Вони знову бігли, невпинно вихляючи між деревами. Юнак ніяк не міг надивуватись проворності лиса: коли здавалось, що звір от-от торкнеться темного стовбура, він відстрибував, в останній момент огинаючи перешкоду.
Хлопець давно перестав вгадувати, що йому доведеться зустріти цього разу. "У лиса свої плани, — думав він: — Тільки як довго ми ще будемо бродити цим лісом?". Краса вічних дерев більше не вражала юнака, а плавний політ листя тепер навівав лише смуток. Як довго вже це триває? Він не знав. Раніше це його не хвилювало, та зараз він знову й знову пригадував все, що відбулось. Події замінили час — секунди поступились обійденим деревам, дні — зустрічам, які влаштовував лис.
Вони все бігли та бігли, не зупиняючись ні на мить. Краєм ока хлопець помітив різнокольорові квіти, що все частіше траплялись на їх шляху. Вони немов зливались у стежину, якою прямував лис.
Нарешті, лис вискочив на пагорб. Ліс оточив його з усіх сторін, та не посмів піднятись вище. Єдині дерева росли на найвищій точці пагорба: їх химерні віти звивались та створювали щось на подобі незвичної квадратної клітки: чотири стовбури слугували опорами кімнати, а частина гілок спускалась до землі, формуючи грати. Решта віт піднялась вище, гублячись в густому листяному даху. Хлопець підійшов поближче, роздивляючись, що знаходиться всередині.
Попід гратами стояли красиві, вкриті їжею та напоями столи. Вони немов прогинались під натиском численних страв: такого різноманіття юнак ніколи не бачив. Біля них, метаючись від одного столу до іншого, бігав ведмідь. Він вже порядком розповнів, але досі жваво поїдав ласощі. Юнак здивовано поглянув на тарілку з-під меду, яка ще секунду назад була пустою — зараз вона вже знову наповнилась до країв.
"Непогано він живе", — подумав хлопець. Лис, немов прочитавши його думки, перевів свій бездонний погляд вверх, на стелю.
Юнак відсахнувся — тільки тепер він помітив безліч гострих віт, що, немов килим з кілків, поволі опускались до долівки. Хлопець невідривно слідкував за ними — здавалось, вони росли на очах.
Лис тихо відійшов і сів біля стежки з квітів, що повертала за кут клітки. Окинувши стривоженим поглядом стелю, юнак пішов за звіром, який прямував стежиною. Обійшовши клітку, він спинився перед дерев'яними дверима, які були вбудовані в грати. Хлопець смикнув ручку, та вона не повернулась. Він відійшов від дверей, вдивляючись поміж віт в клітку. Всі столи були всіяні різноманітними їствами, а підлогу встеляла трава. Уважно обдивившись всі закутки, юнак знайшов те, що шукав: між келихом з вином та тарілкою з хлібом виднівся мідний ключик. Хлопець спробував дістати його рукою, та не дотягнувся.

— Ей, — промовив він до ведмедя: — Подивись вгору!

Той не повурухнувся, навіть не поглянув у сторону звуку. "Все марно", — подумав хлопець, згадавши попередні зустрічі.
Лис тихо підійшов і сів біля ноги юнака.

— Пора йти... — навіть не спитав, а промовив сам до себе хлопець. — Йому не допомогти, так?

Звір не відповів, лише поглянув у вічі.

— Ні, не допомогти. — немов у пустоту, сказав хлопець.

Ведмідь все бігав і бігав, навіть не дивлячись по сторонам. Здавалось, для нього не існувало іншого світу, крім столів. Тим часом віти все опускались, повільно прямуючи до землі. Слабкі столи тремтіли, неначе один легкий поштовх може розсипати їх. Та ведмідь цього не помічав, бігаючи за їжею.
Хлопець сумно поглянув на лиса.

— Навіщо? Навіщо ти мені це показуєш? — нещасним голосом запитав він.

Лис не відповів. Його бездонний чорний погляд поглинав всю увагу. Барви світу навколо марніли, риси ставали нечіткими. Та хлопця це не хвилювало, у всьому світі існував лише лис і його погляд. Юнак тонув у безмежній темряві очей. Він відчув як падає, але це здавалось чимось далеким, немов відбувалось не з ним. Темрява знову плавно, але впевнено заволодівала ним.