Вірші
мор
Якщо б ви знали скільки болю,
таїться в глибині сердець..
Залишилось від того мору,
про той, що пам'ята лиш мрець.
Він мрець в душі.
Та ви забули.
І ви забули скільки болю в вас.
Бо каменю вже не розбити,
не у воді й на суші..
Бо це торкається лиш вашої середини і вас.
І скільки сірого минулого прожито,
і скільки ж ще попереду рутини..
Та і насправді цього болю не забути.
Та каменя вже треба все ж таки розбити..
Сторінку треба вже перегорнути,
і все що треба людству, так це - жити.
6
3
306
вона шукала...
Вона шукала.
Вона шукала, блукала лісами, пливла морями, збентежена цій неможливостю.
І так не здаваясь вона заблукала,
у квіткових полях, серед тисячі
митєй, які проживала і далі шукала.
Всі косо дивились на цю божевільну
і зовсім не вільну, залежну,
залежну дівчину,
від квітки у полі, що так довго не могла та знайти.
І у чому проблема забути це листя?
Ці неймовірно яскраві й ніжні пелюстки,
знайти нову квітку, що буде жити в серці
що буде навічно служити лиш їй,
не покине й не вколить, своїм гострим, гострим і отруйним шипом.
Та дівчина залежна від яду до кістки,
цією красою, що була за стовпом.
Чому квітка ховалась, чому не показала
своє яскраве листя й ніжні пелюстки?
А проблема лиш в тому, що дівчина залежна,
від тих, що давно вже забули її.
8
5
248
уві сні
Чи була та трата марна?
Часу, почуттів та сну..
І невдовзі зла та хмара,
показала чистоту.
Показала промінь сонця,
що виднівся вдалині,
що до битого віконця,
простягнув руки своєї..
Все це було уві сні.
Цього не бачилось в житті.
І не побачиться скоріше,
поки не настане тиша.
Поки ці червоні хмари не заляжуть в простоті.
Доки не перестануть ляти - бруд,
вкривавлені гонці.
Доти не змінеться нічого...
І все що бачили раніше,
побачимо лише у сні..
І в мріях кожного з нас буде,
лише перенестись в минуле.
Кохати, дарувати квіти,
на світанку поза ранку
жити так немов ви діти.
Та поки не зійде та хмара,
нажаль побачимось у снах,
поки на неї не зійде кара,
ми будемо кохати у листах,
у бік відкинувши свій страх.
Наприкінці життя цієї хмари,
лише в надії що не буде так надалі,
нарешті вся наша уява..
обернеться в рутину та сприймання.
І тільки прокинувшись, ми зрозуміємо,
що сни нарешті перетворилися в реалії.
6
1
224
сумна книга
Вона читала рядки тієї книжки,
про яку писали відгуки погані..
І опорожняючи ту пляшку,
вона дочитувала книгу на світанні.
Вона думала над тими самими рядками,
і навіщо ж взагалі чита їх.
Вони здавались..повні безнадії..
І все вже було зрозуміло як на пальцях.
Навіщо витратила час на те, чого не варте?
Навіщо дала шанс тому, чого не коштує?
І чому все ще залишилась на варті,
тих безнадійних і безмовних почуттів,
що не влаштовують..?
І ось нарешті вона закрила книжку.
Де була сумна розповідь,
про героя-мерця..
І сидячи на своєму ліжку,
вона думала,
навіщо ж дочитала до кінця..
2
1
165
чому
Марно втрачаючи погляд людський...
Жодного дотику.
Не рідний, хоч свій.
Все це на собі відчула вона
і кожного разу питала сама.
Чому биючися під небом в сльозах,
я винна, повинна прибрати свій страх?
Чому я під небом у полі дивлюсь
і бачучи світ взагалі не сміюсь..?
Чи бачу я те, що повинна прожити?
Чому відчуваю..?
Це повинно відбити..
і чи була я готова?
Чому все це відбýлося?
Підкидаючи в вогнище дрова,
вона мріяла, щоб все це забулося...
8
1
254
