Вірш №4
Зів’яли квіти і дерева, а з неба все додолу скрапує і скрапує холодний дощ.
І ось тут, опріч мене, буквально на очах погас іще один нещасний.
Спиняюся та роззираюся довкола; бачу, що він такий був не один, таких як він десятки, сотні їх цілі гори, розкиданих повсюдно, навкруги.
І тліють їх тіла по-троху вже,
І відчувається в повітрі отой ядучий трупний запах плоті, який туманить розум, ріже очі, що заливаються слізьми.
Стуляю свої я зіниці, не в змозі бачити це все.
Умить зриваюсь з місця неначе навіжений і мчу вперед, переставляю ноги.
Перечіпляюся, лечу униз, паду у щось вогке, в’язке і мокре.
Розплющую уражено очиці і розумію, що це ніщо інакше, як багряна кров,
Що розтеклася морем. Дивлюсь на руки, а вони в крові, отій червоній рідині,
Що донедавна пульсувала тілом, тепер ж бо це лиш тільки густочерво…
Ураз пронизує повітря постріл ззаду
І біль у грудях обпікає тіло
Я став іще одним “отим” мерцем нещасним, що згине тут.
…“За що?”… “Чому?”…
2023-04-22 08:04:48
3
1