5(x + 3) = 3x + 10

Виведене рівняння відблискує глянцем в електричному світлі підвальної аудиторії, наскрізь просоченої пилом, холодом та відчаєм. 

5x + 15 = 3x + 10

Магія рівнянь не діє. Магія ліниво ховається у нетрях змінних та сталих, поки що не зведених до належного вигляду. Але я вичікую, але я знаю головний фокус. Мій зошит під кутом в сорок п’ять градусів направлений на об’єкт заклинання. Заспокійливий голос в моїй голові збирає до купи хаотичні думки. Я дихаю спокійно та рівно, незважаючи на палку обстановку навколо – усе-таки методика, як ні як. Старанно вимірюю рівні інтервали між кожним новим етапом розв’язання.

— Що ж, Ярославе... — Оксана Акаківна гострим поглядом вчепилася у свою нову жертву.

— Ярополк... — приховуючи своє внутрішнє побоювання, достатньо самовпевнено виправив її одногрупник.

5x – 3x  = 10 – 15

— Добре, нехай Ярополк, — на диво спокійно погодилася із цим зауваженням викладачка, — тож Ви нам розповісте сьогодні про види математичних тверджень та їх особливу методику застосування?

— Ну, тема математичних понять – достатньо обширна тема: висновок щодо цього ми можемо зробити хоча би з її обсягу: лекційна книжечка із неї найтовстіша. — із максимально розумним виглядом доповів Ярополк. Оксана Акаківна стомлено відвела темні очі, що ледь приховувалися громіздкими окулярами на її обличчі.

— Геніальний висновок, — тільки й пирхнула вона, — а щось по ділу буде? Мені води не треба – я ще Вашими контрольними вдосталь нап’юсь.

— Це не вода – це наші сльози. — тихо пирхнула я, боячись бути почутою, але одразу ж сфокусувалася на своєму завданні.

— Ну... — хлопець напружено підвів до стелі очі, ніби шукаючи відповіді десь у вищих сил. Та даремно: боги сьогодні були до нього не дуже люб’язні. На жаль.

— Наприклад, які види математичних тверджень Ви можете назвати? Га? Ярославе? — чи то стомлено, чи то глузливо зиркнула вона на свого студента.

2x = – 5

— Ярополк... — знову пирхнув той, ніби навмисно розтягуючи час.

— Нехай так, а відповідь на моє запитання прозвучить сьогодні? — вона окинула його м’яким поглядом, що лякало тільки більше.

— Вибачте, а яке саме? — аудиторією пройшлися знервовані смішки. Одне наш Ярік (не Ярослав) осягнув чітко: із пані Акаківною не варто мовчати. Що завгодно, але не мовчати: ні три секунди, ні тим паче більше.

— Які види математичних тверджень Ви знаєте? — достатньо терпляче повторила викладачка, хоча ми розуміли, що це була ледь не остання крапля.

— Ну, поняття, означення...

x = – 5:2

— Яріку, а Ви взагалі нас на минулих заняттях не слухали? Де Ви були? На якій із орбіт, у якій саме галактиці?

— Я громадянин Землі. — не вщухав нестримний хлопчина, потішаючи одногрупників та дещо виводячи із себе доволі непередбачувану викладачку.

— Це добре, що не інопланетянин... — підсумувала Оксана Акаківна, — Можливо, Ви чули щось про теореми?

— Щось...

— Леми? Аксіоми?

— Так...

— І? Що це таке? Тип та означення, будь ласка... — пауза, — Ярополку, Ви знаєте, що таке теорема? — тиша, — Дивіться, я навіть Ваше ім’я уже вивчила, а Ви все мовчите... Прикро.

x = – 2,5

Мене дещо бентежить ця витримка інтервалів і розписування всіх кроків розв’язання елементарного рівняння: адже я можу написати відповідь одразу, виконавши обчислення усно й за декілька секунд.

Усе сталося миттєво. Від дошки пролунав поросячий вереск. В аудиторії застиг німий жах. Оксана Акаківна, відкинувши назад пасма світлого короткостриженого волосся, із тріумфальним виразом обличчя спостерігала за рожевим поросям, що безпорадно метушилося під дошкою.

— Це не я... — налякано відкинула я зошит убік, мимоволі усвідомлюючи, що якось направила свою магію не на ту людину та геть не з тим ефектом, що передбачався мною заздалегідь.

— Що не Ви? — дещо ошелешена моєю реакцією, викладачка підхопилася зі свого місця та схилилася над моєю партою, і я не встигла вихопити кинутий мною зошит із її рук, — Що Ви таке наро... — і раптом вона замовкла. Картина ставала дедалі епічною: під акомпанемент Ярікового хрюкання Оксана Акаківна безпорадно ворушила вустами, неспроможна вичавити із себе ані звуку.

— Оу... — мимоволі вирвалося з мене.

Уся група залилася несміливим сміхом, але раптово припинила. Оксана Акаківна вимірювала мене гнівним поглядом, уважно розглядаючи мої записи: звичайно, вона все зрозуміла.

— Відворот! — командували мені її очі та агресивні жести, але я до останнього вдавала, що не розумію її німих вигуків, проте я ламалась, адже прекрасно усвідомлювала, що можу стати наступною жертвою.

— Я не те щоб на Вас... Я просто тему з прикладної магії повторювала, поки Ярополк пригадував математичні твердження: Ви ж самі наказали мені мовчати і не втручатися... Вибачте... — я ледь стримувала свою посмішку, поки обличчя пані Акаківни перекошувало від такого нахабства.

— Ну а тепер виправляйте все! — здається, я почула відлуння її голосу у себе в голові, що неабияк збентежило.

— Звичайно, але... Розумієте, є одна проблема... — я мимоволі кинула погляд на остовпілого Яріка у свинячій подобі, не приховуючи ані свого співчуття, ані страху, ані захопленням цією неоднозначною ситуацією.

Оксана Акаківна лише похитала головою, узяла ручку і залишила в моєму зошиті промовистий напис: «Поки Ви не зробите відворот, я не зможу повернути Ярополка до звичного вигляду, чи йому і свинею не погано?»

Ситуація ставала дедалі напруженою – я кинула ще один повний співчуття погляд на свого постраждалого одногрупника: як погано все-таки не вчити деякі дисципліни та водночас мати старосту з невблаганним бажанням експериментувати.

— Річ у тім, що нам Олена Вальдемарівна розповіла лише, як за допомогою рівнянь чаклувати, а от до зворотних дій ми якось не дійшли, розумієте? — це була чиста правда, що охоче підтвердила вся моя група, але Оксані Акаківні, як і Ярополку, від того легше не стало, адже якось вже тяжко викладачка зітхнула.

Закотивши очі, вона посунула до мене мій же телефон, натякаючи у такий спосіб на мої подальші кроки. Тут я могла зрозуміти її навіть без слів. Тремтячою рукою, намагаючись приховати своє збудження, я набрала номер однієї із винуватиць сьогоднішнього дійства:

— Алло, Олено Вальдемарівно? Доброго ранку! — іронія в голосі приховувалася все складніше.

— Добрий день, — почулося на тому кінці слухавки, — у Вас щось сталося?

— Ну, я би не сказала, що сталося...

— А чому Ви тоді така радісна? — здається, це зауваження почула не тільки я, адже Оксана Акаківна неабияк насторожилась.

— Олено Вальдемарівно, Ви в університеті?

— Як раз іду: гадаю буду десь на перерві, а що таке?

— Ну, нам потрібна Ваша допомога: не могли би Ви на перерві спуститися до 017, — я попрямувала до дверей і вже за декілька секунд опинилася в коридорі, — Ви просто не уявляєте, що у нас тут на методиках сталося!

— Господи, невже у жабу знову когось перетворили? — іронічно припустила Олена Вальдемарівна.

— Ну, не зовсім, але до такого ми вже звикли, — я зам’ялась, — Оксана Акаківна наполягає на тому, щоби Ви навчили нас знімати заклинання по тих рівняннях, які ми розбирали, причому негайно...

— Так у чому проблема? У нас з вами як раз наступна пара – там і навчу... Чи стоп... — пауза, — Господи! Що ви там зробили вже з Оксаною Акаківною?

— Скажімо так, просто доробляли домашнє з прикладної магії, але, знаєте, щось явно пішло не так... — о так, на інший бо результат ніхто ж не розраховував...

— Тобто це вийшло випадково? — недовірливо перепитала Олена Вальдемарівна.

— Ну...

— Гаразд, ви зараз всі в 017? — втомлено зітхнула викладачка.

— Так, у нас тут пара.

— Тоді вам усім потрібно звідси тікати, адже на перерві туди має прийти декан...

— Оу... — збентеження зростало з кожною миттю.

— Так що йдіть по-швидкому до нас на кафедру, а я зараз підбіжу. — на тому кінці телефону почулися короткі гудки.

Я влетіла до аудиторії, намагаючись з усіх сил приховувати свою невгамовну радість.

— Олена Вальдемарівна сказала, що зараз буде, але нам потрібно тікати до вас на кафедру, адже сюди зараз спуститься декан... — урочисто повідомила я. Оксана Акаківна сплеснула долонями, насилу стримуючи бажання перетворити мене каменем самим поглядом.

— Ви і Ярополк йдете за мною, — скомандувала вона зелено-жовтими, мов у звіра, очима, змушуючи мене відсахнутися, адже я і забути встигла, що вмію читати по чужих очах, — а інші нехай до наступної пари готуються, але, не дай Бог, хоч слово за це скажуть.

Приголомшена публіка без єдиного звуку спостерігала за нашою мовчазною бесідою, боячись зробити зайвий рух та кинути зайвий погляд у бік непередбачуваної викладачки з неоднозначними виховними методами та ще більш непередбачуваної старости, що наважилась кидати їй виклики, навіть без достатніх на те знань і повноважень.

— Можете йти до наступної аудиторії, але тихо, бо...  — я жестом показала на собі відрублену голову, — Ярополк іде з нами, але постарайся не хрюкати, бо запалимось, а тебе ще на шашлик пустять...

Якщо відверто, то далеко не кожній старості випадає шанс провести університетом свого одногрупника у свинячій подобі, але на парах з Оксаною Акаківною перед нами відкривався світ надзвичайних можливостей – зрештою, це навіть не перша її ексцентрична витівка.

Ми йдемо втрьох: уся насуплена, пряма, неначе струна, вражена до глибини душі та серця, Оксана Акаківна веде нас боковими ледь освітленими сходами; я, чомусь навіть не передчуваючи нічого лихого, мовчки веду за собою зачарованого одногрупника, утримуючи його силою думки, неначе на паску. Втупивши свій збентежений погляд у рівну виструнчену жіночу спину, я мимоволі відчуваю себе маніяком – щось ниє всередині від згадки коханого образу. Зі спини, якщо не брати до уваги волосся, вони чомусь здаються мені схожими. Зрештою, скільки ще людей у світі, зокрема викладачів, носять на роботу класичні чорні брюки та сорочки? Безумовно, вони були різні, та мозок маніяка рішуче та невблаганно вишукував свою жертву, бачачи її там, де її і зблизька нема.

 

Аудиторія №312 виявилася невеликою кімнаткою, що по суті містила лише три робочих столи: Оксани Акаківни, Олени Вальдемарівни та... Третя особа поки що залишалася загадкою. Ким би не були насправді ці жінки, їхня обитель здавалася моторошною: крізь мутні вікна проходили слабкі сонячні проміні, на полицях старої шафи стояли обпалені свічки, у кутку причаїлась самотня дерев’яна мітла, підлога біля батареї, із якої звисали кайдани, була підозріло протерта... Це місце точно було призначено не для студентських очей, що всім своїм напруженим зовнішнім виглядом демонструвала нам викладачка. Ярополк приголомшливо хрюкнув: на столі біля вікна лежав самотній шампур.

Олена Вальдемарівна влетіла на кафедру, неначе вітер, – Оксана Акаківна привітала її зневажливим поглядом. Молодша викладачка, кинувши на стіл сумочку, із якої все ще стирчала синя парасолька, видавила із себе здавлений смішок, але спинилась.

— А це хто? — кивнула вона у бік спотвореного студента.

— Ярополк Скрипка. — відрекомендувала я, як і належить справжній старості.

— Неординарний вибір... — її безжально сині очі напружено оцінювали ситуацію, аж ніяк не наповнені співчуттям або хоч легким занепокоєнням, — Ну, розповідайте, що у вас тут сталося. — викладачка сіла, ніби боячись впасти (імовірно – від сміху), якщо продовжить знаходитись у вертикальному положенні.

— Хто? Я? — кидаю несміливе припущення, яке наразі звучить неймовірно цинічно.

— Ну, Ярополк як би не може... — розвела руками Олена Вальдемарівна, легкою усмішкою пропаливши спохмурнілу свинячу морду, і перевела свою увагу на мене.

— Ну, може, Оксана Акаківна... — і тут я оцінила помилковість випущених слів: мовчазна викладачка зарядила мені стусана, до того ж дуже реального. Олена Вальдемарівна, ніби про щось здогадуючись, залилась крижаним сміхом.

— Нам треба розчаклувати Оксану Акаківну. — буркнула я собі ледь не під ніс, ховаючи присоромлений (хоча скоріше задоволений) погляд. Тепер мовчали вже всі.

— Хто ж її зачаклував? — брови злетіли на її рум’яному обличчі, підсвіченому тривожно химерним синім блиском. У відповідь на це моя викладачка з методик розвернулась прямо на мене, кидаючи у мій бік звинувачення у всіх можливих злочинах.

«Ну все, хана мені, а я з Наталі попрощатись не встигла...» — німий розпач звалився на мене з такою страшною силою, що я могла відчувати його фізично.

— Пані Пінько, Ви розповісте, що тут сталося? Хто кого зачаклував? І що саме мені тепер із цим всім робити? — напруга зростала із кожною миттю.

— Як би це сказати...

— Як є.

— Мене же вб’ють. — я стиснула зуби.

— У цьому Ви навіть не сумнівайтеся. — на підтвердження цього небагатозначного тезису Оксана Акаківна задовільно кивнула.

— Ярополк не підготувався належно до пари. — Оксана Акаківна знову кивнула.

— І що, Ви вирішили настільки екстраординарним способом допомогти своєму товаришу? — її очі дивилися на мене надто пронизливо, але втеча була неможлива.

— Мене попросили не втручатися, тож я просто повторювала домашнє завдання з Вашої дисципліни, адже завдання з методик уже виконала. — це зауваження змусило обох жінок одночасно пирхнути, а бідолашного Яріка – приречено хрюкнути.

— Щось я не пам’ятаю, щоби ми розбирали рівняння, здатне перетворити людину на кнура. — із недовірливою тривогою та легким захопленням дорікнула викладачка.

— Я писала інше рівняння...

— Яке саме? Покажіть. — наказала Олена Вальдемарівна і я покірно простягнула їй розгорнутий зошит. Одним поглядом вивчивши мої записи, вона нервово засміялась.

— І це було направлено не на Ярополка, так? — її докір був надто солодким, щоби я відчувала себе хоч трохи винною.

— Невдало вибрала кут. — із кам’яним обличчям заявила я.

— Кут?

— Положення зошиту.

— То це Ви зачаклували Оксану Акаківну? — її звинувачення забрало з легень залишки повітря – я ледь не гепнулась на підлогу, проте міцна рука скривдженої мною викладачки утримала моє тіло, ніби передчуваючи його падіння.

— Мені дуже шкода. І я дуже хочу все виправити... — я боязко зиркнула на зачаровану викладачку, одразу ж віддерши свій погляд від її глибоко закочених очей.

— Тоді візьміть і розширте своє рівняння. — Олена Вальдемарівна поблажливо повернула мені зошит.

— Тобто як це? — на моє запитання більш мовчазна викладачка чомусь знову закотила очі.

— Перепишіть рівняння у зворотному напрямку,  при цьому зберігаючи необхідний кут нахилу.

— І всього?

— А Ви спробуйте, — вона схрестила на грудях свої руки, ніби ображена такою недовірою.

Я збентежено охопила поглядом усіх присутніх: Оксана Акаківна пропалювала мене довгим напруженим поглядом, Олена Вальдемарівна, не розводячи рук, вказала кивком голови у бік самотньої ручки, десь у кутку сумно хрюкнув Ярополк... Робити було нічого: я повернула зошит так, щоби його корінець був спрямований на дещо постраждалу викладачку, і почала сумлінно виводити:

x = – 2,5

Я зробила глибокий вдих: зараз, головне, витримати правильні часові інтервали. Напруження у повітрі помітно зростало.

«x = – 5:2» — хотіла вже вивести я, але раптом спинилась:

— Написати наступним кроком той, що був передостаннім минулого разу чи все-таки помножити обидві частини на 2?

— Ну а Ви самі як думаєте? — жартівливо посміхнулась мені синьоока викладачка, та Оксані Акаківні явно було не до жартів: її рука змахнула прямо над моєї головою. Я нахилилась, та все-таки марно: її агресія була спрямована у бік Олени Вальдемарівни.

— Пишіть скоріш, а то бачите, Оксана Акаківна хвилюється! — ледь ухилилася та, — А Ви не рухайтеся краще, а то зараз фікус Юліана Дмитровича розговоримо, а не Вас!

Викладачка помітно хотіла струснути свою молодшу колегу, але якось насторожено подивилась на фікус, що спокійно зростав собі за її спиною, і нарешті завмерла.

— Що ж, гірше не буде... — зронила я подумки і просто довірилась своєму магічно-математичному чуттю.

x • 2 = – 2,5 • 2

Я підняла недовірливий погляд, і він миттю зіштовхнувся зі схвальним синім. Я намагалась на нього не дивитися і не думати про те, що в ньому мене бентежило, але зараз однаково було не до спогадів бурхливої молодості та туги за примарами.

2x = – 5

— Ну, певні успіхи ми уже спостерігаємо! — ця неочікувана, радісно випалена заява пані Вальдемарівни, змусила усіх звернути увагу на неї.

— Що саме? — я недовірливо насупилась.

— Ну, Ви, принаймні, вмієте множити на два!

— Теж мені досягнення для третього курсу фізмату! — тільки пирхнула я.

Навіть Ярополк ображено хрюкнув, хоча в його математичних здібностях я була не дуже впевнена. Оксана Акаківна стояла непорушно, ніби боячись, що я знову схиблю з кутом нахилу, хоча ніхто у цьому приміщенні навіть уявити не міг, наскільки точним завжди був мій окомір.

— А тепер розкладемо їх... — прошепотіла я, витримавши необхідний часовий інтервал.

5x – 3x  = 10 – 15

— Ви впевнені? — із демонстративною недовірою посміхнулась до мене викладачка.

— Я впевнена. — сухо заявила я, на всяк випадок пробігши очима по робочому зошиту. Але я все-таки була впевнена, а викладачка отримала копняка від старшої колеги за спроби відволікти та зірвати важливий процес.

5x + 15 = 3x + 10

Залишався один єдиний крок. Тільки виконати дію винесення спільного множника за дужки в лівій частині рівняння. Серце шалено калатало в грудях. У напруженій тиші час тягнувся неймовірно довго.

5(x + 3) = 3x + 10

Із надією та острахом я глянула на Оксану Акаківну. Ще з десять або двадцять секунд ми мовчки дивились одна на одну, як раптом її вуста розімкнулись:

— Ну нарешті! — проте її очі й надалі виражали щось більш промовисте.

Олена Вальдемарівна полегшено сплеснула та своїм палаючим поглядом, сповненим перестороги, запропонувала підійти ближче до неї, та я стояла незворушно, повторюючи про себе, як молитву, одне єдине ім’я та мовчки спостерігаючи, немов за бомбою уповільненої дії, за дещо роздратованою викладачкою.

Оксана Акаківна підійшла впритул до зачарованого кнура і спрямувала свої зіниці в його так щільно, що між ними, здавалось, от-от утвориться електричний струмінь. Натомість огрядне свиняче тіло, охоплено синюватим блиском, помітно здригнулося, заверещало і за кілька секунд обернулося знову на людиноподібну істоту. Стоячи рачки, Ярополк відчайдушно мотав головою, продовжуючи верещати на свій свинячий манер.

— Ти що, мову рідну забув? — на диво швидко оговтавшись від шоку, підколола я одногрупника, сподіваючись так привести його до тями.

— І справді, Яріку, чому не державною? — захлинаючись від здавленого сміху, підхопила мене Олена Вальдемарівна.

Ярік нарешті схаменувся. Оцінивши ситуацію, яка була куди виграшніше, ніж пару хвилин тому, він підскочив, виструнчився та ледь не втратив рівновагу, незвиклий до вертикального положення тіла.

— Ну що Ви, хлопче, на двох ногах розучились стояти? — продовжувала невгамовна викладачка.

Її волосся раптом залило золотою барвою сонця, і щось так сильно пересмикнуло всередині: її образ двоївся, а потім троївся у мене перед очима. Я бачила у ній і далекого привида, і ніжний магічний образ, а водночас вона була лише викладачкою, у чиїй доброті я дедалі більше сумнівалася, і не мала нічого спільного із тим, що бачили мої напівсліпі очі, яких так просто було ввести в оману...

Ярік виструнчився знову, на ногах стояв наразі більш впевнено, обтрусив пильні руки, прокашлявся і, буркнувши собі під ніс тихе «вибачте», кулею вилетів із заклятої аудиторії.

— Нервова молодь нині пішла... — хитаючи головою, підсумувала білявка.

— І це не можна було розповісти по телефону? — видерши з моїх рук зошит, Оксана Акаківна зарядила ним в обличчя своєї невгамовної колеги, — Ні, треба ж було тягнути кнура за його... — вона озирнулась, спинила свій погляд на мені. Її жовто-зелені очі виражали дивні емоції: у них я читала не злість, а ледь не захоплення, і насправді це жахало сильніше.

— Ага, звичайно! І пропустити таке видовище! — ухиляючись від нового удару, вона затулила обличчя руками.

— Ярополка також можна було одразу тоді розчаклувати, якщо слова для цього були не потрібні... — буркнула я і сама не зрозуміла, як сказала це вголос. Обидві викладачки завмерли від такого нахабства та розгубленості.

— От, дитина слушно запитує! — намагалась розрядити обстановку синьоока, та Оксана Акаківна вже на неї не зважала, адже натомість її темний погляд втупився в мене.

— О, Ви! — тільки й спромоглася сказати вона.

— Я... — уже не так впевнено підтвердила я.

— Що ж, таке нечуване нахабство та зухвальство, безумовно, заслуговує на вищий бал! — у відповідь я намагалась хоча би не тремтіти, хоча страх у цій ситуації був більше, ніж доречний, — Далеко підете! Хвалю!

— Отакоє! — тільки й зронила Олена Вальдемарівна.

— Що? — цей підсумок дещо мене ошелешив, адже я вже готувалася до смертельного вироку і подумки попрощалась із коханою, батьками і навіть зі своєю прибацнутою сусідкою та нашим дивакуватим котом.

— У Вас є всі необхідні якості, щоби досягти магічних успіхів, — вона надто люб’язно поплескала мене по плечу, — ну, якщо доживете, звичайно.  

— Якщо я... Що? — я перепитала вже тихіше.

— А що Ви хотіли? Довго живуть лише ті, що не сують ніс у чужі справи, сидять на дупі рівно і не втілюють в життя божевільні ідеї. А з іншого боку, як тоді досягнути чогось у житті? Який тоді його смак? — вона зробила театральну паузу та розпливлась в усмішці, — Та ладно Вам! Зрештою, двічі не помирати!

— Тут би я посперечалась... — прошепотіла у відповідь, а спогади дворічної давнини раптом опекли мене зсередини. Лісова пожежа миттю повстала у свідомості. Викладачка мала рацію: із моїм характером та шилом в одному місці довго я і справді не протягну.

— Та годі Вам! Що у Вас такий вигляд, ніби Вас привели на забій? — ці слова похитнули мене, та лише трохи. Олена Вальдемарівна, що мовчки (ну нарешті) спостерігала за нашою розмовою, знову тихо засміялась.

— Була така думка, чи знаєте... — нащось зізналась я.

— Студентів нам вбивати не вигідно. — з  усією серйозністю зазначила Оксана Акаківна, — Потім ще відповідати за їх зникнення.

— Ну чого ж, можна просто стерти їх із пам’яті інших та й всього. І ніякої вам мороки. — на цей раз я дивилася прямо, намагаючись обох жінок тримати в полі зору, які чомусь помітно напружились.

— Із пам’яті? — усе ще недовірливо перепитала старша з них.

— Саме так. Як Динару, наприклад. Вона не так давно зникла, проте складається враження, ніби всі й забути встигли про існування такої студентки. — продовжувала я, стискаючи своїми словами та подихом повітря в маленькій кімнаті, — Однак в моєму журналі ви досі можете знайти дівчину на ім’я Гусак Динара.

— Ви кажете так, ніби це я причетна до її зникнення, — пирхнула Оксана Акаківна, — хоч я і жодного разу її не бачила.

— А мали б, якщо вона і справді працює в деканаті. — я не зводила з неї свого погляду, розуміючи, що ця битва може коштувати мені як стертої пам’яті, так і цілого життя, та мені ось було вже не вперше помирати, — І тим не менш Ви не заперечуєте її існування. Отже, Ваша пам’ять чомусь не стерта.

— Ви так кажете, ніби впевнені в існуванні такого методу.

Я здригнулася. Нервова хвиля пройшла повз усе тіло. Переді мною миттю повстали роки навчання в коледжі. Я згадала, як постійно змінювалися вчителі фізкультури, а ніхто не пам’ятав їх попередників. Як із пам’яті моєї єдиної подруги стирались наші найяскравіші витівки, як спогади тьмяніли в її великих і майже чорних очах. Як одного дня нам так просто замінили кураторку та по сумісництву викладачку французької мови, а ніхто із тридцяти студентів навіть не помітив підміни. Пригадала і свої провали в пам’яті, що давно перестали здаватись випадковістю, і той день, коли вони стали помітними: той самий, коли я, осліплена денним місяцем, опинилась на директорській літературі, причому в наступному дні. Так, я була впевнена в існуванні цього методу позбавлення випадкових і не дуже свідків.

— Ви також її пам’ятаєте. — відповіла на моє мовчання Олена Вальдемарівна.

— Вона моя подруга, — сумно підсумувала я, — таке не забувається.

— Та ні, тут, здається, інше... — її сині очі вп’ялися надто глибоко. Здавалось, навіть викарбуване на серці вишневим ім’я віддавало солодким болем. Я згадала про одну домовленість, про нічну зустріч на даху і голова пішла обертом.

Ні, я не готова помирати. Вибачте, але не сьогодні.