Залита сонцем аудиторія пронизана легкими скигленнями та позіханнями стомлених студентів: добігала кінця четверта пара, остання на сьогодні, до речі. Так, остання – слава вишневим богам! До кінця занять лишалось якихось там п’ять хвилин. Залишалось тільки їх пережити...

Я тупо дивилася на глянцеві сторінки нового зошиту, вкриті цифрами та формулами, частково знайомими за часів мого навчання в коледжі, та насправді не розуміла нічого, окрім того, що потребую термінової психологічної допомоги після першого навчального дня.

Варто зазначити, що день початий з пари Оксани Олександрівни, не міг віщувати геть нічого хорошого. Історія чаклунства ледь не вбила нас своєю нудьгою, а заступниця декана – своїм нескінченним глузуванням із неймовірним зловісним торжеством у погляді.

Алхімія як тема заняття звучала, звичайно, достатньо привабливо, але на ділі лекція обмежувалася нудним переліком європейських алхіміків, дат та передумов виникнення цієї науки. Як відомо, будь-яка наука цікава практикою, та на жаль, без теорії практика мертва. Але найприкріше було те, що на нас попереду чекав довгий теоретизований курс з історії винаходів, які нам навряд чи дозволять застосувати на практиці. Зрештою, знаходити генетичні зв’язки всередині таких груп, як: платонізм, пізньоантичний гностицизм, християнство, неоплатонізм, зороастризм, маніхейство, каббала, суфізм, елліністична, єгипетсько-елліністична, візантійська, арабська та європейська алхімія – усе це, звісно, куди важливіше за навички перетворювати метал на золото.

Розчарування дня номер «один»: на історії змушують завчати на пам’ять перебіг минулих подій, а не передають знання сивої давнини. Залишалося прийняти це як незаперечний факт: на історії чаклунства ми навчимося чому завгодно, але не чаклувати.

Пара з комбінацій заклинань минула значно краще: щонайменше, Тетяна Арнольдівна запізнилась хвилин на двадцять і з подивом виявила, що її підопічні (принаймні, не всі) не скористалися головним студентським законом і не розбіглися через п’ятнадцять хвилин її відсутності. Можливо, вона на те і розраховувала, та ми вміємо дивувати, тим паче в перший навчальний день: зрештою, математички і справді відьми...

Змахнувши вогнистим волоссям, у всьому іншому сірою постаттю викладачка промайнула до аудиторії, ніби сподіваючись пробратись всередину непоміченою і так само непомітно вислизнути геть. Та руде волосся її виказало: спантеличена аудиторія на мить заклякла, завагалась та зі схвальним кивком своєї старости (мене, звичайно) підвелась з місць в очікуванні відповідного «Добрий день! Сідайте!».

Від несподіванки та дещо помітного розчарування Тетяна Арнольдівна здригнулася, протяжно зітхнула та приречено попрямувала до свого робочого місця. Одарувавши нас втомленим поглядом, викладачка не дуже радісно привіталася та на всяк випадок представилася. Вона неохоче оголосила нам назву дисципліни, із якою нам доведеться ознайомитися, та безрадісно зауважила, що кількість відведених годин на її предмет нескінченно мала, адже в кінці семестру нас очікує екзамен, до того ж подвійний: із теорії ймовірностей та математичної статистики, а також із комбінацій заклинань. Несправедливість та й годі! Бюрократи нещасні!

Ми встигли тільки записати тему сьогоднішньої лекції, як раптом у майже синхронному гудінні, знайомому кожному поважаючому себе сучасному українцю, на партах затріщали майже всі смартфони. Пронизливим, оглушливим виттям у дерев’яні шибки скляних вікон вдарила сирена. У кого жіночим, а в кого й чоловічим голосом застосунок «Тривога!» несамовито наголошував: «Увага! Повітряна тривога! Пройдіть в найближче укриття!»

— Що ж, на війні не буває перерв. — дещо байдуже знизила плечима Тетяна Арнольдівна, ніби тільки того і чекала, — Спускаємось до підвалу...

Це навіть було дивно усвідомлювати, наскільки ми звикли до тривог, які час від часу (прости, Господи, за такі слова!) здавались навіть рятівними. Це було дивним, що вже давно нема нічого дивного в тому, що раз за разом виття сирени обривало лектора, як відривало сотні тисяч людей від своїх справ, та змушувало шукати свого спасіння під землею. Це було дивним визначати тривалість небезпеки з повітря за червоними ділянками на електронній мапі тривог. Це було дивним та незбагненим колись давно, але вже другий рік поспіль це було нашою реальністю, яку з часом вкрила сіра буденність.

Сходами все тягнулися й тягнулися люди, намагаючись не обтяжувати себе думками про те, що ця тривога може стати для них останньою, адже попереду ще чекало декілька пар, а після – студентські гульки. Ми були молоді, надто молоді для думок про кінець, нехай війна давно вже в’їлася в шкіру та стала невід’ємною частиною кожного з нас.

Підвал трохи паморочив голову. Метушливі студенти, тривога та пара в укритті раптом навіяли надто сумні та потаємні спогади: зелена дошка та гасло про аморальність й антигуманність війни, тренувальна тривога під час зарубіжної літератури та неймовірно світлий, утоплений в електричному сяйві, підвал – двадцять перший рік двадцять першого століття, у якому немає і просто не може бути місця для жорстокої та кривавої війни. Ну, принаймні так здавалося тоді...

Я здригнулася. Спогади ледь не трирічної давнини не обмежувалися антивоєнною тематикою. На всяк випадок озирнулася: люди навколо мене були жваві та живі. Звичайно, що живі. Вони всі щось метушливо обговорювали, стискали в руках зошити та підручники, юрбилися навколо своїх викладачів, жалілися на інтернет, який погано сюди добивав, питали про новини нагорі, виставляли свої прогнози з приводу тривалості тривоги та не стихали ні на мить.

«Це все люди – не привиди. Це не коледж. Із-за рогу не вискочить небіжчик, раптом не привітається закута у власну мітлу декілька сторічь тому душа жорстоко страченої відьми. Цим підвалом не ходять привиди». — намагалася себе заспокоїти я.

Демонстративно пхнувши свого одногрупника та відповідним жестом його посунувши, я всілася на лаві, пливучи на хвилях гамору підвального коридору, намагаючись вгамувати напад неочікуваної тривоги. А справді, нащо я пригадала той день? Чому знову коледж? Напевно, просто чаклунство, закуте в стіни навчального закладу, оживило і без того невмирущі спогади про випускний курс, що навічно залишив свій вишневий рубець на моєму геть змореному любовними пригодами та не дуже здоровим способом життя серці.

Як смішно, я, будучи одним із головних підпільних соціопатів, із надією розглядаю людей, боячись виявити серед ненависного натовпу, як і в старі добрі часи, мерців. Зрештою, добре не боятися привидів, поки ти думаєш, що їх не існує, і не запевнюєшся в протилежному.

Відбій дали ще до початку третьої пари. Методика та закликання, вона же методика навчання математики за офіційною версією, почалася, м’яко кажучи, нервово. Оксана Акаківна, вона же негласна Доктор(ка) Зло, вона й втілення всього зла в цій установі, прийшла на п’ять хвилин раніше початку заняття та вчинила справжню бучу з привиду відсутності деяких студентів в аудиторії. Будь-які аргументи на кшталт того, що не всі встигли дійти і час у нас ще як би є, звичайно, не подіяли і лише викликали у викладачки новий напад люті. На превелике щастя, ніхто не прийшов пізніше встановленого розкладом початку заняття. Кімнатою пішли несміливі припущення, що до кінця дня чи навіть пари доживуть не всі...

Жінка років шістдесяти, убрана у білу сукню, із коротким світлим волоссям, в окулярах у товстій оправі карамельного кольору, зловісним поглядом оглядала нас несамовито люто. У перші ж хвилини нашого заняття ми прослухали цілу лекцію про наше безнадійне покоління, адже ми дозволили собі провести перерву в «Кулиничах», відзначаючи пережиту тривогу дешевою кавою (щоправда, вона навіть смаку кави не мала), а не в її задушевній компанії. Зрештою, вона все-таки зверхньо привіталася та назвала своє ім’я. І навіть її по батькові, що було геть не властиво такій веселій спілці як наша, не викликало в нас нічого смішного. Усе, пов’язане з цією жінкою, тепер довіку викликатиме лише страх.

— Певно, усі наші проблеми в цьому семестрі будуть пов’язані з жінками на ім’я Оксана... — пожартувала майже беззвучно я, обернувшись та виявивши, що місце поряд зі мною порожнє. Кудись зникла моя сусідка по парті та заразом студентська товаришка Динара.

«А ось і перша жертва...» — нащось пожартувала я вже подумки, та від власних думок мені раптом стало тривожно.

З Динарою ми потоваришували випадково: на першому курсі під час традиційної зустрічі з деканом у великій лекційній аудиторії, куди зігнали всіх першокурсників факультету, ми без зайвої думки сіли поруч. Шепіт взаємного коментування урочистого дійства скінчився сумісним пошуком вбиральні у нетрях педагогічної академії: після такого, звичайно, просто неможливо залишитись чужими людьми.

Ось так за декілька годин Динара буквально замінила мені Дашу, мою товаришку за часів коледжу, із якою ми весело та легковажно розносили свій «другий дім», який регулярно потерпав від наших нальотів, і так необачливо втрапляли у всілякі небезпечні історії, часом навіть із містичним нахилом, після чого нашій адміністрації не залишалось нічого іншого, як форматувати декому пам'ять.

У моєї Леді Ді, як я її чомусь називала, перед своєю попередницею була одна важлива перевага: вона ніколи з мене не глузувала, та разом із тим був у ній і страшний недолік: із нею на пару майже неможливо було глузувати з інших. У нас же з Дашею виходило це бездоганно. О, як же інколи не вистачає мені цих токсичних коментарів праворуч!

Проте життя не стоїть на місці, а теперішнє витиснуло собою минуле. Даша пішла своєю дорогою, а дорога Ді переплелася з моєю. Попередні два роки ми майже не навчалися очно, проте літо, проведене в дитячому таборі, у якості вожатих на вікі вічні об’єднало нас. Ді була моєю правою рукою, першою з трьох моїх заступників, ми все виконували разом, що інколи навіть здавалось, ніби в нас один мозок на двох. Смішно, адже допомога їй завжди приносила якусь несамовиту радість... І де же вдячність? Вона, піддавшись чарам нашого алгеброїда, Юліана Дмитровича, та деканши, втекла працювати до деканату! Нечуване свинство! Людина, заради якої я два роки тягнула своє тіло на пари, раптом взяла і розчинилась у паперах та павутинні місцевої бюрократії! І що найголовніше, ще до оголошення тривоги вона сиділа зі мною за партою, а тут на тобі – щезла!

Мої думки перервала нова хвиля злості Оксани Акаківни. Цього разу нам прилетіло за те, що ми не підготувалися, як слід, до першої лекції. Як виявилося потім, для повноцінної роботи на лекційних заняттях нам треба було роздрукувати якісь там міні-книжечки, бланки яких мали взяти в неї особисто, а потім вже заповнювати їх самостійно...

— Адже сьогодні тільки перший навчальний день і вперше ця дисципліна, звідки ми могли знати... — опанувавши себе та остаточно увійшовши в роль старости, намагалась врятувати ситуацію я.

— Ви... Як Вас звати? — десь на інтуїтивному рівні дещо підказувало мені, що все це добром не скінчиться.

— Моє прізвище – Пінько. Я староста цієї групи... — несміливо представилася я, почуваючись так, ніби власноруч викопую собі могилу.

— Підведіться, поки відповідаєте! — раптом вдарила мені у вуха сильна звукова хвиля – я підхопилася, ніби мене щось підкинуло вгору.

— Так, вибачте...

— Староста, значить... — зрештою, мені не вперше вже помирати, — Ось Ви сьогодні на яку пару прийшли? — від її люті, здавалось, зараз повилітають шибки на вікнах, а в цю саму зловісну мить вся її лють була спрямована саме на мене.

— На першу... — несміливо відповіла я.

— Так, а зараз яка? — нетерпляче підводила до своїх умовиводів мене чи нас викладачка.

— Третя...

— Авжеж! І що, питається, ви всі робили ці дві пари?! — від її слів нутрощі перетворювалися на фарш.

«Вчилися ми дві пари та в підвалі сиділи». — мовчки огризнулася я.

Я вже мільйон разів устигла пожалкувати про те, що роззявила рота, та назад вороття не було. Я вже зрозуміла, що ця суперечка не має сенсу, до того ж вона може тривати нескінченність, а я однаково її не виграю. Я вже зрозуміла, що нема сенсу заперечувати щось та виправдовуватися, нема сенсу доводити та пояснювати, що ми уявлення не мали про те, де її шукати, а також навіть не здогадувались, що до першої лекції треба готуватись передвчасно. 

«Апокаліпсис. Частина перша...» — максимально непомітно відіслала я повідомлення у нашу групову переписку, яке чомусь швидко набуло популярності: одногрупники, несміливо озираючись та стверджувально посміхаючись ледь помітними усмішками, засипали вподобайками отриманий від мене меседж.

«Ді, це аут!» — надрукувала я вже своїй зниклій сусідці по парті, а потім пригадала, де навчаюсь і поспішила виправити повідомлення:

«Це срака, Ді! Повна срака!»

Третя пара тривала нескінченно довго, адже тортури, як те відомо, ніколи не спливають швидко. Час має страхітну властивість та позбавлене всякої людяності задоволення: продовжувати бодай кожну мить запеклих страждань. І чим більше страждання, тим більше тягне він гуму... Чи точно справжній соціопат тут я?

— Моя Вишнева Королево, молю Вас, заберіть мене з цієї божевільні! Поверніть додому, у сім’ю... — беззвучно благала я. Від думок про неї стало значно тепліше та приємніше, та чітко, хоч і криво, накреслений образ Оксани Акаківни і досі мерехтів перед очима, а її пронизливий крик і досі гупав у вуха.

Та ми пережили і це лихо, принаймні перший його акт. Тихий та заспокійливий голос Олени Вальдемарівни був як оазис в пустелі після напруженого дня, в особливості після попередньої пари. Я розчинялася в нашкрябаних на дошці доведеннях подільності чисел та вкотре усвідомлювала найболючіший обман свого студентського життя: елементарна математика була насправді не така вже й елементарна. А її магічний відповідник геть крутив голову.

Алгебра та прикладна магія. Справді, одна лише назва збиває з ніг. Ось ви знали, наприклад, що за допомогою знаку подільності та математичної індукції можна вмить обеззброїти людину? Ось і я – ні, принаймні до сьогоднішнього злощасного дня... Найстрашніше та найзахопливіше полягало в тому, що це була не лише алегорія...

— Що ж, на цьому ми на сьогодні закінчимо... — глянувши на наручний цифровий годинник, оголосила викладачка.

«Боже! Нарешті додому! Зачинитися в кімнаті, втопитися в ковдрі, розчинитися в книзі... Ремарк... Точно... Ремарк – це атмосферно...»

— У когось є запитання?

— Питань поки що більше, ніж відповідей... — сумно підсумувала я, проте подумки, — Нема, наче. — натомість озвалася я вже вголос, коли решта студентів вирішила за краще промовчати.

— Тоді до завтра! У нас практичне! — вона посміхнулася – здалося, у її посмішці промайнуло щось загадкове та лякаюче.

Присутні не стали випробовувати долю та затримуватися в аудиторії хоч на мить, а я, озброївшись журналом, підійшла до викладацького столу. Я староста – така вже в нас усіх сумна доля...

— Не поставите підпис? — запитала я майже риторично, розгорнувши тільки-но заповнений (тривога пройшла максимально продуктивно) журнал  на потрібній сторінці та посунувши його викладачці.

— Може, на наступній парі? — зам’ялася Олена Вальдемарівна.

— Вам шкода підпис мені якийсь поставити, чи що? — мимоволі посміхнулася я, усвідомлюючи всю комічність та дивину ситуації: ще минулого року, незважаючи на свій спокій та тихий голос, Олена Вальдемарівна здавалась нам найсуворішою викладачкою, а тепер вона стала нашим острівцем порятунку, а сама її аура випромінювала добро. Неймовірна жінка ця Оксана Акаківна: геть усе світосприйняття догори дриґом перегортає!

— Ні! — на мить заціпенівши він подиву, відказала та, — Давайте журнал!

— Інша справа... — я шукала в собі сили на повторну усмішку, але так і не знайшла.

— Чому Ви сумна така сьогодні? — раптом поцікавилась вона, тим самим заставши мене зненацька.

Я здивовано витріщалася на не менш втомлену за день постать і не знала, що краще їй відповісти. Про повернення Приблуди? Несподівані спогади та тривожність? Про розклад, зчитаний за допомогою парасольки, яка ховала в собі ще більше таємниць? Про усвідомлення необхідності подвійного складання сесії з основних дисциплін та її магічних відповідників? Про кілометровий список забутих Богом, але не нами, алхіміків? Про те, як мене ледь не забили примірником книжечки для лекцій з методики, яка мала би бути на кожній парті та в кожного студента, але ми про це навіть не здогадувались? Про те, що ми найгірше покоління за всю історію людства? Чи про те, яка з мене безпорадна староста, адже мої одногрупники знаходяться за межами аудиторії під час перерви, а на заняттях не розшукують викладачів і слізно не вималюють в них ті самі закляті книжечки? Чи, може, про математичну магію, яка геть мене знесилила? Чи про гіркий присмак déjà vu, який судомно стискав мені серце та гупав спогадами в голові? Зрештою, це все не мало жодного значення, адже я не звикла жалітися на щось у цих стінах. Та і сум мій був уже давно хронічним і мав цей сум певне ім’я...

— Хіба трохи втомилася під кінець дня. — зітхнувши, витиснула із себе я.

Викладачка, підписавшись, згорнула журнал та поблажливо подала його мені. Я одарувала її стомленим поглядом і зрозуміла, кого вона мені нагадує. Біляве волосся та чубчик... Це було очевидним. А очі, цікаво, які її очі... Чи не сіро-зелені вони? Та я не ризикнула уточнити цю невеличку деталь, та і не встигла би – викладачка випурхнула з аудиторії, тільки в моїх руках опинився новенький рожевий журнал.

— До побачення! — тільки й кинула вона наостанок, не чекаючи від мене відповіді.

— Зрештою, неважливо, які там очі... Це однаково не вона. — підсумувала я, проте болісно, притискаючи до серця журнал, загортаючи його у свої обійми так, ніби він єдине, що залишилось у мене в цій пильній, залитій сонячним вересневим світлом, аудиторній самотності. Ми просто не бачились влітку – от чому усе так схоже на неї і водночас пофарбоване палітрою сірих кольорів.

 

Жбурнувши рюкзак у кут невеличкої кімнати, я впала на ліжко. Приблуди вже не було. Наташа, імовірно, ще не добралася з коледжу, а може, також по своїх гульках пішла, як і ця нахабна пухнаста істота. Навіть вівці кудись зникли: можливо, і справді пішли зрання приймати винну ванну та тепер відсипаються десь, а може, і досі гульдибанять... Буває такий час, що не тільки янгол тебе залишає, але і чортів ти якось не цікавиш – у такі миті розумієш, що в цьому світі зветься справжньою самотністю.

«Наташа – щаслива людина! Вона може там бувати майже щодня та й на законних підставах. А що ж залишається мені? Шукати десь принтер та друкувати дурацькі книжечки, аби Оксана Акаківна не з’їла на обід чи на вечерю! — ситуація пахла невимовною несправедливістю, — Я туди повернусь. Обов’язково повернусь. І тоді ви до гробової дошки всі мене не здихаєтеся!»

У голові гуло. Здавалось, сьогодні мене вирішили покинути всі, починаючи Динарою, яка всі ці два роки віддано була десь поряд. Я відкрила телеграм – повідомлення і досі залишалось непрочитаним. Відкрила групу – єдина з учасників бесіди не продивилася. Відкрила статус: «був(ла) недавно».

— О Боже мій! Як я люблю цих загадкових людей! — пригнічено випалила я, втрачаючи контроль та всіляке розуміння ситуації.

Я намагаюся прокрутити в голові усе за хронологією. Перша пара – Ді сидить поряд і не збирається щезати. Початок другої пари – ми смиренно чекаємо на прихід запізнілої викладачки. Сирена – ми разом виходимо з аудиторії. А далі... Далі я гублюся у спогадах та нападі тривоги... Далі – туман. А після – пара Оксани Акаківни, чорт її забирай, і відсутність Динари поряд. Четверта пара – майже звична самотність. Кінець. Треба віднести журнал. Але в деканаті геть порожньо і Ді знов-таки відсутня.

— Що за чорт!

Не витримавши, я все-таки вирішила зателефонувати колежанці. Я ненавидила телефонні розмови, та в разі зникнення своєї товаришки та заступниці можна було й зробити виключення.

«Даний номер не обслуговується». — геть приголомшив мене механічний голос. Я витріщилася на екран, сподіваючись побачити, що випадково не туди зателефонувала, але там висвітлювався саме потрібний контакт. Я зателефонувала вдруге, а потім ще декілька разів. І кожного разу механічний голос доповідав мені ситуацію автоматично виставленою фразою, змушуючи мене ціпеніти від підступаючого жаху та нестерпно огидного передчуття.

— Ти показилася, жінко, чи що? — безглуздо нагримала я на бездушну істоту, яка надиктовувала мені завчені напам’ять слова, — Ну ладно б ще абонент не міг прийняти дзвінок, але це вже ні в які ворота, їй-Богу! Це безсоромне дитя існує, тож якого біса ти відмовляєшся її обслуговувати?

Кімната Динари розташовувалася в іншому корпусі гуртожиткового комплексу. Мене туди навіть не впустять, адже бабка на прохідній там не добріша за нашу, а ці старі ще й товаришують. Та і не ризикувати же своїм життям через якийсь дурнуватий збіг обставин та збожеволілий оператор чи телефон. А може, це просто я збожеволіла? Врешті-решт, мені пояснить хоч хтось, що тут з біса відбувається?!

— Я хочу повернутись туди... Де у всіх задач є належний зразок та алгоритм розв’язання... Я хочу туди, де все зрозуміло... — прошепотіла я такій самій самотній коричневій стіні, а потім сама до себе всміхнулась, — Зрештою, де і коли це мені за двадцять два роки життя було зрозуміло хоч щось, а тим паче все?

Я хотіла туди повернутись, хотіла, геть не розуміючи себе, знаючи, що там було незрозуміло все і згодом зрозуміліше не стане. Просто там було тепло. Просто там був дім. Просто там була вона. Та вона і досі там, а я вже тут – ось у чому найбільша проблема! І між нами щось значно більше, аніж кілометри і дорога, що розділяє місто з його передмістям. Та невже і справді все скінчилось, а історія про Хранителя мітел та Спасительку заточених душ більше не має до мене жодного відношення?

І зрештою, які чорти все-таки умикнули мою нещасну Ді?