Весняний вітер грався на порожніх міських вулицях: підхоплюючи пакети, які роздмухував наче вітрила, заганяючи паперові горнятка, обгортки від морозива та чеки в стічні канави, зазираючи в димарі та відчинені на мікро провітрювання вікна.
З-за рогу будинку, постійно озираючись, вийшов молодик в щільному комбінезоні та респіраторі. В руках чоловік стискав гвинтівку, заряджену капсулами з сильнодіючим снодійним.
- Макс, ну що там?, - знайомий голос в навушнику пролунав так несподівано, що хлопець ледь не впустив свою зброю, відсапуючись назад.
- Дідько, ти мене налякала, - прошипів блондин, розправляючи лямки кріплення на плечі.
- Вибач, просто хлопці нервують, вже двічі запит робили, - Поліна знітилася, розуміючи, що її співрозмовнику зараз не до розмов.
- Наразі нікого ще не зустрів, - коротко відповів Максим, уважно роззираючись навкруги. - Я повідомлю, коли їм виходити.
- Ок, на зв'язку, - швидко сказала дівчина і навколо молодика знову запанувала тиша... напружена, мертва тиша, яка примушувала нервувати ще більше.
Блондин повільно вийшов на центральний проспект, він вглядався в розбиті вітрини магазинів, зазирав у вибиті двері і з кожною секундою розумів, що щось не так... інфіковані завжди безцільно блукають вулицями в пошуках їжі, а тут наче всі вимерли в один момент. Але і цей варіант не виглядає достовірним, адже мали б залишитися хоча б якісь сліди, їх тіла чи залишки...
Раптом в провулку щось голосно грюкнуло і Максим, завмираючи на секунду, нарешті почув знайоме гарчання.
- Щось є, готуйтеся, - прошепотів хлопець і, стиснувши сильніше гвинтівку, зробив крок вперед.
Спочатку йому здалося, що він помилився і нікого в вузькому проході між будинками немає, але гострий зір таки вловив якийсь рух... вони переміщались вздовж стін, намагаючись заховатися в тіні, щоб підібратися ближче до людини, яку відчули вже давно.
Один... три... чотири... шість... та їх там було не менше двох десятків!
Блондин знову завмер на місці, шоковано розглядаючи істот, які підкрадалися до нього. Не можливо, ні... ні, вони ж не працюють в групах, не планують напади, вірус знищує клітини мозку одними з перших, перетворюючи людину розумну на ходячого мертвяка, на справжнього дикого звіра, який ставить перед собою єдину ціль - пожива, задля збереження цілісності тіла. Їх веде голод, але ніколи інфіковані не полювали розважливо, завжди були лише грубі, хаотичні, прямолінійні атаки...
Одна з істот несподівано вискочила з-за сміттєвого бака, за яким ховалася, простягаючи до молодика брудні руки з поламаними кігтями.
Максим відсапнувся назад, направляючи свою зброю на нелюда.
По спині хлопця пройшлося ціле стадо мурах і тіло почав вкривати липкий піт.
Ні... це було не перше його завдання, блондин бачив десятки, якщо не сотні, інфікованих, з якими вже другий рік доводилося боротися для виживання, але істота, яка підходила зараз до юнака, була іншою... так, саме іншою, адже в її погляді можна було прочитати розуміння і ненависть, що проривалась назовні разом з диким гарчанням нелюда.
- Відбій! Відбій! Об'єкт захопити не вдалося, їх забагато, - відрапортував Максим, швидко відступаючи в сторону бази. - Вони... дідько, Поліно, вони працюють в групі!
- Що?! Допомога потрібна?, - голос командира додав хлопцю впевненості, що він таки зможе дістатися до бази живим.
- Відступаю на базу, - молодику довелося перейти на біг, так як, зазвичай повільні зомбі, які довго визначалися з напрямком руху і пересувалися за ймовірною жертвою важко підтягуючи ноги, зараз поводилися більш спритно та активно.
- Макс! Ти що, біжиш?, - занепокоєно поцікавилася Поліна.
- Так, вони чомусь дуже активні, - постійно озираючись назад, відповів блондин.
- Полюють групами, активні... що за маячня?, - голос командира постійно то віддалявся, то наближався, і молодик дуже чітко уявив, як його керівник зараз міряє кімнату кроками, потираючи при цьому заросле підборіддя, і роздумує над новою інформацією. - Так, групи Альфа і Дельта! Вперед, забезпечити прикриття Мисливцю, ви там поруч. Бета на вхід, зустріньте хлопців.
Максим почув в навушнику нерозбірливі голоси та шум, це свідчило про те, що його товариші відзвітували про початок виконання наказу. Так, тепер головне зустрітися зі своїми швидше, ніж з немертвими.
Гарчання позаду стало сильнішим і багатоголосим, а це означало, що мисливця вже переслідують ватагою.
Блондин ще раз озирнувся назад і відчув як його серце стиснулось від страху. Істоти дійсно пересувалися набагато швидше, ніж раніше, для допомоги ослаблим ногам зомбі почали використовувати верхні кінцівки, якими відштовхувались від землі, стрибкоподібно переміщаючись вперед. Хм, в них реально руки стали потужнішими і довшими, чи це лише так здається?
Несподівано Максим зрозумів, що під час наступного кроку не відчув твердої поверхні під ногами, але зупинитися вже не зміг, переміщаючи своє тіло в порожнечу.
- Ааа, дідько!, - закричав молодик, провалюючись кудись під землю.
- Макс, Макс, що з тобою!, - останнім, що почув хлопець перед тим як поринути в цілковиту темряву, був знервований голос Поліни.
Кап-кап... кап... кап-кап... кап...
В цілковитій тиші звук крапель, що розбивались об камінь, був дуже дзвінким та чітким.
Нога дико боліла, дихати було важко і щось сильно кололо в грудній клітці, але, не зважаючи на все це, блондин відчув радість, зрозумівши, що він все ще живий.
- Знаєш, ти все вірно відмітив. Інфіковані дійсно розвиваються, - неподалік від Максима пролунав незнайомий голос.
- Х-хто тут?, - напружуючи зір, запитав молодик. - Допоможіть підвестися, здається я ногу зламав.
- Так, звісно, я не подумав, що в тебе пошкодження і краще поспілкуватись в інших умовах, - хмикнув невидимий співрозмовник Макса і через мить в голові Мисливця запаморочилося.
- Я... щось мені погано, - прошепотів юнак, провалюючись у вир, що певно віщував втрату свідомості, або взагалі остаточну смерть.
В дзеркальній поверхні озера відображались білосніжні пухнасті хмари, які поважно рухалися глибоким повітряним океаном, що затискав в міцних обіймах Землю.
Максим дивився на ці примарні кораблі, затамувавши подих. Навколо нього лунав знайомий гул, який здавався привітом з далекого минулого, яке можливо навіть було не просто минулим, а іншим життям.
Нога не боліла, дихалося легко, без поколювання та спазмів. Хм, востаннє таким чистим повітря було ще до початку ядерної зими та вибуху атомних електростанцій.
Сонце час від часу визирало з-за хмар і краплинки води ловили його промені, народжуючи пустотливих сонячних зайчиків, що одразу ж розбігалися від озера, намагаючись дотягнутися до дерев та квітів, людей, будиночків, машин...
- Я помер?, - не відриваючи погляд від поверхні води, прошепотів Макс.
- Ні, ми зараз в минулому, ти живий, - спокійно відповів молодику незнайомець, що сидів поруч з ним на лавці.
Блондин все ж таки наважився і повільно повернув голову до усміхненого пана, що уважно розглядав його, смакуючи ароматною кавою.
- В минулому, - з запізненням, відлунням відізвався юнак і перевів погляд на парк, в якому вони опинилися. - Таке хіба можливо?
- Чому ні?, - знизив плечами статний брюнет, надпиваючи каву з горнятка. - Час не є постійною величиною, як більшість з вас вважає. Він плинний, його течія бурхлива та непокірна і здається розміреною лише в окремих просторових системах для подібних організмів, які вміють аналізувати зміни в оточуючому середовищі.
- Я фізику вивчав, - кивнув молодик, напружуючи пам'ять. - Але не пам'ятаю вже, що нам розповідали тоді...
- Не забивай голову зайвими запитаннями, - посміхнувся чоловік. - В тебе зараз багато інших тем для роздумів, а філософією буття можна зайнятися пізніше.
- Так, дійсно, - знову кивнув Максим, спостерігаючи за дівчатами, які пройшли повз їх лавку. - А... а тут все справжнє?
- Так, крім нас з тобою, - хмикнув брюнет.
- Тобто?, - молодик насупився, намагаючись зрозуміти відповідь свого співрозмовника.
- Я переніс нас сюди, щоб поговорити в спокійних умовах, але повноцінно матеріалізуватись ми не зможемо, оскільки ми і так існуємо на цій ділянці просторово-часових координат, - пояснив незнайомець. - Тому твоя ідея, яка секунду тому почала формуватися на рівні підсвідомості, щодо повідомлення владі та змі про вірус, який заполонить планету через певний час, не зможе реалізуватися.
Мені шкода. Всьому своє місце і свій час... ти не думав про те, що цей вислів має й таку от пряму інтерпретацію.
- Ні, не думав, - хитнув головою Максим, важко зітхаючи. - Якщо ми в минулому, то дійсно хотілось би повідомити про всі ті жахіття, які відбулися після появи вірусу.
Молодик замовчав, розглядаючи молоде листя на деревах, яким грався пустотливий вітер.
Такий спокій, така краса... хм, а місце-то знайоме.
- Я... я вдома?, - Макс здивовано подивився на брюнета, але той не відповів, продовжуючи загадково посміхатися. - Точно. Це ж парк неподалік від університету! Я завжди приходив сюди відпочивати... і в той день, коли побачив першого інфікованого, я теж був тут.
Дідько, здається, що ціла вічність минула. Але зараз спогади прорвало, наче стару дамбу під потужним натиском води.
- Як ти гадаєш, що тоді сталося? Чому планета стала такою, як ти її зараз знаєш?, - запитав незнайомець, обпираючись на спинку лавки.
- Ну, я не дуже розуміюся на хімії, біології та медицині, всіх тих дослідах та розробках в сфері вірусології, чи що там стало першопричиною, - знітився молодий чоловік, але, подумавши хвилину, продовжив. - Пам'ятаю, що першим дзвіночком були новини про появу якогось вірусу на сході нашого материка, всі тоді поставилися до цього досить спокійно, навіть не розглядаючи варіанти з високим рівнем небезпеки для людства. Я взагалі не звернув увагу на всі ті обговорення.
Пізніше почалася справжня епідемія, вірус поширився по всій планеті досить швидко, люди інфікувались і за лічені дні згорали від наслідків впливу хвороби на організм, науковці почали шукати антидот до цієї зарази, фінансувалися дослідження і вони в результаті створили вакцини.
Нажаль, більшість з них виявились неспроможними перебороти вірус, мали багато побічних дій, що вбивали людей не гірше самої хвороби. Ось тоді й згадали про новітні дослідження ліків, які вже десятиліття розроблялися для можливості зміни самої природи людських генів, вони наче хотіли лікувати рак, снід і інші важкі захворювання. Методика виявилася дієвою і нові вакцини перебороли вірус, здавалося, що все налагодилося... але через рік почалися перші прояви неконтрольованої агресії серед тих, кому вкололи препарат.
Дослідження потім підтвердили, що пройшли мутації, які викликали відмирання клітин мозку, люди почали перетворюватися на монстрів, що поїдали собі подібних і знищували все навколо. При цьому потрапляння будь-якої рідини з цих істот на слизові оболонки здорових людей інфікувало останніх.
Перед університетом я декілька років був військовим, наш командир зміг зібрати частину хлопців після початку епідемії, завдяки йому ми вижили.
Зараз я, разом зі своїм підрозділом, допомагаю науковій лабораторії, яка намагається розробити антидот для людей, яких тільки інфікували, та глобальний захист загалом.
Але після того, що я сьогодні побачив, мені здається, що майбутнього в людства вже немає...
- Що ж, саму суть проблеми ти знаєш, а тепер дивись уважно..., - незнайомець підвівся на ноги і повів рукою перед собою, вимальовуючи в повітрі стрічку Мебіуса.
Навколишній простір почав слабко миготіти та коливатись, здавалося, що по зображенню, як по воді, пішли хвилі і воно стає нечітким.
Все прискорилося, день і ніч змінювали один одного за лічені хвилини. Фантомами проскакували люди, тварини, автомобілі... йшов дощ, здіймався вітер, припікало сонце...
Аж раптом, серед цього часового хаосу з'явилася стабільна чітка точка, яка привертала до себе увагу. Макс підвівся на ноги, намагаючись розгледіти стаціонарний об’єкт неподалік від себе.
Загадкова красуня, з довгим чорним волоссям та палаючими кривавим світлом очима, зависла над озером, піднявши вгору руки, з затисненим в них посохом, на верхівці якого чітко простежувався самий справжній череп.
Навколо жінки почав формуватися смерч, небо затягли важкі хмари і вдарили блискавки.
Картина виглядала моторошно та фантастично, нереально для звичайного світу.
В певний момент навколо чародійки почали виникати інші люди, чи то боги, формуючи захисний бар'єр, який обмежував вплив жінки на оточуючий світ.
- Сестро, ти перетнула межу, ми змушені зупинити тебе, - прокричала білявка з вплетеними у волосся квітами. - Ти повернешся у світ примар, в якому тобі буде найкраще. Спокій, тиша, все звичне та розмірене...
- Мокош, що ти робиш?! Земля вже на межі, почалися необоротні процеси, - викрикнула чародійка, направляючи свій посох на сестру.
В цей самий момент двоє чоловіків, що стояли по обидві сторони від блондинки, одночасно прикрили її, сформувавши темну сферу-щит, скомбіновану з сили бога та демона.
- Завжди за тебе хтось вирішує проблеми і захищає від небезпеки, - скрипнула зубами красуня. - Ось тому в тебе й не вистачає сили протидіяти цим комахам, що наче вірус поширилися по планеті і добивають її своїм прогресом!
Але у вас є я, схаменіться і дайте мені довершити заплановане.
- Ні, годі, - хитнув головою здоровань, направляючи тризуб на брюнетку.
Всі присутні повторили його рух, вивільняючи різнобарвні потоки сили для формування енергетичного кокону навколо жінки.
- Це ще не кінець, - прошипіла брюнетка і в цей самий момент кокон стиснувся, знищуючи її... чи телепортуючи у світ примар, про який говорила її сестра.
- От і все, - чародій, дуже схожий на незнайомця, біля якого стояв Макс, потиснув руку чоловіку, що обійняв красуню-блондинку, і розчинився в повітрі. Через декілька хвилин над поверхнею озера вже нікого не було.
- От же ж... то були Ви! А хто всі інші?, - з захопленням запитав молодик, розглядаючи свого співрозмовника, спогад про якого тільки-но бачив.
- Боги, демони, ангели... представники різних сил, - коротко відповів брюнет, не повертаючи голову до Макса. - Про це потім, а зараз спостерігай далі. Я в свій час не подумав про те, що потрібно проконтролювати результативність наших дій.
Блондин кивнув і, примруживши очі, почав вглядатися в простір над водою.
Спочатку нічого не відбувалося, але раптом в повітрі спалахнула іскра, яка з кожною секундою мерехтіла все яскравіше, перетворюючись на маленьку зірку.
Мить і над водою знову з'явилася брюнетка... хоча ні, не зовсім так, здавалося, що вона привид, так як її тіло було прозорим, наче нематеріальним.
- Діти, - подихом холодного вітру голос чародійки промайнув над озером і попрямував далі, в інші країни, далеко-далеко за обрій.
Одна хвилина, друга... біля жінки почали з'являтися згустки темряви, формуючи силуети тонких жіночих фігур у довгих плащах, що чорними джгутами ластились до їх тіл.
- Мамо, - прошепотіла одна з новоприбулих... так, прошепотіла, але Максим чув кожне слово, бачив кожен жест дивних співрозмовниць богині. - Ти нас викликала?
- Так, мої сили обмежили і тепер прийшов ваш час діяти, - кивнула брюнетка, розглядаючи своїх доньок, яких було рівно тринадцять. - Не вагайтеся, виконуйте все те, про що я вам розповідала.
- Можливо краще звичайний мор влаштувати?, - поцікавилась дівчина з болотяним кольором шкіри.
- Ні, Мокош знову воду на цілющу перетворить, не можна на зовнішній вплив сподіватися, - хитнула головою жінка. - Ми змінимо людей за допомогою їх розробок, так як вони хотіли змінити саму суть Природи. Сестра не наважиться порушити правила, та й не захоче, коли побачить, куди її улюбленці полізли зі своєю наукою та грою в богів, і тоді я досягну своєї мети.
Дівчата синхронно вклонилися і димними примарами полинули в різні сторони, поспішаючи виконати наказ матері.
Перед внутрішнім зором Максима промайнули картини, на яких він бачив цих тендітних доньок богині біля політиків та науковців, в лабораторіях, під час конференцій і в лікарнях.
Ось одна з них обережно торкається до руки якогось міністра, коли той сидить в своєму кабінеті, роздумуючи над новим законом. Після чого чоловік, в погляді якого промайнула темрява, впевнено відправляє всі папери у сміття і, викликавши помічника, починає диктувати новий текст закону, який дозволить великим компаніям та впливовим інвесторам обходити екологічні директиви, які нещодавно ввела світова спільнота… все це активізує розвиток захворювання серед населення, погіршить екологію та послабить природній захист людини перед вірусами.
А он ще одна нашіптує щось єпископу, що задумливо розглядає своїх колег під час зібрання. Виступ впливового священника зможе посіяти зерна сумнівів в серцях людей, які потім принесуть зневіру у свої приходи… втрата надії та віри завжди призводила до морального безсилля та занепаду громади.
Хм, а ось та дівчинка-примара постійно тримає руку над головою науковця, який… от же ж, який розробляє нові ліки… ні, вже не ліки. Зловісна посмішка чоловіка, який обережно взяв колбу з новим препаратом, говорить про те, що експерименти з активізації частинок вірусу, який мутував, завершилися вдало.
Зображення сотнями миготіли в оточуючому просторі і мозок Максима відмовлявся сприймати стільки нової інформації, такої страшної і небезпечної. Він навіть в один момент не витримав, примружуючи очі, але нічого не змінилося, картинки так само, як і раніше, чітко змінювали одна одну, закарбовуючись навічно в мозку людини.
Дівчата невидимими радниками витали біля ключових фігур на планеті, стимулювали жагу людей до прогресу, показували, що ті можуть змінювати світ і... вони його змінювали.
Поширилася епідемія, почались хвороби та смерті... і он в наступному зображенні, вже знайома, чарівна блондинка, завдяки могутній силі природи притишує спалахи в епіцентрах, де побували примарні дівчата, їй допомагають інші яскраві зірочки, але вірус поширюється дуже швидко.
Жінка організовує зібрання всіх сил, що формують сутність Землі, але вони все одно нічого не можуть зробити, так як люди самостійно заганяють себе все далі в прірву.
Мить... час застигає і Макс бачить трьох доньок чорної богині, які стоять в лабораторії і, згадуючи ім'я Мари, впливають на структуру антидоту, який мав би рятувати людей.
З рук дівчат зміями починає виповзати справжня пітьма, а в повітрі витає напруга, яку підсилює голосне каркання чорного крука, що спостерігає за роботою своїх підопічних з засохлого дерева за вікном.
Як тільки чорні джгути темряви втягнулись в структуру ліків і ті засвітилися примарним світлом, все знову закружляло у швидкому темпі змінюючи картини оточуючого світу.
В голові Макса запаморочилося, але він втримав рівновагу, фокусуючи погляд на своєму співрозмовнику.
- Це все прокляття, вони вклали заразу в ліки, які і так були неперевіреними і могли викликати зміни на генетичному рівні, - прошепотів молодик, отримавши можливість нормально поглянути на брюнета. - Навіщо ти мені все це показав? Що я можу зробити з цим знанням?
- Всі кого ти бачив сьогодні представники світла та темряви нашого світу, могутні сили, які створюють гармонію та хаос, - відповів чоловік, розглядаючи спокійну поверхню озера. - Але є Сила, яка породила нас всіх, її називають по різному, найдавніше ім'я на цих землях, яке вона носила - Сварог, прабог, батько цього світу. Ми намагались викликати його, після початку змін, але він не відповів нам. Вплинути на перебіг подій в минулому, теперішньому та майбутньому, розітнувши структуру простору та часу, може лише він. Вам потрібно попросити в нього про допомогу.
- Я не проти, навіть більше, обома руками та ногами підтримую ідею, в якій є шанс на порятунок, але, якщо Прабог не почув вас, то чому він зверне увагу на нас?, - з недовірою похитав головою блондин.
- Ви його молодші діти та онуки, слабкі творіння, яким потрібен захист, - знизивши плечами, відповів красень. - В тобі є іскра сили пращурів-волхвів, а у венах тече кров верховного жреця нашого Деміурга. Звернись до нього, сформуй послання, з якого він зрозуміє, що потрібен вам... нам усім.
- Що ж... дивно це все, але я спробую, - кивнув Макс. - Але що зробити для того, щоб провести такий ритуал-виклик?
- Ти сам зрозумієш, в тебе це знання на генетичному рівні, - світ навколо почав тьмяніти і голос незнайомця ставав з кожною секундою тихішим. - Потрібна жертва...
- Зачекай, яка жертва? Я що, мушу когось вбити?!, - блондин потягнувся за демоном, але не почув відповідь на своє запитання.
Наступної миті хлопець відчайдушно закричав, хапаючись руками за голову, намагаючись таким безпорадним вчинком втримати свідомість, яка неслухняно втікала від нього, закручуючи все у хаотичний вир образів, що вів у цілковиту пітьму.
- Довго він спить... обстеження провели?, - командир Максима, суворий, але справедливий військовий, говорив досить голосно та чітко, навіть в моменти, коли намагався шепотіти.
- Так, пошкоджень немає, - відповіла Поліна і, помовчавши секунду, додала. - Взагалі.
- Що ж, добре, що його не вкусили, - хмикнув чоловік, починаючи ходити кімнатою. - Прийде в норму після падіння і зможе знову брати участь в операціях, зараз для нас важ...
- Тату, ти не зрозумів, у нього немає ніяких пошкоджень. Взагалі!, - дівчина перебила співрозмовника з явним напруженням в голосі. - Ні переломів, ні подряпин, ні синців...
- Як таке можливо?, - нові інтонації видали здивування керівника, який звик до чіткого перебігу подій та звичного зв'язку причин-наслідків у повсякденному житті. - Я не розумію, його ж з каналізаційної шахти витягнули.
- Так, - прошепотіла Поліна. - Але там все дивно було... тобі відрапортували по факту: знищили нелюдів, дістали Мисливця, прибули на базу... а я чула, що, крім нестандартної поведінки зомбі, хлопці дивувалися тому, що в точці розриву зв'язку вони Макса знайти не змогли, в певний момент думали, що його інфіковані забрали, шкодували, що мертвяки навіть маяк з'їли і вони тіло товариша забрати не зможуть, він ж не визначався певний час на радарах... але потім наші натрапили на нього прямо біля сходинок на поверхню, за хвилину до цього з'явився й сигнал.
- Чортівня якась, - задумливо пробубонів командир і підійшов ближче до ліжка свого підопічного. - Останнім часом багато дивного відбувається. Мені інколи здається, що ми вже нічого не контролюємо.
Максим дочекався поки його керівник з донькою покине приміщення і обережно розплющив очі.
Він живий, без пошкоджень, в безпеці... але... як дізнатись чи було все те, що він бачив, звичайним маренням, чи ні.
- Агов, чує мене хтось, - ледь хриплим голосом спробував покликати юнак. - Це я... кхм, жрець Сварога... дідько, чи хто там я...
Відповіддю на заклик хлопця була цілковита тиша. Він сів на ліжку, обпираючись на подушки і, заплющивши очі, продовжив.
- Я звісно сам не впевнений, що все це не маячня, але... нам реально потрібна надія і допомога. Тому... прошу, дайте хоч якийсь знак, - одними губами прошепотів Мисливець, стиснувши кулаки.
Але і цей заклик залишився без відповіді.
Макс важко зітхнув і обережно підвівся з ліжка. Самопочуття молодого чоловіка було нормальним, але після втрати свідомості все одно відчувалась слабкість. Можливо нормально поспати потрібно було?
- Егей, друже, ти вже на ногах?, - до приміщення лазарету зазирнули товариші блондина, двоє хлопців з підрозділу Альфа. - А Полінка сказала, що ти ще спиш.
- Та як тут спати, якщо там інфіковані такі спектаклі влаштовують, - хмикнув юнак, швидко зашнуровуючи свої берці. - Ви ж теж бачили, що вони організовано напад влаштували і більш активними стали?
- Угу, - Андрій сів на ліжко, розглядаючи друга. - Ми двома групами ледь впоралися з тією ватагою, хоча раніше й більшу кількість спокійно перемогти могли. Пам'ятаєш операції на площі і біля м'ясокомбінату?
- Так, тоді рахунок на сотні йшов, - кивнув Макс і перевів погляд на Івана. - Втрати є?
Хлопець уважно глянув в очі побратима і неохоче кивнув.
- Дідько... багато?, - стукнувши кулаком по стіні, запитав блондин, схиливши голову до землі.
- Брати з Бети, - коротко відповів здоровань, явно не бажаючи деталізувати обставини загибелі товаришів, щоб не викликати в друга ще більше відчуття провини, адже всі розуміли, що хлопці були там через порятунок Мисливця. - Потім поговоримо про це, а зараз ходімо, потрібно тебе нагодувати.
Макс незадоволено стиснув пальці, але через мить кивнув, розуміючи, що Іван правий і про такі деталі краще дізнатись в більш спокійному стані, щоб не наробити дурниць.
Як тільки чоловіки вийшли в коридор, Макс підвів очі до мерехтливого світла старої несправної лампи і хапаючись за голову, почав завалюватися на землю.
Перед внутрішнім зором юнака пропливли вже знайомі і нові, але близькі до перших за тематикою, картини.
Темноволоса красуня над озером, її палаючі червоним полум'ям очі, примарні тіні доньок богині... а потім ліс з кам'яним вівтарем на поляні, сотні, або ж навіть тисячі зомбі, простягнута масивна рука і... бібліотека на центральному проспекті?!
- Ну ж бо, прийди до тями!, - Андрій інтенсивно трусив товариша за плечі. - Та що ж це таке!
- Можливо ляпаса йому дай?, - запропонував Іван. - Або давай я...
- Я в нормі, не треба ляпасів, - похитав головою Максим, фокусуючи погляд на друзях, і зрозумів, що він сидить на підлозі біля стіни. - Довго я в такому стані?
- Та ні, одну-дві хвилини, не більше, - відповів здоровань, допомагаючи другу підвестися.
- Ти щось про богиню та ліс шепотів, - вглядаючись в очі товариша сказав худорлявий Іван. - Ще щось було, але я не розібрав... з тобою точно все добре?
- Так, - зітхнув Мисливець і, поміркувавши хвилину, кивнув друзям на двері лазарету. - Ходімо. Мені потрібно вам дещо розповісти...
Через деякий час товариші здивовано розглядали блондина, не знаючи потрібно радіти його словам чи вже варто починати хвилюватися та боятися.
- Цікаво все ж таки, хто саме був на тому зібранні, - обпираючись на спинку ліжка, сказала Поліна, яка прийшла через декілька хвилин після початку розповіді Максима і ультимативно заявила, що не піде нікуди, доки не почує історію юнака.
- А мені цікаво, якщо все сказане дійсно реальне, як наш Мисливець розбереться з ритуалом виклику і кого потрібно принести в жертву, - Іван, на манер командира, почав міряти широкими кроками кімнату, потираючи бороду.
- Мокош, Мара, Сварог... це все боги з древнього слов'янського пантеону, - побарабанивши пальцями по коліну, сказав Андрій і підвівся з підлоги. - Нам би зараз в інтернет залізти і погуглити детальніше про цих богів та обряди, можливо б і про ритуал щось для себе знайшли.
- О, так можна до бібліотеки сходити, - сплеснула в долоні дівчина. - Інтернет зараз не працює, весь зв'язок через стаціонарні башти та супутники, які заблоковані для звичайних користувачів, але в бібліотеці є серверні, які не від'єднували від підстанції, а просто перевели в режим сну.
- От все ти знаєш, - розсміявся Андрій.
- Так тато розповідав, в нього ж всі контакти і дозволи є, - знизила плечами Поліна.
- Я думаю, що ти маєш рацію, щодо бібліотеки, можливо тому мені її і показали у тому дивному видінні, так як там приховані відповіді на запитання, які виникли наразі, - кивнув Максим і уважно глянув на друзів. - Ви реально мені вірите?
- Скільки тебе знаю, а це вже не один рік, ти ніколи не жартував з серйозними речами, - пробасив Іван, поплескавши побратима по спині. - Тому, так, віримо і готові допомогти, якщо це дасть хоч якийсь примарний шанс на порятунок.
Інші закивали, підтримуючи товариша, і, продовжуючи обговорення варіантів подальших дій, вирушили таки в їдальню.
Через декілька годин, пізно вночі, коли основна частина науково-дослідного центру відпочивала, молоді люди очікували зміни варти в невеличкому коридорі біля чорного входу, який вів до вузької шахти біля однієї з покинутих станцій метро.
- Тато мене приб'є, - Поліна нервово стискала в руках картку-перепустку, якою планувала розблокувати двері.
- Ти даремно з нами йдеш, - вкотре повторив Іван, незадоволено розглядаючи дівчину. - Командир нам голови повідриває, якщо з тобою щось станеться.
- Ні. Картки доступу я вам не віддам, впевнена, що самостійно ви не впораєтеся з системою. Вибачайте, але гарні бійці в нас ви, а я - спеціаліст по комунікаційних системах та залізу. Це моє рішення і воно не обговорюється, - блондинка вперто хитнула головою і глянула на годинник. - Все, нам вже час. Вперед.
Як тільки охорона покинула точку дислокації, направляючись до загальної кімнати відпочинку, яка знаходилася неподалік, щоб передати чергування наступній зміні, молоді люди рвонули вперед, поспішаючи покинути базу.
Ніч зустріла їх прохолодою та темрявою.
Після вибухів на станціях вуличні ліхтарі не працювали, а прожектори на даху центра отримували енергію від стаціонарної підстанції в самій будівлі.
Пригинаючись до землі молодь проскочила невеличким проходом до масивних металевих дверей і, відімкнувши звичайний замок, поспішила сходинками вниз у нутро шахти.
- Так, наче нікого, - підсвічуючи колію ліхтариком в обидва боки тунелю, сказав Максим і попрямував у напрямку центру.
- Будьте уважні і не вмикайте загальну частоту на передавачах, щоб нас не викрили в центрі, - прошепотіла Поліна, озираючись навкруги.
Дві станції метро залишились позаду і компанія вирішила, що цю ділянку шляху вони подолають без перешкод. Проте не все так сталося, як вони хотіли.
Позаду почулося голосне багатоголосе гарчання, а це свідчило про те, що їх вже переслідують інфіковані.
- Швидко, вперед, - голосно прошипів Іван, прискорюючись. - Від великої групи нам не відбитись!
Товариші перейшли на біг, не сильно приховуючи свою присутність.
Але навіть це не допомогло відірватися від переслідувачів. Гуркіт наростав і через деякий час ліхтарик Андрія, який поглянув назад, вирвав з темряви брудне, пошкоджене обличчя нелюда.
- От же ж, - стиснувши зуби, прошипів хлопець. - Вони вже тут!
- Вгору, - крикнув Іван, заскочивши на платформу станції. - До центру залишилось ще два переходи, проскочимо.
- Так, на поверхні у нас більше простору для маневру, - Макс подав руку білявці і зайняв позицію біля Івана. - Перевірте вихід, ми тут трішечки прикриємо.
- Не вигадуйте, вам потім буде важко втекти, - Андрій насупився, поглянувши на друзів.
- Все норм, нам потрібно точно знати, що вихід не заблоковано, - Іван поплескав юнака по спині і підняв зброю, вистріливши в найближчого інфікованого.
Нелюди прибували і прибували. Товариші відстрілювали їх, перезарядивши зброю, і нарахували вже по два десятки уражених цілей кожен.
- Дідько, чому вони так довго, - Макс занепокоєно подивився на зламаний ескалатор і продовжив проріджування рядів атакуючих.
В цей самий момент в навушнику пролунав знайомий голос, який примусив чоловіків кинутися до сходинок.
- Все гаразд. Вихід чистий. Чекаємо, - коротко повідомила Поліна.
Максим біг вгору, проклинаючи зомбі, що наздогнали їх на найглибшій станції метро в місті.
Позаду з глухим стуком по поверхні, за юнаками активно пересувались інфіковані. Їх кулаки трощили вцілілі лампи та дерев'яне покриття панелей, з горла виривались страшні, загрозливі звуки, але швидкість переміщення по сходинках все одно була нижчою, ніж у людей.
Досягнувши поверхні і залишивши своїх переслідувачів далеко позаду, Макс з Іваном витратили хвилину на вирівнювання збитого дихання і поспішили за товаришами на вихід.
Ззовні все було спокійно, лише холодний весняний вітер намагався пробратися під одяг молодих людей, щоб проморозити гарячі тіла, розігріті сутичкою та швидким рухом.
Пробігаючи вулицями повз розбиті вітрини магазинів, покинуті автомобілі та засохлі дерева, компанія зустріла лише декількох інфікованих, що безцільно ходили між будинками в пошуках їжі.
- Он вона, - блондинка вказала рукою на масивну будівлю з темними проваллями вікон без скла, яку підсвічував блідий повний місяць, який вже давно не був яскравим через суцільний шар радіоактивного пилу, що висів над поверхнею Землі.
Через десять хвилин молодь зайшла до бібліотеки, направляючись в її підвал, де знаходилась серверна з архівами.
- Нічого там не чіпайте, в нас залишилось не так багато джерел інформації, - ступаючи на розбиту плитку темного підпілля, прошепотіла Поліна і завмерла, підсвічуючи ліхтариком клуби чорного диму, який чекав на них в коридорі. - А це що таке?
- Одна з доньок Мари, - стиснувши кулаки, Макс став перед дівчиною, щоб захистити її від ймовірної небезпеки.
- Матір знає... ваш план... завадити, - у тихому скрипучому шурхоті, який виявився голосом тендітної дівчини, тіло якої проявилось в джгутах темряви, чітко простежувались слова.
- Ти нас не зупиниш, - голосно сказав блондин, підіймаючи зброю.
Його товариші дзеркально повторили рух Мисливця і тишу розірвали постріли.
Чорний туман розлетівся в сторони, але через мить пролунав хриплий сміх і все повернулося до попереднього стану.
Раптом в підвалі здійнявся сильний вітер, від свисту якого почало закладати вуха... в підвалі?!
Поруч з компанією з'явився молодий чоловік, який уважно розглядав доньку Мари. Поліна скрикнула і Максим одразу ж перевів зброю на нього.
- Мене звати Олег, - коротко відрекомендувався молодик з світлими сполохами в очах. - Батько з дідом не можуть втрутитися, так як наразі Мара намагається прорвати бар'єр. Тому вам доведеться довіритися мені.
- Хто ти?, - поцікавився Андрій.
- Прояв стихії, - хмикнув чоловік і, швидко поглянувши на компанію, знову перевів погляд на чорний туман, формуючи між складеними долонями справжній смерч. - У вас буде хвилин десять-п'ятнадцять, знищити її я не зможу, але затримаю.
З цими словами Олег простягнув руки вперед і втягуючись у створений вир, розчинився в ньому, потужним повітряним ударом розриваючи пітьму перед собою.
Молодь шоковано дивилася на те, як вітер стримує в своїх завихреннях клуби пітьми, що безрезультатно намагається прорватися до них.
- Дідько, не стійте, він ж сказав, що у нас мало часу, - Максим схопив Поліну за руку і вони побігли вперед.
Тремтячими руками блондинка приклала картку до замикаючого блоку серверної і, після того як на ньому спалахнуло зелене світло, молодь заскочила до приміщення з апаратурою, яке освітлювалося слабкими лампами від резервного джерела, що увімкнулось при появі людей.
- Он там, швидше, - Поліна показала рукою на важіль і поспішила до панелі управління.
Андрій з Іваном запустили систему, а дівчина почала активувати необхідні блоки, намагаючись відфільтрувати масиви інформації.
- Ось, є!, - крикнула білявка, з яскравою посмішкою повертаючи голову до Макса. - Дивись, тут є зображення ідолів та капища Сварога... так, ще про друїдів написано, про волхвів, ритуали, космічний цикл Ночі Сварога, яка почалась після переходу нашої системи в якийсь міжгалактичний рукав... о, ось воно!
"Для того, щоб поговорити з Батьком Світу, верховні волхви приносили жертву, для вивільнення сил природи. Обов'язковими елементами якої були поєднання світла та темряви, кохання та ненависті, сили та слабкості, що втілюють гармонію та саму людину, яка звертається до Прабога"... емм, і що це все може означати?
- Не знаю, але нам вже час, - визираючи в коридор, крикнув Андрій. - Ти перекинула на смарт-передавач інфо?
- Так, все записалось, - кивнула дівчина, ховаючи до кишені аналог флеш-носія з екраном, що віддалено був сходим на старі звичні смартфони.
- Побігли, - Максим потягнув Поліну за руку, але дівчина не зрушила з місця, заблоковуючи бібліотеку. - Немає часу, облиш!
- Я не можу, це ж джерело знань!, - хитнула головою дівчина і в цей самий момент в коридорі почувся гуркіт, схожий на мініатюрний вибух.
- Все, пізно, - відступаючи від дверей, похитав головою Андрій.
До приміщення залетіла донька Мари з сестрою. Вони підняли руки, направляючи на людей потоки пітьми.
- Що тут відбувається?!, - за дрібними богинями до кімнати забіг командир.
- Тату! Обережно, - закричала Поліна і військовий почав стріляти в породження зла, намагаючись захиститись від дивних джгутів, що полетіли в нього.
Наступної миті одна з доньок Мари відкинула чоловіка до одного з блоків.
- Ні!, - молодь кинулася допомогти військовому і, затягуючи його в захищену зону, попрямувала вглиб серверної, намагаючись заховатися за масивними блоками.
Світло замиготіло і вимкнулося, від техніки почали відділятися іскри, що притягувались в одну точку, обганяючи джгути темряви.
- Вперед! Це ваш шанс, - в голові Максима пролунав знайомий голос загадкового незнайомця, з яким він подорожував в минуле.
Юнак поглянув на невеликий світловий диск, що сформували іскри і, повторивши слова демона товаришам, підхопив свого керівника під руку і першим стрибнув у сформований портал, переконуючись, що всі його почули.
Нічна галявина була осяяною білосніжним світлом срібного диску повного місяця.
- Як ти?, - Поліна намагалась оглянути батька, перевіряючи чи немає в нього пошкоджень.
- Все гаразд, твій старий і в гірших обставинах без подряпин залишався, - хмикнув чоловік і поглянув на своїх підлеглих. – Хто все ж таки пояснить мені, що тут, до біса, відбуваються?!
- Напевно я, - зітхнув Максим, підійшовши до командира. – Під час минулого завдання дещо відбулося..
Після завершення розповіді в повітрі запанувала тиша, яку розривало цвірінчання нічних комах та птахів.
- Дивно це все і місце це дивне, - примруживши очі, сказав військовий, обіймаючи доньку. – Прислухайтеся… я такого вже декілька років не чув і вже не мріяв колись знову почути…
- Ми вже не вдома?, - здивовано протягнула блондинка.
- Я думаю, що це якесь особливе місце… щось пов’язане з нашим Мисливцем і його завданням, - відповів командир.
- Ви нам вірите?, - здивовано пробасив іван.
- Так, я завжди вірив у всі ті легенди та історії про могутні сили та богів, - знизив плечами чоловік, озираючись навкруги. – Бабуся так виховала і вклала в душу любов до історії та казок рідної землі.
- Що ж, тоді вперед, - Максим повернув голову до лісу. – Це місце схоже на галявину, яку я бачив у своєму видінні, але тут немає капища зі статуєю Сварога. Хоча… мені здається, що я відчуваю куди потрібно йти.
Всі закивали і вирушили за молодиком в темряву нічного лісу, оповитого загадками та містичними звуками.
Дорогою Поліна намагалась розібратись з інформацією про ритуал, вона невідривно розглядала текст та малюнки на екрані носія, так що батьку довелось підтримувати її під руку, щоб дівчина ненароком не розбила носа. Нажаль, нічого конкретного вона так і не знайшла в скопійованих текстах.
Коли компанія вже майже досягла до ще однієї лісової галявини, на якій явно простежувалась якась побудова, з усіх сторін почав лунати дивний шурхіт, який через декілька хвилин перетворився на гарчання та звук гілок, які ламались від руху великого загону.
- Це інфіковані, їх хтось веде до нас, - прислухаючись до звуків, сказав батько Поліни. – Швидше.
Молоді люди кивнули і побігли на срібне світло, що лилось з галявини.
Максим, побачивши капище, впав на коліна і почав кликати Сварога. Він пояснював, що їм потрібна його допомога, що людство на межі вимирання, благав, сердився… але нічого не допомогло.
- Поки ти не принесеш жертву, нічого не буде, - напружено прислухаючись до гулу, сказав Андрій.
- Так не знаю я…, - почав було юнак, але замовчав, побачивши перши нелюдей, які вийшли з-за дерев.
Чоловіки почали відстрілюватися, але інфіковані все прибували і прибували, здавалось, що це багатотисячна армія, яка має лише одну ціль – знищити людей, що зараз намагались врятувати своє життя.
- Макс, - несподівано командир поклав руку на плече юнака, вглядаючись в його обличчя. – Я забираю в тебе право на жертву.
- Що?, - блондин розгублено завмер, не розуміючи слів, які сказав його співрозмовник.
- Я забираю в тебе право на жертву, - спокійно повторив чоловік. – Лише в людині поєднується все те, про що ви читали в інформації про ритуал. Лише ми є світлом для друзів і темрявою для ворогів, в нас поєднується в душі кохання та ненависть, добро та зло… людина, точніше добровільна самопожертва, - це і є ключ до вашої загадки. Я це тільки-но зрозумів.
Бабуся казала, що стародавні боги дозволяли приймати право на жертву у приречених. Я хочу це зробити, щоб врятувати свою доньку і свій світ. Бережіть її.
З цими словами військовий зробив глибокий надріз на своєму зап’ястку і з криком кинувся у гущу немертвих, розкидаючи і розстрілюючи все, що траплялось на його шляху.
- Ні! Тату, ні!, - закричала Поліна, кидаючись за ним, але Іван втримав її, намагаючись вбити побільше нелюдей, які прямували від лісу до його командира.
Максим шоковано спостерігав за зомбі, які накинулися на чоловіка, що пожертвував собою заради них, але швидко прийшов до тями і розвернувся до статуї Сварога, падаючи на коліна.
Не встиг юнак завершити перше речення свого звернення, як в небі вдарила блискавка і почувся сильний гуркіт, від якого задрижала земля.
Сяйво світила стало більш яскравим і через мить всі зрозуміли, що місяць змінило сонце, а білосніжний туман, який поповз з лісу, починає поглинати інфікованих, ховаючи їх під своїм густим покривалом.
Мисливець підвів очі до неба і забув як дихати, адже з повітря почала формуватися велетенська рука, яку він бачив у своєму видінні.
- Я чую вас, діти, - в голові Макса пролунав величний голос, що втілював в собі силу, владу, турботу, небо та зорі, землю… взагалі все на світі!
Мить і все навколо осяяло біле світло, яке приховало галявину і всіх, хто на ній знаходився.
Білосніжні хмарини пропливали над озером, віддзеркалюючись у його спокійній поверхні. Максим спостерігав за цими небесними кораблями, які роздмухуючи вітрила, поспішали по своїх важливих справах.
- Я помер?, - прошепотів юнак, відчуваючи, що поруч з ним хтось є.
- Ні, ти все виправив, - хмикнув незнайомець, насолоджуючись ароматною кавою. – І ми тобі вдячні. До речі, мене звати Самаель.
- Дуже приємно, а я – Макс, - прошепотів молодик, поглянувши на статного брюнета, що уважно розглядав щось над озером. – І… і що нам тепер робити?
- Нічого, - знизив плечами демон. – Людство отримало шанс на реабілітацію. Ніхто не пам’ятає останні роки з розрухою та інфікованими. Прабог повернув годинник і ми зараз до всіх тих подій, яких вже не буде… доньки Мари, разом з матір’ю перейшли в світ примар. Так що, хм… просто живи.
- А чому я все пам’ятаю?, - поцікавився хлопець.
- Бо ти маєш дар свого роду і Сварог хоче, щоб ти все пам’ятав, - посміхаючись, відповів Самаель і, розчиняючись в повітрі, додав. – Поклич, якщо щось знадобиться.
Максим кивнув і продовжив розглядати плинний рух хмар, які віддзеркалювалися в озері.
В кишені завібрував мобільний… дивне, забуте відчуття…
- Так, слухаю, - торкнувшись пальцем до навушника, відповів молодик.
- Макс, якщо ти не з’явишся через десять хвилин, то я піду на фільм сама, - незадоволений голос Поліни прорвав плотину зі спогадами про день, коли юнак поспішав через цей парк на побачення і зустрів в ньому першого інфікованого.
- Емм, Поліно? Як ти? Як батько?, - занепокоєно поцікавився чоловік.
- Що? Тато на службі, я під кінотеатром, - фиркнула блондинка. – І якщо ти не…
- Я буду через п’ять хвилин і… я тебе кохаю, - відчуваючи, що його душу переповнює неймовірне почуття щастя, Максим перебив дівчину, якій за роки апокаліпсису так і не наважився зізнатися в своїх почуттях.
- Емм, ок, зрозуміла, - здивовано протягнула Поліна. – Ти п’яний, зізнався мені в почуттях по телефону, але… але я теж тебе кохаю і чекатиму під цим бісовим кінотеатром стільки, скільки буде потрібно.
Дівчина завершила виклик, а Макс підскочив з лавки, поспішаючи на своє побачення, яке в цей раз нарешті таки має відбутися.
Раптом боковим зором він відмітив якийсь дивний рух над озером і завмер, розглядаючи примарну фігуру Мари, яка з неприхованою люттю спостерігала за ним.
- Це ще не кінець, - прошипіла чарівна, але така зловісна та небезпечна, богиня.
Молодий чоловік здригнувся, не знаючи як реагувати на все, що зараз відбувається.
- Наразі для тебе – кінець, - відповів темній чародійці Самаель, виникаючи поруч зі своїм підопічним. Демон швидко глянув на хлопця і, підморгнувши йому, додав. – Біжи на своє побачення. Все під контролем.
Максим кивнув і, не озираючись, побіг у напрямку кінотеатру, де на нього чекала кохана дівчина.
Все ж нормально, немає чого хвилюватись… Сварог допоміг, Самаель все контролює і весь цей жах завершився… чи все ж таки це все ще не кінець?!