Сила, швидкість, гнучкість, реакція і свобода... так, саме відчуття свободи, яке виникає під час долання перешкод та майже блискавичного переміщення в просторі, коли ти починаєш сперечатися у швидкості з вітром, так подобалося Олегу під час його тренувань.
Відштовхнутися, стрибнути, прогнутися, промайнути, випростатися і летіти... всього мить, але це незабутнє відчуття, коли ти звільняєшся від рамок розміреного існування і єднаєшся з навколишнім світом, стаєш потужним диким звіром з блискавичними реакціями... ні, не так, навіть не звіром, - демоном, духом природи, втілюючи в собі її силу та міць.
Олег добіг до краю навісу невеликою надбудови на даху і, не зупиняючись та не вагаючись, стрибнув вперед. Все навколо наче сповільнилося, чоловік розумів, що відстань до сусідньої стіни завелика і він не зможе дострибнути до неї... так... не зможе.
Десь збоку почувся короткий жіночий викрик, але він пролунав приглушено, наче крізь вату. Зараз для брюнета існували лише ці розтягнуті до нескінченності секунди польоту і найчіткіше він чомусь чув стук свого серця.
Тук-тук… тук-тук… тук… пауза…
В той момент коли Олегу здалося, що сил у нього не вистачило і от зараз він має почати падати, цього чомусь не сталось. Тіло продовжувало летіти вперед, не знижуючи швидкість, наче його підтримував потужний повітряний потік.
Тук-тук-тук… тук-тук-тук…
Все знову пришвидшилося і юнак приземлився на розбитий від часу та негоди край стіни, його серце калатало від адреналіну та захвату. Він зміг, він досягнув своєї цілі і тренування не були марними!
Десь позаду почувся радісний крик товариша, який зупинився перед важкою перешкодою і явно хвилювався через відчайдушний вчинок Олега.
Молоді люди спустилися на дах, де на них чекала Наталка, яка вже декілька років займалася паркуром з чоловіками, зайнявши гідне місце в їх команді.
- Ти божевільний, - Ігор підійшов до друга і обійняв його, з силою стиснувши плече. – Дідько, ти реально божевільний! Це ж було майже нереально.
- Саме так… майже, - хмикнув брюнет, посміхаючись товаришу.
- Ну, ти даєш, хлопче, - Наталя поплескала юнака по плечі, з неприкритим захопленням розглядаючи його. - Я думала ти не зможеш перетнути останню перешкоду.
- Взяв хороший темп, - Олег зробив декілька ковтків води з пляшки і вилив залишки на обличчя. - Клас, обожнюю ці хвилини, коли відчуваєш кожну клітинку у власному тілі і кожну частинку оточуючого простору, яка наче є продовженням тебе.
- Хм, так ти в нас філософ, - Ігор кинув другу куртку, витягуючи після цього свою пляшку з водою. - Думаю, що на сьогодні досить, завтра рано вставати, щоб нормально зібрати спорядження і закупити продукти, якщо ми хочемо потім ще встигнути на вечірній потяг.
- Ок, тоді по домівках і в ліжечка, - кивнув його товариш, завмираючи біля перил на даху, щоб ще раз насолодитися красою нічного міста, яке розкинулось зараз перед ним, відкрите та чарівне, наче хтось простягнув його перед чоловіком на своїй гігантській долоні. - А з філософією... ти, в якійсь мірі, правий. Паркур для мене є своєрідною життєвою філософією.
Наталя підійшла до молодого чоловіка, опираючись поруч з ним на перила.
- Ти розповідав, що батько тренував тебе з самого дитинства, як там... вільний... ні, емм.. натуральний стиль, - задумливо сказала дівчина.
- Натуральний метод фізичного тренування, який є частиною комплексного розвитку трьох складових, що необхідно апгрейдити для повноцінного становлення людини, - кивнув Олег, продовжуючи милуватися вогнями мегаполісу, які з кожною секундою все більше намагалися перебороти яскраве сяйво зірок... і, що цікаво, їм це вдавалося. - Сила волі, моральні якості та фізична сила - ось ідеальний коктейль повноцінно-розвинутої людини.
- О, я це пам'ятаю, - до пари підійшов третій учасник їх розмови і, опираючись на перила по іншу сторону від Олега, продовжив ділитися своїми спогадами. - Ми тоді ще зовсім малими були і твій тато нам постійно повторював: "У житті немає меж, є лише перешкоди, які ви можете навчитися долати". Я лише з віком зрозумів, що мова йшла не лише про матеріальні перепони, які ми зустрічаємо під час занять паркуром...
Поринувши в спогади про дитинство та філософію самовдосконалення молоді люди втратили лік часу.
- Так, хлопці, завтра будете сонливими мухами, гайда спати, - брюнетка весело посміхнулася, поплескавши обох чоловіків по спинах, і пішла до заіржавілих дверей, які обіцяли їм початок короткого шляху до нічного відпочинку.
Олег прикрив очі, вдихаючи повітря рідного міста на повні груди і з задоволенням відмітив, відчувши як стрімкі потоки скуйовджують його волосся, що холодний вітер, який супроводжував їх тренування всі ці місяці, став теплішим та лагіднішим.
- Нарешті, - видихнув чоловік і повернув за друзями на вихід. - Припізнилась весна в цьому році, довго природа приховувала від нас тепло.
- Та все вже квітне давно... з тиждень десь точно, - хмикнула Наталя, озираючись на друга з нижньої сходинки. - Ти крім свого компа і кам'яних джунглів під час розминок світу білого не бачиш. Добре, що хоч погодився взяти відпустку і захотів з нами поїхати помилуватися Товтрами. Ми її давно планували, але через твої дедлайни я вже реально почала думати, що ти відмовишся.
- Так, напевно міг, але ж не відмовився, - кивнув чоловік, згадуючи минулорічну поїздку до Карпат, під час якої вони відкрили для себе активні тренування на гірській місцевості. З того часу молоді люди просто марили поверненням у дику природу і з нетерпінням чекали травневих свят, щоб вирушити за межі цивілізації.
Ранок зустрів молодих людей весняною свіжістю та неймовірним ароматом зелені, що, здавалось, вкрила в місті весь вільний від каменю простір всього за одну ніч.
- Так, речі зібрали, провізію наче всю необхідну взяли, все інше на місці знайдемо, - сказав Ігор, розправляючи лямки, свого рюкзака після повернення до квартири товариша після закупів. - Потяг через декілька годин, так що забираємо Наталку і вперед.
- Ти про житло домовився?, - поцікавився у товариш Олег, перевіряючи чи не забув перекрити воду перед від'їздом. Після того як його батько не повернувся з походу на Еверест, він вже декілька років жив в цій квартирі сам. Мама швидко знайшла заможного залицяльника, який засипав її подарунками та показував різні куточки світу, із задоволенням поєднуючи свої ділові поїздки та зустрічі з романтичними прогулянками в екзотичних країнах.
- Так, якогось мольфара старого знайшов, - махнув рукою блондин. - Тітка, з якою я розмовляв по телефону, сказала, що він останній мешканець якогось Городища, в тому селі немає телефонів та електрики, але є просто казкова природа та гори, тому це найкращий варіант еко-туризму у тій місцевості.
- Хм, цікаво, а як же ж той дід про нас дізнається, якщо живе в горах і не має телефону, хоч не прожене?, - з сумнівом запитав Олег.
- Ну, певно йому скажуть про нас, - знизив плечами його друг. - Не грузись, якщо що десь знайдемо прихисток.
- Угу, як завжди, - кивнув головою брюнет, важко зітхнувши, і додав. - До речі, мольфари в Карпатах живуть. Так що тебе дезінформували. І справжніх володарів природньої магії вже давно ніхто не зустрічав. Нам ж розповідали про це в минулому році.
- А, байдуже, - знову махнув рукою Ігор. - Ми ж не фольклористику вивчати їдемо, а відпочивати і тренуватися.
- Не завадило б і інтелектуальні якості розвивати, а не лише фізичну силу, не думав про це?, - розсміявся чоловік, поглянувши на зморщений ніс товариша, який не любив такі розмови.
- Ні, не думав, електрохімічні реакції в мозку людини, які викликають роздуми про все на світі, забирають багато енергії, - видав блондин, прямуючи до дверей. - А мені сили потрібні для тренувань, так що не грузи.
- Угу, не буду, - хмикнув Олег, зачиняючи двері в квартиру.
Близько восьми годин в дорозі і молоді люди нарешті приїхали на захід, в невеличке туристичне містечко, розпочавши свій відпочинок.
- Щось не схоже, що тут високі гори є, - з сумнівом сказала Наталя, потягуючи молочний коктейль.
- Зате каньйон який, так і хочеться спробувати спуститися по вертикальній стіні, - з блиском в погляді відповів Ігор, розглядаючи масивну споруду фортеці, яка примостилася на своєрідному півострові, до якого вів кам'яний міст через провалля. - Добре, що ми вирішили заночувати в місті і хоча б день витратити на огляд пам'яток. Навіть не знав, що в маленькому туристичному містечку може бути стільки варіацій для активного відпочинку. Обов'язково потрібно буде приїхати сюди ще раз, хочу стрибнути в каньйон з банджі-джампінг та політати на повітряній кулі. О, точно, там ж якийсь фестиваль повітроплавання має бути, коли тут десятки цих красунь в небо підіймається, от на нього й приїдемо.
- Варіант непоганий, але гір я тут все одно не бачу, - кивнула Наталя і повернула голову на приємний чоловічий голос, який пролунав зовсім поруч.
- Товтри - початок гірського кряжу, який далі перетворюється на звичні вам Карпатські гори, - до компанії підсів високий статний брюнет, який тримав в руках горнятко з ароматною кавою. - Ви знали, що колись ця місцевість була частиною стародавнього океану Тетіс і сам кряж є унікальним, так як утворився з велетенського підводного рифу. Тут неподалік є печери з залишками підтверджень, що вони сформувались на океанічному дні, раджу відвідати якось. Флора і фауна цієї землі незвичайна для нашої планети, саме тому тут сформовано заповідні зони, які захищають законом.
- Круто... ммм, який запах, - Ігор принюхався до аромату кави, який заполонив весь простір навколо столика. - Замовлю й собі таку смакоту.
- Я з тобою, морозива ще візьму, - Наталя підвелася за другом і глянула на Олега. - Тобі принести щось?
- Ні, дякую, - хитнув головою молодик, напружено розглядаючи незнайомця. Здавалось, що його товариші зовсім не здивувалися через появу цього брюнета, але хлопець відчував в ньому щось незвичайне і це дуже напружувало.
- Знаєш, вам потрібно бути обережними, дика природа приховує не лище красу, але й небезпеку, - чоловік ще раз подивився на пару, яка вже підійшла до стійки біля бару, і повернув голову до Олега. Щось в його погляді було таким... таким первісним і могутнім, що перехоплювало дихання.
- Хто Ви? Навіщо підійшли до нас?, - прошепотів хлопець.
- Я просто хотів попередити, щоб ви були обережними, - знизив плечами брюнет.
- Про небезпеку в дикій природі, - кивнув Олег. - Вовки, змії, павуки?
- Хм, швидше вже вовкулаки, нічниці та потерчата, - хмикнув незнайомець.
- Щ-що? Ви про міфічних істот?, - насупився молодик.
- Ні, про реальність, яка живе поруч з нами, - співрозмовник хлопця знову хитнув головою, продовжуючи насолоджуватись ароматним напоєм. - Але наразі я б радив звернути увагу на стихії, точніше на їх матеріалізацію через світ інфернальних сутностей та монстрів... адже ти відчуваєш силу природи, інколи тобі навіть здається, що ти її частина. Так?
Олег мовчки кивнув, здивовано відмічаючи, що елегантний брюнет знає про нього такі особисті речі.
- Так от, - чоловік зробив великий ковток і продовжив, відкидаючись на спинку крісла. - Прояви стихій в нашому світі зустрічаються самі різноманітні, але, я чомусь впевнений, що вам доведеться ближче поспілкуватися саме з духами та іншими втіленням повітря.
Найчастіше до людей виходять такі істоти як, наприклад, Вихор - своєрідна руйнівна сила, яка гне та ламає дерева, створює завихрення та знищує, або ж зводить з розуму, людей, з таким краще не перетинатись і одразу втікати, ритуальної атрибутики для підкорення такої потужності в вас все одно немає; або ж Гонихмарник - прояв стихійної сили, який сконцентрувався в живій людині, наділяючи її особливими здібностями, що орієнтовані на керування погодою. Вважається, що поранити і ослабити його можна, якщо кинути ніж в наймасивнішу сердиту дощову хмару, яка з'являється перед грозою.
Так, що там ще, а, точно, є ще Літавець - дух, який приходить у вигляді падаючої зірки і проявляє себе в образі молодого красеня, часто коханого якоїсь дівчини, в якої потім забирає під час любощів молодість та красу, так що попередь свою Наталку, вона явно на твого товариша дивиться не як на друга.
Ну, ще, напевно, варто згадати Нічницю, вона не зовсім повітряний дух, але вважається близькою до них, оскільки часто постає в образі кажана, пробираючись до людей, щоб випити їх життєву енергію. Цей природній дух більше полюбляє жінок і дітей, так як часто в них енергетика ніжніша та чистіша.
Нажаль, сказати конкретніше, кого саме вам доведеться зустріти, я не можу.
- Емм, не знаю навіть, що на все це сказати, - розгублено відповів Олег, після короткої паузи.
- Нічого, - знизив плечами його співрозмовник. - Просто знай, що потрібно бути обережним. Он твої друзі повертаються.
- Д-дякую, - юнак кивнув і поглянув на товаришів, які несли тацю з ароматними напоями та морозивом.
- Що той чоловік вже пішов?, - Наталя з посмішкою поглянула на Олега. - Шкода, наче начитаний дядько, цікавинки розповідати почав. Він ще щось тобі сказав?
- Так, - брюнет дивився на порожній стілець поруч з собою, розмірковуючи над словами дивного незнайомця і, помовчавши секунду, почав розповідати друзям про містичне попередження свого недавнього співрозмовника.
Поки молоді люди з захопленням пошепки обговорювали фольклорні елементи, про які їх попередив ефектний красень, неподалік від них, приховані від людських поглядів, за сусіднім столиком сидів той самий брюнет, якого вони згадували в розмові, в компанії чарівної жінки.
- Навіщо ти попередив їх?, - вродливе обличчя Мокош виказувало незадоволення богині. - Він мусить прийняти свою долю, а не захищатися від неї. Ти навмисне нам заважаєш?
- Ну, ми ж домовилися, що ти зараз спостерігаєш за людьми і ще не вирішила остаточно чи варто їх знищувати, - хмикнув Самаель, матеріалізуючи перед красунею горнятко кави та морозиво. - А я просто даю можливість юнаку обирати, не більше.
- Що ж, подивимось як він відреагує на представників нашого світу, - хмикнула богиня, подякувавши за смаколики. - Я переконалась, що є ті, хто любить природу, але з кожним роком стає більше таких, хто нехтує нами, боїться сил, що є частиною цього світу, або ж просто не сприймає їх, знищуючи все живе навколо себе. Ти ж розумієш, що якщо після наших спостережень переважить небезпека для моїх творінь, то все завершиться так, як ми тобі сказали при першій зустрічі.
- Розумію, але цього не буде, - в погляді чоловіка промайнули моторошні сполохи, які підкреслили глибину чорної безодні, яка приховувалась за матеріальною оболонкою.
- Що ж, тоді продовжимо наші спостереження, - Мокош здригнулася, згадавши міць, яку відчула під час першого спілкування з цим демоном, чи ангелом... не важливо... з цією істотою, яка здавалась схожою на звичайного духа природи, які служили їй, але виявилась сильнішою за половину їх старого пантеону.
Могутні співрозмовники зникли, залишаючи молодих людей, які вже завершували свій обід і почали обговорювати свої подальші плани на сьогоднішній день.
Раптом в кишені куртки Ігоря завібрував мобільний.
- Так... оу, ну, так... звісно, скоро будемо, - хлопець завершив розмову і подивився на товаришів. - Тітка з туристичного агентства телефонувала. Сказала, що в них якась велика група завтра вранці приїздить і нас не зможуть вивезти до того діда, так що трансфер переноситься на сьогодні. Нас чекають через годину біля ратуші в старому місті.
- Але ж так ми приїдемо туди пізно ввечері, - насупилася Наталя, яка і так нервувала через необхідність жити в покинутому селищі з дивним стариганом в одному будинку.
- Не хвилюйся ти так, ми ж з тобою, - підморгнув дівчині блондин, стискаючи своєю долонею її пальці.
- Мені все це теж не подобається, але я чомусь відчуваю, що ми маємо їхати, - задумливо поглянувши на фортецю, на якій вже запалювали вечірні вогні, сказав Олег, підіймаючись з-за столу.
- Супер, тоді гайда за свіжою випічкою, смаколиками та настоянкою для діда, адже та тітка сказала, що він погодився нас прийняти не за гроші, а за допомогу по господарству і якісь підношення. Вона інтерпретувала це як закупівлю харчів, - Ігор, посміхаючись, також підвівся разом з Наталкою з-за столу, повідомляючи при цьому товаришам нові факти їх поїздки.
- Що ж, тоді до супермаркету, - дівчина сіпнула плечем, відчуваючи якусь тривогу, яка з'явилася на душі після неочікуваної зміни планів та в передчутті нічної поїздки до забутого людьми Городища.
Коли місто вже майже повністю захопила ніч, представниця туристичної фірми, яка займалась влаштуванням зелених екологічних екскурсій в цьому регіоні, нарешті забрала молодь від старовинної ратуші і повезла їх далі на захід.
- А якщо щось трапиться, як нам вибиратись? Ви наче сказали, що там майже дика місцевість і не має магазинів, телефонів та інтернету, - занепокоєно поцікавився Ігор у жінки.
- О, не хвилюйтеся ви так, все буде о’кей, я вам гарантую, - весела блондинка з закрученим у баранці волоссям підморгнула молодику, відволікаючись від дороги. – Там десь годинка-дві ходу до селища, та й мобільний зв’язок є, адже Городище знаходиться на висоті, а не в низині.
Олег побачив як Наталя, яка сиділа поруч з ним на задньому сидінні, стисла кулаки і затамовувала подих, напружено спостерігаючи за дорогою, в ті моменти, коли їх екскурсовод повертала голову до Ігоря. Хлопець похитав головою і заспокійливо торкнувся стиснутої руки своєї подруги.
- Все нормально, - прошепотів юнак, сподіваючись, що їх небезпечна нічна поїздка скоро завершиться, оскільки й сам не довіряв такому неуважному водієві.
- Знаєте, цей дід трохи дивакуватий, але наче мирний, - продовжувала свою розповідь жінка. – Він сам звернувся до нас з пропозицією прийняти участь в програмі екологічного туризму для мешканців великого міста. При цьому його знайомий з села, який якраз і телефонував від імені цього старого, вийшов на зв’язок буквально за годинку до нашої з вами розмови. Я впевнена, що це просто доля, що пропозиція і запит співпали так ідеально в один день.
- Емм, а Ви там раніше хоч раз були?, - з явним здивуванням та збентеженням в погляді запитала Наталя в їх співрозмовниці.
- Так, звісно… ну, кхм, в селі була, до Городища не ходила, автомобіль туди не проїде і…, - почала було виправдовуватись дивачка.
- Що?!, - Ігор почав явно сильніше хвилюватися після останніх почутих слів. – Так, завертайте назад до міста. Ми не домовлялися про те, що на нас проводитимуть експерименти. А якщо той дід хворий чи псих який!
- Ну, ми домовились вже про певні умови і якщо ви зараз розірвете договір, то гроші вам ніхто повертати не буде… і до міста я вас не повезу, самі доберетесь!, - засопіла тітка, незадоволена проявленою недовірою клієнтів.
- Так, не панікуємо, - заспокійливо сказав Олег. – Скажіть, будь ласка, у Вас на фірмі є якісь норми відбору контактних місць, які приймають туристів? Ви ж не просто так погодились співпрацювати з незнайомцем?
- Так, звісно, я продзвонила місцеві органи влади, перечитала інформацію про дідуся, все чесно і відкрито: він там живе відлюдником, але боргів не має, земля у власності, проблем з законом в нього не було і волонтерська організація, яка навідується до нього, досить позитивно відзивалася про старигана, мені сказали, що він спокійний, багато цікавих історій з минулого розповідає, навіть студентів з археологічного факультету в себе якось приймав… я перевірила, все так і було, - кивнула тітка і скосила погляд на Ігоря.
- Що ж, тоді нас все влаштовує, - хмикнув Олег, розуміючи, що фірма їм трапилася досить несерйозна, але тяга до місця призначення з кожною секундою ставала все сильнішою і він не хотів, та й вже не міг, ігнорувати її. – В договорі зазначається, що ваша організація несе деяку відповідальність за туристів, хоч і обмежену, але безпека гарантується.
- Так, звісно, так, - впевнено відповіла блондинка.
- Але ж…, - почала було Наталка.
- Нат, все ок, вір мені, - хлопець посміхнувся подрузі і вона, важко зітхнувши, кивнула.
Залишок шляху пройшов в майже цілковитій тиші. За вікном автомобіля проносились ліси та поля, невеличкі селища, річки… і от раптом ландшафт почав суттєво змінюватися, дорога піднялася вгору і побігла вниз, невисокі кам’яні пагорби ставали все крутішими і величнішими.
На самому початку села, назву якого молодь розгледіти не встигла, тітка раптом вивернула кермо і, здавалось, вирішила пірнути з стрімкого спуску по нерівній поверхні вниз.
Наталка зойкнула, хлопці подались вперед, хапаючись за все, що було під рукою, а блондинка засміялася.
- Не бійтеся, тут доріжка у низину веде, - почала вона, лихо маневруючи на вузькій ґрунтовій дорозі, яка вела вниз. – Звісно вузько тут трохи, дві машини роз’їхатися не зможуть, але хто вночі в такі місця поїде, еге ж?
- Т-так, я б точно в темряві тут не їздив, - ковтнувши слину, кивнув Ігор.
- О, от і я про це, - заусміхалася дивачка. – До річечки проїхати нормально можна, а там, біля висохлого русла, на вас чекатиме проводжатий, так що скоро на місці будемо.
Всі промовчали, розуміючи, що влізли в пригоди на самому початку подорожі.
- Не грузіться ви так, чого носи похнюпили? Самі ж сказали, що хочете зелений туризм, екологічно чисту місцину, гори і все таке, - підбадьорливо сказала молодим людям їх співрозмовниця, виїжджаючи на берег річечки. З іншого боку, впритул до води, височіла неприступна вертикальна скеля, яка дуже нагадувала в світлі фар закинутий величний мур справжнього палацу середньовіччя. – Все, приїхали.
Жінка заглушила мотор і вийшла на вулицю, роззираючись навколо.
- Доброї ночі, - від дерева від’єдналась тінь і пішла в сторону автомобіля. Через мить, в світлі фар, вона перетворилася на чоловіка середнього віку, який уважно розглядав гостей. – Це і є ваші студенти?
- Так, так, вони Городище досліджувати приїхали, я все перевірила, хороші молоді люди, - закивала блондинка.
- Що ж, ходімо, - кивнув незнайомець, ще раз змірявши всіх присутніх уважним поглядом. – Старий вже на вас чекає, навіть дрова наносив вже і певно дім прогрів, я сам бачив як він з сокирою в дворі порався.
Ігор з Наталкою перезирнулися і підійшли ближче до Олега, згадка про сокиру явно збентежила їх ще більше.
- Гарного відпочинку, якщо що, то я на зв’язку в будь-який час, - прощебетала дивачка і блискавкою заскочила до свого авто, поспішаючи покинути темне і моторошне місце, яким здавалася низовина поміж кам’яних велетів вночі.
- Емм, - Наталка провела поглядом жінку, не встигнувши вимовити у відповідь жодного слова.
- Так, мені вона також дивною здалася, - кивнув чоловік, наче читаючи думки молодих людей, і повернув на стежину, яка бігла вздовж сухого русла до протилежної від річки гори. – Тут недалеко… і, ще одне, я кожен камінь тут знаю, тому світло мені не потрібне, а ви можете свої ліхтарики вмикати, тут нічого страшного, що може на світло вийти, немає… ну майже нічого.
Важко зітхнувши, першим за незнайомцем вирушив Олег, стискаючи в руках свій мобільний, за ним потягнулися й інші члени команди, насторожено озираючись навкруги і щосекунди очікуючи на напад чогось страшного та містичного… і в що вони влізли? Ех, пережити б цей відпочинок…
Світло від ліхтариків мобільних телефонів переповзало з каменя на камінь вздовж стежини, якою рухалася компанія. Час від часу воно полохливим зайченям перестрибувало на узбіччя, вириваючи з полону темряви густу високу траву, яка чомусь активніше росла в цій місцевості, ніж вдома, і була вже досить високою, можливо це відбувалося через південніше положення Товтр відносно столиці або через меншу загазованість повітря та кращу екологію, хто знає.
- Городище там, - проводжатий махнув рукою в бік стежини, що починалася на іншому березі річки і бігла вгору крутим схилом, навіть не зупиняючись.
- Емм, а ми хіба не до Городища йдемо?, - здивовано запитав Ігор, розглядаючи опори в воді, які явно залишилися від містка, що перебігав через водну артерію. Потужності ліхтарика не вистачало, щоб побачити куди вона прямує, після того як починає повзти все вище по горі, петляючи між травами та камінням.
Засохле русло виявилося живим і про це молоді люди довідалися досить швидко, пройшовши невеликий відрізок шляху вздовж нього. Льодяна вода весело перешіптувалася з вітром, не зважаючи на те, що її хтось може почути.
- Ні, старий мольфар живе в Гуцулах, які вже практично вимерли, хоч їх і спробували врятувати, коли приєднали колись до села Гелетина, - хитнув головою чоловік, все ж таки зупиняючись і розглядаючи компанію. - Вам ж мали про це повідомити... та й що це за підготовка у студентів до практики без дослідження карт та історії місцевості?
- Ну-у..., - Ігор знітився, не знаючи чи варто руйнувати легенду, яку примусово прив'язала до них дивна блондинка, чи краще промовчати, щоб їх раптом не відправили зараз пішки назад.
- А що, той дід реально мольфар?, - здивовано поцікавилась Наталя. - Я думала, що їх вже немає і це все легенди про надприродні здібності незвичайних людей. Та й в цій місцевості наче мольфарів не було ніколи.
- А назва села вам нічого не сказала?, - вигнув брову дядько, продовжуючи рух вздовж річки і озираючись на співрозмовників. - Колись людей з Карпат переселили в цю місцевість, серед них трапився й мольфар, який продовжив справу своїх попередників на новому місці, почувши відклик природи та гір, які були схожі за енергетикою на своїх старших братів та сестер в Карпатах.
- О, круто, а ми думали, що нас дурять, - хмикнув Ігор.
- Саме завдяки його силі дізнались про Городище, яке знайшли неподалік від поселення, духи природи вказали йому те місце, - продовжив проводжатий. - Археологи сказали, що то поселення черняхівської культури і тепер сюди приїздить на практику кожен хто цим цікавиться, якщо, звісно ж, знаходить фінансування.
- А ви теж тут десь живете?, - поцікавилась Наталя. - Очевидно ж, що Ви дуже добре орієнтуєтесь на місцевості в цих горах.
- Так, але я з того села, що біля дороги, - кивнув чоловік. - А в Гуцулах хата мого діда, я туди ходжу, щоб траву скосити, підправити щось, все ж таки це моя історія, точніше навіть - мого роду, та й місце там гарне, спокійне.
- Оу, зрозуміло, - кивнула дівчина і здригнулася, почувши дивні звуки, чимось схожі на жаб'яче кумкання, які лунали зі сторони густого скупчення дерев та кущів. - Що це таке? Наче... наче дитина плаче десь, але так дивно!
- От же ж, ще не Русалчин Великдень навіть, а вони вже до людей тягнуться, - дядько сплюнув на землю, випускаючи палицю з рук. - Кидайте все, коли їх голос чуєте, не можна в руках нічого тримати.
- Щ-що?! Чий голос?, - Наталя впустила телефон на траву, обабіч стежини, і завмерла, напружено прислухаючись до кумкання-плачу та розглядаючи вогники за річкою.
Ігор з Олегом перезирнулися і поклали свої мобільні до кишень, при цьому блондин нахилився і підняв телефон дівчини з землі, відправляючи його у її нагрудну кишеню на куртці.
Деякий час компанія стояла в темряві, яку розривало світло місяця, що інколи визирав з-за хмар.
Дивні вогники покружляли над водою та на протилежному березі, у супроводі моторошних звуків, і полетіли далі до дерев.
- Все, можете витягувати свої ліхтарі, - зітхнувши, сказав дядько і продовжив свій шлях. - Це ж треба таке, потерчата знову завелися, хоча наче ж назвали всіх місцевих. Потрібно буде жінкам сказати, щоб на гоніння шуліки ще й про цих згадали і солодощів більше роздали.
- Вибачте, Ви сказали - потерчата?, - Олег наздогнав дядька, почувши знайоме слово, яке вже лунало сьогодні вдень під час розмови з загадковим брюнетом.
- Так, потерчата, - кивнув чоловік. - Душі померлих дітей, які нехрещеними були поховані. Страшно, коли дитятко от так до рук нечистих потрапляє, через те, що батьки необдумано чинять. Зараз ж можна нормально ховати і ім'я давати, не те що в давнину під деревами могили робили чи взагалі в будинку.
- Тобто в будинку?, - насупився Ігор, збиваючись з темпу.
- Ну, ховати нехрещених на цвинтарі заборонено, адже то є гріх великий, тому їх ховали під деревами, на перехресті доріг, або навіть біля печі чи під порогом, - відповів дядько. - Невже не чули, що колись в деяких місцинах ховали людей ближче до печі? Саме тому пізніше і з немовлятами так робили, сподіваючись, що духи предків захищатимуть їх від зла. А перехрестя і поріг обирались для того, щоб люди хрест ногами робили, який теж своєрідною варіацією оберегу вважається, якщо врахувати поєднання традицій та релігійних елементів.
- Вони небезпечні?, - прошепотіла Наталя, обхопивши себе руками за передпліччя.
- Ну, в пропаще місце якесь завести своїм плачем та вогниками можуть, щоб згубити людину, - кивнув проводжатий, поглянувши на дівчину. - Вони так сім років страждають, а потім на гречух та нявок перетворюються, інколи в пугача чи лелеку переходять. Тому пугачі й полюбляють жити на гробовищі, розповідаючи про нелегку долю душі.
- Ого, а допомогти їм як?, - поцікавився Олег і друзі здивовано подивились на нього.
- Ти чого, тобто допомогти? Вони ж нечисть!, - фиркнув Ігор, похитавши головою. - Краще питай як знищити чи врятуватись.
Дядько помовчав трохи, насуплено розглядаючи дорогу під ногами і через деякий час продовжив свою розповідь.
- Допомогти можна, - тихо почав чоловік. - Потрібно кинути крижмо для хрещення, ну... певно замість нього будь-яка хустинка чи шмат полотна підійде, і сказати обрядові слова, охрестивши дитятко ім'ям, так їх наче можна прилучити до сонму янголят.
Але потрібно бути обережними, адже той, хто кидає крижмо, рятує душу від нечистого і дає їй волю та життя, а за це біси можуть і помститися.
Наші пращури казали, що коли даєш чомусь чи комусь ім'я, то воно стає справжнім, живим. Наче так з сили віри та слова народилися представники світла та темряви, могутні боги та янголи з демонами.
- Дивно так, що Ви зараз розповідаєте про обрядовість, яка увібрала в себе ритуальні елементи різних релігій, - задумливо сказав Олег, повторюючи про себе ритуальні слова, якими їх проводжатий все ж таки поділився і з посмішкою помічаючи як Наталя беззвучно ворушить губами поруч з ним, певно також сподіваючись запам'ятати текст, яким з ними тільки-но поділились.
- Ну, люди від своєї віри частково відцуралися на словах, через натиск зі сторони можновладців, але обряди та символіка залишилася, - знизивши плечами, відповів чоловік. - А потім все перемішалось, щось робили зі старого, щось з нового, те що працювало, те й підсилювалося в пам'яті та переказах, так як його можна було використовувати, ото й усе. Чи ви реально вважали, що всі наші святкування Купала, Пасхи та всього іншого, практично всіх звичних великих свят, це все утворення нової релігії, яка всього тисячу років як прийшла на цю землю?
- Емм, ми якось про це взагалі не думали, - Ігор слабко посміхнувся, не розуміючи до чого тут поєднання містичних казок та реальності з сучасною релігією.
- Ото й даремно. Вища сила, вона ж якраз в віруваннях та енергії проявляється, у тій, що накопичується поколіннями людей, які ототожнюють з нею певні природні явища чи прояви містерії, - хмикнув дядько і махнув рукою на темну пляму поселення попереду, в якій однооко підморгувало віконце в крайній хатині. - Он вже майже прийшли.
Коли компанія підійшла ближче до селища, то молодь відмітила запустіння, яке простежувалось та відчувалось навіть в цілковитій темряві. Розбиті огорожі, зруйновані до фундаменту будинки та порослі двори говорили самі за себе.
- Моторошно тут, - сіпнув плечем Ігор і перевів погляд на будинок, над яким закручувався тонкий язик диму, що майже одразу розчинявся в повітрі. - Стоп, тут що електрика є?!
- Так, що ми варвари які чи що, ще в минулому столітті протягнули лінію від найближчих стовпів, все законно зробили, - кивнув дядько, показуючи головою в бік декількох дерев'яних стовпів, по яких до будинка прибігала електрика.
- Що ж, вже краще, ніж ми думали, - з полегшенням зітхнула Наталя і зробила крок в сторону викошеного двору, одразу ж з зойком відскакуючи назад. - Щ-що там?!
- Здорові були, молодь, - проскреготіла тінь, яка тільки-но була частиною кам'яної стіни, а зараз рухалася до компанії.
- Доброї ночі, діду, - поклонився проводжатий і показав рукою на своїх супутників. - От привів вам студентів, як і попереджав.
- Файно, що ж, заходьте до хати, - кивнув старий, вийшовши на світло, і поглянув на гостей, сховавши посмішку в довгій бороді, коли почув тихі привітання від дітей, які збились до купи, розглядаючи його.
- Я завтра зайду, сьогодні вже ніч пізня і краще вдома швидше бути, самі знаєте, - похитав головою чоловік і, махнувши молодим людям на прощання рукою, пішов назад.
- Знаю, знаю, - закивав дід і подивився на своїх гостей. - Чого стоїте тут, заходьте, коли запрошують.
- Дякуємо, - закивала компанія і поспішила до будинку.
Кам'яне приміщення виявилося теплим та сухим, хоча друзям чомусь здавалося, що все має бути зовсім навпаки. Посеред кімнати з каменю був викладений ватран, в якому весело танцював вогонь. Що цікаво, дим не поширювався по кімнаті, а напрямлено рухався вгору до стелі, в якій молодь побачила решітку, що певно відігравала роль вентиляції.
Одну стіну займали пучечки трав, які були там розвішені на цвяшках у величезній кількості, наповнюючи своїм ароматом весь дім.
- Кладіть речі, мийте руки і сідайте, якраз юшку грибну зварив, а ще глінтвейн зараз поставлю, - дід кивнув молодим людям на лави біля столу, що примостився впритул до вікна, і, знявши верхній одяг, попрямував до полиць з посудом.
- Як у Вас тут гарно та незвично, - зачаровано сказала Наталя, розглядаючи фігурки дерев'яних тварин на одній з поличок.
- Є таке, тому й не захотів залишати цей дім, звик, - хмикнув старий, розливаючи по тарілках юшку, яку зварив з сушених грибів. - Вдень ще пороззираєтесь навкруги і самі їхати до міста не захочете. Краса тут неймовірна, первісна, дика, вона захоплює з першого погляду.
- А де ми спати будемо?, - поцікавився Ігор, не помітивши в кімнаті нічого окрім лавок біля столу.
- А що, лавка тверда дуже?, - посміюючись у білосніжну бороду, запитав дід і, підтягнувши рукави сивої сорочки, переніс тарілки на стіл.
- Емм, ну... не знаю..., - видно було, що хлопець розгубився, почувши ці слова.
- Та не журися ти так, в мене ще є дві кімнатки, он коридорчик за тими полицями починається, - хмикнув чоловік, сідаючи за стіл.
- Дякуємо, - кивнула Наталя, якраз завершивши мити руки у невеличкому настінному умивальнику, і поспішивши до столу. - Ой, ми Вам навіть не допомогли, вибачте.
- Так, вибачте, просто вражень так багато, якось не подумали навіть, - потріпавши темного чуба, сказав Олег. - Але ми Вам підношення принесли.
Ігор закивав, підтримуючи товаришів, і почав витягувати на стіл різноманітні смаколики і настоянку, яку вони придбали у подарунок.
- Нічого страшного, що я в своїй хаті сам гостей частую і тарілки приніс, - хмикнув дід. - Хоча допомога по господарству не завадила б. Я давно хотів хлів перекрити, вікна відмити, та й город посадити потрібно... якщо ви не проти звісно допомогти в цьому.
- Ні, що Ви, ми допоможемо в усьому, що зможемо зробити, - закивали друзі, запевняючи приємного дідуся в тому, що готові працювати.
- От і добре, їжте, а все інше - завтра, - посміхнувся старий і, через декілька хвилин додав. - Продукти можна в комору скласти, а фрукти і настоянку на покутті поставите. Підношення не для мене, хоча і за подарунки я вдячний.
Молодь перезирнулася і, знизивши плечами, Ігор підхопив пакет з продуктами, направляючись в коридорчик, з якого двоє дверей вели до спальних приміщень, а одна до просторої комори, зі спуском у підпілля, і ще одна до майстерні, ну, принаймні на щось таке вона здалася схожою юнаку.
Наталя ж взяла настоянку з яблуками та бананами і перенесла їх на покуття.
Після завершення вечері дід із задоволенням посмакував разом зі своїми гостями ароматним глінтвейном, з яким досить вдало поєднувався смак випічки, яку компанія купила в Кам'янці, і порозпитував у друзів про життя в столиці і новинки, що їм здавались незвичайними, які з'явились за останні роки у світі.
- Що ж, діти, час вже до сну йти, на добраніч, - чоловік ще раз розповів молодим людям про побутові моменти в будинку, показавши санвузол на вулиці та їх спальні місця, які були схожі на широкі лави, але вкриті м'якими перинами та ковдрами з подушками, та й пішов до своєї кімнати.
- Дивно тут, але так оригінально, - пошепки сказала Наталя, пірнаючи під ковдру на своєму ліжку.
- Ми наче в доісторичний літній табір приїхали, - заусміхався Ігор, киваючи подрузі.
А от Олег промовчав, лягаючи на ліжко біля вікна і напружено прислухаючись до тихого кумкання, яке лунало десь біля річки.
Посеред ночі юнака розбудив дивний шум за вікном. Сильний вітер розхитував дерева і здавалось, наче він завиває пісню, сповнену тугою та жалем за первісною красою Природи та чистотою Землі.
- Важко... як важко дихати, - прогуділо десь зовсім поруч і так чітко, що хлопець піднявся на ноги і почав вглядатися в темряву.
Раптом зі стуком відчинилися двері в хату і хтось важкою ходою пройшов по вітальні.
- Можливо то старий виходив, - прошепотів Олег, переконуючи себе в тому, що потрібно лягати спати, але відчуття чогось масивного та важливого прискорювало плин крові і стукало у скронях, підганяючи чоловіка до дій. - Гляну і одразу піду...
Олег тихо відчинив двері і вийшов в коридорчик, через мить завмираючи в проході за полицями.
Дід стояв біля покуття і смакував... бананом. Хм, а казав, що то не для нього підношення... дивно все це.
- Чого стоїш, заходь, якщо вже не спиш, - глухий, важкий голос старого був більше схожим на гудіння вітру за вікном, ніж на те, яким запам'ятав його брюнет.
- Вибачте, я просто почув як двері відчинилися і..., - почав було хлопець, зайшовши до кімнати.
- Кхе-кхе, ох, важко стало дихати, - прокашляв дід і повернувся до гостя.
Олег відсапнувся від старого, розуміючи, що перед ним не людина, так як в очі в того світилися примарним блакитним сяйвом і в них проскакували білі сполохи блискавок.
- Ви... Ви не..., - ковтнувши слину прошепотів юнак.
- Так, я не він, - кивнув старий і поставив пляшку настоянки, яку привезли друзі, на стіл. - Сідай, поговоримо.
- Емм, можливо я тут постою?, - невпевнено сказав Олег.
- Сідай!, - голос діда став суворішим і молодий чоловік кивнув, примощуючись на край лавки.
- Повітря зовсім зіпсоване, навіть в таких чистих зонах, як це місце, дихати важко, а в великих поселеннях взагалі відчуття з'являється, що в бруді копирсаєшся, а не летиш, - задумливо продовжив незнайомець, який, як вже точно переконався Олег, не був дідом, що прихистив їх в своєму домі. - Я сподівався, що хоч ліси та гори витримають розвиток людства, але навіть уявити не міг, що саме ви зможете наробити за час нашого сну. Набудували тут здоровезних хат, які випльовують в повітря безліч такої мертвої та темної енергії, що її навіть розсіяти всю не можеш… ви ж дихаєте повітрям, воно є основою вашого життя, от як так можна добровільно вбивати самих себе і планету на якій живеш!
Хлопець випив чарку настоянки, яку йому підсунув співрозмовник, і мовчки продовжив слухати, не наважуючись перебивати старого своїми запитаннями, яких ставало більше з кожною секундою.
- Знаєш, а я підтримував рішення пантеону про очищення Землі від людської скверни, - чоловік... чи що воно було... одним вправним рухом перехилив свою чарчину і відкусив шмат яблука. - Але Мокош сказала, що потрібно подумати, розповіла мені про тебе і я погодився. Бачу, що ти наш, але не знаю чи людська сутність не переважила... потрібно перевірити якось.
- П-перевірити?, - хлопець нахмурився, не розуміючи до чого веде його співрозмовник. - Що означає ваш? Хто Ви?
- Я... хм, я - Стрибог, або простіше - сила вітру, природне явище чи як ви там мене зараз називаєте, - хмикнув дід. - А от чому наш і чи дійсно це так ми скоро дізнаємось.
Слухай мене уважно, двічі повторювати не буду. Ось тобі три моїх завдання, якщо виконаєш, то поговоримо детальніше, якщо ні, то я вже не зміню свого рішення і підтримаю верховне зібрання пантеонів. Отже, ось що тобі потрібно зробити:
- перетвори темряву на світло;
- віддай те, без чого ти не зможеш, але що ніколи не було твоїм насправді;
- і, нарешті, знайди втрачене, яке зникло давно, але завжди було з тобою.
- Я... але як?, - очі Олега розширилися від здивування і юнак ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хочуть.
- Як? От про це думай сам, - хмикнув дід і підвівся з-за столу, прямуючи до дверей. - Бувай, сподіваюсь, ще побачимось.
Тільки-но двері зачинилися, хлопець побіг за Стрибогом, сподіваючись все ж таки детальніше розпитати в нього про дивні слова.
Вискочивши на подвір'я, Олег одразу ж впав на землю, прикриваючись від сильних поривів вітру, які закручували все навколо в велетенський смерч.
- Стрибог приходив, - прокричав старий мольфар, який вийшов за Олегом з будинку, також пригинаючись до землі.
- Ви... це Ви! Він був Вами!, - голосно відповів чоловік, намагаючись перекричати негоду.
- Я знаю, він завжди бере образ того з ким його співрозмовнику простіше розмовляти, - кивнув дід. - Така стихія мінлива, що може бути ким і чим завгодно. Пішли до будинку, а то ще постраждаєш ненароком.
Олег кивнув і підвівся, починаючи рухатись за старим. В цей самий момент дерев'яна ковбиця, яка кружляла з іншими предметами в завихренні, відлетіла від основного тіла смерча і з усієї сили вдарила діда в живіт, заштовхуючи його потужним ударом в будинок.
- Ні!, - хлопець кинувся вперед, з проблемами ледь причиняючи за собою двері, і нахилився над мольфаром. Старий лежав нерухомо, певно через те, що приклався потилицею об кам'яний ватран. Здавалось, що він не дихає.
- Що тут відбувається? Ми чули крики та шум, - Ігор стояв в проході, здивовано розглядаючи товариша, поруч з ним сонна, з розтріпаним волоссям після сну, стояла Наталка.
- Ой, лишенько, він що, помер?!, - скрикнула дівчина, затуляючи долонями рота.
- Не знаю… здається, що так, - напружено відповів Олег, перевіряючи пульс діда, який ніяк не хотів простежуватися.
Негода вщухла, вітер перестав завивати і настала цілковита тиша.
- Потрібно швидку викликати, - прошепотіла Наталя і Ігор кинувся в кімнату за мобільним.
- Немає сигналу! Як таке може бути, ввечері ж перевіряли і все було нормально!, - блондин з тривогою на обличчі повернувся до вітальні.
- Тихо..., - Олег підняв руку в гору, завмираючи біля діда, схиливши голову до його грудей. - Він живий! Я чую стукіт серця... слабкий, але є. Допоможи мені перенести його на ліжко. Тільки обережно, він сильно вдарився, ще й ковбиця та прилетіла.
Ігор кивнув і допоміг перенести старого мольфара до його кімнати.
- Потрібно йти за допомогою, - стиснувши кулаки, сказав брюнет. - Якщо в нього внутрішня кровотеча, то потрібна нагальна допомога.
- Так, напевно, підемо вдвох, а Наталя зачекає, - кивнув блондин, підтримуючи друга.
- Ні, я піду один, - хитнув головою Олег. - Тут дуже дивні речі відбуваються, краще її саму не залишати.
- Та все гаразд буде, - почала було дівчина, хоча було видно, що вона хвилюється.
- Ні, ви не розумієте, я тут кілька хвилин тому пив настоянку з стародавнім богом, який прийшов в подобі нашого мольфара, дав мені дивні завдання, проходження яких вирішить долю світу, а потім вийшов за двері, перетворюючись на смерч!, - нервово махнув рукою Олег. - Тому я йду сам. Впевнений, що нічого страшнішого за те, що вже сталося, не буде.
- Олежику, а ти часом не вдарився ніде... головою?, - тихо сказав Ігор.
- Дідько, сходе, що я марю чи жартую? Ну, ви ж мене вже так довго знаєте, - нахмурився юнак, зазираючи товаришам в очі.
- Знаємо, - кивнула Наталя. - І... і віримо тобі.
- Часу мало, тому розповідати детальніше про ту розмову потім буду, коли діда врятуємо, - коротко сказав чоловік, кидаючись до своїх речей, щоб вдягнути куртку. Він швидко схопив з рюкзака свій мобільний, який дійсно не бачив мережі, і туристичний ніж. - Все, я пішов.
- Не подобається мені це все, - незадоволено пробурчав Ігор, спостерігаючи за товаришем, який побіг до дверей.
- Він знає, що робить, - прошепотіла дівчина, обхопивши себе за плечі. - Ти ж бачив його погляд...
- Бачив, - зітхнув Ігор, обіймаючи Наталку. - Все буде добре.
Дівчина здригнулася, почувши, що в цей самий момент, десь в чорноті ночі за вікном, пролунало кумкання, що так сильно було схоже на надривні схлипи дитини, яка плаче.
Вітер певно повністю виснажився, після приходу Стрибога, і в природі запанував спокій, в цілковитій тиші все виглядало так нерухомо, наче штучно створений ідеальний пейзаж.
Самотній мандрівник, який вирушив за допомогою, був впевнений, що жодна травинка навколо нього не ворушиться і весь навколишній світ спить... чи може зачаївся, очікуючи на щось.
Хмари на небі також завмерли, наче на картині, і інколи здавалося, що це велетенські вітрильники плавно похитуються на хвилях могутнього океану, в якому віддзеркалюються зорі.
Олег швидко спускався в низовину вздовж річки і майже впевнився, що його єдиним мовчазним супутником є місяць, що виблискував яскравою срібною монетою на небосхилі, коли, біля розваленого містка, раптом почув знайоме кумкання-плач.
Хлопець завмер на місці, ховаючи мобільний до кишені. Без світла, на самоті, ще й в темряві, залишатись не хотілось, але слова-попередження проводжатого міцно засіли в голові, примушуючи перестраховуватись навіть в таких дрібницях.
За останню добу стільки всього сталося і світ міфічних істот та проявів сил природи став аж занадто реальним... світ, про який чоловік майже нічого не знав, саме через це потрібно враховувати всю інформацію, яку він встиг запам'ятати за цей час.
З гори, вздовж стежини, почали рухатися маленькі вогники-світляки, направляючись до річки. З кожною секундою їх ставало все більше, здавалось, що вони з'являються з нічого, просто виникаючи в повітрі і підлаштовуючись під розмірений рух своїх братів.
- Потерчата... ні, не може їх стільки ж тут бути, - прошепотів брюнет, тихо відступаючи подалі від води.
Перші вогники, які досягнули водної артерії, почали перетворюватися на чарівних прозорих дівчат, які з дзвінким сміхом кружляли над річкою, наспівуючи тиху пісню.
Серед натовпу примарних видінь Олег помітив два слабких вогники, які частково нагадували несформовані дитячі тіла, видовжуючись в тонкі світлові нитки зверху та знизу, саме від них йшов той дивний звук, який чоловік вже неодноразово чув. Так... це були ті самі світляки, які виходили до них ввечері.
Брюнет зрозумів, що його не помітили, і ніяк не міг визначитися, варто йому зачекати завершення цих дивних танців, так як його не бачать через те, що він стоїть тут нерухомо, чи все ж таки спробувати повільно піти далі.
Розмірковуючи про свої подальші дії, чоловік розглядав казкових красунь і раптом усвідомив, що вогники-потерчата бояться своїх супутниць, відсапуючись від кожної, що підлітала до них і торкалася своїми тонкими пальцями. В момент контакту потерчата починали сильніше миготіти... так, вони тремтіли і боялися цих дотиків! Певно нявки, чи хто це зараз тут танцює, витягують з дітей енергію, підживлюючись нею, і роблять їм боляче.
Усвідомлення цієї страшної істини підштовхнуло Олега до необдуманого вчинку.
Хлопець кинувся вперед, намагаючись відігнати інфернальних створінь від душ дітей.
- Геть, нечисть... кому сказав, геть від них! Не чіпайте, - молодик розмахував руками, а здивовані нявки дивилися на ненормального смертного, що вирішив порушити їх відпочинок. Мало того, перші красуні, які вже отямилися, почали плавно рухатися в його сторону, протягуючи до брюнета руки.
Розуміючи, що його крики не допомагають, Олег зробив перше, що прийшло на той момент в голову, він почав перехрещувати істот, голосно читаючи шматки молитов, які приходили в голову. Проводжатий сказав, що перехрещування вважалось своєрідним символом-оберегом, тобто воно має діяти, якщо увійшло в народні міфологічні перекази.
Нявки відсахнулися від ненормального, який намагався відігнати їх, завмираючи подалі від нього, над самою поверхнею води.
Раптом зі скель почали виринати темні тіні, які створювали потужні потоки вітру. Деякі з них пірнули в річку і утворили водяні смерчі, що потягнулись до водяниць, затягуючи їх до себе.
Дівчата почали кричати і розлітатися в різні боки, деяким вдавалось втекти, але більшість розчинялися під руйнівним впливом тіней, що вплітались в їх прозорі тіла, розриваючи на шматки примарну плоть.
Олег відсапнувся назад, не знаючи дякувати новим учасникам дії чи боятися їх і втікати подалі. Хлопець запнувся об камінь і впав назад.
Раптом одна з тіней кинулась до нього.
- Дідько, - стиснувши зуби прошипів Олег, прикриваючи обличчя рукою, в очікуванні удару. Але пройшла мить, друга... і нічого не сталося.
- Щось ти племіннику зовсім слабкий ще, - хмикнув хтось поруч з чоловіком і брюнет, обережно прибравши руку, подивився на високого статного чоловіка з широкими плечами та блакитно-білими сполохами в очах.
- П-племін..., - здивовано спробував повторити Олег.
- О, ці бісові доньки тебе ще й налякали добряче, - хмикнув дядько, протягуючи руку юнаку. - Вставай, вони вже нічого поганого не зроблять.
- Дякую, - брюнет з острахом прийняв допомогу і полегшено зітхнув, підводячись на ноги, коли зрозумів, що знищувати його не планують.
- Я - Сівер, сила холодного вітру, якщо тобі так буде зручніше, - посміхнувся здоровань. - Пощастило тобі, що я зі своїми помічниками за батьком з цікавості вирушив, перед тим як відступати на північ, і затримався тут, побачивши, що ти покинув ту хатину.
- Сила вітру? Ви - син Стрибога, - з розумінням кивнув молодий чоловік.
- Так, інколи мене називають богом, інколи демоном, зараз частіше одним з обличь Пазузу, в образ якого південно-східні народи об'єднали мене з моїми братами… так, уяви собі, залишились ще деякі групи, які вірять в нас і прихиляються перед міццю стихій... правда вони нас теж до демонів прирівняли, але то таке, - кивнув Сівер, махнувши рукою. - Ми ж не поринули в довгий сон з старшими родичами і залишились серед людей, щоб підтримувати природу, тому логічно, що з старим пантеоном нас вже не пов'язують.
Хоча, знаєш, є й позитивні моменти з нашого братання з демонами, Самаель прикликав всіх на протистояння знищенню світу, щоб ми захистили право на своє існування, і моя зацікавленість діями батька зараз може допомогти переважити прямолінійне налаштування старих і ми отримаємо все ж таки ще одного союзника.
- Ти... Ви про завдання Стрибога, які можуть вирішити долю світу, точніше його позицію щодо подальших дій бога?, - подумавши, запитав Олег.
- Так, твій дід хоч і суворий, але справедливий і якщо ти зробиш все вірно, він зрозуміє, що з людьми можна мати справу і не порушить обіцянки, - відповів йому співрозмовник, спостерігаючи як його демони відганяють останніх нявок.
- Але я не зовсім зрозумів ті завдання, можливо Ви зна..., - почав було юнак, але раптом побачив, як чорні тіні кружляють навколо потерчат, які намагались сховатись в невеличкий кущ біля води. Чоловік кинувся вперед, забуваючи, що нещодавно боявся цих демонів, що розривали на частини нявок. - Ні! Стійте, не чіпайте їх!
Всі зупинилися, очікуючи на рішення старшого.
- Відпустіть, - прогудів Сівер і підійшов до Олега, поплескавши його по плечі. - А мені здається, що ти добре все зрозумів, просто ще не все усвідомив і рухаєшся вперед інтуїтивно.
З цими словами демон голосно засвистів і, перетворюючись на тінь, стрімко полетів до своїх помічників.
Чорні примари звились високо в небо, вибудовуючи своєрідний клин, і розчинилися в повітрі.
- Дідько, знову не встиг запитати, - зітхнув юнак і підійшов до води, зупиняючись неподалік від куща, в якому миготіли потерчата. - Не бійтеся, я вам допоможу.
Намагаючись знайти в кишені хустинку, хлопець побачив як вогники невпевнено вилетіли зі свого сховку, зависаючи неподалік від нього, і знову починали тихо кумкати-плакати, жаліючись на свою долю.
- Зараз, діти, зараз, - Олег витягнув носовичка і розрізав його на дві частини. - От і ніж знадобився.
Після цього брюнет кинув шматок хустинки на землю, вимовляючи ритуальну фразу, якою поділився з ними проводжатий, і дав ім'я першому потерчаті.
Вогник замиготів, перетворюючись на хлопчика-примару, якому було десь два-три рочки, не більше. Від нього почали відділятися промені світла, затягуючи душу вгору, але він тримався щосили, нервово позираючи то на другий вогник, то на чоловіка, який врятував його.
- Ти чекаєш на друга..., - прошепотів Олег, швидко кидаючи другий шмат хустини і повторюючи ритуал.
Поруч з хлопчиком з'явилась примарна дівчинка його віку, з дуже схожими рисами обличчя. Вона слабко посміхнулася незнайомцю, який дав їм свободу, і взяла братика за руку.
Діти востаннє поглянули на Олега і, перетворюючись на яскраві білі зірочки, полинули в небо, зникаючи з поля зору.
- Перетвори темряву на світло, - прошепотів чоловік, відчуваючи як очі починають щипати сльози.
Через хвилину він хитнув головою, відганяючи навіювання сумних думок і поспішив далі, згадавши про пораненого мольфара.
Майже в самій низовині, біля початку сухого шматка русла, Олег звернув увагу на шум, який наздоганяв його. Коли хлопець озирнувся, то побачив чорне скупчення цяток, що напрямлено летіло до нього.
- Що за..., - почав було молодик і запнувся, так як перший кажан, а це був саме він, наздогнав його, намагаючись вчепитися в волосся. - А-а-а, бісове поріддя, не чіпай мене!
Брюнет відсапнувся в сторону, інтенсивно розмахуючи руками, і побіг вперед.
Швидкий рух по нерівній місцевості, рівчаки та повалені дерева, каміння та потічки... все це нагадало Олегу минулорічне тренування в Карпатах.
Відчуваючи нарощування темпу та адреналін, який підганяв кров в тілі, хлопець почав підсвідомо прокладати собі маршрут.
Відштовхнутись... перелетіти яму... торкнутися ногою каменя, обертаючись в повітрі, щоб дотягнутись до поваленого дерева... пришвидшитися... стрибнути, вигинаючись, вперед... промайнути між гілляччям низькорослого дерева, перелітаючи на поляну... знову відштовхнутись і стрибнути, набираючи швидкість...
В певний момент Олег зрозумів, що він так і не витягнув з кишені мобільний, але при цьому він чомусь і так добре знав що і де знаходиться на його шляху, наче світ промовляв до нього, шепочучи легкими струменями повітря про перешкоди.
Небо почали затягувати важкі хмари.
Спочатку юнак не звертав на це уваги, досягнувши до дороги, якою вони спускались у низовину від села, але ті хмари чомусь вперто рухались за ним. Сама масивна і важка нависала так низько, що здавалось, наче он з того от пагорба до неї можна буде доторкнутись.
- Дідько, гонихмарник... чи як там його, - зупиняючись прошепотів брюнет.
Кажани знову почали наздоганяти. Більшість була ще далеко... хоча як це було можливо, брюнет не розумів... але деякі вже були поруч.
- Від цих втечу, а от від блискавок мені не відбитися, - юнак почав шукати в кишені свій ніж, згадавши настанову загадкового незнайомця з ресторанчику біля фортеці.
Раптом перші кажани, які підлетіли дуже близько, перетворилися на потворних, скрючених жінок, які, з червоними сполохами в очах, кинулись на нього, простягаючи вперед кігтисті пальці.
В цей самий момент з масивної хмари вдарили блискавки і потужний потік вітру ледь не збив Олега з ніг. Страшні відьми почали голосно верещати, так як їх відкидало в сторону, а деяких навіть зачепило розрядами.
Коли одна з блискавок вдарила біля молодика в землю, приглушуючи його сприйняття простору, він все ж таки наважився і, стиснувши міцніше ніж, жбурнув його в хмару.
Почулося глухе гудіння, наче щось масивне летіло до землі, з кожною секундою воно ставало все голоснішим та нестерпнішим. Молодик притиснув руки до вух, захищаючись від моторошного звуку.
Раптом неподалік від Олега з'явилась кульова блискавка, яка через мить вибухнула, розкидаючи кажанів та жінок подалі.
Нечисть, яка вижила, завила і відступила, втікаючи за річку на крутий схил, щоб сховатися поміж густого лісу.
Олег прикрив очі, закриваючись рукою, а коли опустив її, то побачив на землі чоловіка, який тримався рукою за бік і стогнав.
Зробивши крок вперед, молодик раптом зрозумів, що перед ним лежить їх недавній знайомий, той самий проводжатий, що вів компанію вздовж русла річки до хатини мольфара.
- Це Ви!, - закричав хлопець і кинувся до пораненого. - Ви - гонихмарник! Я... я не знав, не хотів...
- Знаю, - спльовуючи кров на землю прошепотів дядько. - Я допомогти прийшов. Відчув як нічниці сполошилися... що ти нечисті таке зробив, що всі кинулись на тебе ватагою?
- Я? Нічого... ми біля розваленого мосту нявок від потерчат відігнали і я потім звільнив дітей, як Ви навчили, - розгублено відповів Олег. - Чим Вам допомогти? Ви сильно поранені, якщо кров вже зі слиною змішується.
- Потерчат звільнив, нявок розігнав... ото вони й бісяться, - хрипло засміявся гонихмарник і закашлявся, знову спльовуючи кров. - Допомогти... ти не зможеш, я ж не звичайна людина і силу свою в стихії беру... хоча... ні, не вийде нічого.
- Що?! Скажіть, я спробую, - стиснувши кулаки відповів Олег, картаючи себе за шкоду, яку вчинив.
- В тобі є сила моєї стихії, але вона обмежена матерією тіла, - просипів дядько. - Якщо ти добровільно вирішиш віддати кров, щоб зцілити того, хто служить вітру, то ця сила прокиниться... можливо... а може й ні. Тому не варто...
Договорити чоловік не встиг, Олег підняв свій ніж, який лежав поруч з його співрозмовником, і зробив глибокий поріз на лівій руці.
- Що далі?, - стиснувши зуби, поцікавився юнак.
- Ти можеш загинути, - прошепотів гонихмарник.
- Що далі?!, - рівним голосом повторив Олег і в цю мить йому здалося, що він говорить один в один як Стрибог, як... його дід?!
- Що ж... піднеси руку до рани, віддай свою кров, повторюючи, що даруєш зцілення тому, хто несе силу вітру в своїй сутності..., - дядько говорив, а хлопець повторював за ним, відчуваючи, що в середині розкривається щось незрозуміле і потужне, але разом з цим тіло щосекунди ставало все слабшим, в голові почало макітритися і хотілось лягти поруч з пораненим, щоб заснути.
Видно було, що гонихмарнику стає краще і Олег заплющив очі, щоб світ так інтенсивно не танцював перед ним.
Молодий чоловік відчув, що починає провалюватися в якусь в'язку темряву, яка перетворюється на глибоку яму, справжню безодню, що не має ні дна, ні життя, нічого...
- Олег, дідько, сину, прокинься, - хтось сіпав юнака за плече, намагаючись розбудити. Так не хотілось прокидатись, адже в тій пітьмі був спокій, але цей голос...
- Тату, - хлопець все ж таки розплющив очі і, сфокусувавши погляд, побачив над собою батька. - Я помер?
- Ні, горе ти моє, я вчасно втрутився, - чоловік притягнув сина в міцні обійми і важко зітхнув. - Ти віддав цьому гонихмарнику майже всю життєву енергію. Звичайна людина давно була б мертвою, але божественна іскра підтримувала твою матеріальну оболонку. Своїм вчинком ти розбудив свою природу, свою справжню сутність.
- Я не хотів, щоб йому загрожувала небезпека, - поруч з ними хтось зітхнув і Олег, відсторонившись від батька, побачив гонихмарника, що стояв неподалік, понуривши голову.
- Потім ще поговоримо, - тато глянув на чоловіка і той стиснувся ще більше, відчуваючи загрозу в його словах.
- Ні, не потрібно, - хитнув головою Олег. - Все так і мало статися. Віддай те, без чого ти не зможеш, але що ніколи не було твоїм насправді... це слова Стрибога. От я й віддав життєву енергію людини, яка моїй справжній сутності не мала належати. Я це тільки-но зрозумів.
- Так і є, але якби в тебе не вистачило сили духу та впевненості в своєму рішенні, то ти б загинув, - батько потріпав сина по волоссю і допоміг підвестися, підтримуючи під руку.
- Тату, а хто ти насправді?, - уважно розглядаючи обличчя дорогої людини, яку вже й не мріяв побачити, запитав хлопець. Чи людини взагалі...
- Що ж, тепер ти все одно про все дізнався, - зітхнув чоловік. - Я - Посвист, син Стрибога, прояв бурі та втілення вітру, що живе в горах.
Коли старші боги заснули, ми з братами залишились, щоб допомагати природі силою стихій, навіть стали своєрідним втіленням демонів, дядько тобі це сьогодні розповідав.
Одного разу я побачив ніжну красуню, яка була повною протилежністю моїй силі і сутності. Близькість до людей змінила нас і я почав відчувати, покохав. На довгих двадцять років я залишив майже всі справи і практично перевтілився в людину, так з'явився ти. Але потім батько покликав нас до себе, він прокинувся після Ночі Сварога, деякий час не чіпав нас, вивчаючи зміни, але все завершується і от він знову головний.
- Тому ти й пішов?, - з розумінням кивнув Олег.
- Так, я був вдячний твоїй матері за те, що вона мені подарувала, але я не хотів, щоб вона майже весь час залишалась самотньою, зустрічаючись зі мною час від часу, та й стихія наша мінлива, сам знаєш, відчуття свободи ніщо не може замінити, - зітхнувши, почав пояснювати батько. - Тому я звільнив її душу від нашого зв'язку, даруючи легкість та заспокоєння, вона має право жити повноцінним життям.
- Так, вона зараз наче щаслива, - слабко посміхнувся юнак.
- Знаю, я за вами постійно спостерігаю, - хмикнув Посвист, знову потріпавши сина по волоссю.
- От знову ти так робиш, - Олег відсапнув голову, як завжди робив в дитинстві, коли батько скуйовджував його волосся, і вони розсміялися, відчуваючи полегшення після розмови.
- О, тату, там мольфару погано, він..., - почав було хлопець.
- Так, ходімо, я поділюся силою, він давно віддано служить силам природи і заслуговує на допомогу, - кивнув Посвист і глянув на гонихмарника. - І тобі б я допоміг, але вирушив за братом після нашої сутички з нявками, поговорити хотів... тому й припізнився.
- Все гаразд, дякую, - колишній проводжатий вклонився своєму співрозмовнику.
Посвист обійняв сина за плечі і Олегу здалося, що світ перевернувся з ніг на голову, все так швидко закружляло навколо.
- Фух, що це було? О, ми повернулися!, - брюнет роззирався навкруги, помітивши, що знову стоїть біля хатини мольфара.
- Ти політав з вітром... так як любиш це робити під час своїх тренувань, - батько торкнувся до кінчика носа свого сина пальцем і посміхнувся. - Ходімо до будинку.
- Ваша допомога вже не знадобиться, - потужний голос пролунав від дверей і чоловіки побачили Стрибога, що знову в образі старого мольфара спустився на землю. - Все ж таки це була моя провина, от я й виправив її наслідки.
- Батьку, - Посвист поклонився верховному богу вітру і Олег повторив за татом.
- О, бачу мій онук вже відкрив свої сили, це наділяє впевненістю в позитивному завершенні його становлення, - покивав Стрибог. - Враховуючи те, що він так швидко виконав мої завдання, це просто чудово, через декілька років він вже зможе нам допомагати.
- Всі?, - здивовано перепитав юнак і, глянувши на батька, зрозумів про що говорить дід. - Точно... знайди втрачене, яке зникло давно, але завжди було з тобою... тату, мова була про тебе! Ти зник, я вважав, що втратив тебе, але насправді ти завжди був поруч!
- Так, молодець, здогадався, - старий заусміхався в білосніжну бороду. - Що ж, нам вже час йти, а ти подумай про свої здібності, навідуйся до мольфара, нехай навчить тебе відчувати природу та світ повноцінно.
- Так, звісно, дякую за пораду, - Олег ще раз вклонився Стрибогу і обійняв батька.
- Я завжди поруч, якщо знадоблюсь, або навіть просто поговорити захочеться, то скажи вітру моє ім'я і я з'явлюсь, - посміхнувся Посвист і, потріпавши сина по волоссю, розчинився слідом за верховним богом вітру.
Молодик постояв ще трохи, насолоджуючись світанком та теплими потоками вітру, які торкались до його шкіри, і пішов до будинку.
З мольфаром дійсно все було гаразд, він, разом з друзями, сидів у вітальні за столом, допиваючи вечірній глінтвейн і очікуючи на новини. Всі зраділи поверненню Олега і з захопленням вислухали за раннім сніданком про його нічні пригоди.
Ніхто навіть не помітив, як прихований від усього світу, неподалік від них сидів темноволосий демон, смакуючи своїм улюбленим напоєм. Самаель із задоволенням спостерігав за здивуванням Мокош, яка не могла повірити, що Стрибог прийняв свого онука і так легко змінив своє рішення, яке, швидше за все, йому просто не подобалось з самого початку.
- Знаєш, що мене в цьому всьому схвилювало найбільше, - задумливо сказала богиня, сідаючи поруч з демоном. – Всі ті представники світу пітьми, які намагались завадити хлопчині. Ти ж розумієш, що вони таким натовпом прийшли в одне місце не просто так.
- Розумію, - кивнув брюнет, допиваючи каву. – Мара не хоче, щоб ми рятували цей світ.
Красуня здригнулася, почувши ім’я сестри і роззирнулася навкруги.
- Вона ніколи не любила життя, насолоджуючись спокоєм смерті та затишком темряви, - прошепотіла жінка.
- Отже, нам просто потрібно бути більш уважними, не хвилюйся, я все це врахую, - посміхнувся Самаель, розуміючи, що Мокош навіть не усвідомлює, що вже прийняла їх сторону в боротьбі за світ та людство.
Невидимі співрозмовники розчинилися в повітрі, залишаючи молодь та старого чародія, які так і не дізнаються, що весь цей час за ними уважно спостерігали.
Багато чого змінилось, але життя продовжувалось. Товариші провели казкові вихідні в Товтрах, займаючись вільним паркуром на природі і допомагаючи старому мольфару, який погодився навчати Олега, виконуючи розпорядження Стрибога.
Пізніше син Посвиста ще повернеться в ці краї, де проживе декілька років, навчаючись відчувати світ, бути втіленням однієї з стихій, проявом сили природи, але це буде пізніше... а зараз Товтри кликали того, хто прокладає шлях, до себе, обіцяючи насолоду енергією, адреналіном та швидкістю під час ще одних тренувань, які стали частиною його життя.