Сонце повільно пробивалося крізь важкі фіранки, розфарбовуючи кімнату м’яким золотом. У номері було тихо, тільки ритмічне дихання двох людей, які вперше за довгий час почувалися трохи спокійніше.

Максим спав у кріслі, злегка згорблений, плед сповз на підлогу. Ліза лежала на ліжку, загорнута в ковдру, її волосся розсипалося по подушці. Втома після напруженого весільного дня здавалася вдвічі важчою, але душа вже не була порожньою — між ними проросло щось, чого ще вчора не існувало.

Тук-тук.

Стукіт у двері змусив їх обох прокинутись. Ліза повільно підвелась, потерла очі. Максим уже вставав з крісла, ще трохи сонний.

— Це, мабуть, сніданок, — буркнув він.

І справді — за дверима стояла дівчина з візочком, на якому були дві чашки ароматної кави, свіжі круасани, сир, фрукти. Маленька табличка говорила: «Для молодят».

Максим усміхнувся, прийняв тацю, подякував. Він заніс її всередину й поставив на столик.

— Ну що, дружино, перший сніданок у шлюбі? — запитав він жартома.

Ліза скептично підняла брову, але злегка усміхнулась. Вона сіла за стіл, підсунула собі чашку й вдихнула аромат кави.

— Якщо кожен ранок такий — можна й залишитися в цьому шлюбі, — відповіла вона з іронією.

Вони поснідали мовчки, але тиша була теплою. Погляди перетинались, руки іноді торкалися одна одної випадково — або, можливо, вже й не зовсім випадково.

Після сніданку спустилися донизу. Їх чекав важкий день — не весільна ейфорія, не романтика, а реальність: переїзд, речі, адаптація.

— Я відвезу тебе додому, щоб ти трохи відпочила. А потім — поїду по свої речі, — сказав Максим, відкриваючи перед нею дверцята авто.

— Добре. Тільки... будь обережний. — Ці слова злетіли з вуст Лізи майже автоматично, але в голосі вже не було холодності.

Максим кивнув, торкнувся її руки, стиснув. Потім сів за кермо й поїхав.

---

Максим не поспішав. Його серце билося неспокійно. Вчорашня ніч перевернула щось усередині, але сьогодні — треба було поставити крапку у старому житті. Справжню. Без тіней.

Він під’їхав до свого батьківського будинку, де ще зберігав речі. Все здавалося звичним, навіть буденно нудним. Але коли він відкрив двері — серце пропустило удар.

У вітальні на нього чекала вона.

Настя.

Вона стояла, спершись на підвіконня, одягнена в його стару футболку, яку колись «випадково» забрала до себе. Її очі були червоні, але не від сліз — від злості, образи й внутрішньої війни.

— Що ти тут робиш? — різко запитав він, відчуваючи, як усередині закипає гнів.

— Ми мали поговорити, — відповіла вона рівно. — Але ти вирішив... одружитися. Без жодного пояснення.

— Ти не розумієш, Настя. Там... інша ситуація. Інше життя.

Вона підійшла ближче, поклавши руку йому на груди.

— А може, ти просто втікаєш? Бо боїшся кохання?

Максим відступив на крок.

— Ні. Бо вперше розумію, що значить бути чоловіком. Я не дитина, яка бігає між симпатіями. І не збираюсь нічого пояснювати тому, хто думав тільки про себе.

Настя скривила обличчя.

— А вона? Ліза? Це ж фарс. Ти її не кохаєш. Вона — просто мати твоєї дитини, я все знаю, мені твоя мама все розповіла.

— А отут ти помиляєшся... — тихо мовив він.

Настя залишилась стояти мовчки, не в змозі відповісти. Максим обійшов її, пішов до своєї кімнати, почав складати речі. Кожна річ — як символ етапу, який він залишає позаду. І вперше йому було не шкода.

Коли він вийшов із валізами — Насті вже не було. Він вийшов з дому, сів у авто, увімкнув музику й глибоко зітхнув.

— Все. Крапка. Тепер — тільки вперед.

---

— Дзвінок у двері.

Ліза саме розпаковувала весільні подарунки, намагаючись хоч трохи відволіктись від важких думок. Вона одразу подумала: «Це, мабуть, Максим. Нарешті приїхав.» Серце ледь не вискочило з грудей, коли вона підбігла до дверей, та відкривши — завмерла.

На порозі стояла Юля, у світлій короткій сукні, з широкою посмішкою на обличчі, яка зовсім не відображала щирості.

— Привіт! — радісно мовила вона. — Ось і я! Вирішила провідати новоспечену дружину!

— Привіт… — обережно відповіла Ліза, намагаючись усміхнутись. — Заходь.

Вони пройшли у вітальню. Юля одразу зайняла місце на дивані, роззираючись навколо, немов намагалась зазирнути у всі куточки нового життя Лізи.

— Ну, розповідай! Як пройшла перша шлюбна ніч? — зухвало усміхаючись, вона втупила в неї погляд.

Ліза на мить зам'ялась, опустила очі, роблячи вигляд, що зайнята чашками на столику.

— Нормально, — відповіла вона пасивно, не бажаючи заглиблюватись у деталі. Це було її, особисте. Тим більше — з Юлею такими речами ділитися не хотілось.

— А Максим де? — запитала Юля, озираючись, ніби шукала підтвердження своїм думкам.

— Не знаю… Напевне вдома, — неохоче відповіла Ліза, схрестивши руки.

Юля кивнула й усміхнулася ще ширше, тепер ця посмішка більше нагадувала хиже оскалення.

— А я думала, ви вже разом, типу "молодята" і все таке… Дивно, що він не з тобою. — Її голос був солодкий, але за ним відчувалась отрута.

— У нього справи, — коротко сказала Ліза, підливаючи собі кави. — Він перевозить речі.

Юля зробила вигляд, що зацікавлено зітхнула.

— А-а-а, речі… Знаєш, я просто хвилююся за нього. Ви ж не так давно знайомі. Така різка зміна життя, нова дружина, дитина — раптом він не витримає?

Ліза зупинилась на півруху. Погляд її посерйознів.

— Це вже не твоя справа, — спокійно, але впевнено відповіла вона.

Юля відчула, що перегнула, але змінювати тактику не збиралася. 

— Знаєш, я теж колись мріяла про нього, — прошепотіла вона, ніби неочікувано зізнаючись. — Але він обрав тебе. Не знаю, як ти це зробила. Але вітаю. Дійсно. — Вона знову всміхнулась, цього разу майже щиро. Майже.

Ліза мовчала. Вона більше не хотіла слухати. Їй було не по собі. Від самої присутності Юлі повітря стало густим, важким. 

— Дякую, що зайшла. Але мені потрібно відпочити. — Рішуче сказала Ліза, підвівшись і показуючи на двері.

Юля хитро всміхнулась, взяла сумку й повільно рушила до виходу.

— Не хвилюйся, я ще навідаюсь. Ми ж подруги. — Вона підморгнула й вийшла, залишаючи по собі запах дорогих парфумів і гіркий осад.

Ліза зачинила двері, притулилась до них спиною й зітхнула. Відчуття тривоги повзло шкірою. Вона знала — це ще не кінець. Юля не просто так прийшла.

Не пройшло й півгодини, як до дверей Лізи під’їхав великий вантажний автомобіль. Відчиняючи двері, вона побачила Максима, який вже з сумним виглядом на обличчі вивантажував коробки, побутову техніку, кілька нових пристроїв і навіть кілька великих інструментів для автомобіля, які він привіз разом із собою.

— Тут ще PS5 і плазма, — усміхнувся Максим, коли побачив її здивований погляд. — Це ще не все. Мій комп’ютер і архітектурні плани для батькового бізнесу. 

Ліза мовчала, тільки кивала, розгублено дивлячись на купи речей, що займали більше місця, ніж вона очікувала. Відчуття, ніби її звичайне, спокійне життя раптово ставало набагато складнішим, змішане з тим, що тепер до цього всього треба було звикати. Максим продовжував носити речі, здається, не помічаючи її внутрішнього напруження.

— Давай розставимо це в кімнатах, — сказав він, намагаючись бути корисним. — Стільки місця! Тут буде зручно.

Ліза лише тихо зітхнула і пішла, щоб допомогти. Вона була вдячна, що він старався, але її думки розривались між новим початком і тим, що залишилось позаду. Вона все більше розуміла, як важко буде змінити все до кінця.

Через кілька хвилин, коли вони вже остаточно розмістили речі, її телефон задзвонив. Ліза подивилася на екран — це була його мати.

— Ліза, привіт! — почула вона жіночий голос. — Як ви там? Чи не хочете приїхати до нас на вечерю сьогодні? У нас тут збираються всі родичі.

Ліза трохи нервово зітхнула, але відповіла:

— Привіт! Так, добре, ми приїдемо. Дякую за запрошення.

Максим, який чув частину розмови, підняв погляд від пакування речей.

— Що сказала мама? — запитав він.

— Вони запрошують нас на вечерю. Я думаю, що це буде хороша можливість познайомитись з твоїми батьками краще.

Максим кивнув і усміхнувся.

— Я теж думаю, що це буде цікаво. Вони дуже чекають на нас. Потрібно тільки одягнутися, і можна йти.

---

Після того, як Ліза одягнулася, вони разом поїхали до батьків Максима. Подорож була тихою, кожен з них перебував у своїх думках. Ліза думала про те, як зустрінуть її батьки, а Максим знову повертався до свого плану, як все це буде виглядати через кілька місяців. Спільне життя, нові ролі, нові обов’язки.

Приїхавши, вони потрапили в атмосферу великої родинної зустрічі. Декілька родичів вже були на місці, готуючи стіл. Батьки Максима зустріли їх із широкими посмішками.

— Лізо, Максим, раді вас бачити! — сказала мама Максима, обіймаючи Лізу. — Сідайте, не соромтесь. Я вже все приготувала!

Тепер Ліза могла бачити, як її чоловік поводиться у родинному колі. Він був спокійним, але зберігав певну відстань, ніби в ньому залишалася якась важка тінь від минулого. Але його батьки виглядали дуже дружелюбно, і Ліза вже почала відчувати, що це місце може стати частиною її нового життя.

Вечеря у батьків Максима була сповнена напруги, незважаючи на наявність посмішок і привітних фраз. Мама Максима, мовчки спостерігаючи за Лізою, весь час намагалася принизити її в розмовах, підкреслюючи, що «хороша дружина повинна вміти...» і «по-справжньому гідна жінка знає, як...» Усі її слова були ніби невидимими стрілами, що намагалися торкнутися болючих точок Лізи, але кожен раз вона спокійно і ввічливо відмахувалась від них, ніби це були лише необережні фрази, які не варто брати до серця.

Максим намагався помітити це, але кожен раз, коли він старався захистити свою нову дружину, його мати швидко міняла тактику і знову бралася до туманних фраз і компліментів. Ліза, зі свого боку, була вдячна за підтримку Максима, навіть якщо вона не могла не помітити, що між ним і його матір’ю існувала невидима лінія, яку він не наважувався перетнути.

Після того як вечеря нарешті завершилась, Максим і Ліза вирушили додому. По дорозі, як завжди, в машині панувала тиша. Ліза дивилася у вікно, намагаючись впорядкувати свої думки. Вона все ще переживала неприязнь матері Максима, але розуміла, що це був лише перший крок на шляху до знайомства з його родиною. Вони ще не прийняли її, і це, мабуть, було цілком природно.

Максим, який був змучений всім, що сталося, не витримав мовчання і, зробивши кілька глибоких вдихів, тихо промовив:

— Вибач, Ліза... Я бачив, як моя мама намагалася зачепити тебе, але я просто не знав, що їй сказати... Я не хочу, щоб вона тебе ображала. Це була не твоя провина.

Ліза подивилася на нього і злегка усміхнулася.

— Я знаю, Макс. Я не звикла до таких ситуацій, але я розумію, що це все буде потребувати часу. Ти не можеш змінити ставлення своїх батьків до мене так швидко.

Максим гірко зітхнув, знову звертаючи увагу на дорогу.

— Я не хочу, щоб ти відчувала себе незручно поруч з ними... — тихо сказав він. — Я буду на твоєму боці, обіцяю.

Поїхавши додому, вони розійшлися до своїх кімнат, відчуваючи, як важко їм на душі після того, що сталося за вечерею. Вони обоє відчували, що їм потрібно знову «зіграти» свої ролі, вдавати щасливе подружжя перед іншими, хоча справжні почуття і внутрішні переживання були далеко від цієї ролі.

Ліза лягла в ліжко, заплющивши очі, але не змогла заснути. В її голові знову й знову прокручувалися слова матері Максима, які пронизували її впевненість. Вона не могла зрозуміти, чому ця жінка так ставиться до неї, і що вона зробила не так. Та ще й з тією несподіваною присутністю Юлі, яка була справжнім випробуванням для її нервів.

Максим, повернувшись у свою кімнату, також довго не міг заснути. Він розумів, що перед ним стоїть важка задача — побудувати місток між своєю родиною і Лізою. Він не знав, як це зробити, але він намагався.

Це тільки початок, думав він. Ми пройдемо через це разом. Я поважаю її і хочу, щоб вона відчувала себе вдома в нашій родині.

Ці думки допомогли йому заспокоїтися, і він таки заснув, але відчуття невизначеності залишалося.