Тепер хлопець наодинці бродив у вічному лісі, де все починається, але ніколи не закінчується. Темні дерева оточували юнака, листя падало і, долітаючи до землі, знову піднімалось вверх. Дощові краплі дивовижним чином виникали посеред цього руху, стрибали від гілки до гілки, чіпляючись за прозорі листки, та знову зникали. Хлопець губився в примарному видовищі, втративши бодай найменші орієнтири, він йшов у нікуди, і мариво супроводжувало його.
Так тривало до тих пір, поки юнак не наштовхнувся на величезного дуба. Темний жорсткий стовбур вирвав з полону думок. Хлопець злякано відсахнувся — від нього віяло теплом, якого так бракувало в лісі.
Дуб виявився більшим за інші дерева, а його голі віти понуро дивились на листя, що вкривало коріння. Відділяючись від стовбура, химерні гілки прямували вгору, та потім, описуючи дугу, хилились до землі, занурюючись в недра лісу.
Хлопець підійшов і притулив долоню до дерева — стовбур затремтів і розкрився, як бутон рози, запрошуючи в темряву. Юнак прислухався: з пітьми долинав дивний шепіт, немов тисячі голосів сперечались, та не могли злитися в криці. Понурі та приречені, вони не хотіли бути почутими, їх розривало страждання, закуте в минулому. До хлопця ще долітали уривки розмов, коли він зітхнув і зробив крок у пітьму.
Темрява прийняла його,  захопивши в німі, холодні обійми. Поринаючи в безодню, хлопець обернувся на світло — немов остання свічка серед ночі, воно згасало, залишаючи лише приємний спогад десь в глибині душі.
Темрява затягувала все глибше й глибше, ставала густішою, сковувала подих. Хлопець падав, поки тиск не став нестерпним, і в ту мить пітьма вибухнула, викинувши юнака з обіймів.
Сліпучий спалах, удар. Руки обпалило холодом, жорстоким та незвичним, ноги тремтіли та підгинались. Якийсь час він ще корчився на підлозі, намагаючись встати та озирнутись осліплими очима. Це вийшло не одразу.

Юнак опинився в темній і холодній, але і просторій водночас залі. Замість знайомих дерев і вічного листя хлопця оточував сірий камінь. Єдине світло, яке проникало крізь вузькі вікна під стелею, не могло розсіяти всієї пітьми. Хлопець придивився: за вікнами тремтіли дерева, та вони не були частиною старого лісу: вкриті залізом, немов масками, на них не було і сліду дощових крапель, а шум нагадував брязкіт бляшанок.

Посередині зали, на невеликому піднесенні, стояв трон. Зроблений з того ж каменю, що і стіни, він навівав моторошну огиду. У ньому, вжавшись в спинку, сиділа висока людина.
Одягнена в сірий халат, її шкіра була немов теж виготовлена з каменю: зливаючись з контурами трону, він був би непомітним навіть при доброму освітленні.
Та хлопець прекрасно бачив його, бачив сірі очі, які остовпілим поглядом роздивлялись гостя. Вуста ворушилися, та в кімнаті панувала тиша; світло лилося з вікон, та темрява витала в повітрі.
Хлопець ще раз оглянув зал: під стінами купчилися обломки статуй, сірих, як шкіра людини на троні, а підлога була зроблена з щебню — найменш вцілілих частин. Чоловік посміхнувся. Його вуста ворушились, в очах палав божевільний вогник.

Юнак впав, вирвавшись зі сну. Декілька хвилин він стурбовано вдивлявся поперед себе, спрямувавши погляд на голубу стелю. В очах стояли сльози.

Врешті-решт, він заспокоївся, знову заплющивши очі. Все тіло боліло та трусилось, немов хлопець щойно пробіг марафон. Слабкість поволі взяла своє, і юнак знову поринув у безмежний сон.

Більше він не повертався до тієї зали, та чоловік назавжди залишиться в пам'яті. Німа та жорстока посмішка, його трон посеред решток інших статуй болісно переслідували в думках. Вони вижалися скрізь: в химерному візерунку віт, в хитрому сплетінні листяного килиму, у потаємних закутках пітьми.
Сни стали довшими, хлопець майже не прокидався. Денне світло не сягало його, а темрява ночі не мала влади над мареннями. Хлопець все бродив старим лісом, боячись поворушитись, щоб не потрапити у темну залу. Злі очі чоловіка, його абсолютна влада повелителя нагадали про черствого короля. Мати часто читала йому цю казку в дитинстві, про злу людину, що не чула благань підданих, знищуючи всіх, хто посмів стати на шляху.
Раз за разом повертаючись до зали у своїх спогадах, хлопець йменував людину Королем Кісток.