Хиткі конструкції з тіл та бетону підняли мегаполіси. І тепер мільйони душ горять у люмінесцентному полум’ї. Ми так близько, нас так багато. Але ми ще ніколи не були такими далекими одне до одного. Хто ці люди навколо тебе? Задля чого вони живуть? Куди вони йдуть? Ти не дізнаєшся їхніх імен, а обличчя зникнуть так само швидко, як колись прийшли. Вони вже не будуть людьми, а може, ніколи ними і не були…

Вони протоптують свої стежки на бетонній планеті, але жоден не залишить після себе сліду більшого за прямокутний надгробок. Полум’я, що колись сотворило земну твердиню, уже давно зникло з їхніх очей. Ти стоїш серед них… Але чому? Хто ти і як опинився тут? Ти прямуєш за ними, ти протоптуєш їхню стезю, але хіба ти такий, як вони? Хіба ти не бачиш вогонь, вдивляючись у свого двійника по ту сторону реальності? Він там, ти знаєш: маленька цятка світла ще горить навколо твоїх зіниць. Стежка, яку вони протоптують, не твоя. І життя це не тобі належить. Від чого ж ти тікаєш, любий, а за чим біжиш?

Холод. Самотність. Ми так далеко… Бігаємо все життя, заледве не збивши одне одного з ніг, мчимо кудись, можливо, і від чогось, але так і не добігаємо. Ти ніколи не думав, чи не мерзнуть вони, оті «потухлі» люди? Їм холодно. Дуже холодно серед цих уламків життя, але й зігрітися якось не виходить. Ось збиваються докупи, вилазять на голови, їх сотні, тисячі, мільйони… Вони повзуть догори, туди, де зустрінуться з сонцем, а з ними повзуть хмарочоси. Вони вгризаються вниз там, де у глибинах тектиме кров планети, а за ними слідують тунелі. І десь там, у цих зарослях з бетону, металу та крові, маєш бути ти, друже. Ну, як тобі, приємно відчувати себе живим? Хоча звідки тобі знати, ти ж також мертвий. Просто ти ще… у процесі смерті. Тобі, напевно, боляче… І вогник твій чомусь почав тускніти… Декотрим дуже поталанило: вони народжуються без полум’я. Вони ніколи не відчували тепла, тож і холод в душі ніколи не відчують. Їм нема з чим порівняти. Але ж ти не з тих щасливчиків! Ти спочатку відчуй вогонь, запалися ним, а потім дивися, як він тускнітиме. Любий друже, ти б шукав тепліше місце для такого делікатного вогника. Душа – річ примхлива.

То як, відчуваєш холод десь там, у закутку власного нутра? Нічого тобі тут робити, друже. Ти не помилявся адресою – це пекло, але у справжньому пеклі не так гаряче, як ти собі думав… Цей холод… Це в тобі говорить самотність. Занадто довго ти ходив тими стежками, занадто довго жив таким життям. Вони далеко одне від одного, але вони і не помічають цього. Їм і так добре. Але ти далеко від інших, і тобі погано. Не тікай від себе, любчику, бо в тебе нічого не вийде. Твій вогонь згасне, і двійник у тієї реальності вже ніколи його не покаже, але хіба ти забудеш про нього? Не бреши собі, бо коли не стане вогню, то залишиться спогад про нього. Він приходитиме у снах, він ввижатиметься там, де раніше ти міг його побачити. Ти не втечеш від нього. Ніколи.

Тікай він НИХ. Від чужих людей і чужого світу. Від цієї напасті ти ще зможеш втекти. І, може, саме тоді, у той момент, коли ти відчуєш себе по-справжньому самотнім, коли таким стане не лише твоє серце, а й твій зір… ти перестанеш бути самотнім і вже ніколи не залишишся один. Ти йди собі, друже. Йди цими вулицями, такими повними і порожніми водночас. Йди їхніми стежками, але думай про свій вогонь. Просто постарайся не втратити хоча б його … Йди вперед, у чуже життя. Туди, де біля тебе завжди хтось буде, але поруч не буде нікого. Йди, мій любий, світи своїм вогнем свою дорогу в порожнечу. Але ніколи й нізащо не обертайся на своєму шляху, бо десь поруч йтиму я.