Максим нервово стиснув кермо, втупившись у дорогу перед собою. Голова гуділа, наче в неї били молотком. Усередині вирувала буря.

Він не міг до кінця усвідомити, що сталося минулої ночі. Здавалося, все було в тумані: уривки спогадів, незрозумілі картинки, відчуття чогось неправильного. Але одне він знав точно — йому щось підсипали. Це було не просто п’янство.

Хлопець відкинувся на сидіння, провів рукою по обличчю, згадавши, як прокинувся вранці. Обличчя батька, гнівний голос, синці на тілі дівчини, яку він ледь пам’ятав. Що він накоїв?!

Максим ударив долонею по керму й зціпив зуби. Він повинен знайти винного.

Телефон завібрував на сидінні поруч. Повідомлення від батька.

"Гончарук Єлизавета Олегівна. Адреса: вул. Карпатська , 13."

Максим завмер, втупившись у текст. Серце забилося швидше.

Це була вона.

Дівчина, яка…

Він навіть не хотів думати, що він зробив.

Глибокий вдих.

Він не знав, що їй сказати. Не знав, як вона відреагує. Але одне було очевидним — це його єдиний шанс хоча б спробувати виправити ситуацію.

Максим набрав адресу в GPS, натиснув на педаль газу й вирушив у бік будинку Лізи.

Хлопець під’їхав до вказаної адреси й заглушив двигун. Серце калатало десь у горлі, а долоні спітніли. Він знервовано постукав пальцями по керму, вдивляючись у величний фасад будинку перед собою.

Максим не знав, що його чекало за цими дверима. Ліза могла відмовитися його бачити, могла викликати поліцію… Та він не міг просто розвернутися і поїхати.

Макс глибоко вдихнув, витер руки об джинси й вийшов із машини.

Його ноги відчувалися важкими, ніби бетонні плити тягнули їх до землі. Кожен крок до дверей здавався неймовірно довгим.

Він зупинився перед домофоном, провів рукою по обличчю й видихнув. Натиснув кнопку дзвінка.

Кілька секунд тиші.

Згодом у динаміку почувся жіночий голос.

— Хто це?

Це була не Ліза. Покоївка? Родичка?

Максим на секунду зам’явся, а потім збрехав:

— Кур’єр. Доставка.

Мить мовчання. Потім коротке клацання — ворота розблокувалися.

Він навіть не знав, що скаже, але шляху назад уже не було.

Він зайшов у просторий хол, наповнений дорогими меблями та витриманим у пастельних тонах інтер’єром. Серце гупало в грудях. Йому було ніяково, але відступати вже пізно.

Через кілька хвилин на сходах з’явилася Ліза.

Ліза завмерла на місці, її серце гучно калатало в грудях. Очі широко розплющилися від шоку.

— Що ти тут робиш?! — її голос прозвучав різко, сповнений обурення й тривоги.

Максим повільно підвівся з дивана.

— Ліза, прошу, вислухай мене — хлопець впав перед нею на коліна

— Вислухати?! — вона зітнула зуби. — Я мала б викликати поліцію!

Дівчина зробила кілька швидких кроків назад, наче боялася, що він її торкнеться.

— Я не піду, поки ти мене не вислухаєш, — вперто сказав він.

Ліза зневажливо хмикнула, схрестивши руки на грудях.

— Тобі є що сказати після всього, що сталося?!

Максим провів рукою по волоссю, видихнув, відчуваючи, як горло стискає напруга.

— Ліза… Вибач мене. Я навіть не усвідомлював, що відбувається. Хтось щось підсипав мені в алкоголь… Я клянусь, що…

— Замовкни, — різко перебила вона.

Її очі блищали, але це не були сльози жалю чи слабкості. Це був гнів.

— Навіть якщо ти був під дією наркотиків — це не виправдання!

— Ліза, послухай… — він підвівся з колін, намагаючись зустрітися з нею поглядом, але вона відвернулася.

— Я не хочу тебе слухати, Максиме, — її голос затремтів. — Я хочу забути це, забути тебе. Залиш мене в спокої.

Максим схопився за потилицю, його розривало зсередини.

— Я розумію… — нарешті видавив він. — Але я тебе прошу не заявляй на мене, мої батьки дуже відомі люди їм це нашкодить, я шкодую про свій вчинок і зроблю все щоб ти пробачила.

Ліза глянула на нього з гіркою посмішкою.

— Роби що хочеш, але мене не чіпай. Я не буду подавати заяву до поліції, меін лишнього розголосу не потрібно, до того я хочу просто все це забути як страшну ніч.

Вона вказала на двері.

— Іди.

Максим зітхнув з полегшенням, почувши, що Ліза не збирається звертатися до поліції, але її холодний погляд пронизав його наскрізь.

Він дивився на неї ще кілька секунд, сподіваючись побачити хоча б натяк на прощення. Але в її очах було тільки презирство.

Максим розвернувся і пішов геть.

Він не помітив, як Ліза, ледь стримуючи сльози, стиснула пальці так сильно, що нігті залишили сліди на долонях.

Максим вийшов із будинку Лізи, важко дихаючи. Йому здавалося, що повітря навколо стало задушливим, ніби стіни міста тиснули на нього з усіх боків. Він сів у машину й витер спітнілі долоні об джинси. Руки тремтіли.

Він дістав телефон і натиснув виклик батька.

— Алло, тату… — його голос був хрипким.

— Ну що? — відразу запитав Сергій Мазурак.

Максим заплющив очі й сперся лобом на кермо.

— Вона не буде писати заяву. Але не через нас. Просто не хоче розголосу.

У слухавці запала тиша. Потім чоловік важко зітхнув.

— Значить, пощастило…

Пощастило. Це слово віддало гірким присмаком у роті. Його хотілося виплюнути.

— Що мені робити? — тихо запитав він.

— Забудь про це, синку. Живи далі. — Голос батька був твердий, але без емоцій. — І повернися до нормального життя.

Максим кинув телефон на сидіння й завів двигун.

Повернутися до нормального життя?

Зараз нормальним здавалося тільки одне — знайти когось, хто відволіче його від думок.

***

Настя відчинила двері, щойно побачила його через вічко. Її погляд був холодним, руки схрещені на грудях.

— Що тобі треба?

Максим глянув на неї спідлоба, трохи змучено.

— Поговорити.

— А тепер ти хочеш говорити? — її губи скривилися у зневажливій посмішці. — А тоді, коли я бачила тебе в кімнаті з Юлею, тобі було не до цього?

— Це не те, що ти думаєш, — твердо відповів він.

Настя фиркнула.

— Серйозно?

Максим зробив крок уперед.

— Вона сама до мене лізла. Я її не хотів.

Настя пильно подивилася йому в очі, ніби оцінювала, чи варто вірити. Потім зітхнула й відійшла вбік, даючи йому зайти.

— Гаразд. Можливо, я трохи перебільшила.

Він мовчки сів на диван, упершись ліктями в коліна. Вона ж стояла, дивлячись на нього згори вниз.

— Ти мене пробачаєш? — спитав він нарешті.

Вона глянула на нього довгим поглядом, а потім, не кажучи ні слова, підійшла ближче й сіла поряд. Її теплі пальці торкнулися його обличчя.

— Ти ж знаєш, я не можу на тебе довго сердитися… — вона нахилилася, її губи майже торкнулися його.

Максим завмер.

Але щось було не так.

Її дотик, її близькість — все, що раніше розпалювало бажання, зараз не викликало нічого, крім глухого відчуття порожнечі.

Перед очима знову з’явилося бліде обличчя Лізи, її синці, розірваний одяг…

Раптово він відсторонився.

Настя здивовано кліпнула.

— Що таке?

Максим похитав головою.

— Пробач… я не можу.

Настя насупилася.

— Це ще чому?

Він зітхнув і запустив пальці у волосся.

— Мені треба побути на самоті.

В її очах спалахнула злість.

— Ти жартуєш? Після всього, що було? Ти приїхав сюди, щоб просто сказати, що тобі треба побути одному?

Максим піднявся, уникаючи її погляду.

— Вибач.

Вона встала слідом, тепер її голос тремтів не від ніжності, а від роздратування.

— У тебе є хтось інший, так?

— Ні, Настю, це не через це…

— То через що?!

Максим мовчав.

Як їй пояснити, що він сам собі огидний?

Настя зітхнула й перехрестила руки на грудях.

— Добре. Якщо ти так вирішив, то йди. Але потім не повертайся.

Максим кивнув, опустив голову і, не сказавши більше ні слова, вийшов за двері.