Корнелія стояла на березі моря, вдивляючись у горизонт, де горів малиновим вогнем захід сонця. Легкий морський бриз ласкаво грався з її густим рудим волоссям, а довге біле плаття розвивалось з кожним подихом прозорого вітру, і, здавалося, що дівчина от-от злетить. Але, нажаль, злетіти їй більше ніколи не вдасться, бо коли втрачаєш найдорожчу серцю людину, починає здаватися, що тобі відрізають крила, і ти змушений до кінця днів ходити по землі. До болю стиснувши в руках маленьку підвіску у формі дракона, оздобленого маленькими сапфірами, дівчина зітхнула. Тільки ця річ була доведенням того, що всі події, які стались з нею за останній проміжок часу - не сон. Але, також, цей маленький дракон служить гірким нагадуванням про втрачену любов. Про того, хто став їй найдорожчим у всьому світі, і якого вона втратила переступивши океан. В голові ще й досі було чутне відлуння чаруючого, рідного, ніжного голосу, що завжди викликало смуток на душі. І знову все згадалось. Корнелія наче знову прожила всі події, всі пригоди, що сталися з нею по той бік водяної прірви, ще зовсім недавно, хоча так давно. В кутиках смарагдових очей по зрадницьки защеміли сльози. На душу знову впав цей важкий камінь болю, а серце розворушило старі рани, що і так час від часу коровоточили. В цей момент, по всьому тілу розлилася важкість. Їй здавалося, що весь тягар світу звалився на її плечі, і лише вона мусить пронести його через решту свого життя. Довкола все втратило свій природній колір, і занурилося у безбарвну порожнечу, ніби на світ вилили сіру фарбу. Корнелія повільно опустилася і сіла на холодний пісок, обхопивши коліна рукою. Сльози уже градом котилися із її очей, а права долоня пекла від затиснутої в кулак підвіски. Сонце майже сховалося за обрій і на небі почали з'являтися міріади сяючих діамантів. Від моря віяло морозним холодом і від кожного подиху вітру, по шкірі пробігали мурашки. "Час іти додому..." - промайнула в голові болюча думка. Адже, що таке, цей "час"? Це всього лише малесенька цифра на кінці стрілки годинника, а він тільки вимірює, а не керує ним. І знову прийде завтрашній вечір, і знову на березі моря буде виднітися одинокий силует, який застряг у тенетах минулого...

Емоції... Це ніби 5 елемент душі. Вони бувають настільки мінливими та не зрозумілими, що людина іноді не встигає за їхніми діями. Для когось - це дар, а когось - прокляття. Контролювати свої емоції можуть далеко не всі. Ні для кого не секрет, що це, в деяких випадках, надзвичайно складно. Усі люди різні не тільки ззовні - вони також різняться своїми характерами, а ними, як правило, керують саме емоції та психологія людини. Є особистості, для яких стримувати емоції - це надзвичайно складне завдання. Цим, вони відкривають майже весь свій внутрішній світ - не залишаючи за собою ніякої загадки. А є люди, які навпаки - непробивні, наче стіна. У них в душі може лити дощ, панувати нищівна буря, або ж світити сонце, наповнене радістю і теплом. Та ззовні - вони цього ні за що не покажуть. Цим самим вони залишають для оточення загадку, яка несе за собою цікавість її розкриття. Говорити про наукові дослідження, про те, як вчені пояснюють явище "емоцій" людей - мені не цікаво. Ця точність не несе в собі чогось, що хотілось би розкрити. Більше цікаво описувати їх із літературної точки зору, а також із думки людини. Говорячи про емоції, в асоціаціях одразу виникає образ "сумної та веселої" людини. Ця картина не є правильною. Так, звичайно, смуток і радість - є невід'ємною частиною емоційного складу. Можна сказати й більше: на мою думку, саме вони є зразком відтворення всіх інших "відчуттів" людини. Але не слід забувати про, так звані, "нейтральні" емоції. Дуже складно описати в літературних текстах людські відчуття. Іноді, автор, який не відчував ніколи тих емоцій, що описує у своєму творі - може глибоко помилятись що до їх психологічного значення і виникнення. Я думаю, що лише людина, яка відчула все на собі - зможе описати те чи інше почуття. Емоції - дуже складне і не зрозуміле явище. Тут також виникає питання: "Краще бути тим, хто не жаліє своїх емоцій і показує їх навколишньому світу, чи тим, хто ховає їх в собі, а ззовні - кам'яний?". У різних ситуаціях можна вибрати різний варіант відповіді. Проте, більшість людей, я впевнена, виберуть саме перший і він може бути незламним. З цим я не згідня. Як на мене - другий варіант набагато безпечніший, насамперед, а також кращий за перший. І я в будь-якій ситуації вибрала б саме його. Це моє рішення і це моя думка, яку я не нав'язую нікому. І я з легкістю можу обґрунтувати це рішення. Якщо не показувати своїх емоцій, ти бережеш себе від багатьох не приємних ситуацій та не бажаних конфліктів з людьми. В цьому і проявляється безпека. Ховаючи те, що ти відчуваєш робить тебе врівноваженою та розсудливою людиною. Це береже тебе від бурхливого потоку емоцій, які можуть вирватися на волю в найнезручніший момент. Також, це залишає за тобою таємницю. "Не показувати свої емоції" - це не значить, що їх у тебе не повинно бути чи ти завжди повинен ходити із незворушним виразом обличчя. Це зовсім оманлива думка. Насправді, сутність цієї фрази заключається в контролі. Так, саме в контролі над емоціями. Досягти цього - дуже важко. Проте, це можливо і цього можна досягнути. Тоді ти відчуваєш легкість у душі і живеш в гармонії з собою. Саме тоді ти усвідомлюєш ці відчуття. Саме тоді ти можеш вияснити причину кожного з них. Емоції завжди будуть для нас загадковими. Вони завжди будуть ховати в собі замок, ключ до якого буде даний не всім. Це 5 елемент душі, який відкривається не в кожному. Це водночас і дар, і прокляття...