День минув нервово – я була неабияк здивована, що мені вдалося його пережити: мої нахабні експерименти з магією рівнянь ще неодноразово мені відгукнуться – я була певна. Цей день приніс запитань куди більше, ніж відповідей, зокрема це стосувалося моєї безслідно зниклої одногрупниці. Але сьогоднішній вечір та ніч мали нести за собою дещо приємне та захопливе, тож я відкинула надокучливі думки геть.

Я обережно сховала пасма вишневого волосся за вуха, не ризикуючи глянути навіть у фронтальну камеру, щоби оцінити свій зовнішній вигляд, хоча він сьогодні має бути неймовірно урочистим. Проте за зачіску я не хвилювалася, адже над нею чаклували у спеціальній магічній перукарні, шар за шаром наносячи чарівну блискучу фарбу заповітного вишневого відтінку, – так я увіковічила захований навічно у серці безбожний зв'язок. Тож я була певна, що ні злива, ні пекуче сонце не оголять натурального світлого пасма.

Притиснувши до себе парасольку якомога щільніше, рівно о десятій годині вечора, коли гуртожиткові брами зачинилися до ранку, доки моя сусідка виборювала своє право на чистоту у черзі до душової, я вийшла із темної кімнати і ринулася сходами до десятого поверху. Діставшись останнього сходового майданчику, я уважно роззирнулася навкруги: неймовірно темно, тихо та порожньо – життя зазвичай вирувало десь на середніх поверхах. Ще раз пересвідчившись, що поруч нікого нема, я почала дертися по підставленій до стіни, вимощеної свіжою фарбою, дробині, що вела до на диво щільно зачиненого люку.

Люк піддався не одразу: закляття лилося не з вуст, а з кожної моєї кінцівки, з кожної фаланги пальця, з кожної ділянки шкіри, проходячи повз усе моє тіло. Ледь не витративши всю свою наявну силу на один нещасний люк, я згадала раптом її на даху далекої багатоповерхівки і з якою легкістю їй вдалося піддати собі важку перегороду з нашого шляху – мені було так далеко до її вправності та майстерності, але з кожним своїм наступним кроком я ставала ближчою до неї самої – ця думка додала мені сил і люк нарешті піддався.

Я вибралась на поверхню – мене ледь не збило з ніг поривом холодного осіннього вітру. Нічна свіжість колола обличчя, але ж це лише вересень, а морози тільки чекають попереду – що ж буди далі, Господи?! Щоби позбутися зайвих підозр, я зачинила за собою люк, що виявилося значно простішим за попередні маніпуляції. Електронний ручний годинник показував 22:15 і, здавалось, був єдиним неприродним джерелом світла навколо – місто та прилегла до нього місцина засинали, огорнуті темрявою світломаскувань.

22:15. Логічним було би описати мій наступний крок, як «покинула наявну дислокацію», але натомість я чекала – лишалося ще цілих п’ять хвилин і вони тягнулися нестерпно довго.

Спогади першої небесної ночі, що залишили найглибший вишневий слід десь два з половиною роки тому, виринають із пам’яті і застрягають комом в горлі: ось вона стоїть на моєму вікні, а її тонкі плечі закутані в ніч, а ось вона вигукує неочікувану промову, змушуючи загіпнотизовану мене хитатися, стоячи на місці:

— Настав час для пізнавальної прогулянки! — грайливо посміхнулася моя гарна знайома, яка завжди була сповнена сюрпризів, а душа її – незбагненних таємниць.

— Ви покажете мені місто? — ніби п'яна, хитнулася я, утримавшись за тонку, але, як виявилось, досить міцну директорську руку.

— Краще! — директорка гордо підняла мітлу, — Я покажу тобі небо!

22:30. Очі поволі звикають до ночі, чіпляючись за кожен темний клаптик навислого прямісінько над головою неба, серце ревно тріпочить у грудях, вичікуючи свою повелительку, вишукуючи її силует у кожному кутку густої темряви.

Вона підкралась до мене ззаду, так неочікувано, що я ледь не впала навколішки – мене завжди тягнуло скоритися цій дивовижній жінці! Я озирнулася: її мініатюрний силует, велично височівши на мітлі, ніби на чарівному темному птасі, ледь освічувалися місяцем, її світлі очі, ніби змальовані з небесного світила (чи навпаки?) надприродно блищали, і в цьому блиску були і ніжність, і радість, і зверхність.

— О Боже мій! —вигукнула я вголос, забувши про силу говоріння власних думок.

— Тихіше! — відказала на це чи радше промовчала вона, притуливши мені вказівного пальця до губ, — Кицюнечко, ти вся тремтиш! Ти не змерзла? — зауважила темна постать, злізши з мітли та торкнувшись ногами поверхні.

Так, як би я цього не хотіла, але я тремтіла в такт своєму невгомонному серцю та уривчастому подиху, який роками не міг вирівнятися поряд з цією жінкою.

— Наталіє Владиславівно! — натомість видихнула я, подумки обіймаючи свою повелительку: за чотири роки нашого особистого знайомства я досі не визначила, чи я маю право першою кидатися в її обійми, хоча в особливих емоційних поривах траплялися і подібні інциденти. На мене каменем звалилися всі події минулого дня.

— Кицюнечко, що з тобою? — вона підійшла до мене ще ближче, залишаючи між нами відстань у декілька подихів, — Ти виглядаєш розчавленою...

— О! Повірте, у мене сьогодні була можливість стати такою в усіх сенсах цього слова! — зізналась я, зніяковіло відвівши погляд.

— О-о-о... Здається, комусь є, про що мені розповісти! — зауважила вона чи то ласкаво, чи то з докором.

— Є... — тихо погодилась я.

— Але не тут! — вона знову взялась за мітлу, — полетіли, я відведу нас в одне затишне містечко. — можливо, мені здалося, але вона підморгнула.

— Я не... — я безпорадно глянула на свою парасольку, потім – на білявку, чиє волосся ледь виблискувало в місяцевих променях. Бажання кинутися їй в обійми нікуди не зникло, а накочувало новою хвилею, але вона мене, ніби навмисно, не торкалася. Ми стояли надто близько одна до одної і між нами могло статися будь-що, тож я аж ніяк не хотіла відновлювати між нами дистанцію в декілька метрів, нехай як хотіла припасти знову до мітли.

— Що таке? — вона розгублено вивчала мене поглядом, — Невже ти не хочеш літати? — це прозвучало більше недовірливо, і мене пересмикнуло від подібного припущення.

— Ні! Хочу, звичайно! Просто... Знаєте... — раптом моє тіло захиталося, ніби від вітру, — таке дивне відчуття...

— Яке? — білявка насторожено повела бровою.

— Таке відчуття, ніби без Вас мій моторчик не заведеться. — від почутого Наталія Владиславівна засміялася, навіть забувши про домовленість тиші, але  швидко спинилася.

— Хух! Ну ти як вигадаєш щось, кицюню! Моторчик! — пирснула вона, — Ти же не Карлсон!

Від такого порівняння я здригнулася, адже колись саме я ставила їй такі запитання, коли владна директорська тінь з’явилася у вікні моєї кімнаті, розташованій на п’ятому поверсі.

— Ага-ага, пам’ятаю: мотор глухне, а ось мітла – ніколи! — без вагань процитувала я свою директорку, що ніколи не стане колишньою, скільки би змін не відбулося і шо б там не чекало на нас попереду.

— Саме так, — широко посміхнулась білявка, — а тепер скажи прямо: чого ти хочеш?

— Я?

— А то хто?! — вона дивилася на мене пронизливо, напруження в її очах відчувалося навіть у цілковитій темряві.

— А можна мені з Вами? — вичавила нарешті із себе я.

— Тю, кицюню! А я тобі що, залишатися на даху пропоную? — ледь не розреготалася Наталія Владиславівна – здавалось, від її темної усмішки розлетілися вишневі іскри.

— Ні, Ви не зрозуміли... — я заперечливо похитала головою та встромила свій погляд їй у вічі, — Можна полетіти з Вами, як тоді, як уперше, пам’ятаєте?

— Оу... — її видих наелектризував повітря, — На одній мітлі?

— На одній мітлі. — стиснувши зуби, повторила я.

— Це ти, звичайно, добре придумала! — кожне її слово було наскрізь просоченим знайомим до скреготу серця «Ха!».

— Я знаю. — зронила напрочуд впевнено, намагаючись не думати про те, наскільки це зухвало.

Здається, ціла вічність минула з нашого останнього сумісного польоту, коли я, здершись на спину своїй повелительці та директорці у денний час, відчуваючи на собі фізично її аромат, ринула з п’ятого поверху своєї кімнати. Я намагалася бути дорослою зараз, але в голові мерехтіли рідкі вогники вечірнього міста під пісню березневого вітру. Тільки ніч, тільки місяць, мітла і вона в моїх обіймах десь над заснулими кварталами.

Цієї ночі усі вогники згасли, а нас з усіх боків оточувала темрява, та це не завадило мені прилаштуватися ззаду Вишневої королеви, щосили притуляючись до її мініатюрного тіла. Вона не стала заперечувати, натомість мовчки чекаючи на свою незаплановану (хоча хто це знає напевно?) пасажирку. Від її мовчання шкірою пішли сироти – я відчувала кожним клаптиком тіла її химерну та задоволену усмішку.

— Тільки парасольку не загуби! Бо доведеться до старості тебе возити! — саркастично зауважила Наталія Владиславівна, напруженням свого тіла готуючись до зльоту.

— Я міцно її триматиму. Не хвилюйтеся. — з непідробною дитячою гордістю випалила я. Хоча перспектива довічних сумісних польотів не могла не тішити.

— Що, міцніше за мене? — обличчям ковзнула недовірливо-обурена усмішка, яку я могла лише відчувати тремтіння невгамовного серця, що ось-ось випурхне з грудей.

— Ні, такого навіть мітла не заслужила! — ледь не зі сміхом випалила я, і ми полетіли.

 

Відколи лісова пожежа обгородила мій життєвий шлях падаючими деревами, а Спасителька повернула до мене здатність вдихати, між нами виникла ще одна неусталена традиція: навчати мене відьомського ремесла та ділитися новинами у галузях науки та магії на просторах знайомого до виття фантомних ран лісу. Місце, звичайно, було тригерним, але й іншого поблизу не спостерігалось. Ще у довоєнні часи на контрасті наелектризованого міста заклятий ліс здавався химерно темним, але зараз на тлі воєнний світломаскувань на березі річки, що відбивала мерехтінням течії сріблястий місяць, було напрочуд світло.

Вересневий вітерець розгойдував за спинами темні дерева. Відчуваючи своїм плечем її плече, загорнуте в плащ, я загіпнотизованим поглядом пропалювала річку. А здавалось, я вже почала забувати, як це, коли насправді добре...

— Але ж ти її невипадково зачаклувала? — уважно вислухавши мою розповідь, із ноткою гордості в голосі запитала вона.

— Авжеж невипадково. — вкрай задоволена собою, зізналась я.

— І вони тебе відпустили? — недовірливе уточнення.

— Ви знаєте, я і сама шокована, проте Оксана Акаківна запевнила, що студентів вбивати їм не вигідно... — на цю заяву моя співрозмовниця лише втомлено пирхнула, — Проте знаєте, Наталіє Владиславівно, а мені вдалося все-таки вибити з них певне зізнання у тому, що Динара справді зникла, а пам’ять про це місцевим підтерли.

— Прямо так і сказали? — недовірливо перепитала жінка із блискучим у місяцевих променях волоссям.

— Не зовсім. Вони скоріше видали себе, здивувавшись тому, що Динару досі пам’ятаю я... Нашим тісним дружнім взаємозв’язком як поясненням цього незрозумілого явища вони чомусь не дуже задовольнилися. Вальдемарівна так і сказала: «тут, здається, інше». — тепер пирхнула вже я.

— І що було далі? — від сказаних мною слів вона, ніби завмерла.

— Ну, я вже до смерті приготувалася, як раптом зайшов Юліан Дмитрович, наш викладач, і вони, миттєво перемінившись в обличчях та емоціях, швидко мене відпустили. — власні слова раптом пробігли холодом по спині – я все ще намагалась списати їх на вітер, а не лихе передчуття.

— Насторожує мене той факт, що вони просто так тебе відпустили при повній свідомості... — похитавши головою, констатувала Наталія Владиславівна.

— Це радше необачливо. — гигикнула я, але моя співрозмовниця чомусь не засміялась і навіть не усміхнулась у відповідь, — Гадаєте, це тимчасово?

— Гадаю, у них на тебе з’явились свої плани. — безрадісний підсумок, — Ой, кицюню, дивись, а то уведуть...

Що це? Чи не вишневі ревнощі вкололи зараз мені ребра?

— Можливо, — сухо погодилась я, — але не у Вас, не хвилюйтесь.

Від сказаних мною слів вона нарешті засміялась – її сміх теплими хвилями котився річкою та безмежним лісом. Я відчувала кожнісіньке її здригання легким штурханням в зоні ребер – кожне з них, неначе загортало мене в обійми.

— Наталіє Владиславівно, — раптом обірвала її я, — а Ви мені колись стирали пам’ять?

Від цього непростого запитання, яке більше скидалося на докір, вона заклякла, відчутно напружилась і раптом покосилась прямо на моє обличчя.

— Чи знаєш, ми з тобою не одразу познайомились особисто, — почала вона, ніби виправдовуючись, — тож мені складно сказати напевно...

— Те, що пам’ять мені стирали до нашого особистого знайомства, я знаю і так, — ніби заскочена зненацька, вона зобразила максимально здивований погляд, у якому, як і завжди, насправді читалося все, — та Ви і самі розповідали мені про це на прикладі зниклих вчителів фізкультури, коли вперше посвятили мене в ритуальні таємниці.

Її стомлений зелений погляд виблиснув щось на кшталт: «Я здаюсь», — і вона спокійно його відвела.

— Але я запитую про стирання пам’яті, починаючи з нашого персонального знайомства. Ви сказали перед ритуалом, що я тепер нічого не забуду, але це було на останньому курсі, а перед тим був цілий рік, щонайменше... — кинулась завзято пояснювати я, намагаючись добрати таку інтонацію голосу, щоби вона перестала бути звинувачувальною.

— Ні, не стирала. — твердо відповіла на це директорка, уп’явшись своїм місцевим поглядом прямо в мій, ніби у доказ своєї безневинності.

— А...

— Ніхто інший – теж. — її впевненість у цьому твердженні, якщо чесно, лякала.

— Але той день... — мені раптом забракло повітря.

— Який день? — запитала, ніби щиро не розуміючи.

— Тоді, на сходах, коли ще день раптом перетворився на ніч, на небі спалахнув місяць, а я втратила свідомість, — від її недовірливого мовчання я і сама вже собі почала скидатись на божевільну, — прокинулась я вже в наступному дні, а перед цим усім Ви налаяли мене через вештання коридорами під час заняття... — мені здалось чи вона здригнулась? — Я точно пам’ятаю, що тоді був ранок вівторку, але отямилась я за своїм робочим місцем на Вашому уроці, а він був по середах – цього я точно ніколи не забуду. І ніщо не вказувало на те, що я з’явилася нізвідки – у мене просто вирвали цілий день із пам’яті! — ні, вона не могла цього не пам’ятати.

У свідомості з болем повстав той далекий день майже чотирирічної давнини. То був один із перших днів після зимових канікул. Я тільки набувала своїх навичок нахабного підслуховування – у той день за цим ремеслом Наталія Владиславівна, директорка місцевого філологічного коледжу піж номером 13 та за сумісництвом викладачка зарубіжної літератури в групі Ф-6, де я і навчалася, спіймала мене двічі. Уперше мені влетіло на горіхи біля актової зали, де вона проводила нараду чомусь лише для жіночої частини свого педагогічного колективу, цікавенький шматок якої я безпардонно урвала крізь щільно зачинені двері.

Не зробивши для себе належних висновків з першого разу, хоча і мала б, я протинялась коридорами ще якийсь час задля заспокоєння нервів, а потім кинулась до сходового прольоту – на цей раз мене заманив до себе підвал, а точніше – два стривожених жіночих голоси. На цей раз Наталія Владиславівна разом із завгоспом обговорювали чиєсь нелегальне вторгнення до підземель нашого коледжу, про зняття якогось там магічний захист та ймовірну спробу зашкодити проведенню якогось там ритуалу – так, звичайно, що ні про перше, ні про друге, як і будь-яка інша студентка чи студент, я знати не мала.

Чого ж дивуватися, що, коли директорка виявила мене поряд знову, вона не стримувала свого гніву.

— Так! Це вже зовсім не смішно! У тебе урок давно почався, а ти біля дверей ошиваєшся!.. — з особливим роздратуванням випалила вона, — Що ти тут, скажи мені на милість, робиш?

— Я... — я розгублено мотала головою і задкувала.

— Ще скажи, що заблукала! Здрисни звідси, кицю, а то в клітку посаджу! — вона голосно тупнула.

Ці слова не на жарт мене налякали і, кинувшись на гору, аж поки коридор не залило яскравим світлом, я уявляла себе, ув’язнену за ґратами у клітці своєї улюбленої вчительки – таких пригод у навчанні я навіть сподіватися не могла!

Якоюсь неймовірно потужною містичною силою мене віднесло до стіни. Навколо стало темно – одразу я чомусь вирішила, ніби все це сталося у наслідок удару головою, але раптом я перевела погляд на високе вікно і завмерла: місяць світив надзвичайно яскраво і був, як ніколи раніше, близько – здавалося, він ось-ось звалиться прямо на будівлю нашого коледжу. Мій наручний годинник показував десяту ранку – за вікном панувала безмежна ніч. За мить коридор був, як і раніше, заполонило сонячним світлом, а на вулиці сріблястим холодом все ще світив місяць, доки мене остаточно не огорнула темрява забуття.

Ні, чорт забирай, вона не могла цього не пам’ятати! Я не забула й досі, як непритомніла із відчуттям, ніби у величному нічому світилі, що раптом явилось мені вдень, я так чітко побачила її, саме її диявольськи прекрасні очі, а це я вже не могла переплутати ні з чим.

— Якби мені і був сенс стерти тобі пам’ять у той день, то ти забула би нашу зустріч в коридорі і дещо перед тим, а не після... — нарешті зронила вона, порушивши напружену тишу, на кілька хвилин застиглу між нами.

— Вірите, більше всього мені всі ці роки хотілося дізнатися, що ж там такого цікавенького сталося після нашого зіткнення на сходах, що я втратила стільки спогадів... — хитро посміхнувшись, напружено вичікуючи бажаних відповідей, зізналась я.

— Насправді нічого такого, що варто забути, — на це я розчаровано пирхнула, — я і сама не знаю, чим ти займалась далі, адже побачила тебе тільки на нашому уроці...

— Стривайте, але нащо тоді...

— Я і не знала, що ти забула всі подальші події. — перебила мене жінка напрочуд м’яким та поблажливим тоном.

— А як тоді... Я не...

— Я не стирала тобі цей шматок. — вона напружено усміхнулась мені прямо в обличчя – ця усмішка натякала на наявність продовження історії, але білявка чомусь не виказувала чи то готовності, чи то бажання до неї перейти.

— А який шматок Ви тоді стирали? — мої очі тупо зупинилися на її зніяковілому вирізі обличчя – вона піддатливо видихнула.

— Насправді раціональною частиною себе я розуміла, що стирати тобі пам’ять вже пізно і скоріш за все беззмістовно, — помовчавши, почала свою розповідь вона, — адже ти вже і так забагато знала: ходила за мною слідом, коли я про це знала і ні, сувала свого носа у справи, які ще ніколи не цікавили учнів, з’являлася у заборонених зонах або просто у непризначений час у різних місцях, що все рідше здавалося випадковістю, — від її докору в голосі мої щоки миттю запалили – я відчувала себе ученицею, що опинилася під шквалом директорських нотацій, — але було ще дещо... — раптом вона замовкла.

— Що? — намагалась знову підштовхнути до слів свою співрозмовницю я.

— Те, чому я не намагалась стерти тобі пам’ять раніше. — її очі блиснули, ніби вимагаючи від мене здогадатися про ще не розкритий зміст її слів, — Ти поводилась не так, як решта учнів, — я видала саркастичний смішок, — і це я зараз не про те, що зазвичай студенти не запрошують на танець своїх директорів, хоча це також тебе вирізняло з-поміж інших. — вона дала собі можливість перевести подих, — Щонайменше, ти бачила у мітлах ув’язнені душі, а це недоступно звичайній людині.

— Але... — щось підказувало, що це ще не кінець.

— Але того дня я злякалась, що ти підібралась надто близько. Я була впевнена у твоїй силі, та ще не розуміла її потужності, усе ж таки припускаючи, що сама ти про неї скоріше навіть не здогадуєшся. Я відчувала, що ти на моєму боці, але не зовсім цього розуміла: ти була майже звичайною дівчинкою, що не знала ні своєї, ні моєї сутності, але все одно тинялася слідом. Просто студентка, яка дещо неоднозначно реагує на свою директорку. Це дещо лякає, знаєш... — вона розпливлась у загадковій усмішці, — Того дня я вирішила, що це вже занадто. Ладно б ти була просто поряд, але ти поводилась неабияк нахабно. І це нахабство мені було збагнути важко. — ці слова викликали в мене приплив сміху, — І я вирішила спробувати, але щось пішло не так...

— Що саме?

— Ну, щонайменше, ти не забула нашої зустрічі. І це я зрозуміла одразу. На твоєму обличчі не було і натяку на здивування, не виднілося бодай яких ознак відсутності пам’яті. Ти кулею кинулася від мене навтьоки, ніби прекрасно усвідомлюючи мої попередні слова. — жінка глибоко зітхнула.

— Так, Ви наказали мені йти геть, — підтвердила я, — і якось недобре на мене подивилася.

— Так, усе пішло шкереберть. Ти не забула своїх пригод, натомість запам’ятавши мою спробу цьому посприяти. — старе розчарування виринуло на поверхню зі стогоном, — Та це було не все. Місяць...

— Ви теж бачили місяць? — запитала я здивовано, хоча до цього моменту ніколи не мала в тому сумнівів.

— Я завжди його бачу під час цієї процедури, — вона пояснювала так лагідно, ніби до малої дитини, торкнувшись долонею мого плеча, викликаючи тим самим черговий напад тремтіння, — він завжди десь поряд, десь у моїй голові...

— Але в той день він виринув назовні? — із надією втупилась їй у вічі.

— Не зовсім так, — ніби долонею, вона відвела мій зачарований погляд, — але я відчула, як він шириться свідомістю, вибухає і вислизає, а потім його перехопив хтось інший. — це був, ніби докір.

— Він втік до мого неба... — не знаю, чому, але мені сподобалось це пояснення.

— Я впевнена, що ти нічого тієї миті не забула, — вирок мене ошелешив, — ти і свідомості насправді не втрачала – лише заклякла на пару хвилин і понеслася далі сходами. Гадаю, ти прожила звичайний день аж до уроку літератури, а потім...

— Передчуваючи Ваш прихід і нарешті побачивши Вас, усе забула... — досі не відійшовши від шоку, продовжила я замість неї.

— Саме так. — підтвердила винуватиця чергового мого дивацтва, яка наразі, викравши мене з даху гуртожитку до глухого лісу, сиділа поряд на лісному березі, щільно притулена до мене.

— То виходить...

— Виходить, я не стирала тобі пам’яті. Тобі неможливо її стерти. Ти зробила це сама – це ніби наслідок блокування психікою, а не чиєсь навмисне втручання. — захоплений погляд Наталії Владиславівни мішався із застарілим розчаруванням.

— Але як же наша розмова про вчителів фізкультури, які безслідно зникли не тільки із коледжу, але і з моєї пам’яті, як і в решти учнів? — недовірливо випалила я.

— Кицюнечко, ти пам’ятала про те, що вони були і часто змінювались, хоч і не могла їх пригадати, — вона ковзнула поглядом по моєму обличчю так, що воно ледь не розтануло, неначе було зліпленим з воску, — а мала би пам’ятати тільки одного – останнього. От що таке те саме форматування пам’яті, як ти любиш казати. — і знову докір, хоча і солодкий.

— Проте пам'ять про них була не така вже досконала... — нащось продовжувала опиратися я.

— Ти росла, а з тобою росла твоя сила і здатність вибудовувати магічний захист.

— Проте я нічого не вибудовувала... — і знову заперечення.

— Вважай це чимось на кшталт імунної системи – вона працює сама по собі, без твого прямого втручання. — такі її розжовування пояснень могли би здатися принизливими, але я була навіть рада відчути себе маленькою знов.

— То про Динару вони все-таки пам'ять стирали. — важко зітхнувши та видихнувши, підсумувала я.

— Не факт, що саме ці викладачки, але вони в курсі того, що відбувається, принаймні частково, — це зауваження не заспокоювало, а лякало тільки більше, — проте вони були не в курсі, що тобі пам'ять стерти неможливо, якою б силою і хто б не володів.

— Але чому?

— Бо ти відьма роду Ілатан, чи не так? — її усмішка нависла наді мною і нависла напрочуд близько до моїх губ. Залишалось якихось пару сантиметрів – наскільки ж це мізерна і часои нездоланна відстань!

— Так... — насилу видихнула я.

І ні, я її не поцілувала. І вона мене – теж. Принаймні не тоді, коли місячним світлом у воді мерехтіла ніч.

—  Полетіли? — нарешті обізвалась вона, так різко відірвавшись від мене, і схопилась на ноги. Я охопила пальцями парасольку, затулила очі – за мить я стискала в руці таку рідну серцю мітлу.

— Парасолька... — раптом видала я.

— Що, парасолька? — незрозуміла окинула мене поглядом Наталія Владиславівна, спираючись на свою давню дерев’яну подругу.

— Вона у Вас вишнева... — на якусь мить я заклякла.

— Як і в тебе, адже...

— Це колір нашої магії. — замість неї продовжила я, мимоволі процитувавши Олену Вальдемарівну.

— Саме так. — кивнула вона на підтвердження такого очевидного факту.

— Але чому вона не зелена? — я кинулась їй у вічі настільки глибоко, що вона, ледь не зойкнувши, відсахнулась.

— Зелена? — вона перепитувала напружено, вагаючись, чи хоче продовжувати цю розмову сьогодні або взагалі.

— Я пам’ятаю Вас під зеленою парасолькою. Мені складно забути той вечір, адже я до його останку намагалась визначити колір Вашої парасолі, — я закусила губу, щоби випадково не видати того факту, як прочекала декілька годин під дощем свою директорку, аби запевнитися, що та не намокне, – зрештою, у таких речах не зізнаються.

— Нащо тобі був її колір? — спантеличено усміхнулась та сама директорка, що сьогодні затуляла своїм силуетом ніч.

— Бо в зливу людей розрізняють лише за кольорами їхніх парасольок, ясна річ. — випалила я несамовито гордо.

— Ця парасолька не магічна – вона знакова. — Наталія Владиславівна усміхнулась мені надто лагідно, щоби серце не булькнуло у хвилі ніжності.

Зрештою, як давно я вже зрозуміла, що всі парасольки ховають куди більше історій, ніж звичайні дощові опади? Але в метушні сумбурних днів я і забути встигла, що в цьому світі є хоч щось, непідвладне магії, одне ж із цього чогось непристойно сильно тягнуло мене до цієї жінки ось уже майже чотири роки поспіль.