Хлопець розплющив очі, судома пробрала тіло. Він уривисто дихав, а кінцівки не слухались його, немов належали комусь іншому. Голова безсило впала на холодний камінь, юнак заплющив очі.
Він не знав що з ним, не міг нічого вдіяти; він перетворився на спостерігача своїх власних страждань.
Раптом все завмерло. Здавалось, ніби тиша лунала звідусюди, навіть з нього.
Судоми припинились, кінцівки повернулись під його контроль.
Хлопець перелякано сів, оглядаючи простору кам'яну залу: на мить йому здалося, що він повернувся до Короля Кісток. Та він швидко заспокоївся — ця зала виявилась просторішою, а вікон не було зовсім. Єдиним, що освічувало приміщення, були численні факели на стінах та колонах, які підпирали стелю. Хлопець здригнувся — посередині зали стояла велика фігура, юнак не діставав їй і до пояса. Вона не була схожа на людину — цупка чорна ряса звисала з тіла, прикриваючи кожну складку, а єдиним, що виглядало з-під неї, було обличчя. Здорове та кругле,воно лиш віддалено нагадувало людське — посіріла, немов камінь довкола, шкіра, невеликі вуста, маленький ніс, і невеличкі очі, оточені численними зморшками. Та зморшки ці навівали на хлопця дивний трепет, адже вони розходились колами, немов поверхня води після потрапляння краплі.
Юнак підійшов поближче, і застиг як вкопаний: фігура розплющила очі. Хлопець відчув шкірою чорний, бездонний погляд, повний несказанних питань і незнайдених відповідей.

— Бачу, ти добрався до мене. — промовила вона хриплим і водночас лагідним, сповненим дивних, незнаних досі тонів, голосом.
— Я слідував за лисом. — ледве видушив з себе хлопець.
— Я знаю.

Раптом, десь із-за спини юнака вискочив рудий звір. Блискавично кинувшись до фігури, він зник в складках її чорної ряси.

— Хто ви?
— Мене називали по-різному... — на мить її обличчям просковзнула тінь усмішки: — Моє справжнє ім'я давно забуте, але кожен народжується з ним на вустах.

Хлопець збентежився — він ніяк не розумів. Помітивши його розгублений вигляд, фігура продовжила:

— Ти бачив їх?

Хлопець ні на секунду не вагався, кого вона мала на увазі.

— Так, але я нічим не міг їм допомогти... Я був безсилим.
— Ні, так лише здавалось. Ти міг допомогти, але їм не потрібна була допомога.
— Я не розумію.
— Вони були щасливими.
— Але чому?


Фігура не відповіла, уважно вивчаючи хлопця безмежним поглядом.

— Я не розумію. — гарячі сльози потекли обличчям.

— Люди схожі на спалах. Вони можуть світити, можуть спалювати, а можуть згаснути, затягуючи все довкола у безодню. Спалах нічого не означає в цьому світі, він народжується ні з чого і перетворюється в пустоту. Але він може змінювати все, до чого торкається.

Дитяче обличчя розсікали сльози, хлопець розгублено вдивлявся в сіре обличчя. В присутності фігури його переповнювало захоплення, страх і розпач. Він не розумів цього тоді, шукаючи відповідь у бездонних, чорних очах.

— Колись зрозумієш. — фігура ніжно всміхнулась. 


Ці слова відбились ехом в його голові, і юнак зрозумів — він ніколи їх не забуде.

— Тепер прощавай. І пам'ятай — я скрізь. У кожній миті, в кожній думці, в кожному серці.

Хлопець спробував щось відповісти, але в нього вибило грунт під ногами. Світ різко, невблаганно віддалявся. Темрява, знову темрява оточила його, скувавши тіло, осліпивши очі. Він падав, і в польоті кричав, та крик потонув у безодні, і ніщо не могло його повернути.
Тяжкий удар об долівку вирвав хлопця з небуття, вмить пробудивши тіло і свідомість. Він скочив з ліжка і, тяжко дихаючи, рухнув на коліна. Серце немов виривалось з грудей, а м'язи повнились силою. Він крикнув, не повіривши власним вухам — рівний, трохи охриплий голос дійсно належав йому. Юнак почув тупіт ніг за дверима.
Він спокійно ліг в ліжко, бадьорим поглядом дивлячись у вікно. Сіра вулиця анітрохи не змінилась.
Раптом його серце завмерло, а подих захопило:  одразу під стіною, на потемнілому асфальті сидів рудий звір. І хлопець знову тонув у бездонному, темному погляді лиса.