[листопад 2021 р.]

Урочисте гуляння добігло свого кінця. Здається, у цілому лісі не залишилось ані сліду нічного ритуалу та денної пожежі – аж так все спорожніло навколо. Темне небо ледь освічується першими сонячними променями, лісовий річковий берег оповитий туманним волоком, вітер грається косами, післядощова волога впивається в оголені ділянки шкіри. Неповний місяць ховає собою туман, ще трохи і зійде сонце, а серце і досі не хоче відпускати цю божевільну магічну ніч.

Притискаючи до себе дерев’яну мітлу, я невпинно вдихаю аромат не відомої мені раніше деревини. Це моя мітла. Нарешті. Я дочекалась! Зараз, пройшовши весь цей шлях, навіть не віриться, що я все-таки її отримала. Я притискаю її до себе щільніше, із кожною миттю все сильніше поринаючи у свою приховану сутність, нарешті відчуваючи себе повноцінною відьмою.

Туманний берег просочений ранковим свіченням, і на ньому, немов у цілому світі, залишилося лише четверо: тільки я, вона і наші з нею мітли.

— Бережи її і завжди тримай поряд із собою – ніколи не знаєш, коли вона стане в нагоді. — зауважила ласкаво вона, одарувавши мене своїми місяцевими очима. Велична та прекрасна, спершись на свою мітлу, вона втискається своїм поглядом мені в самісіньке серце.

— Мені не терпиться випробувати її якнайшвидше! — не приховуючи своєї дитячої (ну, як на мій вік) жаги та ентузіазму, зізналася я – її очі заблищали у відповідь.

— Тобі є ще, чому повчитися, адже мітла – це не просто забавка, а ціла наука! — коли-небудь у ній вимкнеться вчителька, але це буде точно не на моєму віку, — Це тобі не на краденій швабрі з перил зриватись! — це був докір.

Я заплющую очі: дівчинка із зеленим цебром на голові замість шолома, сидячи верхом на знарядді для чистоти мимоволі повстає у свідомості. «Один! Два! Три!» — командує така ж схиблена одногрупниця. Її звали Даша – від згадки божевільної брюнетки на душі стало тепло і сумно водночас. Я не бачила її з випускного. Цікаво, і як складалося надалі її життя? І де ж вона тепер?

Та дівчина сидить на перилах, піддаючись безглуздій пристрасті до польотів та своїй невгамовній колежанці, одурманена нічним вишневим поцілунком. Вона ніби була мною і не була одночасно. Скільки минуло вже з того часу? Пів року чи трохи більше, а я вже не впізнаю розбишаку з тих заповітних часів. Хоча з кожним прожитим днем здається, що бути безрозсудною та невгамовною дещо легше, аніж серйозною та виваженою.

Тим часом сонце сходить, ніби розсіюючи ковдру, зіткану із туману. Смішно, адже він навіть не був вишневого кольору – він був звичайним. Навкруги не залишилось навіть натяку на магічні події минулого дня – тільки наші мітли видавали нашу сутність, яку ми щоденно мали переховувати від консервативних та упереджених у своїх поглядах людиняк.

— Це перший день твого життя. Це твій перший світанок. — її волосся відбивало ранкове сонце та, як ніколи раніше, яскраво відблискувало золотом, — Запам’ятай цю мить назавжди, адже не кожному щастить зберегти у пам’яті ці перші і такі визначні події. — кінчиком носа вона вдихнула свіжого повітря, викликаючи у мене напад колючої ніжності.

— А ще кажуть, що двічі не помирають... — засміялась мимоволі я, одразу ж стиснувши зуби.

Це все виглядало занадто нереально: колота рана на моєму животі затягнулась і більше мене не мучила, цілий-цілесенький хребет навіть не натякав на те, що пів дня тому його розчавило важким деревом, осілий у легенях гар кудись розвіявся, а я сама замість того, щоби поїхати додому в труні, стояла жива та здорова біля своєї повелительки, вдоволено пригортаючи до грудей тільки-но отриману мітлу.

— Смерть – це не привід для жартів. — здавалось, її збивало хвилею спогадів, але вона все ще впевнено трималась на ногах.

— Як часто люди отримують другий шанс? І невже людей повертають на землю безоплатно? Невже не буде наслідків? — я недовірливо всміхнулася, розглядаючи ніжні риси своєї королеви, що розпливалися припливом смутку та відсутністю окулярів на моєму обличчі.

— У цьому житті за все треба платити. Проте тобі дано другий шанс і ти маєш зробити все, що від тебе вимагатиме небо та вже твоя місія. — її слова злегка мене сп’янили та обдали окропом.

— Хіба моя місія не полягає в тому, щоби служити Вам? — недовіра та розпач боляче стиснули мені серце – на секунду я навіть пожалкувала про те, що все-таки не втратила здатність відчувати.

— Ця історія мала коли-небудь скінчитись... — на почуте я знесилено похитала головою, не в силах вимовити ні слова, — Час бути самостійною, зібрати своє оточення, своїх слуг... Я дарую тобі свободу! — вона засміялась, і сміх її, як завжди, розрізав навколишній простір навпіл, чіпляючись за куточки моєї душі.

— Подаруйте тоді свободу моєму серцю! — мовчки заклинала я, відчуваючи, що у цю мить я втрачаю все, що звикла раніше називати домом, і тільки це мерзенне почуття і досі сковувало мене зсередини – я відчувала це, кожний раз озираючись на владну білявку та просто відчуваючи поряд її присутність. Усе не могло скінчитися ані випускним, ані моєю смертю. І якщо мій шлях і вів мене вперед, уводячи мене за сотні кілометрів від всього, рідного серцю, то рано чи пізно він однаково приведе мене до неї. Я була в цьому впевнена, як ніколи раніше, хоча і для впевненості, здавалось, і не було жодної з вагомих причин.

— То Ви залишаєте мене? — опустивши голову, я чекала на відповідь, наче на вирок.

— Ти знаєш, у кожного з нас є свої привиди... — іронічно посміхнулась вона, охопивши довгими пальцями моє підборіддя, — Гей, кицюнечко, не журися! Усяка історія свій має кінець, але що заважає написати тобі новий том?

— У кожного з нас є свої привиди... — щось гостре впилося мені в горло, коли я повторила за нею її же слова.

— Авжеж. — зовсім ласкаво підтвердила вона.

— Але ж Ваш привид – це я? — я з надією зазирнула їй у вічі – вони всміхались мені ніжним сіро-зеленим сяйвом, як і ціле життя тому.

— Найнастирливіший та найнахабніший з усіх! — здавалось, вона цим навіть пишалася, — Тільки більше не помирай, гаразд?

Сонце сходило на небосхил, а на воду спускалися тіні – можливо, їх відкидали дерева, а може, щось зле та вороже ховалося в річкову муть. Цей божевільний світ прокидався знов, готуючи для нас нові місії та нові виклики.

— Так тихо і безлюдно навколо – тільки тіні біжать по воді... — тихо зауважила я, задивившись удалечінь.

Білявка насупилась, ніби це зауваження викликало у неї нові побоювання.

— Будь уважна до тіней та обережна з ними. — лагідно зауважила моя співрозмовниця, — Вберегтися від смерті – не значить стати міцною та непохитною – навпаки, ти стада лише більш чутливою до світу та його аномалій.

— Сумно, адже чутливості мені ніколи не бракувало... Знаєте, я воліла стати би каменем. — щось знову боляче стиснулось у грудях. Я з усіх сил запевняла себе, що це не кінець, що я жива і більше ніхто на світі не забере нас одна в одної.

— Проте ти не каміння. — вона висмикнула з моїх рук мітлу та ледь не запхала її держак у носа, — Читай.

«Ілатан» — шість літер, вирізаних на чарівній деревині, палали вишневим полум’ям. Шість літер – історія, закута десь глибоко в серці, залишена у стінах одного коледжу та чорних ґратах на дверях заповітного кабінету. Шість лікер – ніщо не повториться знов: ні сірі пустельні коридори, ні казковий новорічний бал, ні дзеркальна телепортація, ні оголені душі з палаючими очима у підвальний тиші, ні вогонь ритуальних ночей, ні вірші у глибині бузкового підручника, так, і навіть таємниця директорських вух – усе це тільки минуле, від якого мене відрізняє лише випускний та крик лісової пожежі, що розчавила мене деревом на потіху всім моїм ворогам. Та тільки їм не дано було отямитись після вічного сну від рятівного дотику своєї Спасительки.

— Ти відьма старовинного роду Ілатан. Завжди про це пам’ятай у миті слави та в миті розпачу. Ти жива, ти маєш силу, а сила – в спасінні. Ти воюєш на боці добра, ти про це пам’ятаєш? — її питання притискало мені дуло до серця, готове у будь-яку мить натиснути на курок, та після вчорашньої пожежі я більше не боялась помирати.

— Я воюю на Вашому боці. Так... І мені неважливо, який бік приймете Ви. І для мене не має значення, нас розділяє декілька кабінетів чи цілі кілометри, уві сні ми чи наяву і в якому ми зі світів. Я завжди воюю на Вашому боці. — випалила я, наче видихнула, виймаючи з тендітних рук свою цілком заслужену мітлу.

А вона лише посміхнулась моїм словам, ніби дитячому белькоту, та тільки від її усмішки на денному синьому небі зайшов місяць, палаючий вишневим полум’ям, а мою спину, наче крилами, уже огортав сонливий вишневий туман.