Колись Бог сказав людині не мати кумирів і поклонятися лише йому. Але у світі, де Бог став менш сакральним, ніж пароль від Wi-Fi, ми запам’ятали лише те, що кумирів створювати не треба. І сказали собі, що саме ми найкращі, і почали поклонятися егоцентризмові. Кожен так сильно прагне бути унікальним та неповторним, що всі стали однаковими у своїй неповторності. Ми не захотіли створювати ідеали, і нам вже нема чого прагнути. Ми уже великі, навіть більше, ми народилися найвеличнішими істотами планети – людьми. Кому ще потрібні якісь ідеали? У нас є мозок, і (нехай навіть теоретично) ми можемо ним думати, тож уже досягли найвищої своєї вершини, бо кращі за мавп, і риб, і птахів. Не істота – діамант цього світу.
Ніхто не хоче писати, як Толстой чи Байрон, тож не пише вже ніхто і ніяк. Художники помирають не народившись. Ми могли б стати величнішими за Македонського і Чапліна, а хочемо бути багатшими за сусіда і виглядати краще від колеги по роботі. Наші бажання настільки мізерні порівняно зі світом, в якому ми живемо, що зовсім не дивно, якими непомітними ми є навіть у дизайнерському одязі, у дорогих автомобілях та будинках. Ми вже не хочемо нічого дійсно великого. Ми відкинули великі ідеали і вигадали собі мізерні. У світі, де кожен мав стати по-різному великим, всі ми однаково маленькі.