День весілля настав швидше, ніж Ліза сподівалася. Ранок почався з метушні, візажистів, дзвінків, квітів і привітань. Вона стояла перед дзеркалом у білій сукні, що пасувала їй ідеально, але здавалася чужою. На обличчі — посмішка. Усередині — порожнеча.

Гостей було багато. Занадто багато. Батьки Максима закликали всіх — родичів, бізнесових партнерів, сусідів і навіть колишню Максима — Настю. Вона стояла осторонь, красива, стримана, але її очі говорили про біль. Вона не знала правди. Не знала, чому все так сталося. І чому Максим — поруч з іншою.

Ліза бачила її, та не відчувала нічого, крім втоми. Вона була акторкою у виставі, де сценарій написали інші. Але грала впевнено — усмішка, покірний погляд, злагоджені рухи.

І от — церемонія. Стояли в оточенні квітів, музики й чужих очей.

— Чи готові Ви, Гончарук Єлизавето, взяти собі за чоловіка Мазурака Максима?

Слова повисли у повітрі. Ліза розгубилася. Мить здавалась вічністю. Тоді Максим обережно взяв її за руку, його погляд був теплим, не таким, як раніше. Він мовчки дивився їй у вічі. І вона, ледь чутно, відповіла:

— Так…

— Чи готовий Ви, Мазурак Максим, взяти собі за дружину Гончарук Єлизавету?

— Так, — впевнено сказав він, не відводячи очей.

— Тоді оголошую вас чоловіком та дружиною. Наречений може поцілувати наречену.

Їхні руки з’єдналися, обручки ковзнули по пальцях, холодні й несподівано важкі. По тілу Лізи пройшли мурашки. Максим торкнувся її щоки, обережно, майже боязко.

— Можна? — прошепотів.

Вона кивнула:

— Так…

Поцілунок був не пристрасний, але справжній. Він торкнувся її губів із ніжністю, що змусила серце затремтіти. Зал вибухнув оплесками. Батьки плакали, друзі обіймали, лунали вітання, сміх, крики: "Гірко!"

Усі перейшли до святкового застілля. Пісні, тости, фотосесії — весілля жило своїм життям. А Ліза сиділа поруч з Максимом, тримаючи келих соку, й мовчки думала: Чи це початок чогось нового? Чи просто інша форма самотності?

Свято вирувало на повну. Гості танцювали, лилися тости, фотографи миготіли спалахами, а музика зливалася з голосами в одну нескінченну симфонію весільної ейфорії. Та не всі усмішки були щирими. У глибині зали, далеко від молодят, Юля сиділа за столиком поруч із Денисом. Він щось весело розповідав, нахилявся ближче, ніж потрібно було, торкався її руки, сміявся своїм легковажним сміхом. Але вона його майже не чула.

Її очі постійно поверталися до Лізи. До її "подруги", яка тепер сиділа поруч з Максимом — улюбленцем усіх, спадкоємцем великого бізнесу, хлопцем, за якого мріяли б вийти більшість дівчат. Юля стискала келих із вином так, що кісточки побіліли. Як? Як у Лізи це вийшло?

Юля пам’ятала ту ніч. Ніч, коли вони всі пили, коли Ліза приїхала за нею. Вона повернулись рано, наче нічого не було, але вже тоді Юля щось запідозрила. А згодом — правда виявилась. Ліза вагітна. Максим одружується з нею. І це — не кохання. Це — обов’язок. Але ззовні виглядало як казка.

Юля мріяла про нього. Давно. Ще з універу. Їй здавалось, що він — саме той. Та вона була надто проста, надто голосна, не така "витончена" як Ліза. А тепер Ліза сиділа у білій сукні, вся в золоті, з блиском на пальці та чоловіком поряд. 

— Що, неприємно, правда? — тихо, майже з насолодою, сказала Настя, підійшовши до неї збоку.

Юля здригнулась, але не обернулась.

— Що? — спитала байдуже, хоча вже зціпила кулаки під столом.

— Дивитись, як вона сидить поруч із ним. Як ніби це любов… а не вирок.

Юля мовчки кивнула. В її горлі стояв клубок. Вона не могла це проковтнути. Не могла змиритися.

— Хочеш їм відомстити? — спитала Настя з ледь помітною посмішкою. — Зробити так, щоб їхня казка обернулась пеклом?

Юля повільно повернулась до неї. В її очах блиснуло щось темне, небезпечне. Вперше за весь вечір — щось схоже на інтерес.

— Що ти маєш на увазі?

Настя обережно сіла поруч.

— Я знаю, що між ними не все ідеально. Це видно. Ліза холодна. А Максим… він не закоханий. Просто відповідальний. Це — слабке місце. Ми можемо знайти тріщини й перетворити їх на прірву.

— Ти говориш так, ніби вже все продумала.

— Я просто… хочу справедливості. Ти хочеш Макса? А я — хочу, щоб Ліза зрозуміла, що щастя, яке в неї в руках, не вічне. Бо вона зруйнувала моє.

Юля довго мовчала. Її серце билося швидко. Ці слова звучали як спокуса. Як відплата. Як шанс.

— І що ти пропонуєш?

— Дати їм те, чого вони бояться найбільше. Розголос. Підозри. Зраду. Підступ. Ми зробимо все, щоб кожен день їхнього шлюбу був сумнівом. Ми розхитаємо їх зсередини.

Юля усміхнулась. Вперше за вечір — щиро.

— Домовились.

Вони обидві підняли келихи. І коли музика знову заграла, і всі кликали молодих до танцю, дві дівчини на краю залу вже плели нову гру. Гру без правил. Без милосердя.

Після змови з Юлею Настя змінилася. У її очах тепер жевріла не образа, а цілеспрямованість. Вона знову з’явилася в центрі зали — усміхнена, чарівна, із келихом вина в руці. Її погляд ковзнув по Максиму, а потім — зупинився на Лізі. Вона підійшла до них, граючи роль щирої подруги.

— Які ж ви щасливі, я така рада… — сказала Настя, нахиляючись ближче, а потім, ніби випадково, різко зачепила келих. Бордове вино вмить розлилося по білій сукні Лізи, залишивши червону пляму прямо на животі.

— Ой, Господи, пробач! Я така розтяпа! — з удаваною панікою заговорила Настя, театрально прикриваючи рот долонею.

Ліза застигла. Весь зал завмер на мить. Вона подивилася на пляму, потім — на Настю. Але перш ніж щось сказати, заговорив Максим.

— Що ти робиш?! — вигукнув він різко, з люттю, якої ніхто ще не бачив від нього. — Ану відійди від неї! І щоб я тебе більше тут не бачив!

Настя кліпнула очима. Вона не впізнавала цього Максима. Це був не той веселий, легковажний хлопець, з яким вони колись жартували вечорами. У його голосі була лють. Захист. Рішучість.

— Та… це ж випадково… — прошепотіла вона, але хлопець уже не слухав.

Він обережно підхопив Лізу на руки, навіть не зважаючи на погляди гостей. Її сукня була в вині, але це вже не мало значення. Вона нічого не сказала — лише притулилася до нього, вперше відчувши, як щось захисне стискає їй серце. Вперше — по-справжньому.

Максим мовчки виніс її із залу й направився до ліфта. Готельний номер був заздалегідь підготовлений для них. Він відкрив двері, обережно поклав Лізу на край ліжка й став перед нею навколішки.

— Вибач. Я не вберіг. Вона… Вона навмисно це зробила, — сказав він з болем у голосі.

Ліза подивилася на нього. Її очі були спокійними, але в глибині ховалося щось нове — довіра, що поволі пробивалася крізь кригу ненависті.

— Я знала, що вона не просто так. Але не думала, що Настя… — тихо відповіла вона.

Максим узяв її за руку.

— Я не знаю, що між нами буде. Але знаю одне — я не дозволю, щоб хтось зробив тобі боляче. І нашій дитині теж.

Її очі затремтіли, але вона швидко відвела погляд.

— Просто… зніми з мене це. — Вона кивнула на сукню.

Максим обережно почав розстібати ґудзики, намагаючись не дивитися надто прямо. Все було нове — інтимне, несподівано тендітне. Але в цій тиші було щось глибше, ніж просто близькість. Це була довіра. Маленький крок вперед.

У той самий час, внизу в залі, Настя поверталася до свого столика. Юля сиділа там, мовчазна, але її очі блищали.

— Це все, що ти могла? — холодно запитала вона.

— Це тільки початок, — прошепотіла Настя. — Вона не знає, що ми вже за спиною. Але скоро — дізнається.

Юля зловісно усміхнулась. План починав працювати.