Хлопець боявся відірватись від лиса, боявся втратити єдиний орієнтир у лісі. Він відчував — якщо загубиться між вічних дерев, вже ніколи не повернеться. Лис теж відчував це, тому не відходив від юнака ні на крок.
Хлопець знову біг, вихляючи між деревами, пригинаючись від численних віт. Листя більше не заворожувало його, не приковувало погляд. Він біг, і бачив лише руду спину.
Час стікав. Хлопець втратив бодай найменші орієнтири — тепер це дійсно не мало значення. А лис все біг і біг, не спиняючись, невтомно слідуючи до відомої лише йому цілі. "Куди він веде мене цього разу?", — думав хлопець, огинаючи чергове дерево.
Дивно, він не відчував втоми з тих пір як вперше побачив лиса, вперше потрапив до лісу. Голод тепер теж залишився лиш далеким спогадом.

Лис не відповів. В його бездонних очах можна було втонути.
Хлопець придивився уважніше до дерев — де-не-де крізь листя проглядувала сіра скеля. Він обережно підійшов ближче до стовбурів: дерева прикривали дивну породу, що аж ніяк не вписувалась в обриси цього лісу. Хлопець обійшов її по колу, уважно роздивляючись в пошуках чого-небудь, поки не спинився біля дерев'яних дверей. Він озирнувся — лис сидів та супроводжував його поглядом.

— Мені потрібно зайти?

Лис знову не відповів. Тяжко зітхнувши, хлопець штовхнув дерев'яні двері. Поскрипуючи, вони відчинились та впустили юнака до темної кімнати. Пітьма оповила все навколо — ні стін, ні стелі не було видно. В центрі кімнати палав один-єдиний світлий вогник, відкидаючи химерні промені на людину, що корчилась біля нього.
Хлопець невпевнено підійшов поближче, роздивляючись незнайомця. На вигляд це була звичайна людина, але з кумедно розмальованим обличчям та в яскравому одязі. Його посмугована синьо-зелена сорочка разюче відрізнялась від білих штанів в червону крапку. На голові розташувався кострий трьохверхий жовтий ковпак.
Людина невпинно стогнала та корчилась, її кінцівки зводила агонія. Хлопець подумав, що вона страждає.
Дихання ставало все спокійнішим, людина заспокоювалась. Агонія припинилась, а з нею і корчення.
Вона розплющила очі та подивилась на хлопця. Нічого не кажучи, юнак одразу відмітив розумний, виважений погляд.
Раптом, з пітьми вигулькнула тінь і кинулась на жертву. Людина знову застогнала, агонія пробрала ослабле тіло.
Хлопець озирнувся туди, звідки вилетіла тінь, та нічого не знайшов. Взявши єдину лампу, він рушив вперед, назустріч пітьмі. Коли темрява розступилась,  юнак побачив безліч дрібних тіней: вони розбігались на його шляху, тікаючи від смертельних променів.
"Вони бояться світла" — зрозумів хлопець. Він обійшов всю кімнату, висвічуючи кожен куток, знищуючи всіх тіней на своєму шляху. Та вони знову повертались, виникали нізвідки та нападали на бідолаху.
Захекавшись, хлопець згадав про двері — єдиний вихід з цієї камери. Він підбіг до людини, що досі корчилась в болісних муках, і прокричав:

— Там двері! Там вихід! Пішли, я проведу тебе!

Та людина не почула його, лише сильніше зжалась, прикриваючись від тіней. Тоді хлопець спробував тягти її за руку, та вона вирвалась, б'ючись в конвульсіях, і відповзла на попереднє місце.
Він спробував ще раз, і ще раз, і ще раз. Все було марно.
Врешті-решт хлопець здався, і попрямував до дверей. Йдучи, він ще раз озирнувся на людину — вона провожала його довгим, змученим поглядом.
Зітхнувши, юнак вийшов до вічного лісу. Там все досі залишалось незмінним: напівпрозоре листя падало, і поверталось назад, описуючи химерні фігури в повітрі.
Він поглянув на лиса.

— Там людина... Я не зміг нічого зробити. Ти можеш допомогти?

Лис не відповів, лише перевів свій бездонний погляд на лампу, що залишилась в руці. Юнак здригнувся — він зовсім забув за неї. Хлопець вже зібрався віднести її назад, та спинився як вкопаний -- дверей не було. Він облазив скелю, обдивився кожен міліметр, та не знайшов їх. Лампа погасла.
Хлопець безсило впав на коліна, затуливши долонями обличчя. Ні, ні, це його провина.

— Ні... Ні, ні... — стогнав юнак.

Лис підійшов і тихо сів перед ним. Він хотів рухатись далі.
Хлопець підвів заплакані очі на свого спутника, на його бездонний темний погляд. Востаннє подивившись на злощасну скелю, він рушив далі, вихляючи між деревами.