Час діяти.
Еммі стежила за малюнками на стінах, пастельні кольори, обличчя сповнені радості, або ж суму...
Все здавалося таким покинутим у цьому замку.Її дядько від'їхав навіть не попрощавшись з нею, про це повідомили слуги.Еммі сиділа одна в кімнаті, прислухавшись до тиші.Дівчина зняла блискавистий ціпок з шиї і поглянула на нього ближче, ззаду писало, чиєсь ім'я:"Кларк".
-Знову,- тихо заговорила Еммі.
Проте щоки дівчини почервоніли і на її блідому личку ледь з'явилася посмішка.
-Міс ви тут?
Голос гувернантки , прокинув її від марень, і вона тільки коротко відвовіла:
-Так.
Жінка зайшла в кімнату, подавши їй сніданок.
-Бачу міс ви втомилися, тому вирішила принести вам поїсти.
-Дякую Мері.
Жінка вийшла з кімнати, а дівчина заглянула у вікно, сірі хмари затьмарили небо.Унизу вона помітила дядька він тримав блокнот у руках і, щось записував.Лукас краєм ока поглянув у вікно Еммі, так наче відчуваючи, що вона бачить його.Чоловік трохи зітхнув, його погляд став ледь похмурим.
Дівчина зникла з вікна, її стало, якось млосно і неприємно їй здалося, що вона тут у небезпеці.
Еммі вдихнула повітря, яке наче не існувало , серед чотирьох стін.
"Можливо дядько і є тією небезпекою."
вона побачила, як камін почав рухатися і появилися двері  в які війшов Кларк.
-Еммі нам потрібно тікати,-притих він.
-Чому?
Дівчина не второпала, що від неї хоче хлопець, але все таки приєдналася до нього.Чомусь Еммі довіряла Кларку, вона вважала, що він той, який повинен врятувати її від смерті.Хлопець зачинив за собою вхід і запалив смолоскип, світло проковтнуло темряву.
Простяглися сходи, які вели униз , вона  йшла слідом за ним, збентежена і вкрай щаслива, що в безпеці.
Вони пройшли кілька коридорів, після, чого Кларк відчинив двері, які вели в зовсім інше місце.Перед ними простягалося поле, небо здавалося таким , яке не було в тому місті, де вона проживала, чисте і свіже.Пахло квітами і свіжістю.Дівчина на мить заплющила очі.
-Подобається,-запитально глянув на неї Кларк, і його яскраві очі засвітилися.
-Так, але де ти був.-Я не розумію, що відбувається і чому не можу жити спокійним життям.
Дівчина вочевидь розлютилася.Кларк прислухався, він знав, що небеспечно стояти тут і базікати про небелиці.
-Ходімо,-прошепотів він.
-Чому, я не...
Еммі не встигла договорити, як він їй затулив рота руками і повів кудись.Кларк трохи зніяковів, опустивши руку він повів дівчину в напрямок замку.А можливо навіть просто в руїни, там де вже не існувало будинку.
Обоє стояли посеред уламків старого покинутого замку.
-Обережно, тут можна поранитися,-застеріг Емммі Кларк.
Вони ледь пробиралися, через каміння, статуї , які були повалені, арки, які ще досі стояли, але ледь трималися, на поваленому камінні.Обриси , маленький штрих художника, який спотворив цю картину.
Божевільний будував цей замок, а можливо одержимий архітектор своїм витвором мистецтва, спотворив це кам'яне лігво...
Підлітки пройшли кілька кроків, дівчина обережно відкинула, одне каміння.
Вона помітила, як, щось блистіло серед обвалин, тому кинулася викопувати.Хлопець зник, а Еммі цього не помітила.Вона із захопленням, взялася до роботи, як  дитина відкриває подарунковий пакет, так і Еммі шукала ту річ.
Серед дріб'язку, вона помітила конверт, а на ньому срібне намисто.Дівчина хотіла відкрити лист проте хтось ззаду схопив її і закрив рота долонями.
-Це я Сем,-прошепотів він, відпустивши Еммі.