Жовтий монстр, набитий людьми, мчить нас вечірнім містом. Сьогодні я не зійду, як колись, на півдорозі, щоби не загубитись у вересневих сутінках на зворотному шляху. Ні, я їхатиму з нею до кінця – зрештою, в останні два роки це стало нашою традицією. Її волосся відблискує золотом в згасаючих сонячних променях, її тендітне тіло щільно притискається до мого, її долоні розслаблено впираються в коліна. Ми просто їдемо разом, просто розмовляємо про все на світі, ніби між нами не бувало ніяких розлук, наші тіла лише здригаються поруч від вибоїн на асфальтованій дорозі, проте я точно знаю, що цей вечір – один із найособливіших у житті, як і завжди, коли ми зустрічаємось знов.

— Навіть смішно, адже колись я жартувала про те, щоби зробити із нашого коледжу академію магії, — із запалом малої дитини я переказаю владній білявці поряд події останніх дещо виснажливих днів, — а тепер навчаюсь в ній сама...

— Ти навчаєшся в педагогічній академії, — зауважила Наталія Владиславівна із притаманною їй директорською суворістю.

— А це хіба не те саме?

— І справді... — сміх запальною луною шириться тролейбусом, мнучись між змореними довгою поїздкою, насиченим днем та життям загалом тілами інших пасажирів. Я пливу на хвилях її оглушливого сміху, уже не спроможна розрізнити, розмовляємо ми вголос чи все-таки подумки, адже між нами то і діло повстають теми, не призначені для чужих вух.

— Цікаво, чи будуть нас навчати зіллєварінню чи так щастить тільки хімікам? — навіть втома від подвійного навантаження не могла приховати мого шаленого захоплення від такого крутого повороту освітньої програми.

— Гадаю, Вас навчають магії сильнішої... — цей підсумок викликав неабиякий інтерес.

— Та невже?

— Слова – сильніші за будь-яку речовину, а числа – потужніші за будь-які слова. — вона звернула до мене свою вишневу усмішку, наповнивши мої груди океаном тепла.

— Математична магія рулить? — я збуджено викинула руки вперед, ледь не зламавши ніготь о приварений напроти поручень, —  Ой!

— Ну так, хіба не про це вам віщають ледь не на кожній парі? — вона перевела ледь стривожений погляд на мій забитий палець, — і обережніше, кицюню, а то твоя кипуча енергія призводить до руйнацій.

— Шкода, але на прикладній магії нам поки що не покази фокусів для нашого студентського виживання. — я інстинктивно притулила до губ жертву своєї кипучості, яку одразу ж було перехвачено тонкою, але впевненою директорською рукою.

— Та не тягни ти у рота все підряд, — не знаю, що було у тому дотику, але він позбавив докучливого болю, — і що ж це за фокуси?

— Ну, наприклад, як за допомогою логарифмів викликати на пари заблудлих одногрупників, — як керівниці моя ідея їй точно сподобалась, що так і читалося в її усмішці та складочках біля її місяцевих очей, — або забити інтегралом нахаб, що цуплять їжу у гуртожитку, — ця ідея їй також сподобалось і навіть трохи більше, хоч вона і жила у власному помешканні, —  за допомогою буквенних виразів робити вирази обличь вахтерів та прибиральниці трохи простіше, — від однієї згадки мене пересмикнуло, — за допомогою подільності чисел розрізати час навпіл на нескінченно довгих лекціях або робити тихіше голос деяких викладачів, — здається, голос «деяких» задзвенів у моїй голові, — або скласти якесь рівняння на пронос, якщо вже стишити не можна...

— Рівняння на пронос? — ця ідея мою Наталі, здається, вразила найбільше, — Це хто ж тебе так допік?

— Повірте, вона всіх допекла.

— І хто ж ця вона?

— Читає нам, на жаль, методику викладання та заклинань, — мене затрусило від накресленого свідомістю образу, — це місцевий Доктор Зло...

— І все-таки пронос. — ця деталь чомусь не давала їй спокою.

— У неї і по батькові підходяще – Акаківна. — радісно зазначила я.

— Ха! І що ж Вам, королево каламбуру, зробила бідна пані Акаківна? — у ній знову прокидався педагог.

— Це не було би несправедливим, якби вона трохи помучилась, поки ми мучимось над її підручниками та книжечками для лекцій. Про практичні я мовчу. — сьогоднішня пара не йшла з голови й досі.

— Вона хоче Вас чомусь навчити.

— Можливо, але сьогодні на практичному занятті вона перетворила бідолашного Адама на жабу, уявляєте? І це лише тому, що він цілих три з половиною секунди формулював відповідь на те, у чому криється суть методу підведення під поняття. — обурення та жах і досі пекли мені в грудях, і як справжня староста я мала помститися за свого бойового товариша чи принаймні очолити помсту.

— За незнання методики навчання математики покарала знаннями заклинань? — одразу блондинка здивовано округлила свої очі, потім криво посміхнулась, неначе всерйоз обдумуючи втілення такого педагогічного прийому, а потім стулила губи, насилу стримуючи сміх.

— Вам справді смішно? — ось тут я реально випала в осад, як то кажуть, — Я розумію, що він чоловік, але судячи з того, що він вивчає разом з нами, він чоловік із певними магічними нахилами... Стривайте, Вам справді смішно?

— Ні, але це дещо... — вона зам’ялася, ніби добираючи слова, — неординарний підхід.

— Неординарний?! Але вона...

— Вона його розчаклувала? — перебила мене раптом білявка.

— Вона змусила його стрибати біля дошки, — продовжила свою розповідь я, — доки на прикладі паралелограму та вокзальних зустрічей роз’яснювала дещо шокованій аудиторії суть заклятого методу, а після змусила його все повторити...

— І він повторив?

— Спустошений, наляканий, принижений та геть зелений, але повторив, хоч і не своїм голосом та трошки не людською мовою, а вона йому, — щось усередині мене здригнулося, адже того злощасного ранку я, як і кожний присутній при цьому дійстві студент, усвідомлювала реальність перспективи опинитися на Адамовому місці, — знаєте, що вона йому сказала?

— Що ж?

— Квакайте виразніше, каже, я Вас не розумію! Уявіть!

Жінка залилася нестримним сміхом. Я хотіла би це якось засудити, але раптом збагнула, що і сама би вибухнула сміхом від почутого, якби тільки не спостерігала все це на власні очі і не могла би опинитися на місці жертви нещадної Оксани Акаківни.

— Жах! — виголосила Наталія, усе ще здригаючись від сміху.

— Що?

— Ні, це дійсно жахливо. — здавалось, вона ховала від мене своє палаюче від емоцій обличчя.

— Ви справді так вважаєте? — недовірливо уточнила я.

— Справді, я... — вона хапала ротом повітря у марній спробі заспокоїтись, — Хух! — вона прочистила горло, — Це я просто так радію, що на місці вашого Адама виявилась не ти.

— Уже після, — я кинула на кохану насторожений погляд, — він розповідав, що більш гидотного відчуття, ніж при перебуванні у жаб’ячій подобі, він досі не переживав... — видих, — А ще він увесь час оглядав своє тіло та постійно натирав шкіру вологими серветками, шукаючи на собі бородавки та відчуваючи на собі залишки слизу...

— На жаль, деспотичні викладачі – це і досі наша сумна реальність, — підсумувала Наталія Владиславівна, трохи заспокоївшись, — але мені чомусь здається, що це не є причиною твоїх найбільших хвилювань.

Я вже була готова кинути на неї здивований погляд, а потім лише приречено посміхнулась: цій жінці відомо все, що стосується моїх справжніх почуттів та переживань. Усе і не тільки.

— Динара зникла, уявляєте?

— Що, та сама Динара, з якою ти мене зраджувала? — підколка в її голосі звучала збуджено та тріумфально.

— Зраджувала? — усе моє тіло витиснуло із себе змучене «Ох!».

— Ну ти же заливала матері, що гуляла з нею, коли взагалі-то перебувала поряд зі мною. — вирок гострим лезом її слів впився мені в ребра.

— Я ж не могла сказати мамі, що стрибаю з даху на дах в компанії директорки коледжу, який нещодавно закінчила! — випалила я.

Ні, ну у зраді мене звинувачувати – це вже занадто! У крадіжках, підслуховуваннях, п’яних дебошах і навіть вбивствах ще можна було би спробувати, але у зраді – чорт забирай! – це вже ні в які ворота, люба моя директорко!

— Ти взагалі могла цього не говорити. Твої батьки далеко і ніяк би не перевірили. Та і ти доросла дівчинка, ну врешті-решт. — все наполягала на своєму та.

— Я мала це сказати, щоби батьки мене більше не турбували і не відволікали від нашого вечора. — ситуація пахла скандалом року, — І взагалі я сказала перше, що прийшло мені в голову.

— І першою, звичайно, у голову прийшла Динара! — хвиля вибухонебезпечних емоцій ледь не знесла мене з нагрітого моєю дупцею сидіння, і тут до мене дійшло – це вже була рятівна хвиля ніжності, що підступала зсередини.

— Стоп... Ви що, ревнуєте?

— Ха! — вона здригнулась всім тілом, невимушено всміхнувшись, демонструючи цілковиту байдужість, хоч і дещо запізнілу, — І як, ти підозрюєш Оксану Акаківну? Гадаєш, вона може бути причетна до всього? — так, директорка місцевого філологічного коледжу майстерно переводила тему розмови.

— Динара не була навіть на першій її лекції... — не дочекавшись відповіді на своє питання, я піддалась зміні теми дискусії. Зрештою, мені відповідь і так була очевидною, а ось питання моєї співрозмовниці могли би стати їжею для роздумів.

— Ну, якщо у вас за немиттєві відповіді так карають, то страшно уявити, що за прогули буває. — вона стисло засміялась, але тут же затихла.

— Вона зникла до. І офіційно, наче, але...

— Офіційно? — жінка напружилась, адже ця схема точно видавалась їй знайомою – кому, як не нам з нею, це може бути відомим.

— Так, вона влаштувалась працювати до деканату. Нібито. Але вона якось раптово зникла тиждень тому. Під час тривоги. Нічого мені не сказавши. У деканаті я також її досі не бачила, хоч і щодня тут заходжу по журнал і щоби повернути його назад. Вона не виходить на зв'язок, а номер не просто поза доступом, а взагалі не обслуговується, розумієте? Її не просто нема – її не було ніколи. Ось яке враження складається. — накреслена мною картина вперше мене налякала по-справжньому. Може, уся справа була в серйозному виразі обличчя Наталії Владиславівни, із якого раптом зникла недавня веселість.

— Але є ще одна дивина, чи не так? — вона читала мене напрочуд чітко.

— Так, це взагалі нікого не турбує, окрім мене. Усі роблять вигляд, ніби нічого не змінилося. Останній раз я таке бачила... — у коледжі я таке бачила, коли непотрібним свідкам холодним директорським поглядом видирали з коренем пам'ять про ту чи іншу людину або подію, але промовчала про це навіть думками.

— Так, я тебе зрозуміла... — о, було би дивно, якщо би ні.

—  А ще я бачила один сон... — я зіпнулась, адже справді ніколи не відкривала нікому своїх сновидінь за виключенням дивного сну про історію мого народження, яку я виливала, немов під гіпнозом, у директорському кабінеті декілька років тому. Може, зазвичай не розповідала про сни, тому що вони були занадто жорстокими або особистими, або все-таки занадто реалістичними, віщими чи символічними.

— Сон?

— Так, там було забагато дурниць, навіяних прочитаним на ніч, звичайно, але там була і Динара. Вона перебувала у полоні і вона була тінню. — я сперлась головою об її плече, не в силах подолати у собі це нестерпне й дещо нахабне бажання.

— Тінню... — це слово викликало в Наталії легкий тремор, проте вона ніяк не відреагувала на моє розташування.

— Так, не знаєте, що це могло б означати?

— Впевнено можу сказати хіба про те, що твоя місія, кицюнечко, нарешті тебе відшукала...

Ось тепер затремтіла вже я, щосили притуляючись до коханого тіла, вкритого бірюзовим плащем, намагаючись так сховатися від жаху, який навіяли її страшні слова: як би я не жадала проявити на ділі свої магічні здібності, я точно не хотіла, щоби все це було цінною життя моїх близьких або друзів. Ризикувати поганцями завжди приємніше, аніж рідними.  

 

Гарно проведений вечір завжди перетікає у безсонну ніч, якщо ти, звичайно, не хочеш заявитись на пару Оксани Акаківни без підготовки і стати жертвою її перевтілень. Слава вишневим богам, сьогодні з нею у нас була лише лекція, але і її ми пережили насилу. Пара Олени Вальдемарівни здається спасінням, навіть незважаючи на те, що вона почалася з непередбачуваної самостійної роботи.

Чесно, не дуже люблю саме текстові магічні задачі, адже в них насправді нема ніякої магії. Вирахування відрізків часу на промову заклинань та їхніх співвідношень з певною ситуацію, а також обчислення відсотків зілля, якого нам однаково не варити, є взагалі-то суто механічною робою і доказам практичності математики. Задачі нескладні, але їх багато, тож я сонно шкрябаю ручкою по вирваному аркушу, намагаючись наздогнати спливаючий час.

— Що ж, закругляємось... — зиркнувши на цифровий годинничок із плетеним браслетом на своїй руці, підсумувала викладачка, ніби виводячи нас із трансу.

— Це нечесно. — заявила Сандра, яка сиділа за сусідньою партою.

— В смислі? — здивовано всміхнулась Олена Вальдемарівна, — Ми домовлялися закінчити самостійну на п'ятнадцять хвилин раніше. — із підступно м’якою усмішкою на вустах, як завжди, непохитно спокійна, вона збирала перші роботи.

— Нечесним було дати самостійну по темі, яку ми не проходили. — звідкись набралась сміливості Юліана, коли впевнені у своїй правоті пальці викладачки витягнули роботу прямо з її рук.

— Ви проходили відсотки в школі. — не здавалась Олена Вальдемарівна.

— Та коли то було! — вибухнула Кріс, коли робота вислизнула і від неї.

— Справді, років сто тому! — лише похитала головою викладачка.

— Ну, сто – не сто, а я і справді в школі майже десять років не була, — наділена особливим почуттям гумору, відмітила я, без супротиву віддавши свій аркуш, хоч і подібно до інших не встигла виконати всі завдання.

— А для тих, хто мав щастя навчатись лише у початковій школі, — спеціально для мене наголосила жінка з білявим волоссям, — математику викладали в коледжі.

— А якщо ти закінчив коледж, наприклад, філологічного спрямування? — усе не вщухала я, адже після занять із Акаківною такі дискусії були хоч якоюсь розрадою.

— Ну, іспит з математики же якось склали, — знизила натомість плечима білява опонентка, — та і задачі розв’язали зараз, то у чому ж Ваше горе? — це вже точно було спрямовано особисто до мене.

— Так, але не всі... — зітхнула я, намагаючись видихнути сонливість.

—  Ну, майже... — знову знизила плечима та.

— Майже – не рахується. — так, більше, ніж до цього світу, я вимоглива хіба що до себе.

— Ох, люба моя Пінько, — сильна заявочка: люба так ще і її! — якби я оцінювала всіх за такою логікою, то скільки б вас тут залишилось до третього курсу?

— Щось наближене до нуля... — підсумувала Кріс.

— Адаме, — вона не закричала, не подивилася волком, а лише потопила нависле на її губах зауваження у тихому розчаруванні свого голосу, — це Ви багато написали, звичайно... — викладачка стискала у пальцях дрібний клаптик паперу, на якому міг вмістися хіба один неповний розв’язок.

— Ну, я... — на тихий зойк Адама у відповідь розвернулися всі: чорнявий хлопець з довгим волоссям та миловидними рисами обличчя тремтів усім своїм тілом достатньо міцної статури.

— Та не жахайтесь Ви так! Не перетворю ж я Вас на жабу! — усмішка на її обличчі раптом здобула глузливий відтінок, тож складно було списати все на вдалий афоризм або ж банальний збіг обставин – вона точно знала про те, що сталося вчора.

— Хоч хтось не буде! — зненацька випалила я, викликавши у всієї аудиторії схвильовані і дещо істеричні смішки.

— Так, Оксана Акаківна жалілась вчора на вас. — по її обличчю промайнуло щось схоже на співчуття, але одразу ж витиснулося невимушеним, але певно, глузливим рухом її світлих брів. Від думки про те, як Оксана Акаківна захопливо переказує колегам усі свої безжальні витівки, із чого вони безбожно ржуть всією кафедрою, усе стискається всередині.

— Жалілася? — вступився за друга Славко, — Адам знав відповідь, але замислився на три секундочки всього!

— На свою голову... — майже пошепки підтвердив Адам.

— На три з половиною! — жінка демонстративно підняла вказівний палець, тепер уже глузуючи зі своєї старшої колеги, хоч і не прямо і їй ця ситуація однозначно видавалась кумедною. Ну і Бог з нею, аби тільки у життя такі ідеї не втілювала – краще вже самостійна.

— Ну нехай так, але це не привід так знущатися! — наполягав одногрупник.

— Бачите, яка я добра! — раптом зауважила Олена Вальдемарівна, — Я цілих п'ятнадцять хвилин вас зайвих чекала і всі ви при цьому так і залишились людиноподібними істотами! — чи то був натяк на наші надлюдські магічні сутності, чи то була підколка в дусі Оксани Акаківни про те, що ми у своєму розвитку знаходимось десь на рівні приматів.

— І все одно все це прикро... — схлипнула Аліна.

— Можливо, але ж сьогодні за словами Оксани Акаківни Адам відповідав напрочуд швидко. — знову всміхнулась викладачка.

Чомусь мені стало моторошно, адже у моєму попередньому місці навчання викладачі здебільшого обговорювали ритуали, їхніх жертв та можливість кого-небудь спалити по-швидше, час від часу занурюючись в різні любовні інтриги, що ніколи не закінчувались добре, ясна річ. Як виявилось, викладачі охоче обговорюють своїх студентів, тим паче спільних, із особливим задоволенням переказуючи найбільш садистські моменти.

— Тож, як бачите, метода Оксани Акаківни виявилася не тільки ефектною, а й достатньо ефективною... — від свого тихого сміху вона закашлялась, — І чого тільки не вигадає сучасний вчитель, аби тільки навчити кожного свого учня!

— А, так от що таке цей особистісно-орієнований підхід! — підсумувала сказане я.

— Бачите, тепер Вам є, що розповісти на наступній парі з методик, щоби... — вона затихла, загадково здійнявши брови, але її зловтішна посмішка говорила сама за себе.

— Щоби раптом ніхто на жабу не перетворив. — натомість закінчила я.

— Так, або когось іншого. — у звичний манер знизила плечима Олена Вальдемарівна, ніби в її словах не було нічого незвичайного або хоча би трохи жахливого.

— Когось іншого? — на сей раз зойк був уже груповим.   

— Ну, чи знаєте, життя сповнене несподіванок.. — спокійно зауважила викладачка, — Ось у книжках, наприклад, розумних усе писали, що Адаму варто остерігатися змій, яблук та Єв, а на ділі виявилось... — вона знову багатозначно затихла.

— Що варто боятись жаб, методу підведення під поняття та Оксани Акаківни. — мій коментар одразу ж відгукнувся бурхливим схваленням, що долинало з усіх куточків аудиторії, включаючи вчительський стіл, та я і сама була в захваті від своєї дотепності, чого вже там.

— Взагалі я сьогодні планувала трохи почаклувати над раціональними рівняннями, — вона знову всміхнулась, та ми б однаково зрозуміли, наскільки неоднозначним були вимовлені нею слова.

— Ми будемо чаклувати за допомогою рівнянь? — у голосі Ельвіри, що доносився із задніх рядів, я вловила захоплення, яке без сумніву поділяв кожен у цій холодній аудиторії (холодній, незважаючи на вкрай теплий день за вікном – здавалось, ми навчались у величезному морозильнику).

— Так, — схвально кивнула Олена Вальдемарівна, — і чим більшого степеня рівняння, тим складніші операції ми можемо виконувати, — вона прочистила горло, — усі ці операції неабияк можуть спростити нашу діяльність, — педагогічну, сподіваюсь, — та навіть допомогти у вирішенні життєвих проблем. Найпростіші, лінійні рівняння, можуть містити в собі певний код, який закликає аудиторію до тиші або уваги. Надзвичайно корисна річ, особливо, коли працюєш із дітьми!

— Усі лінійні рівняння чи якісь певні? — несміливо поцікавилась я, особливо привабливою була думка про те, щоби писати під час пари з методик на папірці рівняння, аби вгамувати хоч на мить навіжену Оксану Акаківну.

— Деякі. Кожне рівняння має свій сенс та силу. Ми розглянемо найважливіші окремо. — спокійно відповіла білява фігура біля зеленої дошки та продовжила, — Квадратні, які ми розв’язуємо... — вона зупинила на нас свій виразний погляд, — До речі, як ми розв’язуємо квадратні рівняння? — питання образливе, але виходу немає.

— Через дискримінант або теорему Вієтта. — запевнив її хор дещо обурених такою недовірою студентських голосів.

— Так, шукаємо дискримінант або йдемо через теорему Вієтта, — продублювала жінка на знак згоди, — і саме квадратне рівняння показує, наскільки магічно важливе саме розв’язування, наскільки впливає обраний шлях розв’язання на потужність заклинання або навіть його змінює. — вражаючий підсумок, — Завдяки знанням вищої математики ви знайомі з методом Кардано для розв’язання рівнянь третього степеня і методом Феррарі – четвертого. Але обійдемося наразі без них. Без цих методів, я маю на увазі. — вона вже передчуває наше скиглення.

— Та ну... — перше виття.

— Нескінченність ряду раціональних чисел дає несміливу надію на те, що зрештою передбачений степінь, який, наприклад, перетворить когось на амфібію... — припустила я.

— Зуб – за зуб... — підхопила мене Кріс.

— Око – за око! — вигукнув Славко, ляснувши по плечу свого все ще шокованого вчорашніми подіями товариша.

— Господи, я вже починаю хвилюватися за Оксану Акаківну! — похитала головою Олена Вальдемарівна, але тонка розпливчата усмішка на її обличчі виказувала певне задоволення нашим планом або вона просто тішилась нашій юнацькій наївності.

— Ну і справді, чи нема якогось такого рівняння, яке могло би зашкодити людині? А що, як існують рівняння, які навіть вбивають? Я не переходжу на особистості, мені просто цікаво... — і збрехала, і не збрехала я.

— Боже, і не страшно вам мати старосту з такими садистськими нахилами? — здавлений смішок – і це вона ще стільки про мене не знає!

— Якщо чесно, то трохи краще, ніж мати викладачів з такими ж нахилами. — неочікувано вступилась за мене Сандра, змусивши викладачку, хоч і тихо, але засміятись.

У цей момент я зрозуміла, наскільки сильно ми все-таки любимо нашу
Олену Вальдемарівну. Це було вже навіть не про звичку. Просто з ким іще можна говорити про таке, та ще й посеред пари? Вона вражала своїм спокоєм та заколисливою інтонацією, що завжди супроводжувала тембр її голосу, якими барвами би його не наповнювало, і все це не могло перекритись навіть її глузливою усмішкою, що виникала під час розповідей про розмови за дверями 312-ої аудиторії – їхньої обителі, особливо на фоні тієї ж Оксани Акаківни.

— Курс прикладної магії призначений лише для корисних та допоміжних речей. — зауважила пані Олена, знову загадково всміхнувшись, але чомусь уже мені персонально.

— Не тільки добро є корисним – протилежне інколи куди доречніше! — моє ж зауваження змусило аудиторію вибухнути сміхом, — Ні, ну а що?

— Так-так, ми вже зрозуміли, що Ви засвоїли, що таке особистісно-орієнтований підхід! — вона жбурнула жменю здавленого сміху мені прямо в обличчя, але він мене не поранив, не вдарив, а лише трохи підсилив жар у щоках.

— Самі ж сказали про допомогу у реальному житті... — продовжила я, коли всі трохи заспокоїлись.

— Ну... — вона дала мені можливість закінчити думку.

— Ну а в житті різні бувають ситуації! От припустимо, що ти в пастці, а потім раз і згадуєш таке собі рівняння на пронос... — моя геніальна думка сміховою хвилею ледь двері з петель не зірвала.

— Як-як? На пронос? — викладачка сміялась вже нестримно, — Боже! І як Вам такі ідеї тільки в голову приходять?

— Хіба нема нічого подібного? Я не готова в це вірити! — я щодуху відганяла розчарування геть.

— А це ми зараз і дізнаємось! — загадково всміхнулась мені викладачка, — Мерщій до дошки!

 

Одразу по закінченню пари студенти поспішають залишити аудиторію. Динари нема, тож ніхто мене не чекає. А я пильную викладачку, аби та не встигла втекти: ото ще не вистачало мені бігати за нею по всій академії заради клятого підпису!

— Так, давайте журнал – дозаповню, — сказала чи то мені, чи самій собі Олена Вальдемарівна та вийняла зі свого пеналу ручку. Синя.

Не люблю, коли мій журнал заповнювали синім або коли якісь викладачі на сторінці відвідування, яка заповнювалась мною виключно чорним кольором, псували бездоганну картину, що складалась із переліку дисциплін, викладачів, студентів, н-к та підписів, синьою пастою. Проте сторінки елементарної математики, а також алгебри та прикладної магії, що належали Олені Вальдемарівні, мені чимось подобались. Може, справа була в охайності почерку, а може, тому що вона чи не єдина не лінувалась заповнювати журнал вчасно, не відкладаючи цю процедуру на потім.

— А Ви все дощ відлякуєте? — раптом перервала потік моїх думок викладачка.

— Дощ?

— Ну, на вулиці сонечко сяє, а Ви парасольку тягаєте... — вона не повела бровою, не підводячи своїх очей, змушуючи мої нутрощі стискатися в несміливій здогадці, — А Ви же з гуртожитку навіть...

— Так... — я кинула погляд на необачливо залишений у розкритому вигляді рюкзак на столі, із якого стирчала моя парасоля.

— Що ж... Ви не єдина, — вона кинула хуткий погляд на свою сумочку, яку зазвичай з собою не брала і з якої ледь виглядала маленька парасолька синього кольору, — але і тих, що носять із собою, не багато.

— Дощ іде для всіх... — заперечила я, ніби надаючи своєму знаряддю буденного функціоналу.

— Ви же зрозуміли, про що я. Саме сонячна погода дає зрозуміти, хто є хто, принаймні тим, хто має до цього відношення. — посміхнулась вона занадто лагідно, ніби мама до дочки, обливши мене окропом.

— Проте за допомогою неї можна зчитати справжній розклад. — зауважила я, — там так на стенді і написано: «Можете зчитати за допомогою Вашої парасольки».

— Треба ж таке! — щиро здивувалась Олена Вальдемарівна, — Далеко не всі студенти Вашої групи можуть його зчитати – уявляю, який для них був сюрприз на початку цього навчального року!

— Але ж тут зібрались всі не просто так... — несміливе припущення.

— Звичайно. Присутність на цьому курсі говорить про ваше надзвичайне походження, але парасолька розповідає про те, що у вас з’явилось уже і призначення. — згадка про місію змусила мене затремтіти, але я з усіх сил намагалась тримати себе в руках.

— І багато серед наших таких, із призначенням?

— Ставлю на те, що нікого, окрім Вас! — видала вона з викликом, згортаючи рожевий журнал.

— Може, не помітили просто? — думка про те, що мої одногрупники виявилися кмітливішими за мене, гризе зсередини.

—  Хіба що вони взагалі у них прозорі! — заперечила викладачка, — Та і справа не в цьому. Вас видає дещо інше – воно яскраво впадає у вічі.

— Що ж саме?

— Щонайменше, ніхто більше не цікавився можливістю вбивати за допомогою рівнянь. — вона сказала це не з докором, а радше із задоволенням.

— Може, я просто маніяк? — частка правди була і в цьому.

— Може. — вона байдуже знизила плечима, — Не покажете, що у Вас написано на парасольці?

Я десь секунди дві обмірковувала своє рішення, але дійшовши до третьої, згадавши тенденцію, задану Оксаною Анатолівною, яка безперечно надихала молоду викладачку, я проковтнула бувалі вагання.

— Хіба що в обмін на Вашу! — запропонувала я.

— Це буде чесним. — погодилась жінка, потягнувшись до сумочки.

Один. Два. Три. Розглядаємо парасольки, але тільки з рук – не такий вже в нас високий рівень взаємодовіри.

— Ілатан... — прочитавши, вона завмерла, — Потужний бренд... Куди потужніше, ніж я могла собі уявити.

— А у Вас – «Конвалії» написано! — проігнорувавши її коментар, прочитала вже я срібний напис, який виднівся на ручці її синього «автомата».

— Так, також непоганий бренд... — посміхнулась жінка, з якоюсь неймовірною ніжністю розглядаючи мою парасольку.

— Шкода, що я не дуже знаюсь на брендах... — зізналась я, ніяково посміхаючись.

— І скільки знаєте? — вона говорила по-доброму, спокійно, як вчителька, якою по суті і була.

— Свій... — моя відповідь викликала в неї смішинку.

— Насправді непогано – деякі і цього не знають. — повідомила Олена Вальдемарівна, — Вишневий – це Ваш улюблений колір?

— І як Ви здогадались? За парасолькою вгадали? — збентежилась я, відкинувши логіку.

— Ну, — вона театрально замислилась, — якщо не брати до уваги Вашого вишневого волосся та такого ж вбрання... — справді, це було надто очевидним, — Проте парасолька може розповісти куди більше, це факт. Ось Ви ніколи не замислювались над тим, чому вона саме вишнева?

— Бо це мій улюблений колір... — насправді мене це ніколи не дивувало: у моєму уявленні вона могла бути тільки такою.

— Колір парасольки відображає колір Вашої магії, а він у кожного свій, пов'язаний із родом та особистістю, стає з роками все чіткішим. — це пояснення, зізнаюсь, мене одурманило, — І все, що пов’язано з цим кольором, і є Вашою долею, місією та підказкою. Сила – не тільки в числах, сила – і в кольорах.

Я відлетіла подумки до Наталії Владиславівни і пригадала, що бачила її не тільки з вишневою, а й із зеленою парасолю. Це дещо збивало з пантелику. Тобто одна з них була звичайною? Чи моя Вишнева Королева має ще одну таємницю, яку і досі мені не повідала?

— А Ваш улюблений колір – синій? — нащось продовжила я, можливо, просто від надлишку своєї культурності, а може, мене вже занадто захоплювали подібні розмови. Зрештою, усі відьми мають свої слабкості, якими б сильними вони не були.

— У моєму випадку це, хоч і не на лобі, та в очах написано... — викладачка посміхнулась ще загадковіше, ніби навмисно закликаючи подивитися їй у вічі. І я подивилась.

О Боже мій! Я все-таки туди подивилась. Ні, вони не були сіро-зеленими, всупереч усім моїм здогадам. Вони були сині, великі та надприродно сині, ніби дивились на мене із потойбіччя. І я точно знала, кому вони належали насправді, адже кришталеві очі не просто виблискували, а палали синім полум’ям. Тільки на цей раз чомусь я не звинувачувала, як колись, свою викладачку в крадіжці, тим паче подвійній, а просто мовчки билась усім своїм тілом та душею в невпинній тривозі.

— Наталіє Владиславівно, благаю Вас! Витягніть мене з цього дурдому, поверніть мене додому, поверніть у сім’ю... — молилась я подумки, поки таємнича викладачка, спокійна, як і завжди, пропалювала мене своїм химерним поглядом, а я щиро сподівалась, що вона хоча би не чує моїх думок і не витягне на поверхню бодай ще один мій секрет.