Сонце вже сідало за горизонт, забарвлюючи його у криваво-червоні кольори. Вітер розхитував гілля дерев, граючись пелюстками їх цвіту, який зривав, щедро розсипаючи по траві. Але в цьому освітленні вони також ставали рожевими та червонястими і асоціювались чомусь з краплинами крові на землі.
Богдан похитав головою, відганяючи дурні думки, і вдихнув на повні груди, сподіваючись насолодитись ароматом весняного цвіту, але все знову зіпсував їдкий запах хімії, що залишав після себе кислий присмак у роті, яким, здавалось, просякло все навколо.
Чоловік сплюнув на землю і повернувся до машин, які вже майже позбулися свого вантажу завдяки активній роботі найманих працівників.
- Що, Богдане Степанович, завершуємо і по чарочці?, - Антон Федорович, партнер по бізнесу його шефа, якщо його можна було так назвати, підійшов до брюнета, поплескавши його по спині.
- Не знаю, - скривився Богдан і ще раз поглянув на бочки, які люди зараз скидали у величезну яму. - Не впевнений, що ми з документами все вирішили, хочу перевірити... неспокійно щось на душі.
- Та годі тобі, не кисни, зараз твій бос під’їде. Він сказав, що справи з паперами ми вже завершили, тут теж фінішна пряма, як сам бачиш, тому саме час розслабитися, - хмикнув співрозмовник Богдана і попрямував до робітників, які готувалися засипати це штучне звалище, очікуючи на розвантаження останніх машин.
І от нарешті почали звільняти від вантажу й останню фуру. Чомусь, поки брюнет стояв тут, йому почало здаватись, що цих бочок мільйони, хоча в документах було зазначено менше двох тисяч.
Помічник директора здригнувся, коли над полем, яке розкинулося за лінією плодових дерев, що відгороджували їх корпоративну ділянку, пролетів крук, гортанно каркаючи. Чоловік відчув, що він віщує щось погане, ба навіть зловісне, своїм моторошним криком.
До ями полетіли останні бочки, одна з них тріснула, вивільняючи в'язку темну рідину, яка стрімко потекла вниз. Знову... це вже не вперше таке, а там ж хімія, може в ґрунт потрапити.
- Раніше думати потрібно було, - стиснувши кулаки, прошепотів сам собі Богдан і повернувся до авто, з якого якраз виходив його керівник.
- Віктор Семенович, добрий вечір, - Богдан натягнуто посміхнувся, потиснувши руку директора.
- Що тут у нас, все гаразд?, - стрімко сивіючий брюнет поправив своє ідеально розчесане волосся і подивився на техніку, яка засипала яму.
- Так, все гаразд, - кивнув його помічник і, згадавши про свої нещодавні роздуми, додав. - Тільки... там ці бочки розбиваються інколи, вже стільки рідини якоїсь набігло, я не знаю чи це нормально і от...
- Богдане, припини, - скривився директор. - Ти ж знаєш, що там хіманаліз проводили, все нормально, речовини не настільки й шкідливі, а природа в нас така, що ще й корисне щось з тих компонентів собі візьме.
- Так, але ж..., - знітився чоловік і відвів погляд, щоб сховати своє незадоволення та схвильованість.
- Поглянь на мене, - Віктор Семенович підійшов до свого підлеглого і поклав йому руку на плече. - Нам заплатили досить солідні гроші за все це, документи для офіційних звітів всі є, перестань хвилюватися. Нічого незаконного не відбувається. Зрозумів?
Богдан підвів погляд на керівника і кивнув, а в голові все одно проносилися знаки хімнебезпеки на контейнерах та назви шкідливих відходів, які недостатньо добре затерли на бочках.
Останній ківш землі засипав яму і техніка пройшлася по майданчику, розрівнюючи його.
- От і все, тепер можна в ресторан, - потираючи руки сказав Антон Федорович.
- Не питання, я тут неподалік, теж за містом, нещодавно в елітному ресторані був, який своєрідним оазисом для відпочинку вважають, - кивнув Віктор Семенович, прямуючи до машини. - По величезному парку, який навіть більше на ліс схожий, розкидані закриті альтанки, ізольовані від світу. Винаймаєш таку і отримуєш повний спектр обслуговування, починаючи з приготування їжі прямо на міні-кухні біля клієнтів і завершуючи тим, на що здатна твоя фантазія.
- Ого, цікаво, цікаво, - присвиснув Антон. - Якщо я вірно зрозумів, то там реально ВСЕ замовити можна? Тоді вперед, чого ми чекаємо.
Ніч на небі рясно розсипала зорі, за містом їх було добре видно і це незвичне для жителів мегаполісу явище притягувало погляд, серпанок місяця сонливо рухався по небосхилу, незважаючи на своїх сусідок, які активно підморгували молодику.
- Добре, що ми на всю ніч замовили альтанку, тут дійсно чудове місце, - ліниво потягуючи вино, сказав Віктор. - Менеджер повідомив, що зараз тут залишилось максимум дві-три компанії з ночівлею, він пообіцяв, що нас не потурбують, а якщо щось знадобиться, то просто потрібно зателефонувати і нам принесуть що завгодно.
- Коли ти сказав альтанка, то я уявив невеликий дерев'яний настил на землі з опорами, які підпирають дах... ну, максимум якісь щити-стіни ще, але тут цілий будинок, - доливаючи собі віскі, з захопленням сказав Антон. - Кімната для відпочинку з величезними пуфами, подушками та кальяном, власна вбиральня, міні-кухня, підлога з підігрівом, антимоскітні сітки з маскувальним ефектом і головне - ця фантастична тераса з дубовими меблями та скляною стелею, через яке видно небо... та тут жити можна!
- Я радий, що тобі все це сподобалося, - хмикнув директор, нахиляючись до свого співрозмовника. - От, думаю, поки в нас є трохи вільного часу, можливо обговоримо закупівлю землі, яку ти мені обіцяв?
- Можна, - кивнув його бізнес-партнер, випиваючи одним махом вміст своєї чарки. - А потім я прогуляюсь до тих чарівних панянок, яких нам люб’язно відрекомендував адміністратор годину тому.
- Можемо сюди замовити візит чарівних леді, якщо хочеш, - знизив плечами Віктор.
- Ні, я краще в центральний будинок, - замахав руками чоловік. - Я ще не настільки п'яний, щоб не зважати на ваше сусідство. Ти зі мною підеш? Чи ніхто не сподобався?
- Не знаю, ще не вирішив, - скривився директор. - Давай спочатку завершимо з обговоренням наших планів на майбутнє.
- Ок, не питання, - кивнув Антон. - Значить так, слухай, тобі потрібно підійти з заявою...
Далі Богдан вже не слухав, так як, побачивши натяк в погляді свого керівника, поспішно вийшов з альтанки на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям і не заважати діловим переговорам, на які його винахідливий шеф перетворив цей відпочинок.
Молодий чоловік пройшовся доріжкою, яка огинала альтанку, до невеличкого озера, через який перебігав міст з вишуканими ажурними перилами. Навколо води розмістили нічні ліхтарики, які приглушено підсвічували дорогу та давали зрозуміти де закінчується берег, але їх світло було слабким і не могло завадити зорям милуватися своїм віддзеркаленням у воді.
Богдан дивився на воду, а перед внутрішнім зором знову стояли бочки, контейнери та техніка, яка засипає ще одне кладовище відходів.
Чоловік витягнув візитку з чіткими печатними літерами та срібним пером в куточку, яку йому передала симпатична журналістка, що знайшла, під час свого розслідування корупційних схем з відходами, ниточку, яка вела до їх фірми. Жінка чомусь була впевнена, що Богдан їй допоможе розібратися в усьому і вони відкриють світу сенсаційну таємницю.
- Я вже так глибоко зав'яз в усе це, - вкотре розглядаючи надпис, прошепотів помічник директора і похитав головою.
- Гарна ніч, повітря таке чисте, краса, - голос поруч пролунав неочікувано, що примусило чоловіка здригнутися і поспішно заховати візитку в кишеню.
- Так, дійсно чудова ніч і місце хороше, - кивнув брюнет, розглядаючи свого нового співрозмовника.
- Навіть не віриться, що неподалік є місця, де природа бореться за своє існування через діяльність людини, - продовжив статний незнайомець, смакуючи кавою, яку тримав в руках.
Чоловік обперся на перила, розглядаючи віддзеркалення зірок в воді.
- А Ви знаєте, що всі ці катаклізми, які зараз відбуваються на планеті, це своєрідна помста природи людині, що заподіяла їй шкоду, - з кожною секундою слова дивного чоловіка насторожували Богдана все більше. - Земля ж є своєрідним живим організмом, який людство активно калічить своїм існуванням.
- Так, я думав про це, - тихо сказав помічник директора. - Але така наша суть, ми будуємо, досліджуємо, розвиваємось...
- І все це лише для власного задоволення і комфорту, - кивнув незнайомець, повертаючи обличчя від води. - Людство - це вірус, хвороба, яка розповсюджується по тілу планети, створюючи на ній рани, які Землі з кожним роком все важче заліковувати. Звісно, є ті, хто намагається боротися за екологію, але таких мало, більшість хвилює лише те, що вони можуть отримати від матінки-природи зараз, адже на їх вік її вистачить, а далі все вже стає нецікавим, адже їх тут не буде.
Наш світ знаходиться у постійному протистоянні і ми постаємо перед вибором - боротися за нього, чи знищувати його, приєднавшись до більшості агресорів.
- До чого Ви все це говорите? Хто Ви?, - Богдан зробив крок назад, побачивши глибину страшної безодні, яка промайнула в погляді незнайомця.
- Я прийшов сказати, що світ може використовувати для боротьби незвичайні методи і вони Вам можуть не сподобатися. Під поверхнею землі, у воді, під цим небом, народжуються нові сутності, які поєднують в собі гнів природи і ту заразу, яку люди в неї вливають... через людство і його вчинки, замість світлих захисників та помічників, що живуть в гармонії з нами, з'являються монстри, просякнуті ненавистю. Вони, до речі, досить часто бояться вогню, якщо що, - хмикнув чоловік, допиваючи каву. - Зробіть вибір, поки не стало пізно. Оберіть сторону.
Коли співрозмовник Богдана сказав останні слова, земля ледь здригнулася. Брюнет закрутив головою, хапаючись за перила, але все наче знову було спокійно, тільки... незнайомець зник, наче його тут і не було.
- Дідько, може я перепив і це мої внутрішні демони вже ввижаються, - зітхнув помічник директора і знову обперся на перила, опускаючи голову на долоні.
Земля знову здригнулася і пролунав такий дивний звук, наче... наче вона застогнала. Так, це був стогін, важкий, моторошний і протяжний.
- Краще додому поїхати. Щось мені не подобається це все, - брюнет похитав головою і попрямував до альтанки. Дорогою він зустрів Антона, який йшов, як і планував, до центральної будівлі ресторану.
- О, нагулявся? Може ти зі мною підеш?, - похитуючись, поцікавився чоловік. - Там такі красуні чекають... гик... ну, ти ж сам бачив.
- Та я взагалі думаю додому поїхати, дякую, - слабко посміхаючись, відповів Богдан.
- Ну, тоді бувай, побачимось ще, - махнув рукою бізнес-партнер шефа і попрямував далі.
Брюнет провів свого співрозмовника поглядом і продовжив шлях.
Майже біля самої альтанки він знову відчув коливання землі і почув стогін, який змішався з тихим гарчанням.
- Чортівня якась, - похитав головою чоловік і ступив на нижню сходинку, але зупинився, звернувши увагу на шум в кущах.
Секунда, друга... нічого. Здалося певно.
Богдан зітхнув і піднявся на терасу.
- Знаєш, він таки погодився. Так що на наступному тижні ми..., - почав було Віктор, коли побачив свого помічника, і запнувся, напружено розглядаючи щось за його спиною. - А це що таке?!
Брюнет знову почув гарчання, яке було вже набагато ближче і запах... запах хімічних відходів, якими просякла їх корпоративна ділянка, і який він тепер вже не міг би сплутати ні з чим іншим.
Чоловік повільно повернувся і побачив, що за його спиною стоїть людина... якщо цю істоту можна так назвати.
Слизьке темне тіло, наче вкрите тією чорною рідиною, яка витікала з бочок, шматки одягу та плоті, що звисали вниз, відкриваючи гнійні рани та кістки, загострені зуби та очі... так, очі притягували найбільше, адже вони світилися кривавими сполохами, які нагадували сьогоднішній захід сонця.
Істота стояла неподалік від альтанки, згорбившись, з опущеними до землі руками, які висіли без дії, як зламані гілки, і розглядала чоловіків з тихим гарчанням, яке виривалось з прорваного горла.
Богдан почав повільно відступати назад, коли помітив, що з кущів вилазить ще два таких самих створіння. Він завмер, не знаючи краще буде втікати чи не рухатися, щоб не провокувати монстрів... монстрів?! Невже це про них попереджував незнайомець біля озера?!
- Потрібно втікати, - тихо сказав директор і, перестрибуючи через перила, розірвав сітку, після чого закричав. – Давай! Побігли!
Істота одразу ж зреагувала на рух і кинулась за Віктором. Її товариші також не довго думали і поспішили за здобиччю, яка активними діями привернула їх увагу.
Богдан кинувся до каміну, схопивши металевий штир, яким пересували вуглики, і побіг до дірки в сітці, яку прорвав його керівник.
Віктор далеко втекти не встиг і допомога йому вже певно була не потрібна. Чоловіка сповільнила сітка, в яку він заплутався, коли вистрибував з альтанки, вона так і тягнулася за ним по землі і, в результаті, збила з ніг, допомагаючи монстрам досить легко наздогнати його.
Кривава картина викликала спазм в животі Богдана і він прикрив рота рукою, відступаючи назад.
Істоти розривали тіло директора кігтями, вириваючи з нього шматки плоті та органи, які поїдали, заливаючи свої брудні тіла кров'ю.
В якусь мить шокованому брюнету здалося, що його керівник рухається, але він одразу ж зрозумів, що то була агонія та м'язові спазми, які виникли через пошкодження тканин кігтями та зубами монстрів.
Одна з істот відвела погляд від здобичі і подивилася прямо на Богдана. Вона повільно підвелася і почала рухатися до нього, не розриваючи зоровий контакт.
- Ні... ні!, - відступаючи назад, прошепотів брюнет і закрутив головою в пошуках спасіння.
Він вже хотів вибігти з альтанки, щоб втекти в протилежному від монстрів напрямку, але раптом його увагу привернув камін і в голові пролунав голос незнайомця, який сказав, що породження землі бояться вогню.
В цей самий момент на дерев'яний настил приземлилася та істота, яка прямувала до чоловіка. З її морди стікала кров, а на кігтях ще залишилися шматки плоті шефа... дідько, як же ж це все моторошно виглядало.
Глухий рик вирвався з горла монстра і він кинувся до нової жертви, простягаючи вперед свої верхні кінцівки, які зблизька звичайними руками назвати було важко.
В цей самий момент Богдан кинувся до каміну, він щосили вдарив по вуглях, наче ключкою для гольфа, направляючи їх на нападника.
Істота зашипіла відмахуючись від полум'яних снарядів і зупинилася.
Брюнет зрадів маленькій перемозі і почав активніше розмахувати металевим прутом, засипаючи монстра вогнем.
Істота гарчала, але відступала назад.
Підлога та меблі почали тліти, а все, що було виготовлене з тканини, вже активно розгоралося.
Коли в каміні нічого не залишилося, Богдан з криком побіг до нападника, який вже вивертався на землі, намагаючись збити полум'я, яке весело захоплювало його тіло.
- Зараза, ось тобі, на... на!, - закричав брюнет, опускаючи свою кочергу на голову монстра. - Що, не подобається?! Хімія, з якої ти виліз, добре горить!
Чоловік кричав від страху та адреналіну, продовжуючи бити істоту, навіть не зважаючи на те, що вона вже перестала сіпатися і її тіло перетворюється на фарш з бруду, м'яса та шматків одягу.
Раптом, неподалік від Богдана, знову хтось загарчав. Чоловік завмер і повернув голову на звук, щоб побачити, що біля місця, де пролізла істота, вже зібралися її закривавлені товариші.
Хотіли вони помститися, чи просто прийшли їсти, про це брюнет дізнаватися не хотів, та навіть подумати про це не встиг, так як активність вогню в альтанці стала нестерпною і, нажаль, йому час було вже вибиратися на вулицю.
Богдан згадав, що в кімнаті для відпочинку були широкі панорамні вікна і, прикриваючи голову, кинувся через палаючі двері вглиб альтанки.
Через мить у скло полетів масивний кальян і брюнет, вистрибнувши на вулицю, побіг по доріжці до центральної будівлі.
Позаду щось вило та гарчало. Це певно монстри, помітивши втечу здобичі, вже вирушили за ним і Богдан пришвидшився, проклинаючи свою роботу та їх вибір місця відпочинку, разом зі своєю невпевненістю та монстрами.
- Вибір... я зробив вибір! Я все розповім, все!, - відчайдушно повторював чоловік, відчуваючи, що повітря в легенях стає замало.
Раптом він звернув увагу на те, що з глибин парку в його бік і ледь паралельно з ним, щось рухається... якісь тіні.
- А-а-а, заганяють, наче здобич, - прокричав брюнет, розібравши в силуетах нападників ще декількох монстрів.
Чоловік добіг до будинку і заскочив у двері, зачиняючи їх за собою.
Він притиснувся спиною до перешкоди, яка відділяла його від кровожерливих істот і, важко дихаючи, спробував зібрати думки до купи.
- Так, зараз потрібно викликати допомогу і попередити про напад людей в будівлі, - прошепотів Богдан, допомагаючи голосом сформувати чіткий план дій.
В двері щось стукнуло і чоловік відсапнувся від них, розглядаючи зі страхом замок, який міг і не витримати таких ударів. Після першої атаки пішла друга, потім третя... двері затріщали і Богдан кинувся всередину приміщення.
- Допоможіть! Монстри напали! Мерці атакують!, - брюнет біг, повторюючи одні й ті ж слова, але ніхто так і не вийшов до нього.
В бічному темному коридорі, який вів від чорного ходу до центральної зали, помічник директора за щось перечепився та впав, розпластавшись на підлозі.
Тепла та слизька маса потрапила між пальці та на обличчя, забиваючись в ніс.
Богдан спробував підвестися, але знову послизнувся і в результаті просто сів, провівши в темряві навколо себе руками. Поруч наче нічого не було... о, хоча ні, щось таки є.
Витягнувши з кишені мобільний телефон брюнет підсвітив собі і закричав, знову відчуваючи спазми в животі.
В цей раз стриматися не вдалося і чоловік звільнив вміст шлунку, заплющивши при цьому очі. Але перед внутрішнім зором так і стояла побачена жахлива картина: тіло якогось бідолахи, майже розірване на шматки, в величезній калюжі крові, перемішаній з органами людини та слизом.
Коли Богдан нарешті взяв себе в руки і розплющив очі, йому знову стало погано. Він побачив, що прямо біля його руки, в світлі ліхтарика мобільного телефону, лежало закривавлене око чоловіка, яке вирвали разом з шматками м'яса.
Помічник директора поповз по коридору, намагаючись підвестися на ноги, нарешті це йому вдалося. Він поспішив до сходинок на другий поверх, але побачив там одну з істот, яка рухалася вниз і щодуху побіг в іншому напрямку, заскакуючи на кухню.
Там, на білосніжній підлозі, він побачив ще двох співробітників ресторану, які виглядали майже так само, як той нещасний в коридорі.
Намагаючись не дивитись на тіла жертв, Богдан побіг до заднього входу і зачинив двері, це саме він зробив секунду тому й з тими, через які зайшов.
- Всі мертві, дідько, всі мертві!, - брюнет схопився за голову, відчуваючи як паніка видавлює з нього сльози і відбиває можливість думати. - Так, спокійно... дихати... фу-у-ух... я живий! Так, живий і... і мені потрібна допомога... точно, допомога!
З цими словами Богдан глянув на затиснутий в руках мобільний і почав набирати номер поліції.
Руки тремтіли, голос зривався, але помічник директора все ж таки зміг пояснити, що на них напали і всі загинули, а він ховається від монстрів в будинку. Поліція вирішила, що заклад атакувала терористична група... нехай так, лише б приїхали зі зброєю і врятували його.
В двері почувся глухий стук... раз... другий... до нього приєднався звук ударів в другі двері і Богдан знову запанікував, розуміючи, що його знайшли.
Гарчання ставало сильнішим і злішим, монстри все прибували і двері явно не витримають.
Чоловік панічно роззирався навкруги, не знаючи, що йому зробити, щоб не дати себе з'їсти.
Аж раптом його увагу привернули масивні газові плити... о, точно!... дідько, ні… чи все ж таки – так?… але ж він загине!
Богдан повернув голову і побачив масивні двері, які, як виявилося, вели у підвал.
Почувся звук битого скла, монстри знайшли вікно і розтрощили його, прориваючись крізь решітку. В цю саму мить двері в коридор почали піддаватися натиску і вже трималися на одній петлі та замку.
Але Богдан вже визначився з діями і, тримаючи в руках запальничку, дивився на плити, в яких увімкнув газ.
- Ще трохи... ще трохи..., - шепотів чоловік, позираючи то на монстрів в вікні, то на плити.
Першими, як не дивно, проламали двері, що вели на вулицю, через секунду здала позиції оборони й друга перепона і з коридору теж посунули істоти, які одразу побачили свою жертву.
- Дідько!, - викрикнув Богдан і, стрибаючи на сходинки у підвал, підпалив запальничку.
Він не встигне відлетіти далеко... не встигне... в голові з запізненням промайнули останні думки і вогняна куля вдарила в обличчя, засліплюючи чоловіка.
- Вогонь знищив майже половину будинку, - передав патрульний по рації. - Так... так, я вже бачу, вони заїхали на територію... дякую.
До поліцейських машин під'їхали пожежні та швидка допомога, вимикаючи сирени.
Через деякий час пожежу було ліквідовано і рятівники з жахом розглядали тіла жертв, які знаходили на згарищі та в будинку. Здавалось, що ніхто не вижив і це було моторошно, адже в вцілілому крилі вони натрапили на розірваних закривавлених людей... і в парку... і ще в двох альтанках на території.
- Він живий, швидше, - один з патрульних витягнув закривавленого чоловіка з підвалу, який явно зламав руку та ногу і важко стогнав від болю, навіть у несвідомому стані.
Неподалік від машин, прикриті від поглядів людей та зовнішнього світу, стояли дві жінки, різні як день та ніч, але обидві прекрасні в своїй величі.
- Навіщо ти так жорстоко, вони ж не всі були проти природи, - з сумним виразом на обличчі, Мокош повернула голову до сестри. – Твої творіння, як завжди, знищують все без розбору.
- Не всі? Ти певно почала забувати, що саме це дике поріддя знищує наш світ, а не мої діти, які просто шукають їжу і слухняно виконують мої накази!, - Мара стиснула кулаки, поглянувши на свою співрозмовницю. - Демон сьогодні все вірно сказав - вони хвороба, яка залишає невиліковні рани на тілі планети. З нею потрібно боротися.
- Не всі такі, - знову повторила богиня, хитнувши головою.
- Саме через це ти захистила від мого подиху того смертного?, - хмикнула Мара.
- Так, я вірю, що вони можуть виправитися, - кивнула Мокош і поглянула на Богдана, якого якраз оглядав лікар.
На горизонті зайнявся світанок. Високо в небі з'явився чорний крук, протяжно каркаючи про страшну долю людства, яку пророчив всім, хто пішов проти природи. Він почав спускатися вниз, побачивши свою господиню, щоб зайняти місце на її плечі.
Брюнет розплющив очі і здригнувся, побачивши птаха.
- Я обрав сторону... я все розповім... я виправлюсь, - зі сльозами на очах прошепотів він, не звертаючи увагу на лікаря, який допомагав йому і просив заспокоїтися.
Мокош розчинилася в повітрі, задоволена почутими словами свого нового підопічного, а Мара так і стояла, погладжуючи чорне пір'я свого улюбленця.
- Що ж, можливо й хтось зможе виправитися, але ризикувати, залишаючи живим все їх поріддя - безглуздий, навіть дурний вчинок, - похитала головою вона, зникаючи, як і її сестра. - І я не дозволю вам так ризикувати цим світом... не дозволю.