Вірші
№18
Кінець
Я стою на краю скелі
Позаду прірва, чути звуки
Моря, голодного прибою
Який облизує внизу каміння.
Переді мною вбивця, а у руці у нього гострий ніж.
Я в пастці це – кінець. Нарешті...
Світ завжди був холодним і байдужим, жорстоким і чужим мені.
Тому не дивно те, що зараз
Я отут, на краю бездни, у глухім куті.
Але хіба я не молив його про це
Усім своїм серцем? Змилуватись й убити, спинити біль, страждання,
Душевні муки, банальне серцебиття.
І ось, нарешті, через стільки часу,
Літ;із дня, коли промовив цю молитву, я врешті решт – почутий.
Та не аби-ким, а самим світом.
Що взяв уважив і прийшов,
Набравши цю людську подобу,
Яка стоїть переді мною тут й тепер. Але чомусь чекає.Невже гадає, що я боюся, або що
Передумав? Ехх. Коли вже так,
Що світ не важиться зробити крок
І діяти, тоді це зроблю я натомість.
І закричу, давай, примушу діяти і
Вгамувати лютий, божевільний
Шал, що не дає мені спокою...
Старання ці, передостанні,
На диво, за усе моє життя не були
Все ж намарні, дарма, що Справдились вони лиш тільки
Зараз. Та байдуже.
Адже я й так вже не живець, а мрець.
Із волі не когось, а свої, бо я
Так сам був захотів.
Вважає дехто, що самогубця – це
Слабак. Ну що ж нехай він думає про це отак, хоч я все ж не
Гадаю так.
Оскільки, якщо замислитись,
Бодай на хвильку, мить, побачимо,
Щоби для того, аби піти живому,
Супроти власного життя, потрібно
Силу й волю мати, аби вчинити
Саме так. А це непросто зовсім так.
А ті, хто думає інакше...Ну й нехай.
Нехай же кожен, держиться свого,
Лише щоби не шкодив цим своїм для решти.Спливає час.
Із моря дме холодний вітер,
А з неба накрапає дощ.
Мабуть що скоро буде буря.
На віддалі спалахує вогонь
І ось, нарешті, він робить крок,
Прямує в напрямі моїм.
А я стою і не ворушусь,
Чекаю лиш на той кінець.
Дійшов впритул і зупинився.
Поглянув у глибінь очей моїх.
А я натомість зазирнув в його.
У них побачив не шаленство
Лють чи гнів, а тільки смуток
Й невимовний біль, що каменем
Лягло на серце.
За інших випадків, обставин
Він би не став робить цього
Але тут... Тут він – мусить.
Бо той хто не зазнав від світу
Ані краплини радості, добра,
Або ж такого задля чого варто
Жити, має право, прости будь-що,
Щоправда тільки – раз.Продовжує дивитися на мене
І ридає. Так не кортить робить
Цього йому. Та сльози вже не
Вирішать нічого. Вони лиш
Марнота і більш нічого.
Його рука, як власне ціле тіло, піддалось холоду-страху й Дрижить. Моє ж, напрочуд
Тихе та спокійне. Я розумію,
Що і тут, я мушу помогти йому. Тому я чиню вдруге тут і
Незліченно вкотре за життя
Свій власний, вільний та Свобідний акт.
Хапаю його руку і підводжу до
Грудей своїх опісля глибоко Вдихаю і кажу:
"Будь ласка, я тебе прошу, допоможи мені хоч тут".
У відповідь на це він злегка
Лиш киває і натискає лезом Уперед. Воно проходить
Легко й м'яко. Так наче це одна із Багатьох тих благодать.
І в мить коли те гостре лезо
Цілує холодом своїм моє
Знекровлене й зіпсуте – серце,
Я відчуваю, хоча і на коротку мить. Якесь печіння та коління,
Що переходить плавно в
Холод-сон.
Мої вічі поволі склепаються,
Тож я із останніх сил, усміхаюся
Йому щиро й вичавлюю із себе
Своє останнє , таке щире та
Багатозначне : "Дякую".
Опісля я роблю крок назад і...
І лечу із краю вниз, заплющуючи
Очі, цього разу навічно.
2
3
304
17
Коли я умру, я не буду у раї чи пеклі.
Коли я умру, мене поховають в землі, в дерев'яній коробці.
Ніхто не проллє і сльозинки.
Ніхто не прийде, бо не знає про те що я є, жив поряд з ними.
Коли я умру, я нарешті спочину,
Полишу страждання, думки і тривоги.
Сяйну до небес, але впаду у море.
Втоплюся у ньому ізнову,
Порину із рибами в путь,
Посягати новí, невідомі простори.
Коли я умру, я не попаду
Ні у рай ні у пекло.
Бо для раю самовбивство – це зло. А для пекла занадто вже добре.
Вбити лиш тільки себе, не образивши більше нікого...
Не може у сироти бути хоч хтось.
Хто по-правді жаліє,
Хто по-правді гріє,
У серці до нього любов.
2
0
164
№16
Не плач матінко, не плач батенько, так я уже не повернусь.
Лежу ж бо я тепер вже непорушно, бездиханне
Десь на узліссі, укритий шаром снігу, ґрунтом, не почуваючи нічого.
Але воно не варте того, сивого волосся, ані тих сліз пекучих, що роз’їдають душу.
Я розумію, що вам болить, а надто вже тепер коли ще рана зовсім свіжа, та все ж таки прийміть оце, як є, як дане, що ніяк
Не змінеш й назад вернути не вернеш.
Збагніть, ви мої любі, я радий був би повернутись, та не можу, тому що я уже пішов на поклик вітру, дикими ланами в незвідані світи, з яких назад вже не вертають.
Тому не плачте рідні мої, прошу я вас навстанок
Натомість проживіть життя – за мене… заради мене.
… Не плачте… вже… не треба.
1
0
139
15
І знов насунули на небо хмари.
І знову землю вкрив туман.
Не встиг ще день настати гоже
Як спереду все, знай як, безнастанно знову,
Почали сунути вони – убивці, ка́ти і ґвалтівники.
Але для чого йдуть вони?Що їх до сюди тягне?
Невже тут є бодай якась дещиця їхня?
Невже не шкода їм життів своїх?(Хіба не знають що їх чекає тут?)
Але хіба втямки отим, що пруть все безугавно по тіла́х своїх ж, що полягли раніш,
Про вартість отого́ – життя людського?
Вони ж ідуть сюди щоб убивати, нищити і забирати, начхати їм на все, людське.
Шкода, хіба що тих людей невинних, що гинуть в тіні мли від рук отих
Що вже давно не люди, ні. Можливо і вони, колись людьми були отими,
Але це було так давно, що геть забули вже що є таке той даль і співчуття до інших.
Усе що знають тепер лиш тільки смерть і кров; від тих людей лишилась тільки оболонка.
Й ніщо людське спинити їх не в змозі, окрім…
Окрім, хіба-що, кулі, що увійде у їхню плоть,
Проникне в серце і знерухомить їх уже навічно, погубить їх життя.
Та не зупинить це отих назовсім, за тими що лягли, як хвиля в морі
Піде інша, за нею ще одна і ще,
І так тривати буде доти допоки не поляже кожен з них,
Бо тут усе не їхнє, усе чуже для них
Й завжди таким буде.
3
0
181
№14
Війна, яке жахливе слово. Почувши раз його, перед очима враз повстає воно, те жаске полотно з жахами у барвах сизо-чорних; захлюстане цілком червонню. І ти блукаєш містом рідним, яким гуляв ще вчора, минаючи проспекти і алеї вкриті цвітом, таким воно й направду бýло…Бýло але, щоправда – вчора. Сьогодні ж в ньому ти чужак, скиталець, який шукає під завалами лавин бетонних – рідних. Знедолений дивак, який щоразу, раз-у-раз, із острахом вдивляється в обличчя мертвих. Щоразу боячись впізнати в них когось з близьких…
Вже день хи́литься ближче все до ночі, а ти усе ще розгрібаєш рештки дому, руками що зтер до крові вже. Готовий вже змиритися з найгіршим, лише щоби не мучити себе думками, чимраз усе щільніше в’язнувши у них. Бо у невіданні ще більше мук і щему в серці і душі аніж в знанні. І ось почула доля твоєнебажане прохання, забравши замок цегли стрічаєш, зріючи, обличчя батька. Завмер на мить а далі, далі розгрібаєш.
Усе гребеш й гребеш із стискотом у грудях не в змозі навіть удихнути. І ось, нарешті, відкопав, яке жахіття лежить у крові-бруді батько, а біля нього, притулилась мати. Й здається так, що наче, вони, сплять і якщо торкнутись їх- розбудеш, вернéш назад та це не так… Від цього паморочиться у голові і світ пливе, тікаючи з-під ніг, довкола.
Та ти збираєш волю всю з останніх сил в кулак й ховаєш їх по-людськи у напів-мряці, ночі. І падаєш навколішки обабіч свіжої землі увесь у відчаї по сильно втраті; схиляєш голову на груди, шалено плачучи.
Та раптом, що це? Чуєш схлип, за ним удруге. Ворушиш голову назад, щоби почути, розчути те, івпевнетись у тім що це не непочулось. Прислухався… і кинувся прожом, хутко розкидуватьвідламки навсібіч. Відкинувши усі, раптово клякнеш від шоку, страху, від картини яка розкинулась внизу.
Маленька дівчинка, яка згорнулася калачиком опріч своєї, вже не живої, неньки, яка ціною власного життя укрила своє чадо, порятува йому життя. І глипають налякано ті оченята все на тебе з яких сльоза стікає все по разу в раз. І ти не знаєш як учинить інакше, береш й вимаєш ту дитину, садиш збоку. А матір що віддала життя своє заради неї, ховаєш поруч. Опісля, узявши те дівча на руки, ви йдете, зникаєте у сяйві прийдешньої зорі на ймення сонце.
2
1
169
13
Борись за волю, правду, за життя
Того, кого так сильно любиш й ким дорожиш сповна.
Борись у найтемнішу пору, до сáмого кінця, до подиху
Який востаннє зробиш.
Борися за свободу, волю за життя, не дивлячись на страх, який вирує в серці і труїть нутро твоє.
Адже, що відрізняє мужніх від немужніх, боягузів? Безстрашність?
Чи не боязнь самої смерті? Ні, різняться між собою тим вони, що мужній, попри смерть не меншу, не тікає, не біжить назад. Натомість йде вперед і робить те що мусить. Хоча і віддає собі належне те,щоможе йдетаки востаннє, але якщо не він то хто?
Адже, якщо він зараз не стане в герць й поступить, вíдійде, зробить крок назад, він мабуть таки буде жити як і його сім’я, але вже в клітці й сприйматись буде він уже не як той – хтось, а як те – щось, мізерне другосортне.
Хіба таке життя бажає він для них, для себе? Хіба ж це взагалі життя?
0
0
124
№12
Україно моя злотоцінна,Ех скільки ти уже стерпіла за віки свого життя.Скільки разів згиналось тіло твоє усе покровлене й в синцях. Та попри це ти не здавалась, не занепадала духом; і те бажання до свободи ніколи не зникало у тобі цілком. Щоразу ти вставала попри всю зневіру, тортури з-боку інших. Підводилась на ноги з-під чобіт, які безжально по тобі ходили , і так бажали, так хотіли – затоптати, покрити шаром бруду. Та не могли ніколи вороги цей задум втілити в життя й не зможуть. Адже ти, ти незнищенна, хоча із ранами, які кровлять із часу в час.Та попри це ти є жива й продовжуєш надалі животіти, бо в тебе є мета, заради кого жити, і серце сповнювати серцебиттям… Це діти твої, які не можуть осиротіти в світі цьому, де є оті, які жадають їх загнати у ярмо, забрати ту свободу. Яку вони цінують щонайбільш сповна, і без якої життя для них вже не життя. Тому тримайся мамо, бо світ несправедливий до таких, як ми. Та попри це я, разом із братами і сестрами моїми, тебе піднімем із землі, підставимо плече і простягнемо руку допомоги. І пожалкує ворог про свій учинок із сповна. Здіймемось вище гір на захист твій від всього злого, здобудем перемогу, настане знову мир, і ти у мирі розквітнеш й вкриєш цвітом знову.
1
1
150
11
Горить вогонь, палає місто.
Плачі й крики́ доносяться із закутків домів і вулиць. А потім,
оглушні згуки зброї залпів й тиша.
...Невже й сюди прийшла вони? навала вража?
Вони – ось ці уродженці геєни, суще зло
Яке несе лише, розруху й не життя.
Й посліду завше залишає землю,
Яка згоріла вся до тла й просякнулися їддю.
Й ніхто, й ніщо жадобу їх до крові, вбивства та грабунку не в змозі
Ані задовільнити, ні спинити.
Але тривати вічно так не може і не буде.
Бо всьому є початок і кінець.
Колись і це скінчиться. Знайдуться ті хто, встануть і повстануть, дадуть отпір отим і знищать вщент той корінь зла, який прогнив уже давно нáскрізь.
І знов засяє промінь світла у тих містах де стільки часу, літ була суцільна тьма.
0
0
223
№10
Коли навколо все летить униз
А разом з тим і ти
Продовжуй
У темряві шукати світло,
Щоби здобути той вогонь.
Продовжуй
Не варто плакати, ридати,
Натомість, варт поглянути назад,
Униз. Де донедавна копирсався ти.
Продовжуй
І навіть коли у голові твоїй суцільний
Сумнів та туман і ти гадаєш,
Що все оце – дарма.
Продовжуй
Бо тільки лиш у русі дія.
Продовжуй
Не дивлячись ані на що, бо тільки
Ти, затям собі, лиш ти у змозі
Допомогти собі. Утілити той
Задум, дістатися вершини.
Тому продовжуй, продовжуй
Йти вперед.
4
2
411
9
Полиш мене й думки мої
Чом сновигаєш досі?
Хіба не ясно що?
Сказала мені чітко – ні
А я, чомусь почувши мов не чую
Здавалося, я мушу засмутитися, пройнятися чорнявим смутком, або ж ненавидіть тебе
Але за що?
Хіба ти винна в тім що я
Тебе кохаю до нестями?.
Й якщо когось повинен я ненавидіть сповна то це повинен бути я.
Адже не слід мені було тебе кохати
І ніжитись в думках де тільки двоє ми
Бо у житті все геть інакше.
Ти геть байдужа до тих, різноколірних почуттів якими я пропитаний до тебе.
Якби хотілося б мені побуть з тобою на самоті бодай хоч раз в житті, а так
Мабуть на краще, пустити спомини про тебе за течією в забуття,
Та чи зумію я, коли так глибоко проникла в моє серце, душу?
2
1
224
№8
І ось пішло із світу цього іще одне дитя безгрішне. Але за що загинуло воно? Невже настільки сильно вже завинило світу, що його прийшлося вбити?
Ні, дитина ця була невинна, ще вчора гралася із іншими верещучи від радощів та сміху. А нині, нині вона уже не дише; кричать від горя лиш батьки її, що втратили у мить – єдине, неповторне, таке, що замінити вже просто неможливо.
Й єдине що тривожить розум їх ,так сам як і мій, вбачаючи усі довкола смерті ці, за що воно, як і десятки, сотні інших загинуло у цій проклятій, темній чорній та гидкій війні?, Якої навіть смерть цурається через безжальність і жорстокість ворогів, що нищать все, рівняючи з землею цілі́ міста, а разом з тим і відіймають життя невинним.
2
0
204
7
Вітер ходить по кімнаті. Підіймає хатній пил. Крок за кроком він ступає і у спомин поринає, згадує вчорашній дім.
З кімнат доносивсь регіт, а лиця кожного були осяяні таким простим й водночас щирим всміхом. Й ніщо не віщувало лиха, й ніхто не знав біди. Про те, це було вчора, що загубилося у вирі, у житті, яке ураз змінилось докорінно. Й настало те сьогодні, яке перемінилося цілком і вигляд має геть не той що вчора. Тепер за вікнами оселі хляне злива, яка змиває усю ту кров з доріг, що залишилася як згадка від отих, кому було не пощастило, що опинилися не в тому місці не в той час.
А ті, хто врятувався, подалися геть, подалі звідси. Й тепер коли виходить сонце з-за пагорбів і сяє вниз, то бачить жаскную картину, що кров холодне прямо в жилах: на місці селища, яке розкинулось в долині, тепер – руїна… попіл… дим.
І тільки де-не-де у ще вцілілих хатах, подекуди вночі, жевріють іскорки вогню крізь шибки вікон існують ті, які не мають більш нічого, окрім цьóго. В яких отут на прóсторах села пройшло цілісіньке життя, з яким не можуть розпрощатися ніяк.
Отак існують все в невіданні вони, сьогоднішнім моментом, адже хтозна, можливо, завтра він, вона опиниться на місці мертвих.
А далі що? Коли ж це все скінчиться?
1
2
225
№6
Я дивлюся як цвіте земля, як сонце в небі в душу зазира.
І кров червона, мов жива, стікає з пагорбів у ріки.
І похилилася донизу голова, повисли плечі згорбилася спинá. З очей будуть стражденні сльози.
І впав на землю у риданні.
Я запізнився, я не встиг,
Допомогти, врятуватись решті.
Якби з'явився трохи швидше, я б допоміг,
Або.. або поліг би пліч-о-пліч разóм із ними. А так... Усе це лиш якби.
... Так ти не з'явився швидше, вчасно,
А вони– не пережи́ли цієї бійні.
Та ти усе одно– живи, живи заради інших, тих хто уцілів, лишився жити далі, завдячуючи саме тобі. Вони б цього хотіли.
... Я дивлюся як цвіте земля і квіти цвітом пагорби повсюдно укривають, але чиєю кров'ю поживилася земля, щоби вони з'явились?
2
1
195
5
Горить вогонь, палає місто.
Плачі й крики́ доносяться із закутків домів і вулиць. А потім, оглушні згуки зброї залпів й тиша.
...Невже й сюди прийшла вони? навала вража?
Вони – ось ці уродженці геєни, суще зло
Яке несе лише, розруху й не життя.
Й посліду завше залишає землю,
Яка згоріла вся до тла й просякнулуся їддю.
Й ніхто, й ніщо жадобу їх до крові, вбивства та грабунку не в змозі
Ані задовільнити, ні спинити.
Але тривати вічно так не може і не буде.
Бо всьому є початок і кінець.
Колись і це скінчиться. Знайдуться ті хто, встануть і повстануть, дадуть отпір отим і знищать вщент той корінь зла, який прогнив уже давно нáскрізь.
І знов засяє промінь світла у тих містах де стільки часу, літ була суцільна тьма.
2
0
191
Вірш №4
Зів’яли квіти і дерева, а з неба все додолу скрапує і скрапує холодний дощ.
І ось тут, опріч мене, буквально на очах погас іще один нещасний.
Спиняюся та роззираюся довкола; бачу, що він такий був не один, таких як він десятки, сотні їх цілі гори, розкиданих повсюдно, навкруги.
І тліють їх тіла по-троху вже,
І відчувається в повітрі отой ядучий трупний запах плоті, який туманить розум, ріже очі, що заливаються слізьми.
Стуляю свої я зіниці, не в змозі бачити це все.
Умить зриваюсь з місця неначе навіжений і мчу вперед, переставляю ноги.
Перечіпляюся, лечу униз, паду у щось вогке, в’язке і мокре.
Розплющую уражено очиці і розумію, що це ніщо інакше, як багряна кров,
Що розтеклася морем. Дивлюсь на руки, а вони в крові, отій червоній рідині,
Що донедавна пульсувала тілом, тепер ж бо це лиш тільки густочерво…
Ураз пронизує повітря постріл ззаду
І біль у грудях обпікає тіло
Я став іще одним “отим” мерцем нещасним, що згине тут.
…“За що?”… “Чому?”…
3
1
248
3
Ми йшли у бій на вірний поклик
смерті.
Потомлені й брудні, пригнічені і злі.
Ми пробиралися болотом, переплутали ріки у крові.
Ми йшли вперед, але для чого?
Невже хотіли ми вмирати? Звичайно, ні, але тоді,
Хто стане землю рідну захищати?
Стояти каменем і до кінця.
Заради тих хто ззаду спиту в затишнім домі у теплім ліжечку своїм, під ніжний Спів – сонливу колискову.
5
0
244
Вірш №2
Прилетіла бомба, зруйнувала дім.
А разом з ним забрала душу поховала тільце малої ще дитини, яка вже більш ніколи не всміхнеться, не виросте і не обійме́ рідню свою.
Чому? За що вмирають? У чому вони, ці паростки квіток-надії, які ще не пізнали сонця благодать, винні?
Невже тобі чужинцю не притаманне співчуття, до немічних, жінок, дітей? Невже ти сам дітей не маєш? У відповідь лиш залп ракет, звучання вибухів, вогонь і смерть.
Ну що ж, ти щойно сам відповів на це і підписав собі непрощення і смерть. Якщо ти не відчув і не пізнав батьківський біль .який утратив найдорожче, через тебе все, то неодмінно, вже незабаром, його пізнаєш на со́бі сам.
І жодна зброя та броня від помсти тіло твоє не врятує.
Бо біль і лють роїться і множиться як гідрина віддята голова.
І все, що залишається тобі так це вже не тікати, ні, ти шанс оцей уже проґавив й втратив, тепер єдине на що ти можеш сподіватися лише на смерть миттєву, що відбере твоє життя, позбавить існування твого, але не душу.
Адже в таких як ти душі не має, не було й не буде.
3
0
222
1
Під свист ракет і спалахи від Бомб пекучих, які стирають все До тла, вчувається той лемент Панічно-істеричний, людський, який за Мить вже тухне, гасне в млосній тиші.
Й на перший погляд,здається, що це Вже все – кінець. Вдалося ворогу урешті Вбити промінь світла і життя.Проте не Зовсім це є так – насправді.
Адже якщо пірнути трохи в глиб і Зазирнути глибше,в укриття, то можна Мам угледіти – життя малесеньке Таке у ранах все порізах,та попри це Воно жевріє ще і дише з разу попри раз.І так повсюдно в сховках різних. І знає смерть про це й лютує. І кидає Ще більше бомб, з такою нелюдською Люттю. І все заради того,щоби іскринку Цю спалити й пагасити,втопити у руїнах. Та не вдається задум цей їй втілити в Життя-реальність, виснажується потроху Й гасне вже не життя а вона сама.
І щойно втомиться доста, розчинеться
І зникне у не змозі.
Життя поверне знову.
3
1
257
