Троянда
Наян Коваль
Вранішнє небо. Зоря остання зникла. Сонце тільки проміння пустило, і природу швидко від сну пробудило. Уночі троянда, туманом оповита, на ранок пелюстки у роси вмочила. Серед інших квіток її бутон незрівнянний. Кров нагадує молоду і незнану. Королева, одягшися в шипи колючі, наносить рани людям болючі. Самотньо стоїть в саду одиноко, Нікому не треба красуня жорстока. Жадаючи змін, одне пропустив. Зосталась одненька красуня, мов тин.
2020-08-18 18:36:28
6
6
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (6)
Наян Коваль
яка конкретика😂
Відповісти
2020-08-18 19:05:02
Подобається
Наян Коваль
а може і цікаво. Ви ж нічого не розповідаєте)
Відповісти
2020-08-18 19:07:20
Подобається
Наян Коваль
@Boanerge я подумаю)))
Відповісти
2020-08-18 19:10:45
Подобається
Інші вірші поета
Гей, люди, схаменіться... А чому недобрим людям?... Пірам і Фізба Орел
Інші поети
Bint __Abdoolrahman
@bint_abdoolrahman
Sweet_ k452
@sweet_452
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11728
Намалюю
Вікторія Тодавчич
Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.
52
13
2210