[вересень 2023 р.]

— То ти живеш не сама? — він озирнувся на мене, пропалюючи моє збентежене обличчя своїми величезними зеленими очима, — Не розумію, невже складно було попередити мене про такий курйоз заздалегідь?

Уперше я його зустріла ще на весні, у березні, п’ятимісячним кошеням. Граціозно вмостившись на гілці каштана, він нявкав до мене, немов одурілий. Одразу я списала його несамовитий крик на березень та період сплеску кошачих гормонів, а потім згадала, що сама аж ніяк не належу до сімейства кошачих. Потім мені спало на думку, що тварина може просто бути голодною, та я і сама виживала на стипендію, тож не мала особливо грошей, до того ж я ніколи не вважала себе котятницею. Останній раз, коли мене могла розчулити якась вулична істота під назвою кіт, був у глибокому дитинстві, та з того часу багато чого змінилося: можливо, уся справа була в тому, що всі математички злі, а може, то війна чи роки залишили свій відбиток на моїй похололій душі. Не виключаю навіть того, що раптом байдужою до всього світу зробила одна пригода позаминулої осені, яка і досі смажила мене уві снах лісовою пожежею.

Тож я пройшла повз, а він зістрибнув з гілки та кинувся за мною. Я звернула у провулок, пірнаючи у похмуру порожнечу, не відчуваючи того бісового дня більше нічого, окрім розпачу, шурхоту чорних гілок під тиском поривчастого вітру та кошачого нявкання у себе за спиною. Ми подолали з ним вдвох ще цілий район. Він провів мене до самого гуртожитку.

— Му-у-у-у-р-р! — протяжно виводила пухнаста істота, раптом змусивши мене заклякнути на місці та заціпеніти від втоми та гніву.

— Далі тебе не пустять. Там така бабка люта на все життя сидить, що навіть муха повз неї не пролетить. — констатувала я, вчепившись поглядом в зелені очі одурілого звіра, та кинулась усередину.

Той день був похмурим та болісно пік мені в грудях. Я почувалася дурепою та здригнулася від огиди, випадково побачивши своє відображення на екрані телефону – дзеркал у цій кімнати з моменту мого поселення не було, адже занадто проблемні стосунки із ними я мала. На душі було нестерпно важко. Поки я намагалася знайти хоч щось світле у подіях сьогоднішнього дня, мені вдавалося хоч якось стримуватися від всіляких непристойних ідей, та як тільки я припинила пошуки та дала волю власній люті та образі, мою душу та свідомість вмить охопила темрява. І я почула їх і їхні два знайомі голоси...

— Тобі так буде легше!

— Веселіше!

— Тепліше!

— Простіше!

Ніби глузували із мене голоси, по черзі запевнюючи мене у правильності не такого вже й правильного рішення. Алкоголь не підвищував, а загострював настрій – мій настрій був нестерпним. Алкоголь не дав би ради, алкоголь не дав би легкості думкам, не подолав би моїх привидів та не зробив би із мене, привида, по-справжньому живу людину. Алкоголь не допоміг би мені в любовній справі, не розплутав би клубок минулого. І я знала про це. Та вони манили мене до схованки, манили мене до запасів, зроблених мною завдяки необачності батька.

Я підвелась та підійшла до шафи. Вони продовжували сміятися: їхній сміх був глузливим, недобрим, химерним – здавалося, у ньому звучало блеяння, та і воно було зловісним. Якщо це справді були вівці, то не такі вже милі, якими їх би можна було собі уявити. Та тільки я їх не бачила – лише чула, коли вони знову штовхали мене до пияцтва.

Я дістала пляшку батькового віскі та жадібно смакувала міцний напій прямо з горлянки – вони лікували. Здавалося, увесь сенс їхнього існування полягав у тому, щоби остаточно мене споїти. Здається, я ще більше стала чутливою до всіляких аномалій та нечисті – лише один із наслідків лісової пожежі, яку я ледве змогла пережити. Чи не змогла, якщо чесніше...

У мені було вже добрих пів пляшки, коли я побачила його на своєму вікні. Одразу мені здалося, що просто примарилось, що із моїм мозком просто жартує мій друг – алкоголь, та потім пухнастий чорт заговорив:

— У всякій хаті без котика лихо, тож і не дивно, що у студентів такий безлад твориться та настільки аморальний спосіб життя. — кошак засудливо спостерігав за мною з вікна, раптом стрибнувши прямо мені на спину.

— Що за чорт? — встигла зойкнути я, звалившись на підлогу та вмить протверезівши – навіть вони припинили своє звичне блеяння у мене за плечима.

— Я їх прогнав – так значно краще. — констатував юний кіт.

— Їх? — перепитала невпевнено я, намагаючись зрозуміти, чи не читає хвостатий на додачу моїх думок або чи не чує він того же, що і я.

— Ти маєш силу значно більшу, щоби йти на поводу у цих підступних істот та прикладатися до чарки за їхнім покликом. — він засудливо бурмотів на мене, а потім почав тертися о мою заціпенілу спину, вкриваючи її мурахами та задоволено муркаючи, — До речі, маєш хлопця? — от нахабо!

— Тільки дівчину... — напружено засміялася я, видаючи свою звичну відмазку від усіх залицяльників у цьому світі.

Аж до літа, поки я (переважно завдяки дистанційному режиму навчання у нашому місті) жила у кімнаті сама, він гостив у мене. Він був ненажерливим, хтивим, нахабним, хижим та диким. Та він слухав мене, муркав мені щось заспокійливе, коли у цьому була потреба, та розганяв від мене всіх чортів, що раніше безсоромно зваблювали міцними напоями. Із приходом теплих днів він переважно прибігав до мене поїсти, а вночі ходив на свої кошачі гульки, а влітку взагалі повернувся до геть бродячого життя. Може, він і заходив, та я бувала у своїй кімнаті так часто, що скоріше просто не міг мене застати.

І тепер він сидів у мене на підвіконні знов, ніби геть нічого не трапилось. Я перевела свій погляд на сусідку по кімнаті: Наташа оторопіло спостерігала за розгорнутим видовищем. Я встигла злякатися, та раптом второпала: це була вже не та дівчинка, з якою ми воювали за місце у черзі в душ та яка перестрівала мене в коридорі час від часу, одаровуючи мене з ніг до голови зневажливим поглядом. Ставши сусідками по кімнаті, ми лихо провели ціле літо за тусовками у глухих закутках нашого міста під недоброзичливий дзвін моїх блеючих знайомих.

— Кіт? Воно розмовляє? — напружено видала дівчина, одарувавши мене таким поглядом, ніби припускаючи, що без моєї участі тут не обійшлося.

— О-о-о! Приблудо, це знову ти? Давненько тебе не було! — докірливо кинула я своєму старому знайомому, кривлячи на обличчі максимальну образу.

— Скільки тобі можна повторювати, що у мене взагалі-то є ім’я і воно відмінне від наданого тобою прізвиська? — натомість образився вже кіт.

— Та ти не бійся, — кинула я застиглій сусідці, — він кусається тільки на знак вищої симпатії, а оскільки він не вірить у любов з першого погляду, то не вкусить, принаймні не одразу! — я мимоволі залилася сміхом, не знаючи, як реагувати на повернення блудного пухнастого товариша.

— А як же Ваше справжнє ім’я? — раптом набралася сміливості Наташа.

— Патрік, — гордо витягнувся на підвіконні кіт, — сер Патрік.

— Дуже приємно, Наталія... — вона ще не зовсім розуміла, що саме тут відбувалося, та їй це подобалося – я бачила це по її оскаженілому погляду.

— Патрусь він, якщо вже на те пішло! Бач, чого навигадував! — із вуст випорснуло вже давно притаманне мені «Ха!».

— Із якого це дива? — не второпала Наташа.

— Лагідна українізація. — залилася сміхом я, змушуючи Патріка закотити свої великі зелені очі.

— Кіт і розмовляє! — тільки і сплеснула захоплено вона.

— Це вона зі мною таке ось зробила! — пожалівся раптом кіт, вказуючи своїм довгим пухнастим хвостом у мій бік.

— Ба! Ти шо, бідного парубка на кота перетворила? — аж підстрибнула на місці дівчина.

— Ага, свого сусіда колишнього... — ще сильніше зареготала я, що кіт і не підтвердив, і не заперечив, а тільки вмостився на третьому, і досі вільному ліжку – вільному, адже з нами чомусь ніхто більше не хотів жити, а наповненість гуртожитку поки не сягала критичної відмітки.

—Навіть цікаво, за які такі гріхи?

— Базікав забагато! — стиснула плечима я, ховаючи від сусідки свій саркастичний погляд, хоч прекрасно розуміла, що вона його однаково не зрозуміє.

— А розчаклувати ніяк? — у її карих очах смикнулося щось, схоже на жалість, хоч ця риса аж ніяк не була притаманна для цієї дівчини.

— Можна, але я не володію подібним заклинанням, — я випрямила спину, — тож, Наталіє, якщо я все-таки перетворю тебе на жабу, то ти такою до останку днів і залишишся! — на очах у співрозмовниці виступив жах – мені частенько доводилося її залякувати перетвореннями на якесь створіння, а тепер, завдяки Патріку, її страх матеріалізувався і згорнувся клубочком на порожньому ліжку.

— Наталія – яке гране ім’я... Тож ти її дівчина? — ліниво потягнувся кіт. Я напружено видихнула, даючи нахабній істоті зрозуміти, що вона помилилась і брякнула щось вкрай недоречне.

— У тебе що, є дівчина? — вчепилась у мене остовпілим поглядом Наташа.

— Не те щоб...

— Мені сказала, що так. — запевнив її кіт приблудний.

— Ну, там усе складно. Це вже давно неважливо. Ми давно із ним не бачились, то навряд він здивує тебе свіжими новинами. — мені не хотілося виправдовуватися за скритий мною факт, який скривався навіть під натиском заклятого блеяння у винних парах, скривався задля уникнення деяких подробиць, особливо враховуючи той факт, що Наташа не була такою ж студенткою педагогічної академії, а навчалась у філологічному коледжі, який у свій час закінчила я.

Я не могла розповісти своїй товаришці по чарці і нікому іншому ні в цьому світі, ні в іншому про нічні кружляння під самими хмарами, про викрадення маршруток та вогонь ритуальних ночей, про ніжність, заточену в актовій залі або її кабінеті та таємницю підвалу. Це були тільки мої спогади, тільки моя історія, тільки мій тягар та мої привиди, яких я навряд чи зможу коли-небудь позбутись або забути хоча би на мить. Ні, точно не зможу.

«Ти більше нічого не забудеш, — у голові владним голосом крізь роки дзвеніли її слова, — проте і сказати ти теж нікому нічого не зможеш. Ні морально, ні фізично. На твоїх вустах тепер – печатка мовчання».

Ліниво потягнувшись, кошак заснув. Сусідка не приховувала досі свого остраху та здивування, а я мовчки вийшла з кімнати. Попереду було ще чотири пари. Ще було зарано, а до академії від гуртожитка йти якихось п’ять хвилин – до коледжу лише на транспорті хвилин тридцять добиратися. Та це більше була не моя турбота. Уже третій рік поспіль, як не моя. Треба було дихати та йти вперед, навіть якщо всі мої дороги і досі вели до одного заклятого місця, де я навічно залишила половину свого серця та знову і знову поверталася у своїх безсоромних думках.

Новий навчальний рік розпочинався не так, як два попередні. І це не тільки тому, що ми мали навчатись не в дистанційному чи змішаному, а очному форматі. Нам змінили куратора, декого відрахували, але щось лихе та магічне зависало в академічному повітрі.

Педагогічна академія, фізико-математичний факультет – нетрадиційний шлях, як для випускниці філологічного коледжу за спеціальністю французької філології. Тут, серед людей, які прийшли після математичних класів та технічних спеціальностей, зі своєю першою освітою я виглядаю дещо аристократично, хоча це і не заважає мені бути однією з найкращих студенток на факультеті.

Я досі яскраво пам’ятаю день свого вступу. Відмінне закінчення коледжу відіграло свою роль, тож на мене, я впевнена, надали найкращі рекомендації. Я ніколи не читала тексту рекомендаційного листа і навіть не здогадувалась, хто саме його писав, хоча відсканована вишнева печатка на відкритому файлі комп’ютеру у приймальній комісії говорила сама за себе. Якщо чесно, то мені задавалось, що мене будуть рекомендувати куди-небудь на філфак: продовжувати свої починання у галузі французької мови або розвивати літературні здібності. Але ні, результат шокував мене до глибини душі.

Русява молода дівчина приємної зовнішності спалахнула своїми зеленими вогниками замість очей і нетерпляче набрала чийсь номер. Тіло моє мимоволі затремтіло, та я намагалась триматися рівно та гордо, ніби взагалі нічого незвичного й не відбувалося. До аудиторії забігла жінка вже років сорока, яка скоріш за все була викладачкою, і приєдналася до своєї молодшої колеги.

— Тетяно Мефодіївно, здається, це Ваша студентка. — запевнила молода дівчина, пропускаючи ту за комп’ютер.

— Філологічний коледж... Французька мова... Червоний диплом... І на фізмат? — перелічивши відомі мені факти, здивувалася жінка, яку мені так і не представили, малюючи здивування й на моєму обличчі. Мені було байдуже, на яку спеціальність вступати, але фізико-математичний я всерйоз ніколи не розглядала.

— Читайте далі... — зелені очі горіли від нетерпіння.

— Так вона... — несміливо припустила Тетяна Мефодіївна, не ставши продовжувати свою думки, підвела свої очі на мене, а потім знову пірнула у відкритий файл.

— Там же не зазначено, що я відьма? — подумки запитала я до самої себе, відмахуючись від подібного припущення, адже воно здавалось мені фантастичним та водночас безглуздим.

— Тетяно Мефодіївно, — вона жестом попросила ту нахилитися до неї і продовжила вже пошепки, — такий талант закопувати в землю – це просто злочин, і хімікам віддавати у жодному разі не можна, а філологи загублять все остаточно.

Тетяна Мефодіївна окинула мене оцінюючим поглядом, я ж уважно розглядала її постать: блондинисте каре, сірі глибоко посаджені очі, дещо втомлений та збентежений погляд, вишита білими нитками сорочка – усе це аж ніяк не вартувало моєї уваги, та я однаково пропалювала її з особливою уважністю у відповідь. Жінка ще раз зиркнула на екран і нарешті звернулась особисто до мене:

— Пані Пінько, — лагідно почала вона, — Вас радо буде зараховано на будь-яку спеціальність фізико-математичного факультету.

— Будь-яку? — уточнила я, не зовсім розуміючи, що саме відбувається.

— На бюджет, звичайно. — додала вона.

— Навіть так?

— Із Вашими балами та рекомендаціями... — тоді я ще не знала, що зі мною розмовляла декан факультету, не знала, що мені до останнього будуть телефонувати з природничого факультету та вмовляти зректися математики, та я вже подавала заяви на вступ на всі спеціальності рекомендованого факультету, хоча і хімію не забула, адже насторожили мене слова дівчини з приймальної комісії, але вона чомусь так і не стала першою в списку моїх пріоритетів.

І ось перший день третього курсу. Я староста групи математиків. Ніякої магії або чаклунства, ніяких підтверджень щодо вмісту рекомендаційного листа з коледжу, жодних підтверджень за всі роки. Самі числа, рівняння та скажена кількість вищої математики, що час від часу мішалася педагогікою.  

Але сьогодні зміни були відчутні помітно – це вітало навіть у повітрі. Я зайшла до академії передвчасно – вона мовчки очікувала студентів, що ніколи не тішили її ранніми візитами. Перший поверх, другий – усе таке чуже та незнайоме, ніби і не було двох попередніх курсів. І що тільки з людьми дистанційка робить!

Перша дивина цього семестру чекала мене вже на дошці оголошень. За прозорим склом ховався паперовий розклад занять, а на самому склі, якщо придивитися, у нижньому кутку виднівся QR-код та виведений дрібними літерами напис: «Можете зчитати за допомогою Вашої парасольки».

— Прогрес прийшов, звідки ніхто й не чекав? — скептично посміхнулась я, проте цікавість взяла гору: знявши з плечей рюкзак, я дістала з нього свою вишневу парасольку, із якою не розставалась ні на мить із позаминулої осені. Ця річ була мені занадто дорога: певною мірою можна вважати, що задля її отримання мені довелося померти.

Я озирнулась навкруги – порожньо. Посміхаючись кумедному напису та серйозності власних намірів, я притиснула ручку парасолі до скла – раптом екран засвітився, ожив, замерехтів синім кольором. Я здригнулась від здивування: на екрані висвітився код моєї групи та дещо відмінний від паперового та офіційного розклад. Викладачі та аудиторії зазначалися ті самі, а ось назви предметів змушували очі вилазити на лоба.

Чотири пари, чотири лекції, чотири знайомі лекційні аудиторії, дві знайомі ще з першого курсу викладачки, дві – нові. Мене облило холодом, моє тіло пронизало, ніби кинджалом, гостре відчуття déjà vu. Я не відводила очей із загадкового екрану: ось Оксана Олександрівна, заступниця декана та наша колишня викладачка з інформатики, тільки за цим загадковим розкладом замість історії науки і техніки вона чомусь викладатиме в нас історію чаклунства. Хоча між студентами її інакше, як відьма, ніхто чомусь і не називав.

А ось лекція з Тетяною Арнольдівною, із якою хоч нам і доводилось перетинатися на практиці, ми ледве знайомі, і все, наче, добре, та тільки теорія ймовірностей та математична статистика раптом перетворилась на комбінації заклинань.

З Оксаною Акаківною знайомитись нам ще не доводилось, та репутація у неї як у справжньої страшної та злої відьми, і навіть щось зловісне випаровує її ім’я. «Методика навчання математики» перекривається палаючим синім написом «Методика та заклинання».

Нарешті четверта пара з Оленою Вальдемарівною, яка у нас викладає вже третій рік поспіль. Побачивши її ім’я в графі обох розкладів, я відчула, як всередині мене щось збентежено потеплішало, а серце неочікувано забилося в тривозі. Останній раз ми бачились наприкінці червня на екзамені з елементарної математики – вона обіцяла, що повернеться до нас в наступному семестрі, а ми продовжимо з нею вивчення розпочатого курсу. І ось я занурююсь у чарівне скло, а палаючі сині літери сповіщають мене, що замість елементарної математики нам доведеться познайомитись з прикладною магією. Хоча назва предмету знайомої із самих початків викладачки звучить напрочуд дивно: «Алгебра та прикладна магія». Невже всі математички і справді відьми? Невже це все був не жарт?

— Ні, ну від Олени Вальдемарівни я такого точно не очікувала! — усміхнулась я, намагаючись відтворити у свідомості майже забутий образ: гарно складена білявка років тридцяти п’яти – образ когось до болю нагадував, але він все одно був не тим: вона була спокійна, а тихий голос її заколисував, що аж ніяк не було притаманним відьомській расі та амплуа викладачки з прикладної магії, принаймні такому, якому малювала моя уява.

Поспішивши від’єднати парасольку, я відсахнулась від загадкового екрану – сині палаючі літери, що секунди тому формували розклад, зникли, а за склом залишився лише віддрукований звичний перелік занять: історія науки і техніки, теорія ймовірностей та математична статистика, методика навчання математики, елементарна математика. Усе, побачене раніше, здавалося галюцинацією.

Я зробила декілька повільних кроків назад та всілась чи не за єдиний стіл, який був розташований за межами навчальних аудиторій нашого корпусу. З віком, навіть якщо тобі трохи більше двадцяти, починаєш цінувати можливість зайвий раз присісти. Я повільно вдихнула та видихнула. Сьогоднішній ранок виявся повним сюрпризів – ще би вечір був сповненим дива: сірі довгі коридори, залізні ґрати та стукіт підборів мимоволі спливли у свідомості. Я на мить заплющила очі, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття та прогнати настирливе déjà vu, та переварити нарешті все побачене за сьогодні.

Ранок. Ми з Наташою як раз повертаємось з кухні: моя сусідка по кімнати марила їжею та вважала її сенсом свого життя, отже четвертий місяць поспіль наше тісне спілкування ніяк не давало мені померти з голоду. Я вже збираюсь діставати ключ, але дівчина відхиляє мій жест своєю рукою.

— Ти знову не зачинила кімнату? — мимоволі дорікнула я.

— Ой, та я тебе прошу! У нас і брати нічого – що було, те ми випили вчора та доїли сьогодні. — відмахнулась Наташа.

— Ну-ну...

— Хто сюди зайде? — це запитання здавалось риторичним. Наталія натиснула на дверну ручку – дерев’яні двері миттю піддалися їй. Ми завмерли на порозі.

— Геть звідси! — прогарчала пухнаста істота, вчепившись своїми гострими довгими кігтями в підвіконня. На мить ми обидві перестали дихати.

— Давно тебе не було, дурнувате котисько-о! — дзвінко проблеяло бісенятко в овечій подобі.

— Це більше не твій дім-м і тобі тут не раді! — підхопило друге. Ми добре знали цих малих: вони були розміром з долоньку, але такі нахабні, що сміливо заволоділи нами двома на все літо.

Люсі ймовірно була ватажком цієї маленької зграї, принаймні друга, Мері, ніколи з нею не сперечалася – можливо, їй було просто лінь, адже найбільше у своєму біснуватому житті вона полюбляла спати. Люсі відрізнялась запальністю, яка межувала з неконтролюємою агресією, витонченою жорстокістю, миловидними рисами обличчя (ні, скоріше морди), якими зачаровувала початкових пияк, марила у майбутньому захопити світ, полонити та знищити ненависних їй людиняк та, звичайно ж, котисьок.

Одразу вони приходили до мене зовсім рідко, але згодом зачастили зі своїми візитами, зрештою поселившись у нашій кімнаті. Кожен наш день, вечір і ніч перетворилися на п’яні шабаші – зранку ми ж відходили після бурхливої ночі. Так минуло наше літо, позбавлене інших приємних зустрічей та розваг.

Вівці були налаштовані рішуче та стійко трималися перед пухнастим, який разів у десять перевершував у розмірах кожну з них. Кіт щось злісно прошипів не схожою на людську мовою, і що б він не сказав, це справило неабияке враження на маленьких чортів – вони ледь не відлетіли в інший бік, але з усіх сил тримались на тоненьких лапках та могутніх ратицях (якось мені прилетіло однією з них, тож я мала можливість оцінити всю силу жвавих овечих копит).

— Ходімо, Люсі, у нас ще винна ванна за розкладом – хай потішиться цей пухнастий йолуп своїм самолюбством, поки може. — запевнила Мері, та Люсія зловісним поглядом вчепилася в незваного гостя, — Пішли-и!

— Ми ще повернемось. — гаркнула на останок головна вівця перед тим, як обидві розчинились у повітрі.

Здивована Наташа закляла в дверях, так і не знайшовши в собі сили переступити поріг власної кімнати, я ж вбігла всередину.

— О! Ваша Вишнева Високосте! — перевівши на мене свій погляд, поважно схилив голову кіт.

— Якого біса?! — тільки і видихнула я.

— Бісів це Ви, пані, вдало розводите, наскільки я бачу. — хитро прижмурився кіт, ясно натякаючи на наших несанкціонованих сусідок, яких він декілька секунд тому нахабно прогнав.

— Що тут... — намагалась щось запитати Наталія, але так і не змогла закінчити думку.

Опанувавши себе, поправивши окуляри та вдивившись у прибульця, я нарешті його впізнала.

— Приблуда... — подумки вронила я, розгублено роздивляючись знахабнілого гостя, якого вже з весни не бачила.

Так, здається, на цей раз історія розпочалася не загадковим розкладом та дивинами навчального закладу, у який потрапила декілька років тому, а несподіваним поверненням Приблуди. Якщо, звичайно, вона не була продовженням попередньої і не тривала вже декілька століть поспіль.

— Хай йому грець! Я хочу додому! — подумки скрикнула я, чіпляючись поглядом у залитий сонцем коридор, що поступово наповнюється рідкими людьми.

Дім – та що воно тільки таке? Там, де твоя сім’я. Та тільки хто був моєю справжньою сім’єю? Ті, що мене народили? Чи ті, що мене виховали та оберігали протягом майже двох десятирічь? Чи ті, заради яких я вмирала та завдяки яким здобула своє друге життя? Дім – і знову чорні ґрати на вікнах та дерев’яних дверях, оглушливий дзвоник, що завжди лунає двічі, та нескінченні підземні лабіринти повстають перед очима – скільки років вони спали на дні моєї свідомості? Та я нічого не забула і не забувала. Ні! Ні на мить.