В очах трохи пече, а на щоках вже мокріє. Що це з тобою? Ти плачеш? І звідки ти тільки береш стільки води і стільки приводів її лити…
Цей біль… Його нема з чим сплутати, твоє життя занадто безпечне, щоб ти відчував біль на кшталт того, що сидить у тобі зараз. Цей монстр нечасто тебе навідує. Він не спить, звичайно, сидить і вичікує, коли б це йому прийти по тебе. Але ніколи, навіть на долі секунди, не дозволяй собі такої думки, що він тебе покинув, що задрімав: біль не спить. Він чекає, коли ж ти будеш слабким, коли ж заплющиш очі, втратиш пильність і дух. Ось тоді він прийде. Пафосно з’явиться в палатах, ніби він цар всього буття. І буде правий, бо він давно став твоїм господарем...
Чого ж ти ллєш сльози, мій кам’яний друг? Що ж затягнуло тебе в павутину туги? За чим ти плачеш? За життям? Ох, та то така дурниця, скажуть тобі, і будуть праві, як ніколи раніше не були. В тебе його не було, друже, то за чим тобі тужити? За життям тужать привиди. Ти ж звичайний дурень. За мріями? А чого ти хотів? Ти взагалі чогось прагнув? Куди ти йшов і чому ти йшов не в той бік? Ти згадав про них тепер, коли серед сипучих пісків буденності видніються лише твої перелякані очі. Ти побоявся колись своїх мрій, вони здавалися тобі нереальними і ти покинув їх напризволяще. Пізно плакати за мріями, краще вже шукай мотузку.
Пам’ять про тебе вже стерта, хоч ти навіть не починав жити. Страхи сковали тебе ланцюгами, бажання засліпили тебе. Твій реквієм вже грає любий, ти вибрав гарний час, щоб пустити щокою сльозу. Але не тужи за його останніми нотами. Ти натиснув першу...