№18
(18+)
Кінець Я стою на краю скелі Позаду прірва, чути звуки Моря, голодного прибою Який облизує внизу каміння. Переді мною вбивця, а у руці у нього гострий ніж. Я в пастці це – кінець. Нарешті... Світ завжди був холодним і байдужим, жорстоким і чужим мені. Тому не дивно те, що зараз Я отут, на краю бездни, у глухім куті. Але хіба я не молив його про це Усім своїм серцем? Змилуватись й убити, спинити біль, страждання, Душевні муки, банальне серцебиття. І ось, нарешті, через стільки часу, Літ;із дня, коли промовив цю молитву, я врешті решт – почутий. Та не аби-ким, а самим світом. Що взяв уважив і прийшов, Набравши цю людську подобу, Яка стоїть переді мною тут й тепер. Але чомусь чекає.Невже гадає, що я боюся, або що Передумав? Ехх. Коли вже так, Що світ не важиться зробити крок І діяти, тоді це зроблю я натомість. І закричу, давай, примушу діяти і Вгамувати лютий, божевільний Шал, що не дає мені спокою... Старання ці, передостанні, На диво, за усе моє життя не були Все ж намарні, дарма, що Справдились вони лиш тільки Зараз. Та байдуже. Адже я й так вже не живець, а мрець. Із волі не когось, а свої, бо я Так сам був захотів. Вважає дехто, що самогубця – це Слабак. Ну що ж нехай він думає про це отак, хоч я все ж не Гадаю так. Оскільки, якщо замислитись, Бодай на хвильку, мить, побачимо, Щоби для того, аби піти живому, Супроти власного життя, потрібно Силу й волю мати, аби вчинити Саме так. А це непросто зовсім так. А ті, хто думає інакше...Ну й нехай. Нехай же кожен, держиться свого, Лише щоби не шкодив цим своїм для решти.Спливає час. Із моря дме холодний вітер, А з неба накрапає дощ. Мабуть що скоро буде буря. На віддалі спалахує вогонь І ось, нарешті, він робить крок, Прямує в напрямі моїм. А я стою і не ворушусь, Чекаю лиш на той кінець. Дійшов впритул і зупинився. Поглянув у глибінь очей моїх. А я натомість зазирнув в його. У них побачив не шаленство Лють чи гнів, а тільки смуток Й невимовний біль, що каменем Лягло на серце. За інших випадків, обставин Він би не став робить цього Але тут... Тут він – мусить. Бо той хто не зазнав від світу Ані краплини радості, добра, Або ж такого задля чого варто Жити, має право, прости будь-що, Щоправда тільки – раз.Продовжує дивитися на мене І ридає. Так не кортить робить Цього йому. Та сльози вже не Вирішать нічого. Вони лиш Марнота і більш нічого. Його рука, як власне ціле тіло, піддалось холоду-страху й Дрижить. Моє ж, напрочуд Тихе та спокійне. Я розумію, Що і тут, я мушу помогти йому. Тому я чиню вдруге тут і Незліченно вкотре за життя Свій власний, вільний та Свобідний акт. Хапаю його руку і підводжу до Грудей своїх опісля глибоко Вдихаю і кажу: "Будь ласка, я тебе прошу, допоможи мені хоч тут". У відповідь на це він злегка Лиш киває і натискає лезом Уперед. Воно проходить Легко й м'яко. Так наче це одна із Багатьох тих благодать. І в мить коли те гостре лезо Цілує холодом своїм моє Знекровлене й зіпсуте – серце, Я відчуваю, хоча і на коротку мить. Якесь печіння та коління, Що переходить плавно в Холод-сон. Мої вічі поволі склепаються, Тож я із останніх сил, усміхаюся Йому щиро й вичавлюю із себе Своє останнє , таке щире та Багатозначне : "Дякую". Опісля я роблю крок назад і... І лечу із краю вниз, заплющуючи Очі, цього разу навічно.
Кінець Я стою на краю скелі Позаду прірва, чути звуки Моря, голодного прибою Який облизує внизу каміння. Переді мною вбивця, а у руці у нього гострий ніж. Я в пастці це – кінець. Нарешті... Світ завжди був холодним і байдужим, жорстоким і чужим мені. Тому не дивно те, що зараз Я отут, на краю бездни, у глухім куті. Але хіба я не молив його про це Усім своїм серцем? Змилуватись й убити, спинити біль, страждання, Душевні муки, банальне серцебиття. І ось, нарешті, через стільки часу, Літ;із дня, коли промовив цю молитву, я врешті решт – почутий. Та не аби-ким, а самим світом. Що взяв уважив і прийшов, Набравши цю людську подобу, Яка стоїть переді мною тут й тепер. Але чомусь чекає.Невже гадає, що я боюся, або що Передумав? Ехх. Коли вже так, Що світ не важиться зробити крок І діяти, тоді це зроблю я натомість. І закричу, давай, примушу діяти і Вгамувати лютий, божевільний Шал, що не дає мені спокою... Старання ці, передостанні, На диво, за усе моє життя не були Все ж намарні, дарма, що Справдились вони лиш тільки Зараз. Та байдуже. Адже я й так вже не живець, а мрець. Із волі не когось, а свої, бо я Так сам був захотів. Вважає дехто, що самогубця – це Слабак. Ну що ж нехай він думає про це отак, хоч я все ж не Гадаю так. Оскільки, якщо замислитись, Бодай на хвильку, мить, побачимо, Щоби для того, аби піти живому, Супроти власного життя, потрібно Силу й волю мати, аби вчинити Саме так. А це непросто зовсім так. А ті, хто думає інакше...Ну й нехай. Нехай же кожен, держиться свого, Лише щоби не шкодив цим своїм для решти.Спливає час. Із моря дме холодний вітер, А з неба накрапає дощ. Мабуть що скоро буде буря. На віддалі спалахує вогонь І ось, нарешті, він робить крок, Прямує в напрямі моїм. А я стою і не ворушусь, Чекаю лиш на той кінець. Дійшов впритул і зупинився. Поглянув у глибінь очей моїх. А я натомість зазирнув в його. У них побачив не шаленство Лють чи гнів, а тільки смуток Й невимовний біль, що каменем Лягло на серце. За інших випадків, обставин Він би не став робить цього Але тут... Тут він – мусить. Бо той хто не зазнав від світу Ані краплини радості, добра, Або ж такого задля чого варто Жити, має право, прости будь-що, Щоправда тільки – раз.Продовжує дивитися на мене І ридає. Так не кортить робить Цього йому. Та сльози вже не Вирішать нічого. Вони лиш Марнота і більш нічого. Його рука, як власне ціле тіло, піддалось холоду-страху й Дрижить. Моє ж, напрочуд Тихе та спокійне. Я розумію, Що і тут, я мушу помогти йому. Тому я чиню вдруге тут і Незліченно вкотре за життя Свій власний, вільний та Свобідний акт. Хапаю його руку і підводжу до Грудей своїх опісля глибоко Вдихаю і кажу: "Будь ласка, я тебе прошу, допоможи мені хоч тут". У відповідь на це він злегка Лиш киває і натискає лезом Уперед. Воно проходить Легко й м'яко. Так наче це одна із Багатьох тих благодать. І в мить коли те гостре лезо Цілує холодом своїм моє Знекровлене й зіпсуте – серце, Я відчуваю, хоча і на коротку мить. Якесь печіння та коління, Що переходить плавно в Холод-сон. Мої вічі поволі склепаються, Тож я із останніх сил, усміхаюся Йому щиро й вичавлюю із себе Своє останнє , таке щире та Багатозначне : "Дякую". Опісля я роблю крок назад і... І лечу із краю вниз, заплющуючи Очі, цього разу навічно.
2024-02-11 12:55:25
1
1