Місто невпевнено вбиралось у зелені шати, заквітчалось намистом з різнобарвного цвіту і усміхалось всім своїм мешканцям сонячними зайчиками, які народжувались після зустрічі лагідних весняних променів з суворими урбаністичними будівлями.

Радомир та Надія стояли на вокзалі в очікуванні свого рейсу. Навколо метушилися, наче в мурашнику, перехожі та пасажири, що не зважали один на одного, поспішаючи по своїх важливих справах.

Весна цього року видалась пізньою, тож молоді люди довго вагалися чи варто їхати у заплановану ще минулої осені відпустку, але їм так хотілося вирватися з полону скла та бетону, зануритися у врівноважений спокій та гармонію природи, що в результаті рішення було прийняте, білети придбані і в серці щосекунди сильніше розквітала впевненість, що все буде добре.

- Рад, можливо ми даремно не домовилися про житло, - вкотре поцікавилася дівчина, розглядаючи мальовничі пейзажі рідної землі, що змінювали один одного за вікном.

- В туристичній компанії сказали, що по запланованому маршруту, крім вказаних на карті селищ, є багато поодиноких хатин та невеликих хуторів, - відповів рудий, вмощуючись зручніше в кріслі. - Візьмемо спорядження, помилуємося природою, ти спокійно зробиш сотні нових фото для свого блогу і майбутніх картин, а я хоча б на деякий час забуду про коди, програми та інтернет загалом. Погодься, якщо б ми замовили житло, то знову витратили б половину відпочинку на віртуал.

- Так, напевно, - симпатична блондинка зітхнула і, витягнувши свої навушники, поринула у роздуми під улюблену музику.

Через декілька годин молодь вже підписала договір про оренду туристичного спорядження, внесла вказану суму страхування та з новими сподіваннями вирушила в сторону прадавнього лісу, що зеленим океаном розкинувся неподалік від маленького містечка, в яке вони приїхали.

Хоч рюкзаки й стали важчими в декілька разів, але на душі з'явилась легкість, залишивши всі хвилювання в кам'яних джунглях мегаполісу.

Природа дарує спокій та оновлення, нагадуючи людині, що вона частина велетенського організму живої планети, а таке розуміння єднає з навколишнім світом і дає можливість відчути справжню гармонію.

- А-а-а, клас! Поглянь, яка поляна з квітами, - Надійка знову залишила під деревом свій рюкзак і побігла до наступної фотомоделі, на які перетворилося майже все на шляху туристів.

- Угу, клас, - хлопець кивнув і, підхопивши спорядження своєї майбутньої дружини, пішов за нею, при цьому з ніжністю спостерігаючи за тим, з яким дитячим захопленням вона розквітає під час заняття однією з улюблених справ.

- Знаєш, я навіть трішечки шкодую, що не маю можливості одразу поділитися зі своїми підписниками такою красою, - через деякий час, сказала блондинка, смакуючи бутербродами з кавою та переглядаючи вдалі фото.

- Зате потім як виставиш все це в мережу, шокуючи користувачів масою нових фотографій, вони ж на радощах не знатимуть, що першим дивитися і де вподобайки ставити, - засміявся Радомир.

- Оу, я якось не подумала про це, - дівчина здивовано поглянула на коханого. - Напевно ти правий, потрібно буде розбити фото на групи і робити дописи поетапно.

- Угу, так в тебе на довго оновлень вистачить, - кивнув рудий і, підіймаючись на ноги, додав. - Ходімо, нам ще декілька годин до селища йти, якщо врахувати твої спонтанні фотосесії.

Надія засміялася і, поцілувавши чоловіка, одразу ж побачила наступний чарівний об'єкт для свого фотополювання. Блондинка радісно щось мугикнула і, підтверджуючи слова Радомира, побігла до дерева, з якого їх розглядала цікава білочка.

Прогулянка видалася насиченою враженнями, свіжим повітрям, яке після міста просто дурманило голову, та позитивом. Через це все молодь була суттєво виснаженою, коли нарешті прийшла до поселення.

Розпитавши в перехожих про житло, туристи підійшли до старенької хатинки в кінці села, яка щербато посміхалася їм розбитим порогом та підморгувала в вечірніх сутінках слабким світлом з вікна.

- Доброї ночі, господине, чи пустите переночувати?, - Радомир легко вклонився, виказуючи повагу старенькій, яка вийшла їх зустріти.

- Доброї, дітки, доброї, - жінка закивала, посміхаючись. - Звісно, хоч хата в мене вже стара, як і я, але місце для гостей знайдеться.

Молодь швидко привела себе до ладу після довгої прогулянки і поспішила до столу, за яким на них чекало свіже вечірнє молоко, спечений домашній хліб та каша з солониною.

- Куди, дітки, прямуєте?, - поцікавилась бабуся, смакуючи печивом та фруктами, якими її пригостили нові знайомі.

- Та от на північ до водоспаду вирішили прогулятись, - відповіла Надія. - У нас відпустка, тому приїхали помилуватись природою.

- То ви добре вигадали, ліс наш багато чарівних місцин та таємниць приховує, - закивала жінка. - Але будьте обережними, не гнівіть духів, а то норов у них крутий, якщо що не так буде, то й заплутати можуть, а то й до згуби довести.

- А Ви зустрічали тут духів природи?, - Радомир вигнув брову, з недовірою розглядаючи співрозмовницю.

- От видно, що ви з міста приїхали, - посміхнулася бабуся. - Всі місцеві знають, що прояви природи зустрічаються на кожному кроці. В веселому потічку, що біжить по полю, в старих соснах, молодих кущах та травах. Вони навколо нас в усьому, що дихає та існує.

- Хм, цікава теорія, - Надія мрійливо примружила очі. - От би побачити когось з цих втілень природної сили, щоб намалювати потім.

- Краще їх не зустрічати, - стара серйозно подивилася на молодих людей. - Вони приходять лише в скруті, коли ми чинимо біду, щоб помститися, або коли людина в небезпеці, щоб допомогти, якщо вважають за потрібне.

- А які в лісі духи живуть?, - дівчина вирішила все ж таки детальніше розпитати говірку бабусю про надприродне, яке постійно приманювало її своєю загадковістю.

- Ну, багато різних, - жінка побарабанила пальцями по столу, роздумуючи над відповіддю. - Наприклад, дух-захисник, якого лісовим дідом чи чугайстром кличуть, якщо з пошаною ставитися до нього самого і його володінь, не нищити зелень та тварин, не палити вогнища, то він легкий шлях покаже і швидко до потрібного місця виведе. Можете хліба чи ось такого смачного печива йому на пеньку залишити, промовляючи слова подяки, тоді точно допоможе.

Так, що там ще, ну певно про мавок лісових ви чули, їх в переказах часто описують. Хитрі істоти і сумні. Це душі згублених через горе людей чи перероджені нехрещені дитятки, що поєдналися з лісом. З ними точно краще не зустрічатися, так як вони до свого кола дівчат затягують, а хлопців випивають, задурюючи їм голови. Вони хоч і виглядають ніжними та казковими створіннями, але насправді не такі. Подейкують навіть, що в них хоч і прекрасне тіло та обличчя, але замість спини кістяк з нутрощами, який вони приховують своїм довгим волоссям.

О, вам ще потрібно остерігатися, щоб Блуд не взяв. Він навіть тих, хто з дитинства знайомими стежинами ходить, може завести в лісові хащі та згубити.

- Дивовижно, Ви стільки всього знаєте, - дівчина з захопленням подивилася на бабусю і продовжила розпитувати про міфічних істот та їх сили.

Через деякий час молодь побажала господині гарних снів і пішла відпочивати, стомлена яскравими враженнями від початку своєї відпустки.

Молодик прокинувся на світанку, з подивом розуміючи, що повноцінно відпочив за такий короткий проміжок часу.

Чоловік полежав ще трохи, розглядаючи в сірій імлі обриси мотанок, вишитих картин та сушених ароматних букетів, якими була прикрашена кімната, але зрозумів, що більше не засне.

Радомир тихо підвівся, накриваючи ковдрою свою кохану, так як вона втекла з-під неї уві сні, а тепер мерзла, скрутившись калачиком біля стіни, і пішов заварювати каву, яку вони привезли з собою.

- О, доброго ранку, а Ви чому не спите?, - здивовано поцікавився рудий, побачивши бабцю біля печі.

- Та от пиріжечків вам вирішила на дорогу напекти. І по господарству вже поратися час, - посміхнулася стара. - Та й мало я вже сплю зараз, вік до кінця добігає, не дуже в світі марень тягне бути зайвий час, організм бере необхідне та й годі з нього.

- Оу, зрозуміло, - кивнув Радомир. - А ви каву полюбляєте?

- Ні, дитинко, собі готуйте, я більше чай з трав та молочко п'ю, от зараз і вам посмакувати свіженького від моєї білобокої принесу, - хитнула головою бабуся.

Молодик кивнув і, заваривши ароматну каву, пішов на подвір'я, насолодитися першими променями ранкового сонця.

- Як же ж люди часто забувають про свою природу і в шаленому темпі сьогодення гублять свої сутності, втрачаючи час на примарні мрії, які в результаті не приносять задоволення їх душам, - Радомир почув поруч з собою голос і здивовано подивився на незнайомця, який, опираючись на тин, також розглядав сонце, що тільки-но почало визирати з-за лісу.

- Так, напевно, - кивнув рудий, почувши впорядковане віддзеркалення власних думок.

- Духи природи, про яких вам розповідала бабуся, не довіряють чужинцям і постійно намагаються їх перевірити, тому варто бути обачними під час прогулянок, - продовжив брюнет, який через свій елегантний одяг виглядав досить дивно в дворі старої сільської хатини біля лісу. - Якщо ваші думки чисті, то чиніть так, як підкаже серце, тоді й проблем не буде, але якщо душами володіє темрява, то краще одразу завернути туди, звідки прийшли, щоб не загинути.

- Ні, темряви в нас точно немає, - хмикнув Радомир. - Але за застереження дякую.

- Ці місця хоч і заповідні, але часто страждають через жадібність людей, - не зважаючи на слова свого співрозмовника, сказав незнайомець. - Вирубка лісу, браконьєрство... стільки загублених душ за довгі роки, що й подумати страшно. І не всі вони спокійні, не всі доброзичливі... пам'ятайте про це.

Рудий кивнув і озирнувся до дверей, з яких якраз вийшла Надійка, сонно загортаючись в свою куртку.

- Привіт, милуєшся природою?, - дівчина підійшла до коханого, привітавши його поцілунком.

- Та... так, - кивнув Радомир, задумливо розглядаючи місце, де нещодавно стояв загадковий незнайомець, який зник так само тихо та несподівано, як і з'явився.

Після сніданку та теплого прощання з бабусею, молодь вирушила далі, обговорюючи події попереднього дня та плани на майбутнє.

- Знаєш, дивно це все, - узагальнила блондинка, вислухавши розповідь чоловіка про ранкову розмову з незнайомцем, який тихо пішов, наче розтанув у повітрі. - Всі нас намагаються про щось попередити, але нічого конкретного не говорять, а те, про що розповідають, виглядає містичним та нереальним.

- Світ взагалі дивна штука і його таємниць не знає ніхто, - знизив плечами Радомир. - Просто врахуємо, що є можливість зустріти щось незвичайне і краще його не гнівити.

О, точно, давай залишимо лісовому діду гостинець, як бабуся навчила, щоб у скрутну хвилину, якщо дорогу знайти не зможемо, допоміг нам.

- Давай, - дівчина зраділа пропозиції коханого, яка обіцяла наближення до містерії природи через маленький символічний ритуал, нехай навіть вигаданий, але ж такий милий.

Молоді люди витягнули з рюкзака декілька скибок хліба, залишки печива та один з пухких пиріжечків, які для них напекла в дорогу старенька.

Обравши масивний пеньок, неподалік від стежини, вони поклали на нього свої подарунки, попросивши в лісовика підтримки у скрутну хвилину та подякувавши йому за можливість подорожувати його неймовірно-гарними володіннями.

Нічого не сталось, ніхто не з'явився перед ними, втілюючи в собі сили природи, тому пара продовжила свій шлях, сподіваючись, що, якщо не таємничий дід, то хоч пташечки чи звірі їх підношення з'їдять.

День був схожим на попередній, його наповнювали нові враження від прогулянки, зустріч з самотнім пастухом, що гнав череду на лісову поляну, яка вже була одягненою у молоду соковиту траву, та десятки оригінальних фотографій дикої природи.

Після обіду погода стрімко погіршилася і небо почала затягувати сіра пелена, що погрожувала розродитися дощем.

- Давай пришвидшуватися, а то до наступного поселення не встигнемо, - схвильовано запропонував Радомир і, побачивши підтримку від нареченої, допоміг натягнути їй рюкзак, розправляючи широкі лямки.

Сутінки заполонили землю швидше, ніж очікувала молодь, дорога все бігла вперед, навіть не натякаючи на появу села, почав накрапати дрібний дощ, ще й вітер приєднався до негоди, ускладнюючи шлях.

- Дідько, чому ж ми ніяк до людей не можемо вийти, вже з годину тому, по моїх розрахунках, мало бути поселення, - Радомир занепокоєно роззирався навколо, натягуючи дощовик.

Коли сутінки стали густішими пара натрапила на масивне повалене дерево, яке перегородило дорогу. Ще й обабіч такі чагарники росли та густі кущі, що й обійти зась було.

- Ох, тільки цього не вистачало, - сумно зітхнула Надія. - Спробуємо перелізти чи таки обійдемо.

- Навіть не знаю, мені здається, що ми лише порвемо одяг, якщо поліземо, - чоловік уважно оглянув товсту колоду з рясним сухим гіллям і подивився навкруги. - О, поглянь, стежина в траві губиться, певно нею всі обходять перепону. Пішли.

Рудий взяв кохану за руку і вони вирушили вузькою стежкою через ліс.

Спочатку здавалося, що вона огинає дерево і скоро має зустрітися з основною дорогою, але чим далі молоді люди йшли, тим чіткіше розуміли, що даремно не звернули одразу з неї і не вийшли через густі корчі на визначений шлях.

- Рад, поглянь, - в певний момент Надія озирнулася і зойкнула, показуючи на траву позаду.

- Що за дивина?, - чоловік напружено розглядав землю за ними, на якій не було жодного натяку на стежину... вона просто зникла! - Не подобається мені це все, після чудернацьких розмов про містику цієї місцевості, всі ці загадкові перевтілення оточуючого світу якось сильно насторожують.

- Дивись, там наче світло, - дівчина почала вглядатися в темряву, помітивши вогник між дерев.

- Можливо ми до поселення таки вийшли, - зрадів Радомир.

Молоді люди поспішили далі по стежині, яка явно бігла до місця, в якому вони помітили світло.

Самотня хатинка стояла на березі річки, прямо посеред лісової поляни. В вікнах привітно миготіло світло, запрошуючи подорожніх в затишну оселю та тепло.

Двері молодим людям відчинив господар, який з усмішкою запросив незнайомців у свій дім.

- Ми тут давно живемо, гості до нас не дуже часто приходять, все більше лісові звірі з'являються, якщо десь поранилися чи захворіли, відчуваючи, що тут їм допоможуть, - розповідала активна жіночка середнього віку, накриваючи на стіл. Її миловидні риси обличчя здавалися знайомими, але ні Рад, ні Надія згадати її не змогли.

- Так, наш татко говорить з звірятками, лікує їх, а ми допомагаємо доглядати хворих і годуємо взимку, - радісно підтвердила маленька дівчинка, яка разом з старшим братиком вже сиділа біля гостей за столом, очікуючи на вечерю.

- О, ви навіть годуєте тварин?!, Класно, молодці, - Надія посміхнулася дівчинці, яка своєю життєрадісністю створювала навколо себе атмосферу світла та позитиву.

- Так, ми з батьком облаштували в лісі годівниці різного розміру, літом косимо траву, а взимку розносимо сіно для оленів, - серйозно кивнув хлопець.

- Круто, навіть не думав, що є такі люди, що добровільно відмовляються від цивілізації і допомагають природі, - з повагою та захопленням сказав Радомир.

Розмова повільно перейшла на обговорення подорожі молодих людей, життя в місті та містичних цікавинок навколишнього світу.

- Ось, тримай подарунок, - Надія витягнула з рюкзака червону стрічку для волосся, одну з тих, якими полюбляла перев'язувати хвіст замість резинок, вважаючи, що вони не так сильно травмують структуру волосся, як останні, і передала її дівчинці.

- Ой, яка яскрава, дякую, - маленька модниця одразу ж подивилася на маму, яка з посмішкою вплела прикрасу в косу донечці.

- Дуже гарно, - кивнув батько, побачивши очікування в погляді своєї дитини. - Ти в нас просто красуня, тобі дуже личить.

Мала засяяла сонечком і побігла дивитися у люстерко.

Раптом за вікном почулися постріли, за ними з'явився наростаючий шум, що перетворився на крики людей та гавкання собак.

- Знову мисливці, - стиснувши кулаки сказав хлопчина і подивився на батька, який вже накинув верхній одяг і попрямував до дверей.

- Обережно, - крикнула господиня і склала руки долонями до купи, хвилюючись за чоловіка.

Через хвилину крики наблизилися до будинку майже впритул і юнак не витримав, вибігаючи на двір, попри заборону матері.

Радомир з Надією перезирнулися і також поспішили з будинку, сподіваючись, що більша кількість людей дозволить господарю спокійніше провести перемовини з мисливцями.

Неподалік від хатини, на березі річки, стояла самка оленя з дитинчам, між нею та мисливцями, які сиділи верхи на конях, вперши руки в боки, розмістився голова родини, яка прихистила пару на ніч.

Чоловіки сперечалися. Браконьєри наполягали на своєму праві на здобич та погрожували впертому співрозмовнику.

Раптом один з вершників, якому явно набридла дискусія, підняв рушницю і вистрілив в тварину. Самка скрикнула і впала на землю. Маленьке оленятко сполошено відсапнулося і впало в річку, безпорадно намагаючись вибратися на берег.

Радомир не роздумуючи побіг до води, разом з хлопчиною, який стояв неподалік. В цей самий момент господар будинку кинувся до мисливця, намагаючись забрати в нього рушницю.

Рудий забіг майже по пояс в воду, виловивши таки дитинча, і передав його юнаку, який одразу ж обережно взяв його на руки, закутавши в свою куртку.

Надія підбігла до коханого, який виліз з води і вже збирався втрутитися в бійку.

- Потрібно зателефонувати в поліцію, викликати когось з організації захисту тварин, - почала було дівчина, нервово стискуючи кулаки.

- Так, телефонуй, - кивнув Радомир, зробивши крок вперед, і в цей самий момент пролунав ще один постріл.

- Ні! Батьку!, - закричав хлопчина і скочивши на ноги кинувся до мисливців, біля яких на траві лежало тіло господаря будинку.

- Кінчайте всіх, якщо сісти за вбивство та браконьєрство не хочете, - холоднокровно крикнув один з чоловіків і підняв рушницю.

Світ потемнів та перевернувся. Надія відчула як її підхоплюють надійні руки коханого і вони разом провалюються у цілковиту темряву.

Сірий світанок прокрався до лісу, легким туманом вкриваючи сонну землю, щоб вона додивилась ранковий сон і з новими силами зустріла теплий сонячний день.

Радомир розплющив очі, відчуваючи, що в нього болить все тіло від незручного положення, а холод вже пробирає до кісток.

Дірявий дах над головою просвічував ніжною блакиттю неба, показуючи, що вчорашня негода відступила.

Поруч застогнала Надія, яка міцно притискалася до нареченого, шукаючи тепло.

- Де ми?, - прошепотіла дівчина.

- Не знаю, якась розвалена хата, - насупився чоловік, розглядаючи залишки стін та обгорілі прогнилі балки.

Природа давно почала захоплювати це місце, воно явно вже багато років не бачило дбайливої руки людини.

Молоді люди підвелися і вийшли на поляну, розглядаючи будинок уважніше.

- Слухай, це ж те місце куди ми прийшли вчора... але ж... як так може бути і що сталося після нападу браконьєрів?, - нервово обійнявши себе за плечі, тихо запитала блондинка.

- Не знаю, - сумно похитав головою Радомир. - Певно ми втрапили в якийсь морок. Важко пояснити чому хата постаріла на багато років за одну ніч і ще важче зрозуміти, що сталося... я нічого не пам'ятаю після тих пострілів.

- Я теж, - кивнула дівчина, спостерігаючи за коханим, який обходив будинок, уважно розглядаючи все навколо.

- Поглянь, - рудий глухим голосом покликав наречену.

Коли дівчина підійшла до високого дерева, яке росло неподалік від них, між річкою та будівлею, вона побачила охайні могили, на яких росли білосніжні квіти... і на одній з них лежала червона стрічка, яку нещодавно Надійка подарувала маленькій дівчинці.

На декілька хвилин запанувала цілковита тиша, дозволяючи молодим людям обдумати все те, що вони бачать зараз і що сталося вночі.

- Ходімо, розпитаємо потім в людей про це місце, - Радомир обійняв кохану за плечі і вони вирушили до порослої травою дороги, яка стелилася від поляни до основного шляху. Склалося враження, що їх навмисне привели сюди, щоб показати дивний спогад з минулого, а тепер виводять з лісу до людей.

Вони не помітили, що позаду, біля розваленої споруди, стояло двоє богів, які задумливо проводжали пару уважними поглядами.

- Я тобі давно казав, що ті, хто вміє слухати природу, ніколи не залишать в біді тварин, без роздумів кидаючись на їх порятунок, - Велес обійняв дружину і зазирнув їй в очі.

- Так, ви з Самаелем вірите в них, - кивнула Мокош. - І я починаю вірити, хоч і відчуваю гостріше за всіх той біль, який приносить людство нашій планеті.

Знаєш, інколи мені здається, що Мара права і краще було б захистити наш світ, знищивши нерозумний вид, який руйнує його.

- Все налагодиться, ось побачиш, - хмикнув чоловік. - Сама знаєш, що цивілізації знищують себе самі, коли не хочуть помічати змін, які приносить їх прогрес та наука. Дай людям шанс, можливо вони все ж таки зможуть вчасно змінити пріоритети.

- Так, можливо, - сумно зітхнула красуня, пригортаючись до коханого і розчиняючись разом з ним в повітрі.

Через декілька днів спогади про сумну пригоду затерлися в пам'яті молодих людей, хоч і не зникли, та й певно ніколи не зникнуть, повністю… а зараз світ знову заграв барвами, які інколи трішечки тьмяніли через важкі думки.

Відпустка подарувала багато позитивних вражень туристам, але гірке зернятко незрозумілої пригоди, яка спіткала молодь, все ж таки досить міцно засіло в їх душах.

Старші люди, яких зустрічали подорожуючі в поселеннях неподалік від дивного місця, згадували щось про диваків, які жили в лісі з тваринами, про те, що ті загинули при незрозумілих обставинах, але нічого конкретного сказати так і не змогли.

Повертаючись додому, молодь знову зазирнула в гості до гостинної бабусі, яка прихистила їх на початку подорожі.

Ввечері, за столом, вони розповідали про свої пригоди і згадали дивну ніч в лісі, вирішивши розпитати в жінки про те покинуте місце.

Посмішка зникла з обличчя старої і вона, обійнявши себе за плечі, встала з-за столу, відійшовши до вікна.

Надія здивовано поглянула на нареченого, не розуміючи реакції бабусі на свою розповідь, але й Радомир знизив плечами, не знаючи, як це можна пояснити.

В приміщенні запанувала напружена тиша, яку ніхто не наважувався порушити.

- В той вечір вони вбили нас всіх, спалили наш будинок і поїхали, після того як поскидали тіла в рівчак і засипали нас гіллям... браконьєри вважали, що вирішили свою проблему, поховавши її разом з нами, - зламаним голосом раптом почала розповідати жінка. - Я чомусь не померла. Прийшла до тями зі страшною раною на руці та грудях і, стікаючи кров'ю, вийшла таки до людей. В цьому селі жила моя старша сестра. Доля не дала їй сім'ї, от я й перебралася до неї, доживати віку разом.

Вибачте, не хочу багато говорити про той біль, який живе зі мною всі ці роки... я померла зі своєю родиною і підтримую існування в тілі лише з вірою в те, що вбивці будуть покараними... але цього певно вже ніколи не станеться, так як в них влади більше, ніж в простої бабці з села. Хоч природа допомогла трохи залікувати рани…

Після цієї розповіді стара вийшла з хати, щоб не слухати співчуття від гостей, яке продовжило б рвати змучену душу.

Наступного дня, коли молоді люди прощалися з господинею, дякуючи їй за гостинність та турботу, до двору під'їхав дорогий автомобіль і з нього вийшов чоловік з великим пакетом в руках. Він привітався з усіма і, під мовчання бабусі, відніс гостинці на поріг, після чого поїхав, так і не почувши від старої жодного слова.

- Цей молодик був зовсім малим хлопчаком тоді, він вперше виїхав з батьком на полювання і досі не може пробачити собі, що не зміг зупинити дорослих, - зітхнувши, пояснила бабуся, побачивши здивовані погляди гостей. - Я розумію, що він був лише дитиною і все те також травмувало його психіку. Але все одно не можу з ним розмовляти, хоча й не проганяю... душі потрібне прощення, він за ним приїздить, намагається загладити провину батька, який вже в могилі, але я не можу його їм дати... не можу…

- Невже влада ніяк не відреагувала і не покарала злочинців? Ви ж свідок, постраждала..., - Надія насупилася, не розуміючи чому така страшна розправа залишилася без розгляду.

- Тоді часи такі були, що ніхто навіть слухати мене не захотів, коли розібрались хто тоді був на полюванні, - похитала головою стара. - Я багато до кого зверталася, але все списали на нещасний випадок і закрили справу.

Молодь попрощалася з бабусею, пообіцявши обов'язково ще колись приїхати в гості і вирушила додому.

Після повернення до звичного ритму, Радомир з Надією все частіше згадували бабусю і дивом побачене тієї ночі. Вони зрозуміли, що можуть якось допомогти, інакше б дух лісу не показав їм всі ті події, але ніяк не могли визначитися яким чином це зробити.

І от, через деякий час, щасливий випадок звів молоде подружжя з активною журналісткою, яка працювала в відомому виданні, що підписало договір з Надією на ексклюзивні фотографії.

Дівчина виявилася досить прискіпливою і обожнювала розплутувати складні справи, які приховувались через корупцію, особливо, якщо вони травмували звичайних людей та тварин, яким знайти підтримку та захист було найважче.

Надія розповіла новій подрузі про проблему старенької бабусі, під час посиденьок в кафе, і та загорілася ідеєю розібратися зі старою справою.

Як не дивно, журналістка змогла знайти підтвердження слів жінки, роздмухуючи навколо подій минулого масивний скандал, і через декілька місяців влада відновила таки розслідування, результатом якого стало справедливе покарання вбивць, які ще були живими.

- Знаєте, а там багато всього дивного сталося після того полювання, - задумливо сказала подруга, смакуючи домашнім пирогом в гостях у Надійки та Радомира. - Я коли почала збирати інформацію, то була шокована, що більше половини тих браконьєрів загинуло під час полювання чи відпочинку в лісі протягом наступного року після тієї жорстокої розправи. Були серед них такі, хто потонув чи розбився на машині, не впоравшись з кермуванням, а хтось просто зник, коли поїхав на ще одне незаконне знищення лісових мешканців.

- Колись нам сказали, що духи природи можуть помститися за зло, яке роблять люди, - відповів рудий, згадуючи слова бабці та незнайомця, який наче знав, що ліс захоче показати молодим людям свої болісні спогади. - Можливо так воно і є.

- Можливо, - кивнула журналістка. - Напевно тому ці бандити сховалися в містах, коли зрозуміли, що шлях до лісу для них закритий. Та й певно найжорстокіших все ж таки сама природа й покарала одразу.

- Добре, що ми змогли допомогти бабусі, шкода її, - зітхнула Надія.

- Так, я як згадаю її сльози, коли вона нам дякувала, аж серце щеміти починає, - погодилася дівчина і, сама ледь стримуючи сльози, змінила тему, щоб не перетворювати гарні посиденьки з друзями на оповиту смутком мовчазну вечерю.

Ще два роки молоді люди їздили в гості до бабусі, а потім поховали її біля родини, замовивши для всіх одну табличку пам'яті, яку розмістили під розлогим деревом на поляні.

І потім, навідуючись у ті місця, подружжя завжди приносило на могили, разом з солодощами, білосніжні квіти, перев'язані червоною стрічкою.