Роздуми

Олексій Коваль

Сидиш у роздумах, І думаєш про життя, смерть, свою безнадійність. Не вибратися з цієї пекельної ями, Бо весь час, сидітиму тут, Наче відлюдник. Ніхто не знає роздумів, Страждань моїх, Бо приховую у великому секреті. Всі бачать мене веселим, добрим, Коли душа кров'ю стікає, Сльози називаються на зіницях. Чи важливо знати те, Що обтяжить інших? Заслуговую я на щастя? "Ні". Чи маю право жити? "Ні". Біль ще дужчає, Стає нестерпним , Ще течуть втомлені сльози. Марне я створіння, Як квітка зів'яла, Більш не принесу радості інших, Бо спустошений, вбитий, собою ж, Залишилося тільки нікчемне, слабее тіло. Холод пронизує тіло, Як лезо меча, Що мерзну до смерті. Жар пече душу, Залишаючи вічне тавро болю. Тримати все у собі Найважче з речей, Бо потрібно бити у самісіньке серце. Насило намагатися переконувати душу, Що все заради неї, Але гірше вийшло. Приймаю вже подобу мерця: Блідий, Як небесний сніг, Худорлявий, Як пусті гілки осінніх дерев. Тільки безкінечний розпач у серці. Кожен ранок важкий, Бо ледве можу підвестися з ліжка. Думки про смерть стали моїми цілями, На весь залишок мого ненависного життя. Одного разу це трапиться, Коли останні нитки мого життя. Я примусово розірву, Щоб зі спокоєм заснути Вічним сном.

2024-08-12 18:46:12

1

2

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (2)

ніхто і ніколи

гарно

Відповісти

2024-08-14 22:46:51

Подобається

Олексій Коваль

@ніхто і ніколи Радий що вам сподобалося!!😌

Відповісти

2024-08-15 03:22:27

Подобається

Схожі вірші

Всі

La lune

Nadine Tikhonovitch

Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!

49

14

1460

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12299