За кулісами життя
Колись настане мить і ця людина просто перестане існувати.
І якось, доволі давно, це вже і сталося, лишилась тільки оболонка.
Моє життя неначе позбавлене забарвлення кіно.. продовження історії на зміну ''хепі енду''.
Та відчуття складається, що просто розглядаю епілог, написаний автором...
Мною самим, персонажем своєї ж прози.
Довкола дощ чи сонце, чи заслужена винагорода, чи напів забуті квітковії парфуми, — я просто йду вперед, неспішно, проте... Невпинно, так само, як і час.
І я проходжу повз місця розлуки, болю, радощів і просто сірих днів.
Спостерігаю пройдений вже шлях; жалію, що нічого не вернути та страждаю, що поступив не так.
І добровільно ставлю своє життя на паузу, і добровільно... Страждаю я від цього.
Просто в голову не можу вкласти: "Для чого закінчив я своє життя свідомістю, а тіло полишивши?"
"Чому не можу я відкинути циклічості думок про все та всіх на світі, яких вже варто... Просто взяти і забути?"
"Чому не можу повернути активності життя?"
"Для чого я брехав тим людям і навіть не заучував слова?"
— Чому за втратою сумую.. людей які уже не бачать нас? Чому, вони не можуть залишитися на день подовше? Чому вони просто не можуть розказати для чого покінчили з життям? Чому вони так просто... Не можуть повернутися до нашого життя?
Навіщо роблять з нас трагедії героїв?
2023-11-08 23:46:09
0
0