Уроборос
Ідеальне чудовилько
Клітки
Птаха
Матриця
Мона
Мистецтво вражень
Треба
Безумці
Лялька
Дорослий
Хто ми і ким станемо
Реквієм
Маленькі люди
Що мертве, померти не може
Машина
Мережі
Безсоння
Моралфагу
Цвинтар
Про самотність
Море
Мораль
Море

Життя не завжди пряма дорога. Інколи це порочне коло. Дехто потребує людей… Але що робити виняткам? Що коли все життя тільки і складається з людей: вони вдома, у школі, про них говорять, на них дивляться. Вони оточують тебе кожного дня, але не роблять менш самотнім. Ти вже казишся від такої кількості людей. І розірватися самому легше, ніж розірвати це коло.

Тоді в моє життя приходило море. Воно існувало задовго до того, як люди з’явилися на світ, задовго до того, як вони освоїли мови, щоб говорити одне про одного. І в цьому його головна приємність: у ньому зовсім нема нічого людського (крім сміття, звісно), воно щось більше і могутніше за все, що оточує нас у нашому скляному світі. Воно вічне – ми смертні.

Море завжди рятувало мене від людей, і навіть тоді, коли я йшла переповненою набережною, коли натовп оточував мене навіть більше, ніж у будь-який інший день, насправді навколо мене не було жодної живої душі. Була лише я і море. Якщо і можлива свобода в будь-якому її прояві на цій бреній землі, то вона десь тут, де пісок і вода кожного дня в обіймах один одного.

Спогадами про море я жила всю осінь і зиму, а очікуванням зустрічі перечікувала весну і літо. І коли вже мої очі впивалися в очі моря, то не залишалося нічого, що тривожило мою душу. І смак цих гірких сліз богів був солодшим за улюблені цукерки. А запах бризу ставав тим єдиним, чим я могла дихати без пут на легенях. У цих лазурних очах я губила всі біди і печалі, а згодом і сама пропадала у хвилях спокою. І навіть буря була мені за приємну пісню, бо в морі я знаходила себе саму, ту, котру вічно губила десь у натовпі.

© Joanna Black,
книга «Уроборос».
Коментарі