У цьому світі не все вирішувала магія, так і зелена парасолька, закарбована в пам’яті, мала якийсь особливий, але виключно земний сенс, який її володарка не поспішала мені відкривати. Можливо, він символізував річницю весілля з чоловіком, нагадував їй про любого сина, був подарунком від матері... Можливо, насправді він означав щось більш глибоке та загадкове? Зрештою, у всіх були свої таємниці, заточені не тільки в парасольках, але і в серцях. Трагічну історію своєї минулої любові, я теж не була готова обговорювати навіть з нею, як і сумбур незрозумілих почуттів поряд з однією синьоокою викладачкою, що роздирала застрілі рани.

Тож наступні декілька хвилин ми мовчки тинялися над темним містом, і в ці миті не було нічого важливішого за спокій та мовчання, так ніжно повстале між нами. Нас навіть не спинила сирена, що з ревом опускалася на сонне місто.

Сирена завила, як завжди, без попередження, завила з усіх боків і так надривно, що сироти шкірою пішли, а потім так само раптово стихла. Я спинилася – відновлена тиша на цей раз не заспокоювала. Щось було не так. Тож я так і залишилася, заклякши, висіти в повітрі, чіпляючись руками за мітлу і поглядом – за темний силует попереду, що раптом теж припинив свій рух. Вона обернулася.

— Кицюню! Ти де? — вона була далеко, але навіть на відстані її владний голос із дещо незадоволеною інтонацією долинав до моєї свідомості.

Ми закляли одна перед одною, оповиті мороком ночі та численних таємниць. Щось було не так. Я ніяк не могла позбутися відчуття, ніби я втрачу все, якщо чогось терміново не вигадаю, проте я продовжувала мовчки витріщатися на коханий силует, аж доки щось так боляче не натиснуло мені в груди і я не кинулась вперед. Я летіла прямо на неї.

— Кицю... Що ти... — вона навіть не встигла договорити: перед тим, як видихнути наступне слово, її знесла нахабна вишневокоса постать на мітлі, так щільно припавши до її губ.

Ми обидві летіли вниз з неймовірною швидкістю, ніби своїм злиттям утворили реактивний літак – здавалось, раптом долинув схожий гул, але в ту мить не існувало нічого, окрім нашого поцілунку. І навіть якщо цей світ раптом розпався б на атому, жодна сила не змогла би спинити це нестримне зухвале явище.

Ми приземлилися посеред дороги, широкої та порожньої, як місто. І раптом почувся вибух – такий потужний, що під нами задрижала земля. На мить ми заклякли, наче здивувавшись, що наша посадка спричинила таку бурхливу реакцію, але губ не розімкнули, та зненацька почувся дзенькіт битого скла, а навколо завили автомобільні сигналізації.

І неохоче, і дещо перелякано відсахнувшись від губ із солодким вишневим присмаком, що засів тепер на моїх губах, я роззирнулась навколо. Здавалось, мої очі відтворюють точний маршрут сіро-зелених очей коханої білявки, що тільки сильніше тулилась до мене нервовим дрижанням свого тіла. Напевно, мене трусило також. Напевно, ми збагнули це раптово та одночасно: той звук був не витвором нашої уяви, не був відлунням нашого швидкого польоту, не був реактивним літаком – на місто летіла ракета.

Ми з жахом дивилися на полум’я, що огортало будинок, над яким менше хвилини тому височіли ми вдвох. Важке усвідомлення спускалося на нас знов одночасно.

— Наталю Владиславівно... — тільки й спромоглася зронити я, збентеженим поглядом бігаючи її обличчям.

— Боже, кицюню... Якби не... — вона не змогла договорити до кінця, але натомість це зробив її погляд: якби не моя зухвала вихідка, якби не нестерпне бажання її поцілувати, нас знесло би вибухом до бісової матері.

— Наталю Владиславівно... — безсило зронила я ще раз. Якби можна було назвати кращу мить для повторного поцілунку, то вона була, безперечно, зараз, але натомість я лише втупила голову їй у плече.

— Тут зараз буде багато народу – треба скоріше забиратися звідси. — констатувала вона з характерною їй директорською інтонацією, остаточно загубивши вдалий момент для ще одного поцілунку.

Двері до своєї кімнати в гуртожитку я прочинила з першими сонячними променями. Інстинктивно я спробувала пробратися всередину непоміченою, хоча це викликало в мене певне здивування, адже я вже третій рік поспіль не жила з батьками, а Наташа – це не консьєржка на вході, тож боятися нічого. На жаль, я помилялася.

— Ну і де тебе, у біса, носило? — докір прозвучав оглушливо та принизливо, долинаючи від сидячої на ліжку дівочої фігури.

— Удосконалювала навички літання на мітлі. — незворушливо відповіла я, скинувши кросівки, причому в різні кути кімнати. Ноги помітно зачекалися свободи. Тож я присіла на ліжко, щоби стягнути з себе ще шкарпетки, але якось не розрахувала і ледь втрималася на ногах, бо майже не сіла мимо ліжка.

— І де ж мітла? — уїдливо відрізала сусідка.

Не виказавши поглядом своєї парасольки, залишеної біля дверей, я повторила свою спробу вмоститися на ліжку, яка знову скінчилася не дуже вдало: на цей раз мені таки довелося гепнутися на задок, від забиття якого не врятували тонкі джинси. Здавалось, хтось сував ліжко туди-сюди.

— Та якого біса! — вилаялася я напрочуд м’яко.

— Що, зрання і вже на ногах встояти не можеш? — цей докір звучав, щонайменше, дивно.

— Головне, що ти твереза! — гаркнула у відповідь, намагаючись вгамувати біль у куприку та попереку після падіння.

— Отож! А могла би бути п’яна, якби ти ночами казна-де не вешталась! — не вщухала Наташа, — Ще й Патрік твій вівець розігнав, а сам на гульки пішов!

Раптом з якогось дива на мене впав стілець, а з ним – купа не дуже чистого одягу, який я там колекціонувала із серпня місяця. Прибравши зі свого обличчя, начебто, не дуже брудні, а то і зовсім чисті труси з баранцями, я почала усвідомлювати, що відбувається насправді.

— Наташо, якого ти твориш?! — здивовано кліпали очима на свою сусідку по кімнаті, що зненацька вибухнула зловісним сміхом.

Річ у тім, що Наташа теж була не зовсім звичайною людиною. Будучи донькою болотної відьми та лісоруба, вона все-таки успадкувала від матері незначні магічні здібності: щонайменше, вона вміла управляти неживими предметами. Такі скупі можливості, звичайно, неабияк оборювали їх власницю, викликаючи певні комплекси і заздрощі в мій бік, адже перелік моїх здібностей був дещо довшим. Навіть не пам’ятаю, у який із п’яних днів і за якою за ліком чаркою ми відкрили одна одній свої магічні сутності, але все ж таки відкрили.

Може, воно і на краще: тепер мене було складніше здивувати летючому стільцю, що тримав курс саме на мою голову. Та і повідала я своїй сусідці, звичайно, не все: знала би вона про мою здатність проходити крізь дзеркала та відкривати силою думки портали!.. А якби дізналася про мітлу, урочисто вручену нашою з нею спільною (а хотілось би сказати, що тільки моєю) директоркою? О! Бідна Наталія Владиславівна тобі би не відбилася від настирливої учениці її коледжу, що так пристрасно жадала собі мітлу! Та і я боялася викриття дирекцією Наташиного походження, що можна було вважати банальним проявом ревнощів або навіть дурощів. Зрештою, скільки насправді відьом ходить серед нас, притискаючи до втомлених обличь непроникливі маски звичайних людей?

У мить цього важливого осяяння до мого обличчя прилипла брудна шкарпетка, до того ж не моя. Я обурено стягнула зі свого маленького і – слава вишневим богам! – не зовсім функціонуючого носу Наташине діряве знаряддя і, згорнувши ту в клубок, із криком поцілила прямо в лоба своїй суперниці, а цілилась я добре, та і шкарпетками метати – це вам не факелами ритуальних жертв підпалювати...

— Це вже занадто!

— То що, на жабу мене перетвориш? — сміхотворно відказала та, не спромігшись ухилитись від мого достатньо точного удару.

І цієї миті я найбільше в житті пожалкувала, що не наділена такою здібністю. І я клялася всім богам, що навчуся: досконало опаную це ремесло в Оксани Акаківни, а за потреби й приведу її сюди саму, чого б це мені не коштувало.

— Ти знаєш, я, може, тобі не розповідала, але я наділена певними екстрасенсорними здібностями, у чому мені сьогодні довелося вкотре переконатися, — я досі була вражена тією силою, що примусила мене накинутися на директорку із швидкісним поцілунком, у такий незвичний спосіб рятуючи нас від вибуху, — і я можу тобі впевнено сказати: якщо ти зараз же не вгамуєшся, то з тобою щось неодмінно трапиться, — здавалось, моє обурення почало нагрівати навколишній простір, — причому щось вкрай неприємне. — додала я із викликом, чомусь уже впевнена в тому, що мені доведеться щось із нею зробити.

— Та ну! — саркастично виплюнула Наташа, тієї ж миті на столі підозріло дзенькнула ложка об керамічну чашку. Не встигла я обернутися на джерело підозрілого звуку, як вміст тієї самої чашки опинився в мене на голові. Обличчям та вишневими пасмами стікали залишки недопитого Наташою чаю, що залишався неторканим, скільки я тільки пам’ятала своє життя із сусідкою.

— Я попереджала! — рвучко підскочила на ноги.

— То що? Що ти все-таки зробиш? — захоплено застрибала на ліжку дівчину, одягнена в саму піжаму. Я завмерла. Зміряла її вивчаючим поглядом. Гнів пробив свою планку.

— Здається, тобі скоро до коледжу їхати... — констатувала я з награним поглядом, намагаючись приховати (не втихомирити) палаючий гнів очей та глузливу посмішку.

— Шо? — не зрозумівши зміни теми бесіди, вона лише розвела руками.

— А ні шо! — відповіла їй знайомою відповіддю та такою ж знайомою директорською інтонацією.

Наступне тривало не більше декількох секунд. Мені вистачило лише одного руху очима, щоби позаду закляклої сусідки утворилася діра, крізь яку пробивалися знайомі обриси інтер’єру Наташиного і колись мого коледжу. Вона не встигла озирнутися, не встигла вимовити жодного слова, а я зробила лише один крок вперед, щоби зловісний отвір затягнувся так само миттєво, як і виник, забравши слідом надокучливу супротивницю. На якусь мить я навіть пожалкувала, що не кинулась слідом, але все-таки переборола цю до болю дивну думку.

— Вважай, я зекономила тобі на проїзді! — глузливо кинула стіні, що спорожніло відповіла мені цілковитим мовчанням.

Ідея з відправленням Наташі до коледжу в такому вигляді була дещо необачливою та місцями жорстокою, але від її втілення навіть простіше дихалось. Та і це болотяне стерво повинне врешті-решт зрозуміти, із ким має справу! Буде знати, як кидатися стільцями та поливати зацвілим чаєм представницю могутнього відьомського роду!

Подумати тільки, що з людьми алкогольна ломка робить! Я кинула погляд на заначку, ретельно заховану у нижній білизні, і вже знала, як нам примиритися після Наташиного повернення. Зрештою, я вже й забути встигла, що секрет наших ідеальних взаємин полягає в тому, що ми майже ніколи не спілкуємось на тверезу голову.

Перша пара, а саме лекція з історії чаклунства, як і завжди, минула несамовито нудно. За два тижні ми нарешті дійшли до часів інквізиції. Ну як дійшли, підійшли впритул, я би сказала, і зупинились. Окрім того, викладачка, Оксана Олександрівна, змусила проставити в журналі н-ки всім відсутнім, взявши це на особистий контроль непристойним висінням в мене над душею. Робила я це неохоче, адже за списком не вистачало щонайменше шести одногрупників – серед них був і Ярополк. Зрештою, його можна було зрозуміти. Уявляю стрес бідолашного після пережитих вчора подій! Повернувшись із кнура до людиноподібного вигляду, віл ледве висидів наступну пару з Оленою Вальдемарівною, що не могла на нього без сміху навіть дивитися, а на останні два заняття хлопець взагалі не прийшов.

Та зрештою, усе має властивість закінчуватися, навіть пара з історії. Вийшовши з великої лекційної зали, я мимоволі здригнулася, усвідомивши, що знаходжуся на одному поверсі із химерною аудиторією №312, де вчора мене ледь не стратили. Господи! І скільки разів за добу я стояла за кров від смерті! Усе ж таки я була людиною неймовірною вдачі...

Маючи десять законних хвилин до початку пари, я попрямувала в єдине місце, де можна були зібратися з думками: звичайно, що до вбиральні. Тим паче, що наступна пара не віщувала нічого хорошого, адже проводитиме її Оксана Акаківна, тож треба було морально підготуватися.

Зайшовши до порожньої, що дивно, дамської кімнати, я відчула неймовірний приплив суму: ось вже майже два тижні я мала ходити до вбиральні сама. А ця традиція склалася ще з початкової школи... Щоправда, тоді такі от парні походи були радше необхідністю, аніж розвагою: двері в кабінках могли просто відпасти, якщо їх ніхто не тримав ззовні, що траплялося не так і рідко. А потім був коледж: спільні відвідини туалету були святим обов’язком та невід’ємним ритуалом у кожній жіночій дружбі.

Перший день навчання в академії буквально почався нашим спільним із Динарою пошуком цієї заповітної кімнати – хіба після такого можна залишитися чужими людьми? І ось тепер я стояла геть самотня посеред холодного приміщення, що аж ніяк не відрізнялося особливою вишуканістю або ж привітністю.

— Ех, Ді... Дурна тетере! І де ти тепер? — вилаялась я, із усіх сил намагаючись не піддаватися несамовитому суму, що тільки сильніше стискав мені серце.

Звісно, із моїм характером мені доводилось стикатися із втечею так званих подруг, хоча не кожну я кидала через портал до публічних місць у самому негліже, але такі безслідні та раптові зникнення, оповиті таємницями, неабияк засмучували. Навіть відьми мають серце, що тут скажеш...

— Дурна ти, Ді! І нащо тобі був потрібен той деканат? Казала ж я тобі: пропаще це місце... — не дивуйтесь, я звикла розмовляти сама із собою – вам доведеться звикнути теж.

І раптом у дзеркалі промайнула тінь. Я рвучко озирнулася, але ззаду і довкола взагалі нікого не було. Я хотіла схилитися до версії із галюцинаціями після безсонної ночі, але я пам’ятала особливості наших відносин із дзеркалами, тож нехтуючи ними, я зробила не зовсім впевнений крок уперед. Тінь, яка декілька митей тому від мене втекла, підійшла до мене майже впритул, набуваючи людського обрису, суцільною темрявою зазираючи в мою душу. Мені стало моторошно. Ні, у мене був поганий досвід із дзеркалами і я не була готовою ні до телепортацій, ні до повернення мерців, тим паче, що з того боку дзеркала на мене дивилося не людське обличчя, а химерна тінь.

Я вибігла із вбиральні і вже кинулась сходами вниз, але, не встигнувши вчасно пригальмувати, налетіла на одну вже знайому мені викладачку. Оксана Акаківна, з гідністю витримавши мій наліт, непохитно дивилася мені прямо очі, від чого ставало не стільки ніяково, скільки банально страшно.

— Пані Пінько! Яка несподівана зустріч! — її глузлива посмішка змусила нутрощі стиснутися, — Куди ж це Ви так поспішаєте? Невже до мене на пару?

— Авжеж, куди б іще... — мені знадобилося докласти чималих зусиль, щоби вичавити із себе слова, не затинаючись.

— Он воно що! А я вже грішним ділом подумала, що Ви у такий оригінальний спосіб вирішили скасувати пару з методик. Ще й гадаю, які відчайдушні старости пішли! Може, не таке й погане вже ваше покоління, еге ж? — здавалось, із мене сьогодні збирались глузувати всі навколо, проте телепортувати кудись свою викладачку я все-таки не наважилась.

— Час покаже... — спромоглась відповісти, корчачи на обличчі найчемнішу усмішку.

— Як там народ? Дійде хоч хтось на пари? Не буде так, що три каліки сидітиме? — насправді запитання було слушним, адже с кожною наступною парою люди не хотіли відвідувати методики хоча би з міркувань безпеки.

— Я на це сподіваюсь. Щоправда...

— Що?

— Ярополк... — тепер глузувати намагалась вже я – ну нарешті! — Навряд його варто чекати після вчорашнього.

— Це...

— Це той, хто тепер навіки буде відчувати себе кнуром! — я почувалась несамовито гордо.

— Стривайте, я не зовсім розумію, про що Ви... — викладачка наморщилась з усією серйозністю, яка чомусь не видавалась правдивою.

— Оксано Акаківно! Газлайтинг – це моя найменш улюблена форма психологічного насильства та соціального паразитизму, чи знаєте... І я на нього не ведуся. — ця заява помітно сколихнула мою співрозмовницю.

— Тобто Ви стверджуєте, ніби я справді перетворила деякого Ярополка на кнура? — сміхотворне запитання.

— От бачите, Ви самі себе викрили! Я не казала, що Ви перетворювали Яріка на кнура. — здавалось, ми помінялись ролями: наразі я не просто глузувала – я відверто домінувала.

— Ви реально це... — вона не договорила, але я розуміла продовження.

Авжеж, я реально все пам’ятала: як вимахувався біля дошки Ярополк, за що поплатився: Оксана Акаківна подарувала йому жалюгідну свинячу подобу; як напружено виводила у зошиті рівняння, раптом змусивши викладачку замовкнути; як видзвонювала Олену Вальдемарівну та вела двох заручників двох різних магій до загадкової кафедри; пам’ятала глузування синьоокої викладачки та зняття чарів; пам’ятала розмову після і викриття – розмову, яка перервалася, не почавшись, завдяки приходу Юліана Дмитровича, знайомого із перших курсів викладача алгебри – Боже, чи не його катували у тій зловісній аудиторії?

І тут я зрозуміла: раптово закінчена розмова у 312-й мала поновитися, але я цього не хотіла, хоча б тому, що хотіла жити, принаймні після ночі у вишневих обіймах і нашого вибухового поцілунку. Тому мною було ухвалено рішення накивати п’ятами, до того ж якомога скоріше.

— Ви знаєте, мені треба відійти, поки пара не почалась...

— До пари лишилась хвилина. — це звучало, неначе вирок.

— Але ж вона є... — підсумувала, кинувшись навтьоки.

Каюсь, тієї миті я не думала про видовище, яке змусило мене тікати минулого разу, призвівши до настільки скрутного становища. Тож цього разу за укриття я знову обрала собі дамську кімнату як найближчу локацію, де можна було би сховатися. Якщо озирнутись назад, може здатися, ніби я ходжу колами свого персонального пекла.

Зрештою, прийнявши той факт, що жити мені все одно залишилось недовго (щонайменше вчетверте за сьогодні я тікала від кривди, ніби за мною і реально смерть йшла по п’ятах, ніби в «Пункті призначення», де всіх недобитих невпинно наздоганяло неминуче), я підійшла до заклятого дзеркала.

— Мені байдуже, що ти таке і які там в тебе мотиви, — почала я дещо зухвало до власного відображення, — щоб ти розуміло, мене вже буквально повертали з того світу, тож смерті я не боюсь. — це було майже правдою: останні роки страх смерті із її бажанням борсались у боротьбі за першість у мені постійно, — Вона сказала, що тіні – це моя місія, що б це не означало. У мене лише одне запитання! — хоча насправді кількість запитань збільшувалась чи то в арифметичній, чи то вже в геометричній прогресії, — Де моя Динара?

Не знаю, чи то за моїм покликом, чи просто так співпало, а за дзеркалом щось почало згущатися, формуючи тінь, що набувала реалістичних розмірів і зрештою перегородила собою моє відображення. Найстрашніше, що тінь набула жіночих обрисів і на мить видалась знайомою, але все ще не піддавалася ідентифікації.

— Ді? Це ти? — зронила я несміливе припущення, відчувши як пересохло в горлі.

Тінь боязко торкнулася дзеркала, чекаючи відповідного жесту з мого боку, але я знала чим може скінчитися така безвинна на перший погляд спроба: один доторк – умить опинюсь по той бік, а я вже і так на пару з методик спізнилася. Тож я лише легенько підняла свою руку, неначе на знак привітання.

Умить із глибини дзеркала виринула ще одна тінь, змусивши мене відступити назад, та охопила шию першої тіні, що тільки-но так люб’язно зі мною віталась. Друга тінь видавалась більш кремезною і, хоч не мала очей, подивилась на мене з презирством та пересторогою, ніби наказуючи не пхати носа в чужі справи, але вона ще, напевно, не знала, що нарвалась на саму Кицюнечку Пінько, не тільки представницю старовинного відьомського роду Ілатан, а й віддані директорські вуха, що й досі не втратили своїх найкращих навичок! Та все ж таки моя самовпевненість не позбавила тінь загрозливого вигляду – та щосили ляснула по дзеркалу та потягнула вглиб менш страхітливу тінь, що лише безпорадно борсалась у міцній, як для тіні, хватці.

Я зойкнула: по собі тінь залишила відбиток руки – кривавий відбиток. Химерні істоти зникли – здавалось, навіть стало більше повітря, але от нещастя: зловісний відбиток таки нікуди не подівся.

Запевнившись, що нікого більше немає з обох боків клятого дзеркала, я вирішила роздивитись таємничий слід зблизька, навіть тицьнула в нього пальцем, але дзеркальна поверхня була гладка, ніби на ній не було жодних сторонніх речовин. Відбиток не стирався, неначе він і справді був залишений по той бік, ніби там було хоч щось, окрім результату заломлення світла. Але я вже так давно не вірила в однозначність та примітивність дзеркал...

Не знаючи точно, чи не роблю я беззмістовну дурницю, з’єднала свою долоню із кривавою перед собою і вже хотіла констатувати, що ніякого дива не трапилось, як раптом кров засвітилась, ніби в ультрафіолеті. Я роззирнулася: кров була всюди. Вона заходила до кожної кабінки, торкалась маленького столика, підвіконня, заполонила собою всю підлогу. Відійшовши від виправданого жаху, на якусь мить я відчула себе судмедексперткою, що завдяки новітнім технологіям виявляла сліду якогось жахливого злочину.

Деякі сліди були більш яскравими, тож я, користуючись випадком і геть забувши про пару Оксани Акаківни, кинулась за ними. В коридорі слідів не меншало – візерунок, який вони вимальовували, заплутував тільки більше. Найяскравіші вели на третій поверх, що мимоволі наштовхувало на невтішні висновки. Робити було нічого, я піднімалася сходами, уже не розуміючи, маршрут тримають відбитки чи я сама. Кривава стежка простягалася коридором третього поверху. Яскраві сліди охоплювали навіть ручку вже знайомої кафедри. Я заклякла перед дверима, не в змозі ані говорити, ані робити висновки, ані рухатися. Двері відчинилися самі чи принаймні так здалося.

Дві фігури, що з’явилися переді мною майже непомітно, раптом позбавили мене мого чарівного зору: інтер’єр академії у звичному сприйняті втратив свою гротескність та химерність. Відвикла від буденного перебігу подій, я не одразу впізнала у фігурах Олену Вальдемарівну та Людмилу Петрівну – нашу нову кураторку.

— О! Пані Пінько! Яка несподівана зустріч! — я зловила не дуже приємне déjà vu. Минулого разу з цієї фрази почалась не зовсім вдала розмова, проте Олена Вальдемарівна чомусь мене так не лякала. І єдине, що в ній мене бентежило – це химерна схожість з дівчиною, яку я кохала колись, та дівчиною, яку я кохала досі. Зазвичай такі нюанси викликали в мене обурення, викликаючи лише ненависть та огиду до нахабних злодіїв, що крали мої улюблені образи, чого вже казати про таку вибухову суміш... Але Олена Вальдемарівна була інакшою... Цю жінку не було, за що ненавидіти – ну, хіба що вона може виявитися причетною до зникнення та ймовірної загибелі моєї найліпшої студентської подруги. Дрібниці...

— О! Вас то й мені треба! — на щастя, не дала розвинутися розмові кураторка, — Вас у деканаті шукали.

— Щось сталося? — нащось запитала я, хоча була старостою, тож походи до деканату в будь-який час були звичною практикою.

— Не знаю, але терміново просили зайти. Напевно, це терміново. — лише стиснула плечима та.

— Уже лечу. — покірно кивнула я, за інших обставин би ледь втримавшись від втомленого зітхання, але цього разу я була рада куди-небудь втекти.

— До речі, у Вас зараз хіба не методика? — раптом втрутилася Олена Вальдемарівна, змусивши всередині все похолонити.

— Уже лечу. — повторила я вже другій викладачці, на цей раз реально кинувшись до сходів.

У деканат я зайшла гордо, без тіні страху чи невпевненості – зрештою, я не якась там вам шмаркачка з першого курсу, та і навчання в коледжі замість звичайної середньої школи робило мене на 2-3 роки старшою від більшості однокурсників, хоча на потоці зустрічалася навіть категорія «кому за сорок», особливо коли здобуття освіти давало тобі певну відстрочку від фронту.

Із ранку в деканаті нічого не змінилося: моєї Ді там, як і майже два тижні тому й досі не було, проте майже біля входу мене перестріла Тетяна Мефодіївна – наша декан.

— Добрий день! — привіталась, як і належить чемній студентці.

— Добрий, добрий! — почала вона якось підозріло швидко, — Можна, будь ласка, Вас журнал?

— Так, авжеж... — я ледь не зловила мікроінфаркт, не побачивши в руках журналу, але на щастя, швидко згадала про рюкзак, де той і розмістився разом із заповітною парасолькою, — Щось не так? — ризикнула запитати, вже простягаючи журнал.

Декан уважно вивчала першу сторінку і нарешті оголосила свій вирок:

— Ви знаєте, у Вас тут в переліку студентів помилка...

— Помилка? — незрозуміло скривалась я.

 — Так, навіть дві. — тільки й констатувала декан.

— Які саме? — хоч і уявлення не мала про суть допущених помилок, я чітко уявляла перспективу переписування журналу після заміни його сторінок, і вона аж ніяк не тішила.

— Дивіться, у Вас же в групі всього двадцять студентів, а за Вашим списком виходить, що двадцять два... — її незворушність почала насторожувати.

— Як? Що? — видала я автоматично, зробивши, як сказала би одна директорка коледжу, квадратні очі.

— Я розумію Ваші запитання: звідки б взялися ті два зайвих студенти? — питання було в іншому, та не суть, — Напевно, це прикре непорозуміння, із ким не буває...

— А... — я збиралася із силами, щоби поставите назріле питання, яке насправді важило для мене куди більше, ніж могла би припустити Тетяна Мефодіївна, — А хто зайвий?

— Ну, тут зазначені якісь Гусак Динара та Скрипник Ярополк, а такі студенти ніколи не числилися на нашому факультеті...

— Боже, ще і Ярополк! — вигукнула я думками, намагаючись не видати ступінь свого справжнього здивування жодним мускулом.

— Чи може, Ви знаєте таких? — іронічно посміхнулась декан.

А я знала. Та і вона знала. І багато хто знав. Питання в тому, хто пам’ятав, а хто не мав би... Але декан і досі не знала про мене маленький нюанс: мені неможливо стерти пам’ять, і випадок з Динарою був не збоєм, як скоріше за все вирішила вчора Оксана Акаківна. Але я і так забагато виказала в собі. Якщо хочеш вижити, то тримай свої здібності при собі – вони не для публічної демонстрації, ми ж бо не на виставі.

— Ні. — відповіла я розгублено, ніби і справді вперше чула імена своїх одногрупників, серед яких була моя подруга, яка взагалі-то офіційно влаштувалася працювати диспетчером декана.

— Тож перепишіть все правильно, гаразд? — вона усміхнулася так лагідно, що мені скрутило живіть.

— Усе?

— Вам пощастило: у нас зберігся невикористаний чистий журнал. Це однаково буде легше, ніж переробляти старий. — декан урочисто вручила мені новеньку рожеву книжечку, яку ми між студентами називали «тряпочкою», як би дико це не звучало – ненавиджу суржик.

— Добре, я все заповню. — приречена відповідь.

— Гей, не журіться! Нічого ж страшного не трапилось! — мені би її впевненість.

У всій цій аж ніяк не радісній ситуації, тішило тільки одне: може, вони все-таки більше не будуть прибирати моїх одногрупників – чисто з міркувань економіки...