Стою на краю...
Стою на краю,
Здається, ще мить -
і ноги зірвуться в останнюю путь.
Тіло наповнить отруйная ртуть.
Розгорне обійми свої самота
Вуст вустами торкнеться пуста німота
Здається, ще хвилька -
і я розчинюсь.
Загублюсь в молитві гірких сподівань,
Забуду про гнів нарікань
Розпушу пухнастії крила, -
відкрию ворота у рай.
Знайду там тебе.
Відчую, що струнами серця знов граю
Скажу своїй музі:
"Співай, моя мила, співай".
І знову я буду любити,
буду сміятись і гірко тужити.
Буду тихим і спокійним,
Таким - благовійним.
Буду живим...
Та вмить розумію, що я не літаю.
Що не судилось мені
Спокути вуста цілувать,
що тут, на Землі, мої місце і час.
Так би мовити,
в пам'ять про живих нас.
Про тих, що сміялися й вірно любили
Про тих, що тихесенько,
мовчки говорили.
Нам ж-бо, світ не належить.
Ми в ньому лиш гості,
що пізнали пекельних жалощів брості.
Вірю - ми будемо літати.
Так високо, аж під хмари.
Ми будемо вільні, свобідні, єдині.
Якими бути завжди хотіли.
Ну ось,
Настала та мить,
Розпущені крила,
привіт моя ненасить.
"Рада вітати" -одмовить пітьма.
Ми стали птахами,
яких прийняла земля...
2022-01-25 07:48:51
2
0