Уроборос
Ідеальне чудовилько
Клітки
Птаха
Матриця
Мона
Мистецтво вражень
Треба
Безумці
Лялька
Дорослий
Хто ми і ким станемо
Реквієм
Маленькі люди
Що мертве, померти не може
Машина
Мережі
Безсоння
Моралфагу
Цвинтар
Про самотність
Море
Мораль
Лялька

Кожна маленька дівчинка колись мала свою ляльку. Кожна розчісувала її волосся, одягала яскраві суконьки, вкладала в ліжко, а інколи навіть водила на роботу. Діти не хочуть відчувати себе Богом. Їм не потрібен контроль. Вони просто граються у ляльковий дім, бо хочуть бути дорослими. І поки лялька встає на роботу, вони ними є.

Усі діти дорослішають. Їхні обличчя розтинають зморшки, брови спускаються нижче, а думки темнішають. І хоча всі вони стають серйозними людьми, далеко не всі діти, дорослішаючи, ще й виростають. Наші машинки стають більшими, а гроші, як виявилося, уже не зриваються з дерев. Наші ігри з іншими дітьми стають складнішими, а слов – важчими. Але наше життя – все та ж забавка. Дорослі діти продовжують гратися в ляльки, чекаючи, коли стануть великими. Наше життя нічого не варте. Ми просто граємося ляльками, керуючи чужим життям, як маріонеткою. У нас немає особистостей, ми штампуємо себе відповідно до середовища. Ми рузаємося за течією і, що найголовніше, дозволяємо течії керувати нами. Ми стаємо чиєюсь іграшкою, чиє волосся розчісують, яку одягають у сукню. Ми не люди. Ми власність якоїсь дитини, що колись виросте. Можливо.

Ми можемо прикидатися серйозними, можемо платити в магазині листочками з малюнками, а не з дерева. Але всі ми живемо в ляльковому світі. Ми занадто поспішали стати дорослими і забули викинути, крім іграшок, звичку гратися.

© Joanna Black,
книга «Уроборос».
Коментарі