Сльози тихо капали на холодну землю. Звук чудного тріпотіння крил заглушив будь-що. Але не пташки поряд немає ані її пісні. Це серце тріпоче. Як перелякана колібрі вискакує з грудей. Мовчання розуму мене лякало. Коли сонце зайшло, я перестала відчувати світ. Думки одна за одною влітали в мою голову то зникали, ніби їх ніколи і не було. Хотілося просто зникнути. Я відчувала страх, тому і серце так билося. Страх через свою дурість, адже скільки запитань та відповідей немає.
Хто міг подумати що кохання-це біль, страх і вогонь. Мій вогонь пристрасті щодня спопеляв мене знищував. Ти міг бути джерелом, а став пусткою, ти повинен був забрати серце, а ти лиш поранив. Ніч стала частиною існування. Я вже забула як світить твоє сонце. Твій погляд став осуджувати мене, твої уста не змогли подарувати поцілунка, лиш могильне мовчання щодень очорняли їх. Ані місяць не світить, ні зірки. Життя у темряві. Не залишається сонячних промінців у моєму серці. Я ледь дихаю. Ти отруїв подих, моє дихання своєю байдужістю. Я втомилася щодень таємно освідчуватись в коханні. Але ці слова ніщо, порівняно з цими останніми листами до твого закритого серця, від моєї почорнілої душі. Ти моя мудрість, моя дурість, воля та повага, мій світ і мій всесвіт. Не закрий очі, не відвернись, не дозволь зав'янути. Хочеш кричиш, а я шептатиму, хочеш мовчи, а я слухатиму. Дозволь померти...
Дозволь закрити очі дивлячись у твої. Нехай ангел забери душу, а хочеш диявол. Найбільший мій гріх ти, найбільша мука твоє кохання. Життя яд, а ти протиотрута. Я ніхто. Ніхто без тебе, а з тобою, я і є тобою. Я віритиму, коли ти зневіришся, я помиратиму, коли ти житимеш. А коли ти помреш... Я шукатиму зцілення у власність смерті. Я розіб'юсь об скелі, втону в океані, згорю від вогню, питиму отруту. І кожного разу коли помиратимеш, я буду оживати. Оживати у пам'яті тих, хто кохав мене. Тих хто кохав, та назавжди залишусь у пам'яті тих хто ненавидів.
Світло згасає, а очі закриваються. Невже всі слова дарма. Невже ти мене не покохаєш？ Чому ти не відкриваєш серце？ Якщо моя закоханість не стала нашим коханням, то чому варто дихати.  Якщо кинжал лише моє серце поранив, то нехай буде прокляте те кохання. А як і твоє серце поранив, то проклинаю душу, що посміла в тебе закохатися. Якщо справедливість є, то де вона. Як посміла доля посміятися з мене. Я лише рабиня цієї долі. Я її іграшка, її меч, який рубає голови зневірений і проколює серця знедолений. Я птах в клітці, як і раб свого кохання. Я хочу стати піснею для твоїх вух, словом для уст, пишною трояндою для очей і шовковою травою для рук. А ти для мене став солодким медом, що гірчить на губах, п'янким вином з отрутою, запашним почорніли хмелем, чорною водою, гарячим льодом, холодним сонцем, пекельним раєм, моїм коротким життям. Ти ніч. Моя темрява, моя пелена на очах, дим, що проникає в кожну клітину розуму. Я ніколи не зможу повернути твій світанок, твій день, твій захід. Твоя ніч для мене вічність, та я чекатиму нового світанку. А ти сам обереш чи це буде твій світанок чи може когось іншого.
                                 Твоя... Назавжди...