Регламент для знеболювального
Nadine Tikhonovitch
Приймаю знеболювальне – За рецептом: раз на місяць – Поміж блукаю самотньо, Де двірники воду місять... Та викликають звикання Страшне настільки ці ліки, Що важчого покарання В цьому не виникне світі... Цей препарат нелегальний І він не лікує хвороб – Тільки симптоми, звичайно, Полегшить, та прийде озноб... Як тільки слабшає дія, Хворе стискається серце І під ногами знов прірва Кличе до світу депресій... Приймаю знеболювальне – Чіткий існує регламент: Живу місяць між болями – Хвильку будую фундамент...
2022-11-15 09:31:02
19
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Леся Українка
❤️
Відповісти
2022-11-16 23:53:49
Подобається
Твоя Відьма
👏👏👏
Відповісти
2022-12-04 01:50:36
Подобається
Інші вірші поета
Мовчи! Те, що для тебе дурниці... Фотокартка - спогад біди А я не знала...
Інші поети
TheCoalwalker
@TheCoalwalker
ZhaMar
@ZhaMar
Схожі вірші
Всі
"Ми усе подолаємо разом..."
Nadine Tikhonovitch
«Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем, І я не боюся поразки, Я не боюсь, що помрем!» А я чула і вірила щиро, Немов би п'ять років було, Я була неймовірно щаслива І такою не стану вже знов. І знаєш, коли мені складно, Я твої згадаю слова — Вони затримають слабкість, Запевнять мене, що жива... «Ми разом усе подолаєм! Мила, ти чуєш мене?» Я чую і знову чекаю, Що небо тебе поверне... І ось майже два роки Шукаю тебе — не знайшла, І, до смерті роблячи кроки, Я твої згадаю слова... І до сліз сон мене вразить, Де знову почую тебе: «Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем...»
52
3
2279
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12196