7
Вітер ходить по кімнаті. Підіймає хатній пил. Крок за кроком він ступає і у спомин поринає, згадує вчорашній дім.
З кімнат доносивсь регіт, а лиця кожного були осяяні таким простим й водночас щирим всміхом. Й ніщо не віщувало лиха, й ніхто не знав біди. Про те, це було вчора, що загубилося у вирі, у житті, яке ураз змінилось докорінно. Й настало те сьогодні, яке перемінилося цілком і вигляд має геть не той що вчора. Тепер за вікнами оселі хляне злива, яка змиває усю ту кров з доріг, що залишилася як згадка від отих, кому було не пощастило, що опинилися не в тому місці не в той час.
А ті, хто врятувався, подалися геть, подалі звідси. Й тепер коли виходить сонце з-за пагорбів і сяє вниз, то бачить жаскную картину, що кров холодне прямо в жилах: на місці селища, яке розкинулось в долині, тепер – руїна… попіл… дим.
І тільки де-не-де у ще вцілілих хатах, подекуди вночі, жевріють іскорки вогню крізь шибки вікон існують ті, які не мають більш нічого, окрім цьóго. В яких отут на прóсторах села пройшло цілісіньке життя, з яким не можуть розпрощатися ніяк.
Отак існують все в невіданні вони, сьогоднішнім моментом, адже хтозна, можливо, завтра він, вона опиниться на місці мертвих.
А далі що? Коли ж це все скінчиться?
2023-05-14 16:04:54
1
2