Світ постарішав прямо в нас на очах, а люди вже зовсім не люди. Вони стали
лицемірним, брехливим скотом і вже більше роблять рамки, ніж малюють картини. І
світ наш тоне у брехні, і лише той, хто в ній навчився плавати, мов риба у
воді, і виживає. Правильність полонила серця, вона начепила рамок на голі стіни
(навіть у свідомості людини), заполонивши все. І навіть у мистецтві, місці, де
душа літає, рамки її загородили небо, посадивши птахів у клітки, навісивши пута
правил, норм, віршових розмірів.
Світ постарішав у нас прямо на очах... І вулицями ходять старі молоді люди,
чиї душі, мов папуга в клітці, котра з ним від народження: розправивши крила,
він не зрине догори. Нам не вистачає щирості, нам не вистачає неба.
Імпресіонізм – це вітер змін. У ньому немає нещирості й обмежень.
Імпресіонізм – це свобода. Є лише людина і світ, яким вона його бачить. І вслід
за героєм Коцюбинського, що виривається з металевих пут міста, ти сам вириваєшся
зі світу людей, залишаючи там правила і норми, відкриваючи для себе новий світ,
той, де є лише сонце, нива і ти. Є щось прекрасне в цьому світі. Краса зовсім
не в мильних пейзажах, не в пафосних діалогах, не в епатажній поведінці, ні. У
цьому світі панують лише думки й емоції, а сам ти злітаєш до небесної блакиті,
мов зозуля, що з нею співає пісень герой, і хоч де б ти не був, відчуєш той
запах чорного хліба, і той вітер у волоссі, і пісню стиглої пшениці в полі, бо
не залишилося нічого, що б мусолило тобі погляд. Це зовсім не пейзаж і навіть
не картина, але десять сторінок тут довші за життя. Може, герой і не повідає
тобі захоплюючої історії кохання, зради і ненависті у великому світі, та лише в
самих очах людини тут видно цілий всесвіт. Цей світ виринає з туману слів, що
ллються папером, мов дощ. І місця кращого вже не знайти в оазах наших днів. У цьому
світі живе імпресіонізм. Колись там жили всі, поки хтось не поставив двері
обмежень і не вчепив замок ненормальності.