я сьогодні все ж таки обрала для подорожі берці, а не туфлі, а то б комусь довелося мене нести під час прогулянки.
- Ти ж знаєш, що я завжди готовий, - широко посміхнувся блондин, перехоплюючи руку красуні для поцілунку.
Молодь заусміхалася, спостерігаючи за романтичною виставою.
- Що ж, ходімо, якщо на вечірню електричку хочемо встигнути, - Олександр відвернувся і попрямував до ґрунтової дороги, яка двома зміями розділялася неподалік від станції. - Нам ще через цей ліс йти до старого селища.
- О, а це хіба не воно?, - здивовано поцікавився Петро, вказуючи рукою на будівлі неподалік від станції.
- Ні, ці дачі побудували пізніше, батьки розповідали, що навіть деякі мешканці села переїхали сюди після... після дев'яностих, - хитнув головою молодик. - Певно, щоб зручніше було до цивілізації добиратись.
- Що ж, тоді вперед, - кивнув один з товаришів і вирушив за Олександром.
Ліс зустрів компанію прохолодою та тихим шелестом молодого листя в кронах дерев. Про щось весело перемовлялися птахи, невдоволено скрипіло старе гілля та поважно гуділи заклопотані комахи.
Все дихало життям та весною, розквітало, налаштовуючи молодь на позитив.
- Які симпатичні! Марин, поглянь, - Світлана побігла зі своїм мобільним до ще однієї галявини з квітами, повз яку проходила компанія.
- Леді, якщо ви фотографуватимете всіх комах та кожну квітку на нашому шляху, то, я боюсь, що ми не дійдемо сьогодні до маєтку родини Лесандра, - засміявся Петро, викликаючи цією фразою сміх у товаришів.
- Так, вибачте, - блондинки перезирнулися і, сфотографувавши вподобані квіти, повернулися до хлопців.
Через деякий час в лісі чомусь стало темніше і, хоч теплий весняний день був у розпалі, холод почав пробиратися під одяг, примушуючи людей надійніше застібувати свої куртки та плащі.
- Стійте, - Марина зупинила розмірений рух свого клану, піднявши руку вгору. - Чуєте?
Навколо запанувала цілковита тиша. Всі почали прислухатися до того, на що хотіла вказати дівчина, але ніхто нічого не почув.
- Емм, Маріанно, вибач, але що ти почула?, - Артем підійшов до дівчини, обіймаючи її за плечі.
- Нічого!, - білявка переможно подивилася на товаришів. - Ви що, не звернули увагу на це? Тут взагалі нічого не чути!
- Ох, дійсно, всі звуки наче вимкнули, - Світлана притулила долоню до рота. - Але куди могли зникнути птахи та комахи?!
- Мертва тиша, - хмикнув хтось з юнаків. - Таке буває лише...
- ... лише коли земля проклята і все навколо загинуло, - завершив за товариша фразу Олександр, знову згадуючи свої сни та розмову з незнайомкою. - Якщо страшно, то можемо повернутися на одну з лісових галявин, влаштувати пікнік, а потім поїхати додому.
- Ідея непогана, але ми всі налаштувалися на екскурсію, - хитнула головою Марина і пішла вперед, вивільняючись з обіймів блондина. - Подивимось хоч на те селище, а потім вже вирішимо куди далі.
Всі закивали, погоджуючись з пропозицією дівчини і, прислухаючись до мертвої тиші навколишнього світу, рушили далі.
Досить швидко дорога привела компанію до порослого травою та молодими деревами села.
- Он там наша хатина, по праву руку від роздоріжжя, на якому криниця примостилася, - Алекс махнув рукою в бік маленької світлої будівлі, яка потонула в молодій зелені. - А через дорогу від неї церква, за якою, майже під лісом, кладовище знаходиться. Думаю там все ще більше поросло бур'янами. Може й не потрібно нам туди лізти. Не думав, що за ці роки тут такий занепад почався
- Ну, це певно логічно, адже вже років з двадцять пройшло з твого останнього візиту сюди, так?, - Петро оглядав занедбане селище, розмірковуючи про те, як їм краще рухатися далі.
- Так, щось типу того, - кивнув Алекс, глянувши на товаришів.
- П'єтр правий, часу багато пройшло, але якби хоч хтось сюди навідувався, то такого б не сталося, - сказала Світлана. - Невже в селі ніхто більше не живе?
- Не знаю, певно, що ні, - знизив плечами брюнет.
- Центральна вулиця не так вже й погано виглядає, та й бічна, що до захоронень веде, теж, - Артем рушив вперед, махнувши рукою і закликаючи цим свій клан йти за ним. - Подивимось на те, до чого зможемо дістатись. Це ж в якійсь мірі історичне місце, покинуте людьми і забуте всім світом. Цікаво ж.
Всі невпевнено щось пробубоніли, погоджуючись з товаришем, і пішли таки за юнаком, постійно озираючись навкруги.
- Дивно це все, - Світлана підійшла ближче до Петра і він одразу ж обійняв її, розуміючи, що дівчина злякалася. - Такого не буває, природа завжди захоплює місця, про які забуває людина.
Компанія мовчки стояла біля заіржавілих воріт, які вели на територію церкви... ідеально-чисту територію, на якій не було жодної рослини, якщо не рахувати декількох старих покручених дерев, на яких теж не було навіть згадки про листя.
- І на кладовищі все так само, - один з молодиків підійшов до огорожі, зазираючи далі. - Можливо хтось доглядає таки за цим місцем?
- Навіть якби тут хтось постійно жив, то такої ідеальної чистоти досягнути було б важко, - хитнула головою блондинка. - Як мінімум молода трава мала б проростати досить вільно, а її, як бачите, тут немає.
- Ну що ж, пішли?, - Артем зробив крок вперед, озираючись на друзів. - По бур’янах біля маєтку Сашка лазити не хочеться, а тут можна вільно погуляти.
- Навіть не знаю, місце дійсно моторошне, - обхопивши себе за плечі, прошепотіла Марина. - Он, поглянь, на дверях церкви іржавий замок наче висить. Це ж означає, що сюди ніхто давно не заходив...
- От і добре, ніхто нас не буде проганяти, - хмикнув блондин і поспішив вперед, ігноруючи страх своїх товаришів.
Побачивши, що зі здорованем нічого не сталося, молодь почала перетинати межу покинутого храму.
Через декілька хвилин, заховавши свої страхи подалі, майже всі розслабилися і дехто навіть почав фотографувати дивне покинуте місце, яке їм пощастило побачити.
- Погляньте, он під старим деревом здоровезна брила лежить, на вівтар схожа, давайте туди підемо і, якщо то не якийсь надгробок, використаємо його в якості столу, - запропонував Артем, вказуючи на майже рівну поверхню каменю біля дальньої частини огорожі.
- Не знаю чи доречно влаштовувати пікнік на цвинтарі, - Олександр з сумнівом поглянув на друга.
- Вампіри ми чи як?, - фиркнув той і, підійшовши до обраного місця, скинув свій рюкзак на землю. - Тут все нормально виглядає, та й наші пращури завжди поминали рідних на кладовищах, можливо ця каменюка як стіл якраз і використовувалася.
- Ні, це не так, - хитнув головою Алекс. - Та обрядовість ввелася в нашу культуру оманою, ніколи такого насправді не було. Наші пращури вшановували пам'ять родичів вдома за родинним столом, залишаючи душам їжу та напої на певні свята, коли ті приходили в гості. А в інший час приносили частування до могил. Кладовище - місце мертвих, живі не повинні тут нічого вживати, хвилюючи цим примарні сутності, що відійшли від життєвих клопотів та потреб.
- Але ж ми всі чули, що так дійсно раніше робили... чому все нормально після того було, якщо так робити не можна?, - здивовано поцікавився хтось з компанії.
- Храми, каплички, загорожі біля захоронень... все це освячене і захищає світ живих від мертвих, тому частіше за все ті помилки не були фатальними для людей, але якщо щось зруйнувати, то буде біда, - відповів брюнет і в цей самий момент в його пам'яті виникла картинка, коли старе дерево викорчовували для збільшення території цього кладовища і воно впало на дорогу, зруйнувавши огорожу цвинтаря. Тоді ж перекопали проїзд зі сторони лісу. - Ще наші предки вірили, що ріки і дороги є своєрідним бар'єром, який не можуть подолати мертві. Якщо місця захоронень не будуть відмежовані такими перепонами, то ті вільно зможуть приходити до людей не лише в час, коли бар'єр між світами стає тонким, а тоді, коли їм заманеться.
Молодь мовчала, не наважуючись підходити до брили, адже тваринний страх перед забобонами та невідомим завжди пробуджував в людях обережність.
- Класні історії, такі тематичні, - кивнув Артем, витягуючи пляшки з вином та їжу. - Згадуй ще що знаєш, про такі містичні місця та легенди. Під добре вино це все якраз те, що треба.
Блискавка з неба не вдарила, монстри з примарами на клан не накинулись, коли блондин почав підготовку до частування, тому через декілька хвилин всі вже стояли поруч з юнаком, розбираючи пластикові горнятка з вином.
- Що ж, вельмишановне товариство, ми з вами прийняли в наші ряди нового члена, вшануємо ж його посвяту та велич нашого роду, який з кожним днем стає більшим та зміцнює свої позиції, - сказав Артем, підіймаючи келих вгору. - Лесандре, нехай твої ночі будуть темними, кров наповнює життєдайною силою тіло, а дорога в вічність зіллється з нашими в єдиний шлях.
Компанія підтримала слова свого товариша і розпочалося святкування.
Досить швидко почали забуватись слова застороги, місце вже не здавалося таким страшним, навіть більше, друзі неодноразово сказали один одному про те, що воно досить містичне та загадкове, якраз для ідеального відпочинку їх клану, страхи відійшли на задній план і молодь загомоніла більш відкрито та радісно, обговорюючи різноманітні тематичні цікавинки про вампірів, які нещодавно з'явились в літературі та кіноіндустрії.
Олександр сів на корінь старого дерева, який визирав з-під землі, і, заплющивши очі, прихилився до його стовбура.
Юнак спробував сконцентруватися на навколишньому світі, відсторонюючись від розмов своїх товаришів.
Навколо, так само як і раніше, панувала цілковита тиша. Все наче було спокійно... хоча...
- Щось не так, - прошепотів молодик і різко підвівся на ноги, розплющивши очі.
- Лесандр? Що з тобою..., - почала було Марина і замовкла.
- Дідько, вже ніч, але як так могло статися, що ми не помітили прихід сутінок?!, - Петро, як і інші члени клану, підскочив на ноги з невеличкого туристичного сидіння, які молодь брала з собою для більш комфортного відпочинку на природі.
Олександр стояв мовчки, роззираючись навкруги. Щось змінилося, крім різкого перемикання дня на ніч, щось наближалося...
- Ми вже не встигаємо на електричку, точніше, ми її вже проґавили, - сумно зітхнула Світлана, поглянувши на годинник. - Де тепер заночуємо?
- Та нам й тут непогано, - фиркнув один з чоловіків. - Ліхтарі та свічки якісь ж брали з собою. Можемо ще вогнище розпалити, їжі вистачить...
- Чшш, тихо, - Алекс підняв руку вгору, перебиваючи друга. - Цей звук... я його вже чув раніше... дідько, швидше, забирайте речі і за мною!
Юнак підхопив свій рюкзак і зробив декілька кроків в бік церкви, але ніхто не вирушив за ним, здивовано розглядаючи молодика.
- Лександр, з тобою точно все гаразд? Ти дивно поводишся, - занепокоєно запитала Світлана. - Що ти чуєш?
- А ви хіба нічого не чуєте?, - хлопець сіпнув плечем, незадоволено поглянувши на друзів. - Краще послухайте мене, зараз тут буде вже не так спокійно.
Всі замовчали, прислухаючись до навколишньої тиші. Здавалося, наче все гаразд і Алекс просто створює паніку без жодної на те причини... аж раптом почувся шурхіт і дивне постукування.
- Емм, що це таке?, - вигнув брову Артем. - Звук з лісу?
- Та ні, здається, що... що він десь прямо тут... емм, під нами, чи що?!, - Петро роззирнувся навколо і почав швидко збирати свої речі. Через мить його прикладу послідували й інші члени компанії. - Не знаю що це, але я краще з Алексом піду.
- Підтримую, - кивнула Світлана, яка вже стояла поруч з брюнетом, очікуючи на його вказівки.
Олександр ще раз заплющив очі, прислухаючись до дивних звуків і, кивнувши своїм друзям, поспішив до церкви.
Коли компанія наблизилася до будівлі, один з юнаків згадав про свій мобільний, який випав десь біля каменя.
- Ні, вранці пошукаємо, - блондинка спробувала втримати товариша, але той лише махнув рукою.
- Та тут якась хвилина всього, я швидко, - молодик розвернувся і побіг до їх імпровізованого столу.
- Не можна його залишати, - хитнув головою Олександр і зробив крок назад, плануючи йти за чоловіком.
В цей самий момент зі сторони кладовища почувся крик, сповнений первісного страху.
Всі перезирнулися і направили світло ліхтариків від мобільних телефонів в той бік, хлопці кинулись на допомогу, але завмерли на місці, не знаючи що робити.
Їх товариш, який встиг пробігти декілька кроків в бік друзів, вже лежав на землі, а над ним схилилися дві оголені лисі істоти, притискаючи тіло кігтистими лапами.
Реагуючи на світло, монстри повернули голови до його джерела і зашипіли, примружуючи червоні очі.
- Ааа, що воно таке?!, - закричала Марина, ховаючись за спину Артема.
- Мак... де той клятий мак, - Олександр панічно шукав щось в кишенях, підбігаючи до старого дерева, яке росло біля сходинок церкви.
- Що ти робиш? Алекс, що це таке?, - Петро побіг за товаришем, спостерігаючи за тим, як той відламує нижню гілку.
- Це осика, давай, ламай! Часу не має зовсім, - чоловік з криком кинувся до монстрів, шокуючи цим своїх друзів ще більше.
- Ховайтеся в церкві, - Петро швидко глянув на друзів і відламав шматок сухої гілки, відмітивши про себе, що деревина досить міцна, як на мертву.
Істоти, які припали до хлопчини, побачили бойовий настрій атакуючих і відсапнулися від юнаків подалі в темряву.
Алекс нахилився над другом, що лежав з кривавими ранами на шиї та руках, широко розплющивши очі.
- Він мертвий?, - поцікавився Артем в чоловіків, підійшовши до них.
- Ні, лише паралізований, його не встигли випити. Забирайте, - хитнув головою Олександр і підвівся, вглядаючись в темряву.
Блондин перезирнувся з Петром і підхопив товариша під руки, відтягуючи постраждалого в бік церкви.
- Дідько, їх забагато, - Алекс витягнув з кишені пакет, починаючи щось розсипати навколо себе, пригоршнями жбурляючи дрібні насінини на землю.
Хлопець швидко розкидав все, що взяв з собою, і побіг до дверей в церкву, які вже активно намагалися відчинити інші юнаки.
- Можливо самі двері зламати?, - запропонував хтось.
- Ні, порушимо захист, а він і так тут ненадійний, - хитнув головою Олександр, підбираючи камінь з розвалених сходинок.
Молодик декілька разів вдарив з усієї сили по замку і той, разом з металевими кріпленнями, швидко здався, падаючи на підлогу.
Молоді люди заскочили до церкви й почали роздивлятися просторе приміщення в пошуках того, чим можна захищатися.
Дерев'яна підлога частково прогнила, майже розвалений вівтар перехилився на бік, провалюючись у підпілля, малюнки на стінах потріскалися і вицвіли, а через дах можна було розглядати шматки чорного неба, яке насуплено спостерігало за землею.
- Чому тут таке запустіння, здається, що пройшло років сто з того часу, як тут востаннє були люди, - прошепотіла Марина, підсвічуючи зображення на стіні.
- Я думаю, що це вплив самого кладовища і тієї сили, яка тут живе, - коротко відповів Олександр, підпираючи двері шматком бруска, який знайшов неподалік. - Так, тепер потрібно знайти місце...
- Так, стоп, двері ми зачинили, тепер сюди так просто не потрапити, - підняв руку Артем. - Ми не розуміємо що тут відбувається, а ти, здається, маєш відповіді на наші запитання. Сань, куди ти нас притягнув і що то за істоти напали на Сергія?
Всі повернули голови до пораненого, якого розмістили на рюкзаках. Біля нього вже сиділа Світлана, оглядаючи рани юнака та промиваючи їх мінералкою.
- Часу обмаль..., - невдоволено почав Олександр, але, поглянувши на схвильовані обличчя товаришів, здався. - Що ж, гаразд. Ті істоти, які на нас напали, - упирі. Не вампіри, про яких ви всі марите, а самі справжні кровожерливі монстри, яких притягує будь-яка жива істота, що може стати для них обідом.
Колись давно вони прокинулись і випили майже все селище. Тоді всі вважали, що тут попрацювали якісь маніяки чи терористи, але старші люди говорили, що це місце прокляла стара відьма, яку спалили у власному будинку. Він стояв біля лісу і на його місці зараз знаходиться кладовище.
Багато років її прокляття не могло вийти за межі землі, яка прийняла тіло відьми, але в дев'яностих захист цвинтаря було порушено і мертві, які ввібрали в себе темряву, прокинулися.
- Чому ж вони залишилися тут, якщо люди покинули це місце і їжі в них більше немає? Я так розумію, що мав початися зомбі-апокаліпсис, - запитав Петро. - І чому їх ніхто не знищив, могли ж селяни звернутися за допомогою?
- Вони не покинули це місце, так як за селом і в лісі є дороги, які перетинаючись утворюють замкнений контур, - відповів брюнет. - Саме після перетину такої лінії ми звернули увагу на те, що в лісі зникли всі звуки. Вони випили все живе, до чого змогли дотягнутись, тому тварини і не заходять в прокляті землі.
А селяни... впевнений, що час від часу тут зникають люди, які вирушили в ліс по гриби, але ніхто нічого довести не може. Та й владі простіше запроторити такого вісника в психлікарню, ніж повірити в байки про опирів... після тої різні ніхто ж слухати старих не став, то й зараз не буде.
- Чому ти дозволив вмовити себе і повіз нас сюди?, - прошепотіла Марина, зазираючи в очі Олександру.
- Я точно не знав, що тут таке коїться, думав, що всі ті історії просто казки, вірив в факти, - юнак відвернувся від дівчини і почав розглядати церкву.
- Але ти знаєш про все це більше за нас, - Артем рушив за товаришем. - Щось розсипав по землі, коли ми відступали, про осику кричав, сказав, що чув ті дивні звуки раніше.
- Так, знаю, - кивнув Алекс, зупиняючись. - Читав справжню літературу, а не лише фентезійні вигадки.
- І що те все, що ти робив і казав, означає?, - поцікавилась Світлана.
- Легенду про Спасителя та його друзів знають всі, от з неї й взялось повір'я про першого вампіра, який зрадив товариша за срібні монети і повісився на осиці, але ще менше інформації є про те, що він втратив душу і людяність, але не зміг померти, осквернивши свою сутність тією зрадою та самогубством, - тихо відповів брюнет, розглядаючи підлогу під ногами. - Тепер істоти, в яких перероджуються лихі люди, злі відьми та прокляті, стають кровожерливими монстрами, для яких цілісність плоті є основною ціллю існування. Вони нічого не відчувають, їм байдуже до родинних зв'язків, веде таких монстрів лише спрага.
Легенди розповідають, що страх срібла, осики та хрестів пішов з першоджерела, від першого вампіра, який боявся цього всього, так як воно було символом його зради.
А про розсипання маку на дорозі перед упирем, та інші подібні методи боротьби з неживими, довідались вже наші пращури, які помітили, що деякі сутності відчувають енергетику живої зернини і не можуть піти далі, поки не зберуть їх всі на своєму шляху.
Не впевнений, що воно саме так діє, але я зробив те, що зміг.
В приміщенні запанувала тиша. Молоді люди неодноразово чули самі різноманітні легенди про вампірів, знали, що деякі міфологічні інтерпретації згадують їх кумирів у вигляді жорстоких монстрів, але зустріч з реальною загрозою перевернула світ кожного з присутніх з ніг на голову і компанія вже підсвідомо знала, що вони вже ніколи не стануть такими, як були раніше.
- Що нам тепер робити? Ми загинемо?, - тихо запитала Світлана, після паузи.
- Не знаю, можливо, - знизив плечами Олександр. - Зараз спробуємо захистити себе. Можливо тут ще залишились нормальні приміщення з символікою. Якось же священники могли знаходитися на території проклятої землі, коли село ще було живим.
Всі перезирнулися і почали досліджувати церкву більш детально.
- О, тут вхід якийсь є, - зрадів Петро, сіпнувши двері на себе.
В цей самий момент з невеличкого приміщення на нього кинулась така ж істота, як ті, що друзі бачили на кладовищі.
Хлопець закричав, відбиваючись від монстра голіруч, намагаючись при цьому захиститись від гострих зубів, так як палиця випала з його рук, тоді коли його повалили на підлогу. Дівчата також почали кричати, відсапуючи назад до входу.
- Тримайся, - вигукнув Олександр і побіг до товариша.
Юнак спробував встромити осику в бліде тіло істоти, але палка була занадто тупою і нічого не допомогло.
Алекс з розпачом штиркав монстра своєю зброєю і зміг таки пробити шкіру упиря в районі шиї. Він відчув як слизька плоть пропускає в себе деревину і осика починає пульсувати в руках, сповільнюючи опиря.
Істота страшно заверещала і різко розвернулася до нападника, розмахуючи гострими кігтями. З її горла текла темна субстанція, густим кисілем сповзаючи по світлій шкірі. Породження темряви хрипіло, виприскуючи на підлогу свою дивну кров, але не припиняло при цьому спроби все ж таки дотягнутися до молодиків.
Осика Алекса зламалася навпіл, через різки рухи упиря, і хлопець відскочив в сторону, захищаючись від довгих кігтів пораненого.
Петро, як тільки немертвий переключив свою увагу на іншого, відповз подалі і підвівся на ноги, підхопивши свою палицю. Хлопець з криком побіг на монстра, стиснувши осику на манер піки.
Більш загострений кінець гілки та гарний розбіг допомогли юнаку і палиця в цей раз все ж таки увійшла в тіло істоти в районі серця. Молодик завмер, не розуміючи чи його маневр був вдалим чи ні, так само на секунду затихла й поранена істота.
Через мить, опир вигнувся назад, ще раз голосно скрикнув і, повільно повертаючись до Петра, завалився на підлогу.
Олександр підійшов до тіла істоти і декілька разів обережно торкнувся до нього миском свого черевика.
- Воно мертве?, - поцікавився Петро і хлопець невпевнено кивнув. – Дідько, я думав, що не влучив у серце і ця тварюка мене зараз буде рвати на шматки.
В цей самий момент щось важко грюкнуло в двері центрального входу. Ще раз... і ще...
- Вони нас знайшли, ми тепер у пастці, - блондин підпер двері до кімнати, з якої вискочив монстр, і подивився на Алекса. - Що тепер?
- Не знаю, нам би ще десь святу воду знайти, але де взяти хоча б один хрест для її освячення, гадки не маю, - зітхнув брюнет.
- В мене є, - Світлана зняла з шиї ланцюжок зі срібним хрестиком і передала його товаришу. - Підійде?
- Ого, ти ж наче пентаграму раніше носила, - здивовано поглянув на дівчину Петро. - Казала, що вся релігійна атрибутика не для вампірес.
- Мама переконала, що я помилялася, - знизила плечами блондинка.
- І це дуже добре, - посміхнувся Олександр, подякувавши за хрестик. - Так, тепер давайте залишки води, які знайдете.
Товариші закивали і почали збирати до купи всі пляшки з водою та алкоголем, які змогли найти.
- А вино норм підходить для заклинання?, - поцікавилася Марина, розглядаючи залишки напою в скляній тарі.
- Не знаю, - знизив плечами Алекс. – Я раніше не чаклував навіть над водою, тому можемо спробувати.
- Лесандр, тут якась кам'яна чаша в кутку і в ній є вода, - сказав один з юнаків. - Підійде?
- О, супер, - кивнув брюнет. - Ми там десь пакет зі сміттям забирали, витягуйте пляшки.
- Хм, тоді я краще і цю звільню від залишків, якщо в нас тепер є багато води, - білявка вилила вино і передала ємність брюнету.
Поки товариші шукали тару для води, Олександр почав шепотіти слова молитви на латині, якими ще його пращури просили у всіх сил освятити воду та землю, для захисту від зла і темряви. З останніми звуками короткої молитви хлопець опустив натільний хрест у рідину і готовий був заприсягтися, що побачив як на декілька секунд вона засвітилася.
- Звідки ти знаєш такі тексти молитов?, - Марина повернулася ще з однією порожньою пляшкою і здивовано розглядала хлопця, який з кожною хвилиною дивував її все більше.
- Бабуся колись навчила, - хмикнув Алекс, наповнюючи пляшку від вина освяченою водою.
- Хм, мене моя вчила пиріжки пекти, а в тебе магічні тексти вивчають в родині, - здивовано вигнула брову дівчина.
- Я не…, - юнак не знав, що саме мусить відповісти на ці слова, щоб не налякати красуню.
- Все гаразд, ти не мусиш виправдовуватися, - Марина посміхнулася і пішла до Артема, який охороняв центральний вхід.
Алекс задумливо провів білявку поглядом і поринув в свої думки.
Після зустрічі з незнайомкою розрізнені спогади з дитинства почали все активніше заповнювати свідомість молодика, який весь цей час намагався їх систематизувати. І серед нової-старої інформації було досить багато такого, що викликало здивування та занепокоєння, як от наприклад текст молитви, яку він чомусь знав досконало.
- Так, тепер чекаємо, сподіваюсь нам все це не знадобиться, - сказав Олександр, роздавши ємності з водою товаришам.
- Хіба ці монстри відступляться добровільно?, ‐ здивовано запитала Світлана.
- На світанку, коли проспіває третій півень, всі немертві ховаються, - кивнув юнак і почав замовляти пляшки з мінералкою, так само, як зробив це з кам'яною чашею.
Стук в двері продовжувався, молоді люди навіть почали звикати до нього, переконавши себе, що захист храму втримає монстрів.
Раптом підлога затріщала і з утвореної тріщини почав вилазити опир, дряпаючи дошки кігтями.
- Дідько, а цей звідки взявся, - Петро щосили жбурнув пляшку в істоту і всі з подивом побачили як її тіло починає плавитися, наче від сильнодіючої кислоти. - От же ж, працює!
Монстр підвивав, але спробував таки вибратися до людей.
Один з молодиків підхопив зламану палицю осики і встромив її упирю в груди.
- Ха, ось тобі!, - хлопець переможно подивився на друзів, вперши руки в боки.
- Обережно!, - закричала Світлана, але її засторога пролунала досить пізно.
Ще один упир з'явився з тріщини, схопивши юнака за ногу кігтями і зубами. Від несподіванки той почав кричати і втратив рівновагу, завалюючись на підлогу.
Друзі кинулись на допомогу, але не встигли, так як монстр щосили сіпнув свою жертву вниз, затягуючи її під землю.
- Ні, ні!, - Олександр впав на коліна біля тріщини, зазираючи вниз у підпілля. Але, нажаль, там вже нікого не було. - Дідько, ні!
Всі розгублено мовчали, не знаючи як на все це реагувати. Дівчата почали плакати.
Петро з Артемом притягнули якийсь розбитий дерев'яний щит і прикрили ним дірку, забираючи від неї товариша.
- Ми вже нічого не зможемо зробити, - блондин стиснув плечі Олександра, який спробував вирватися від друзів, щоб відкрити тріщину. - А так хоч інші створіння не одразу пролізуть сюди.
Брюнет деякий час з напругою дивився в очі свого співрозмовника і нарешті кивнув, погоджуючись з його словами.
Розмови здавались недоречними, тишу храмового приміщення розривав стукіт в двері та сердите гарчання немертвих.
Раптом Сергій захрипів і почав кашляти, вигинаючись дугою. Світлана, яка сиділа біля нього, відсапнулася, не знаючи що відбувається.
- В реальності люди, яких вкусив вампір, теж перетворюються на немертвих?, - перелякано запитала дівчина.
- Ні, потрібно, щоб кров перемішалася, інакше ніяк, - хитнув головою Олександр, падаючи біля друга на коліна. - В нього були лише подряпини чи сліди від зубів також?
- Сліди були ось тут на руці і на шиї один, - кивнула блондинка.
- В нього омертвіння тканин почалося, це своєрідне зараження, - стиснувши кулаки сказав Алекс.
- Але ж я обробила рану, в нас аптечка з собою була, як могло початися зараження?, - розгублено сказала дівчина.
- Він помре? Що нам робити?, - Петро підійшов до друзів, не знаючи як їм допомогти.
- Зараз, секунду, - Олександр напружено розмірковував, намагаючись прорватись у глибини пам'яті, щоб знайти серед свіжих спогадів, які проривались через перепону, необхідну інформацію. - Ось воно. Дайте освячену мінералку!
Артем приніс пляшку води і передав її брюнету.
- Тримайте його, - молодик глянув на товаришів і, коли вони схопили Сергія з двох сторін, почав заливати йому мінералку до рота, читаючи при цьому текст ще однієї молитви, яка має очистити тіло від мертвої скверни та зараження... звідки він взагалі міг знати такі тексти?!
Поранений хрипів і вивертався, рятуючись від рідини, яка обпікала його обличчя та горло. Але юнаки тримали його досить міцно.
З останніми словами молитви Сергій повиснув в руках товаришів, втративши свідомість.
- З ним все буде гаразд?, - поцікавився Артем, обережно вмощуючи друга на рюкзаках.
- Сподіваюсь, ніколи раніше такого не робив, - потріпавши себе по волоссю відповів Алекс. - Я взагалі не знаю звідки вся ця інформація в моїй голові. Здається, наче хтось її туди вклав ще в моєму дитинстві, яке я майже не пам'ятаю.
- Я думав, що це все з тих справжніх книг, про які ти сказав, і з розповідей бабусі, - Петро здивовано глянув на друга.
- Так, я декілька таких книг про демонів та нечисть знайшов в бабусиних речах, які мама зберігає в комірчині, але там більше характеристики різних істот, їх звички і таке інше, ніяких молитов немає, - знизив плечами Олександр. - Я взагалі думав, що бабуся просто міфологією захоплювалась та містичними казками. Хоча книги досить солідно виглядають.
Раптом гуркіт за дверима припинився.
- Чуєте, - Марина підняла палець вгору. - Вони пішли. Певно світанок вже.
- Шкода, що тут півнів немає, - зітхнула Світлана, поглянувши на час на мобільному. - І сигналу немає також, а так могли б точно глянути в інтернеті, коли сонце має зійти.
- Мені здається, що зарано ще для світанку, - прошепотів Олександр і здивовано зойкнув, побачивши, що всі його друзі почали падати на землю, втрачаючи свідомість.
Вхідні двері з гуркотом відчинилися і на порозі з'явилася незнайомка, з якою Алекс розмовляв в таксі.
Довгий плащ жінки зміями темряви танцював навколо її тіла, а червоні очі уважно розглядали хлопця, викликаючи в нього тваринний страх.
- Ось і час настав, - прошипіла нова співрозмовниця юнака.
- Що ти зробила з моїми друзями?, - брюнет підвівся на ноги, стиснувши кулаки.
- Поки що нічого, - Олександру здалося, що жінка посміхається, хоча він так і не бачив її обличчя через каптур. - А от мої творіння залюбки посмакують ними, коли ти підеш зі мною.
- Нікуди я не піду, - вперто хитнув головою молодик. - Хто ти така? Що тут взагалі відбувається?
- Ця земля - моя і все, що знаходиться на ній чи в ній, теж моє, - спокійно відповіла незнайомка. - Твій рід прийшов сюди і знищив мене. Кляті найманці, які захищають людей від таких як я. Вони спалили мій дім, але в ту ж ніч загинули самі. Єдина, до кого я не змогла дотягнутися, дівчинка з захисним символом на плечі, залишилась тоді в моєму селищі і допомогла селянам закрити землю, яка ввібрала в себе моє прокляття.
Вона навчила своїх дітей знищувати породження темряви, як її навчали колись батьки. Ці найманці продовжували справу своїх предків, а я чекала, чекала коли люди заспокояться і почнуть забувати все, навіть те, що охороняють на цій землі.
І от нарешті, її онука, твоя прабабуся, разом зі своєю донькою, вирішили не втягувати наступне покоління в боротьбу з силами, які не проявляли себе так довго. Ці дурепи вирішили, що світ змінився. От тоді й прийшов мій час.
- Ти вбила їх, я пам'ятаю ту ніч, - прошепотів Олександр.
- Я їх не вбила, а знищила, - засміялася стара відьма. - Їх перетворили на упирів. Тільки от виникла проблема, на тобі був захисний символ, який твоя бабця нанесла своїм хлопчикам, знаючи родинну легенду про прокляття.
- Так, моє татуювання, таке як в батька, - Алекс доторкнувся до лівого плеча рукою.
- Тому я поширила на тебе свою силу, яка поступово проїдала захист всі ці роки і поставила мітку, яка мала сповістити про те, що ти прийняв темряву і вирушив до мене, - кивнула жінка. - Ти останній з цього роду і маєш стати моїм.
Я навіть не заважала твоїй прабабусі переливати в тебе знання, перед тим як вона перетворилася і вбила себе та свою матір, адже ще не вирішила тоді, що саме зроблю з тобою. Ти можеш просто померти, а можеш стати моїм послідовником, увібравши все те, що пронизувало твою сутність з дитинства.
Вони з донькою провели ритуал просвітлення, вклавши дитині в голову все, що змогли. І закоркували цю інформацію в твоїй свідомості, знаючи, що вона відкриється тоді, коли ти зустрінешся з дітьми ночі.
- Так ось звідки в мене ці дивні знання, - кивнув Алекс і знову поглянув на свою співрозмовницю. - Але я ніколи не стану таким як ти, навіть не сподівайся.
- Ми ще подивимось, як саме все буде далі, - розсміялася відьма. - Тебе перетворять, я допоможу тобі зберегти розум. Без почуттів живої людини ти діятимеш холоднокровно і практично, ось тоді й зможеш обрати сторону сили.
Олександр почав розгублено озиратися навколо, не знаючи як врятуватися від ненормальної. Він відступав назад, але чародійка повільно рухалася до нього, простягаючи руку вперед.
За своєю господинею до храму почали заходити та заповзати упирі, підбираючись ближче до людей.
От декілька монстрів накинулися на Артема, через мить їх товариші припали до Світлани та ще двох юнаків, які лежали найближче до дверей.
- Ні, не чіпай їх!, - Алекс підхопив з підлоги пляшки з освяченою водою і жбурнув одну з них в відьму, але та лише розсміялася, продовжуючи рухатися до юнака.
Побачивши, що його вчинок не дав ніякого результату, хлопець кинув дві ємністі, що залишилися, в опирів, відганяючи тих від Світлани та Артема, які лежали поруч.
- На всіх в тебе сили та припасів не вистачить, - з сарказмом в голосі, сказала відьма.
- Зате в мене вистачить, - неподалік від Олександра матеріалізувалась красуня в світлому вбранні. В волосся жінки були вплетені квіти, а від тіла поширювалось таке ніжне та приємне світло, що так і хотілося підійти ближче та насолодитися його теплом.
- Мокош, не сподівалася тебе тут побачити, - чародійка зупинилася, здивовано розглядаючи богиню. - Я завжди поклонялась твоїй сестрі, а потім взагалі відмовилась від служіння богам, відчуваючи, що все живе та мертве на цій землі вже і так належить мені.
- Даремно відмовилась, можливо тоді б вона прийшла захистити тебе, - хмикнула Мокош. - Але зараз тобі вже ніхто не допоможе. Ти знищувала мої творіння за життя, ненавиділа все живе, а після смерті почала поширювати скверну, саджаючи її зернята в душі людей, які потрапляли на ці землі при світлі сонця, вбиваючи тих, хто не зміг покинути їх до ночі.
- Так, знаю, завдяки мені ці ліси знищують, полюють на тварин, до яких не можуть дістатися мої творіння, дозволяють заливати токсичними відходами водойми… а такі як ти страждають від цього, - розсміялася відьма, запускаючи джгути темряви в богиню.
- Шкода, що з таким потенціалом ти обрала невірний шлях, - сумно відповіла красуня, поглинаючи магію чародійки. - Але вибір зроблено давно і, як каже один мій знайомий, кожна істота має на нього право. Тож я поважаю твій, хоч і не приймаю його.
З цими словами Мокош підняла руки долонями вгору і направила потік світла на породження зла.
Упирі та відьма почали кричати, їх тіла розсипалися на очах і врешті решт перетворилися на попіл.
Алекс не знав, що йому робити і як на все це реагувати.
- Не бійся мене, я - втілення магії Природи, стародавня, вже майже забута, богиня Мокош, - жінка повернулася до юнака, ніжно посміхаючись йому. - Прийми свою сутність і пам'ять предків, які захищали цю землю і людей від зла, навчи своїх нащадків любити природу і оберігати все живе на Землі, тоді я знатиму, що не даремно прийшла сьогодні.
- Дякую, - хлопець впав на коліна, схиливши голову перед богинею, але коли він знову подивився вгору, красуні вже не було.
Олександр підвівся на ноги і побіг до друзів, щоб перевірити чи з ними все гаразд.
Марина та Петро прийшли до тями досить швидко і почали допомагати Алексу. Світлану з Артемом вдалося врятувати, прочитавши магічний текст, який допоміг Сергію. А от решта компанії, ще двоє юнаків, загинули через важкі рани, які нанесли їм монстри.
Сонце почало підійматися з-за горизонту, зафарбовуючи обрій в червоні кольори. З сльозами на очах Олександр стояв на порозі храму, оплакуючи товаришів і дякуючи Мокош за порятунок.
Через декілька днів залишки клану зібралися в нічному клубі, після поховання своїх товаришів.
Вже ніхто не хотів носити готичні речі, відзиватися на містичні імена, інтерпретовані під вампірів, і обговорювати чарівність та крутість монстрів з книг та нових фільмів.
Говорити всім було досить важко, але кожен з присутніх згадував друзів і страшну ніч, яку їм довелося провести в покинутому селищі.
- Розкажеш нам потім про боротьбу з цими монстрами детальніше, - запитала Марина в Олександра, прихиливши голову на плече Артема.
- Так, звісно, - відповів юнак, з подивом відмічаючи, що перестав ревнувати блондинку, після того як почав серйозніше ставитися до оточуючого світу і ледь не втратив цих людей.
- Я думаю, що ми можемо допомогти богині боротися проти цього зла, - сказав Сергій. - Знаєте, страшно навіть подумати, скільки людей не можуть врятуватися, через те, що просто не чули про освячену воду чи ті тексти, якими Алекс витягнув мене з того світу.
А якби ми про все це знали, то можливо б не довелося брехати рідним наших друзів про напад.
- Можливо й так, - кивнув брюнет і серйозно поглянув на компанію. - Але самостійно ви нікуди лізти не будете. Почнемо тренуватися, вчити тексти, запишемо їх. І досліджувати все це будемо лише разом.
Всі закивали, погоджуючись зі словами друга і, ще трохи поговоривши про майбутні практики, почали збиратись додому.
Неподалік від компанії, непомітні для оточуючого світу, за столиком сиділи демон та богиня, смакуючи ароматною кавою зі смаколиками.
- Він їм не нашкодить?, - Мокош занепокоєно подивилася на молодих людей, які вирушили до дверей. - Можливо варто втрутитися.
- Ні, поки він не скуштував кров, то все ще можна виправити, - хитнув головою Самаель. - Відьма залишила йому розум та знання, тому й право обирати шлях також залишилось за цим юнаком. Ти ж знаєш, що я ніколи не відберу це право в людини.
- Ой, чи людина він ще, - похитала головою красуня.
- Я буду за ним спостерігати, не хвилюйся, - посміхнувся демон. - Але впевнений, що твої нові підопічні самостійно зможуть вирішити цю проблему.
В цей самий момент, попрощавшись з друзями, Петро з Олександром стояли неподалік від нічного клубу, очікуючи на викликані таксі.
- В тебе все гаразд?, - поцікавився брюнет, розглядаючи занадто бліде обличчя товариша.
- Так, як і у всіх нас, - криво посміхнувся хлопець. - А чому ти запитав?
- Та якось не дуже виглядаєш, - знизив плечами Алекс і поглянув на своє таксі, яке вже майже під’їхало до них. - Певно стрес так себе проявив, відпочинь і менше думай про ті страхіття.
- Так, домовились. Бувай, - Петро попрощався з товаришем і, проводжаючи автомобіль поглядом, знову згадував момент нападу опиря, кров якого капала на пошматовану руку хлопця, якою той захищався від монстра.
Розум молодика весь цей час боровся з його новою сутністю. Спрага почала проявлятися, але він її ще контролював.
Відьма говорила тоді не лише з Олександром. Вона запропонувала залишити Петру його сприйняття світу та знання, подарувати можливість не стати монстром, якщо той не буде противитися її силі... і він погодився. Зараз чародійка мертва і її темрява не заполонила молодика, але він так і залишився вампіром, не наважуючись сказати про це друзям.
Через внутрішню боротьбу очі хлопця знову почали сяяти кривавим світлом і спрага стала сильнішою.
Побачивши своє таксі, яке завернуло до клубу, Петро стиснув кулаки, намагаючись заспокоїтися. Він не хотів ставати монстром, якого знищать його ж друзі.
Коли авто зупинилося біля молодика, він знову виглядав нормальним і сів на заднє сидіння, з надією, що зможе впоратися з цією проблемою. Але частина його свідомості розуміла, що він поки що може контролювати себе, але в певний момент сутність вампіра швидше за все переможе.
Таксі рушило по зазначеній в додатку координаті і в певний момент водію здалося, що в погляді його пасажира промайнули червоні сполохи. Коли він ще раз поглянув у дзеркало, то відмітив, що очі юнака нормальні, як і в усіх людей... чоловік переконав себе, що все через щільний графік і необхідність відпочинку, а Петро дивився на пульсуючу жилу на шиї водія, з подивом відмічаючи, що чує стукіт його серця.