Рожеві сутінки, падаючи на місто, пробиваються крізь кам’яні ґрати довічної в’язниці. Останні сонячні промені відблискують золотом у вікнах заклятого коледжу – те, що нещодавно було моїм домом, раптом стало місцем мого ув’язнення. Я не зовсім пам’ятаю, за що тут опинилась, адже відбуваю покарання надто довго – здається, час зупинився у мить позбавлення волі. За що саме мене судили? Невже за причетність до спалення чоловіків, що раніше працювали в цьому місці? Та ні, тут за таке не карають – тут за це винагороджують.

— Води... — застогнав голос позаду мене.

Я озирнулась. Худорлява дівчина з коротким чорнявим волосся – здається, час і справді лише зупинився. Це була Даша – раніше ми тут навчалися разом. Вона було такою ж, якою я пам’ятала її з випускного, хіба що тепер дівчина виглядала більш виснаженою – такою змореною я не бачила її навіть на уроках геометрії.

— Води? — сумно усміхнулась, я намагаючись пригадати, коли востаннє мені траплялося таке щастя.

— Здається, я не пила цілу вічність... — прохрипіла нещасна ув’язнена.

— J'ai soiffe… — підхопив хтось інший французькою. Я хочу пити.

Я придивилася: невеличка темна камера була наповнена людьми, що говорили різними мовами, але не завжди зрозумілими. Особисто знайома я була тільки з Дашею, інших бачила вперше, хоч і мене переслідувало дивне відчуття, ніби ми знайомі вже вічність.

— Що ми тут робимо? — здавалось, на мої питання ніхто не хотів відповідати або просто ж не мав для того необхідних сил, — За що нас пов’язали? — глузливо вигукнула я подумки, але чомусь моє німе запитання розлетілося дзвінкою луною по камері, торкнувшись кожного куточка, кожної стіни, змусивши в’язнів здригнутися.

— Ну не за розтрощений пончик об стіну і не за викрадену швабру так точно... — трохи замислившись, уїдливо всміхнулася Дар’я своїми пожовклими зубами, що на перший погляд мені видалося дивним, адже я досить виразно пам’ятала білизну її щелепи.

 — Швабру? Але ж... —  але ж твою пам'ять стерли і ти не можеш цього пригадати.

— Але вимальовуючи тобі довічний термін, пригадають і не таке. Ось і мені пригадали. І ще купу дрібних злочинів, які начисто були стертими з моєї голови, — вона нервово смикнулася, — я нічого такого не пам’ятала і досі не можу. — намагалась пояснити дівчина.

— То за що ми тут? — усе дошкуляла я, хоча слова давались мені важко: у горлі нестерпно пекло.

— Ми – за те, що народилися представниками нижчої раси, ти – за те, що водилася з нами... — її погляд сумно посміхався, виражаючи і свою зневагу і навіть співчуття.

— Тобто? — нічогісінько не розуміла я.

— Ну ти же зі мною товаришувала і не відріклася від мене, всупереч усім расовим законам. — тільки й пирхнула Даша.

— Але ж ти не єврейка, а я не справжня арійка, — несвідомо гигикнула я, — та і зараз уже двадцять перше століття, хоч не таке вже цивілізоване й мирне, як би хотілось...

— Однаково ми різні.

— Усі люди різні. — незрозуміло підсумовувала я.

— Ти не просто якась там людина... — здавалось, у її голосі закарбувалися нотки заздрості.

— А хто я?

— Ти сама знаєш, представницею чого є.

— Ти відьма роду Ілатан... — в голові знайомою до скреготу серця інтонацією зашипіли слова, неначе вирок.

— Хіба нам заборонено спілкуватися з людьми? — я кинула недовірливий погляд на співкамерників – вони лише мовчки випромінювали своє презирство.

— Ти не чула про новий закон щодо расової чистоти? — вона всміхалася уїдливо, хоч і знесилено.

— Таку маячню могли вигадати хіба що люди. Відьми не взялися би за знищення людства... — що тут до біса відбувається?

— Люди і самі себе знищать – нащо ж їм допомагати? — логічно, проте і досі не дуже зрозуміло, — Расова чистота – це лише вигадка, маска, прикриття, — маячня все це, одним словом, — Твої покровителі, як завжди, прибирають лише найнебезпечніших для них.

— Вона не могла. — видихнула я беззвучно чи принаймні мені так здалось.

— Вона? — саркастична усмішка: здається, моя колишня одногрупниця прекрасно розуміє про кого йдеться і образ владної білявої повелительки з вишневою усмішкою так само повстає перед її геть згаслими очима, — Тоді поглянь туди.

Дівчина повзком добирається до самих решіток і направляє свою руку кудись донизу: тіні, не живі мерці, не люди і не привиди, просто тіні тисячами рояться у нижній в’язниці.

— Не впізнаєш? — питає вона із нотками звинувачення в голосі та одночасного тріумфування.  

— Ні.

— Я знаю, у тебе зір нікудишній, але спробуй це відчути своєю відьомською сутністю. Зрештою, ти когось шукала, чи не так? — тепер її голос звучить заспокійливо, ніби поплескуючи по плечу. Я напружилась, гублячись в недобрих здогадках.

— Динара! — вибухнула раптом я, ледь відчуваючи бліду ауру своєї зниклої одногрупниці.

— А так ось закінчують нелюдські істоти в цьому Царстві Темряви! — вона захрипіла, намагаючись засміятися.

— Хіба Динара – відьма? — у мені щось стискалося, усе навколо раптом почало здаватися маренням, хоч і здавалось реалістичним, та Дашині слова раз за разом відтворювали якусь нісенітницю.

— Може, і не відьма – чи не мало нелюдських істот? – але і не просто людина вже точно. — тільки й підсумувала полонена.

Раптом почулися важкі кроки. Кроки, які наближалися і навряд несли хоч щось гарне.

— Ховайся, бо це не віщує нічого доброго! — застерегла Даша, та я залишалася нерухомо.

Нерозуміння ситуації викидало на поверхню дедалі більше питань, росла недовіра та нестерпне бажання побачити саму Вишневу Королеву – усе це нахабство додавало мені нових сил. До мене майже впритул (нас розділяли тільки ґрати) наблизилась сувора постать у сірій військовій (не нашій) формі. Раптом вона до мене заговорила різкою незрозумілою мовою.

«Німецька...» — подумки відзначила я, що неабияк мене здивувало, проте я, на превеликий жаль чи, може, щастя, не знала німецької.

Я несміливо підвела очі: постать була мені більше, ніж знайома. Її світле коротке волосся звисало з-під темного кашкету. Її голос звучав страшною нелюдською тональністю і вкривав щільним шаром увесь навколишній простір. Я не розуміла ні слова, від чого ставало тільки страшніше.

— Оксана Акаківна? — несміливо уточнила я, вронивши її ім’я їй же на кітель.

Жінка на мить завмерла, ніби здивувавшись тому, що я її впізнала, а потім нахилилась до мене і суворим тоном запитала:

— Що таке математичне поняття?

Я відкрила рота, щоби відповісти на запитання, ніби це був єдиний спосіб уникнути неминучої смерті та не опинитися в одній камері разом з Динарою, але слова не йшли з моїх губ – натомість вони присихали до язика, чіплялися за зуби, впивалися в піднебіння.

— Заклинання для педагога №1! Нумо, арештантко Пінько! — моє ім’я з її уст випурхнуло куди швидше, ніж я могла собі це дозволити, та глузливо вп’ялося мені в обличчя.

«Синій підручник, сторінка шоста... При вході до навчального класу...» — я відчайдушно металась лабіринтами пам’яті, але яка з того користь, коли оніміння тримало мене настільки міцно.

— Це безнадійне покоління! — сплеснула вона долонями, раптом одарувавши мене таким ляпасом, що я впала долілиць.

Раптом мої очі залило сліпучим світлом, у вухах зашуміло. Усе зникло. І тільки чиєсь розмите обличчя захаращувало мені небокрай.

— Треба дістати обережно, щоби вона не помітила, а то нам хана! — зауважило обличчя, — Де ж він?

«Окуляри... Треба їх знайти». — це єдине, що я розумію, намацуючи простір навколо себе – м’яко. Обличчя завмирає. На всяк випадок провела вже по своїй пиці – окуляри приліплені до лоба. Що ж, хоча би не так далеко по них йти. Мої другі очі допомагають набути форми всьому, що мене оточує.

— Наташа? Якого біса?! — вилаялася я, впізнавши у навислому наді мною обличчі свою сусідку по кімнаті.

Я озирнулась: я була в себе, у гуртожитку. Я все-таки, сама того не помітивши, заснула під ранок. Це був просто сон, у якому, як завжди, не було ніякої логіки. Лише страхи та плоди хворобливої уяви.

Моя нога напружилась під чиєюсь вагою – я перевела погляд: побачене мене не стільки здивувало, стільки збентежило.

— Приблудо! Ти тут якими вітрами?! — ще цього пухнастого чорта в моєму ліжку не вистачало!

— Ваша Вишнева Високосте! — промурчав кіт на знак привітання. Я окинула його зверхнім невдоволеним поглядом: ззовні він взагалі не мав нічого особливого. Ну, дворовий котисько, полосатий, як тигр, з білою грудкою та лапами, а сам коричнево-сіро-жовтий. Величезні зелені очі. Ця істота може бути до одуру мила, звичайно, але не тоді, коли казна що робить у моєму ліжку спозаранку.  

— Ну припустимо, це я. Далі що? Що ви тут обидва робите? — я гнівно переводила погляд то на кота, то на дівчину.

— У футбол грали, Ваша Високосте! — зізнався кіт.

— Цить! Не пали нас, дурне ти кошеня! — зашипіла на нього Наташа, та пізно.

— У футбол? На моєму ліжку? — ні, ну то вже було нечуване нахабство.

— Звичайно, що ні, але дехто не спіймав пас... — кіт винувато кліпнув, умістивши свій зад на мою ковдру та витягнувши свою ногу для чергового облизування.

— Дехто не вміє нормально кидати. — загарчала на це Наталі.

— О ні! Мій кидок був бездоганний! — він граційно вилизував собі стегно, у такій позі нагадуючи мені курку та натякаючи шлунку на його порожність.

— Ну звичайно!

— Ми загубила м’яча. — кіт не став їй відповідати та продовжувати суперечку, — Десь тут, у надрах Вашої прекрасної вишневої ковдри!

Оторопівши від такого нахабства, я опустила погляд собі на живіт – під шаром книг лежав м’який червоний м’ячик.

— От як він міг так закотитись?! Під книжку від лоба мого відлетів, чи як?! — не вщухала я, — Беріть свого м’яча, — я щосили жбурнула ним у сусідку, — і котіться разом із ним куди подалі, поки я не встала!

— Ну чого ж одразу так... — прийняла на себе неприємний удар Наталія, адже я у свій час вправно смолоскипами метала – що мені той нещасний м’ячик?

— Те, що треба! Вибачте нам за турботу! — занявчав кіт, — Я чекатиму на дворі, — кинув він уже до моєї сусідки, і за хвилину кімната спорожніла – запала довгоочікувана тиша.

Дві книжки важко впали мені на груді. Перша, вивчення змісту якої я імітувала, щоби мене не турбували та зайвий раз не звинувачували у марнуванні часу, була товстою, синього кольору зі сріблим гравіруванням: «Педагогічні заклинання. Том перший».

— Це неможливо осягнути! — з відчаєм застогнала я, — Воно і не дивно, що тобі потім дурня всіляка сниться! — заявила з таким виглядом, ніби справді читала перед сном саме цей посібник.

На фоні громіздкого підручника, книжка, захована всередину, здавалась дрібною. Ремарк. Його сторінки були просочені не тільки війною та антивоєнною тематикою – він був сповненим спогадів: спогадів про далекий магічний світ, де на місто з ревом не спускалась сирена, вибухав хіба що грім навесні, сонце було яскравішим, трава – зеленіше, а щосереди – зарубіжна література, що лунала трепетом віршів та стукотом директорських підборів.

Визначальна життєва подія №1: перша директорська література, вересень 2019-го, передостанній курс коледжу.

Хоча ні, брешу. Перша визначальна подія сталася у той злощасний день, коли я ледь не вразила свою директорку пончиком, а вона того навіть не помітила... Та воно і на краще, адже навряд вона це б оцінила, додаючи до всього той факт, що пончик був не з вишневою, а шоколадною начинкою, ще й попередньо змочений в супі. Хоча чи можна всі ці дитячі забавки відносити до визначальних подій?

Ремарк... У його книг була одна особливість: вони звучали в голові бархатним директорським голосом, осяючи кожне слово, кожну літеру до болю знайомою інтонацією. Втопитися в кавових сторінках, розчинитись у літерах під складну мелодії її голосу. Це просто божевілля! Боже мій! Скільки уже ми з нею не бачились?

Майже три місяці й одинадцять днів без неї. Тиждень навчання. Тиждень без декількох годин від зникнення Динари. Тиждень суцільних роздумів, нічних жахіть та тривог. Не рятує Ремарк, інтенсивне навчання та подвоєний курс з кожної дисципліни. Не рятує сусідка по кімнаті. Не рятує Приблуда. Я ще якось звикла, що влітку доводиться бути без неї, але осінь, вона розчавлює мене вражаючою нестерпністю в’язких почуттів.

Ні, якийсь сенс у тому алогічному сні все-таки був – я і досі ув’язнена в тому місці, що би нового та захопливого не відбувалося в моєму житті. Мені навіть байдуже на власну місію, яку я маю якось відшукати. Моє життя давно не чорне і не біле – воно пофарбоване у вишневі кольори, а тільки їм варто зникнути, як усе стає сірим, монотонним, пустим, яке би божевілля не відбувалось навколо. Усі фарби, кольори та звуки належать тільки їй одній у цьому світі. Я мушу її сьогодні знайти.

 

Знайома вечірня дорога залита золотистим сонцем. Над головою палає синім небом. Осінь. Так відчувається дім. Дім – це місце, де дихається легко, місце, де хочеться дихати взагалі. Раніше тут сірими потоками лилися люди, проносилися машини – поодинокі силуети перехожих плетуться назустріч та проходять повз. У натовпі складніше не губити людей, проте у натовпі легше й загубитися самій. Раніше, коли я носила світлі кучери та здебільшого чорний одяг, а моє волосся не палало вишневим на сонці, залишатися непримітною було якось легше. Святий Місяцю, невже я втратила всі навички маніяцтва?!

У голові страшенно гуде, серце тривожно гупає у грудях, підкошуються ноги, трусяться руки, перед очима пливе. Я занадто довго її не бачила. Вона же не могла мене просто взяти й забути? Вона же не могла від мене відвикнути? Зрештою, час від часу нам траплялися вже такі довгі перерви. І в цьому з нас ніхто не винний – самі лише обставини, над якими ми не маємо влади. Серце мене оглушає – я геть нічого вже не чую, окрім його биття. Я її не бачу. Вона зникла з поля мого зору. Можливо, просто примарилось. Можливо, я геть збожеволіла.

Пішохідній перехід – варто один крок і я всередині. Та щось мене зупиняє. Переді мною розгортається широка дорога. Машин не так і багато, та їх швидкість здається шаленою. Дорога, а за нею – зупинка. Щось всередині, щось інстинктивне змушує мене чіплятися за кожен силует, що вдалині очікує на свій маршрут. Раптом тіло вдарило струмом – плащ м’ятного кольору, вишневі туфлі, золотисте волосся. Це вона – у цьому не могло бути жодних сумнівів. Якщо це і не вона справжня, то моя найреалістичніша з усіх галюцинацій, але точно не будь-яка інша людина.

Нас розділяє хіба що дорога. Тролейбус, жовтий рогатий велетень, мчить на зупинку. Я застрибаю до підземки, занурюючись у сирі обійми переходу, що миготить частково робочими електричними лампочками. Я мчу щодуху, долаючи сходи та уламки розтрощеної підлоги. Клянуся, що ніколи в житті ще для мене не було настільки важливим встигнути на тролейбус!

Останні сходи. Важкі двері. Сліпуче сонце. Майже безлюдна зупинка. І понурий тролейбус, закутаний у вересневий вечір, уже готовий продовжити путь. Вона всередині: я цього не бачу, точно цього не знаю, але впевнена в цьому, як ні в чому іншому.

— Чорт! Чорт! Чорт! — від мого мовчазного відчаю повітря навколо здригається. Я важко дихаю вслід рогатому чудовиську, що так нахабно поглинув мою повелительку.

Ступор тривав не більше секунди, якщо він взагалі був. У будь-який інший день я, можливо, змирилася б, проковтнула би гіркоту свого відчаю, прийшла би наступного дня, сподівалась би на кращу долю, але не сьогодні: сьогодні щось нестримно кричало мені, що все тільки в моїх руках. Чи ногах, якщо бути точніше. Ні секунди не замислюючись над абсурдністю своєї ідеї, я кидаюсь слідом, всерйоз сподіваючись наздогнати на наступній зупинці потрібний мені тролейбус.

І я мчу, забувши себе, здоровий глузд і втому за день: перед очима стоїть лише силует коханої білявки. Повз мене пролітають будинки, дорога, машини. Люди відлітають від мене в інший бік, боячись бути знесеними моєю нестримністю та припечатаними до асфальту. Я бачу ціль – не бачу перешкод, отже не ціпенію навіть тоді, коли моя нога натрапляє на жирнючого голуба та відкидає його геть. Невже щось вилікувало мою орнітофобію?

Світлофор. Над тролейбусом у мене є одна перевага: я можу собі дозволити рухатись навіть на червоний сигнал. Зрештою, не так страшно бути збитою машиною, як не встигнути на цей проклятий тралик. Знову перебігти дорогу. Ще трохи і зупинка. Ще трохи і я його наздожену.

Я не даю собі і секунди на перепочинок, не зважаю на жовті плями перед очима, на металевий присмак крові, на пекучий біль у грудях та колючий – у голові, не зважаю і на брак кисню. Я майже встигла: я підбігла до зупинки, коли двері зачинилися, а рогатий монстр рушив далі. Я ще не навчилася бігати зі швидкістю тролейбуса – що за чорт! Бігти далі – безглузда затія, адже відстань між наступними зупинками ще більша, а моє серце ще трохи й вискочить з грудей – зрештою, я бігла зупинку майже зі швидкістю транспорту. Майже! Та того не достатньо...

Та я не можу просто так здатися – не для цього я пробігла цілу зупинку! Треба терміново щось вигадати. Я розумію, що користуватися парасолькою, що й досі давить своєю вагою мені на плечі, не стільки не доречно, скільки необачливо. Але на щастя, як моє спасіння до зупинки вже підлітає маршрутка. Вскочивши всередину, я мимоволі всміхнулася пересохлими вустами: саме таку я викрадала десь більше двох років тому. Передаю тремтячою рукою водієві гроші і чіпляюсь нетерплячим поглядом у вікно.

Нещодавно вона говорила, що тролейбуси та маршрутки їздять на одній швидкості, а сьогодні я намагаюся її наздогнати у такий дивний спосіб. Господи, тільки би тролейбуси виявилися повільнішими, прошу тебе!

Незважаючи на низку сьогоднішніх невезінь, на наступній зупинці ми все-таки наздогнали мою заповітну ціль. Одразу на горизонті з’явилися монстрові роги та його жовтий зад з червоним палаючим номером на забрудненому склі, а потім ми зрівнялися: вона сиділа спереду, саме з мого боку, оперши на вікно всю свою втому після робочого дня, чи то вичікуючи, коли я до неї заявляюся, чи то нічого навіть не підозрюючи про мої сьогоднішні подвиги. Після зупинки ми їх перегнали: це була вершина тріумфу. Неперевершена гонка, у якій я перемогла, всупереч усім перешкодам!     

Вибігаю з маршрутки, кидаюсь в пащу переможеного монстра: на щастя, передні двері виявилися прочиненими, адже інакше мені просто не вдалося би пробратися крізь натовп до своєї головної мети.

Вона – кров замирає в жилах, стискаються вени, вибухають капіляри, ніби в одну мить зіткнулись планети, із берегів вийшли моря, ніби вибухнули зорі, а зими змішалися з літом. Її стомлений сіро-зелений погляд роздивляється білі долоні, її вишневі губи розслаблені, по обличчю пробігає сонячний зайчик, завмираючи золотим вогником на її гравці. Здається, вона і досі не помітила запиханий силует із спітнілим вишневим волоссям, завмерлий між дверями та нею. Це був не глюк, не марево – це була вона. Вона – втілення ніжності та нескінченної любові.

У горлі, голові та грудях і досі пече після інтенсивної незапланованої пробіжки, тіло німіє, час завмирає. Я підходжу до неї – мені більше нема чого втрачати. Я її наздогнала, я її знайшла, я її зустріла – тупо просто так прогледіти на неї, доки вона не зіскочить на потрібній зупинці геть.

«Благаю, просто погляньте на мене!»

Вона вже не сидиться, прикута до вікна, пропустивши на своє місце, імовірно, іншого пасажира, тепер займаючи позицію біля проходу. Треба негайно діяти – я не можу дозволити якійсь незнайомій людисьці і цілому натовпу таких же людиняк розчинятися у сяйві її вишневої аури замість мене. Крок уперед, ще один крок – усього два кроки вперед. Я виростаю перед нею, втрачаючи страх та будь-які сумніви, неймовірно вдоволена своїм рішенням нестися слідом за тролейбусом – ця мить була варта всього.

— Добривечір! — радісно вигукую я, намагаючись магнітом своїх очей притягнути до себе її металевий погляд – так дивно, адже зазвичай все відбувається навпаки.

Вона ледь помітно здригається, підводить свої очі місячного відтінку та пірнає у мої, їх здивування різко уколює мене несподіваною веселістю та крихітками щастя нашої зустрічі.

— О! Добривечір, кицюнечко! — повторюючи манери мого привітання, вона ледь засміялася, теплою хвилею ледве не збивши мене з ніг, — Ти як тут опинилась?

— Ха! Гарне запитання! — віджартувалась я, підозрюючи, що зараз мені доведеться відбріхуватися.

— Нормальне, — зауважила вона, ніби з докором, — я же бачила тебе.

— Я тільки увійшла – навіть за проїзд заплатити не встигла. — платити, щоправда, я і не збиралася, сподіваючись завдяки натовпу на інших площадках тролейбуса, проїхатись «зайцем», а в іншому я сказала правду: я тільки-но сюди увійшла.

— Я же бачила тебе на Вишневих Садах, — шикарна назва мікрорайону, не знаходите? — ти промелькнула переді мною щось, потім кудись поділась, а тут раптом заходиш...

Здавалось, ми не бачились не декілька місяців, а декілька днів чи навіть годин, ніби у миті нашої розлуки все поставили на паузу, а відтворили вже після нашої зустрічі. Ледь тримаючись за поручень, звисаючи над своєю володаркою, я чітко розуміла це: ми не розставались ні на мить.

— Магія! — пожартувала я, та раптом закашлялась, білявка же подивилась на мене виразніше, — Ні, за тролейбусом бігла!

Моє зізнання викликало у моєї співрозмовниці приплив сміху – гарний жарт, чи не так? Вона не сприйняла мої слова всерйоз, та і я їх кинула з деякою смішинкою. У таких речах не прийнято зізнаватись, хоча серце майже чотири роки поспіль тільки те і робило, що тягнуло мене впасти перед цією жінкою на коліна, виливши на її вишневі туфлі своє каяття. Здається, це не мине ніколи. Я ніколи не подорослішаю – не в цьому так точно.

— Я так за Вами скучила... — серце важко гупало у грудях, тягнучи моє повисле на поручнях тіло донизу, я і не розуміла, чи кажу це вголос, чи відкриваю їй свої найсокровенніші думки промовистим мовчанням, — Просто мовчіть, благаю Вас...

Я схилилась над нею у спробі торкнутись обличчя, не зупиняючись на жодній його ділянці. Вона навіть не здригнулася – завмерши, перетравлювала шок. Умить по її вишневих губах прослизнули: раптовий нестримний подих, ледь відчутне тремтіння та ще одні губи. Мої губи. Миттєвий дотик і солодкий присмак помади з вишневими нотками.

— Люба, мені так багато треба тобі розповісти... — шепочу я без слів, лише своїм хвилюванням видаючи їхню присутність, — Про приблудного балакливого кота та двох демонічних вівець, сутність яких, усіх трьох, я не можу сама зрозуміти; про дивний сон, хоч я так звикла не розкривати тобі своїх сновидінь; про божевільний початок семестру, математичну магію та геть схиблених викладачів; про зниклу одногрупницю та погані передчуття. Та зрештою, усе це неважливо. Важливо тільки те, що ти є, що ми зустрілись. Я молилась за тебе кожен день і кожну ніч, перед сном та одразу після пробудження. Я так сподіваюсь, що хтось на небі чує мої молитви. Як ти? Якби не сни, що зв’язують нас астральною ниткою, і не листування в реальному світі, я би від туги померла. Як ти? Як ти? Як ти?   

— Ми справді так давно не бачились... — важко дихаючи, прошепотіла вона у відповідь, намагаючись негайно опанувати себе.

— Це були найдовші два з половиною місяці. — підтвердила я.

— Директор і випускниця – сюрреалізм якийсь! — здавалось, вона намагалась дати собі невидимого ляпасу, аби тільки прийти до тями, аби набути знову ділового й непохитного вигляду.

— Наталіє Владиславівно... — я намагалась випрямити спину, але не знаходила в собі сил відірватися від її обличчя, а вона не знаходила в собі сил мене відштовхнути: напевно, там і справді щось намагнітилось.

— Сюрреалізм... — видихнувши мені в обличчя, повторила моя директорка.

— Здається, це мій улюблений жанр...

Ми так і їдемо, притулившись обличчями одна до одної, неспроможні відкрити самим собі таємницю нашого загадкового тяжіння, яке діяло скрізь відстані та роки, всупереч всім та всьому, зводячи нас знов і знов. А головне, що зараз я знаю точно: більше немає тривог.