Шанс все виправити
Ліза прокинулася ще до сходу сонця. Повітря в кімнаті було задушливе, ніби віддзеркалення того, що коїлося в неї на душі. Стиснуте горло, важкість у грудях і відчуття безвиході не давали спокою.
Вона сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками, і вдивлялася у сірі стіни, що здавалися ще тіснішими, ніж вчора. Її мама лежала в лікарні, стан був нестабільний. Ліза носила під серцем дитину. Батько наполягав: потрібно одружитися, поки не пізно, поки «не зганьбила родину». Але Ліза не знала, чи хоче цього. Чи взагалі хоче чогось.
Аборт? Ні. Це не варіант. Вона не могла зробити цього з життям, яке вже билося в ній. Та й Максим... Його батьки були категорично проти. Сам він нічого конкретного не говорив. Зник. Загубився в тіні власної нерішучості.
Ліза вдяглася мовчки, зібрала волосся у хвіст і, майже автоматично, вийшла з квартири. Її чекав день у готелі, де вона працювала адміністраторкою. Там принаймні все було зрозуміло: робота, обов’язки, люди.
Коли вона вже сиділа в автобусі, телефон завібрував. Повідомлення від Максима:
«Давай зустрінемося.»
Вона довго дивилася на екран, перш ніж відповісти. Потім коротко набрала:
«Ресторан при готелі. Обід.»
Не тому, що вірила, що це щось змінить. Просто хотіла побачити його очі. Можливо, там ще лишилася відповідь.
---
Максим сидів за столиком біля вікна, його руки нервово перебирали серветку, яку він вже встиг зім’яти до невпізнаваності. На столі стояли два меню і графин з водою. Він приїхав завчасно, замовив обід, але апетиту не було.
Коли Ліза зайшла, він підвів голову. Вона була, як завжди, стримана, майже крижана — але в очах стояла втома, яка говорила більше за слова. Сіла навпроти. Кілька хвилин — мовчання. Повітря між ними було напруженим, ніби струна, яка от-от лусне.
— Вибач, — тихо сказав Максим, опустивши очі.
Ліза не відреагувала одразу. Потім, з притиском, вимовила:
— Це ти розказав моїм батькам? Щоб вони змусили мене вийти заміж?
Хлопець здригнувся. Очі здивовано розширилися.
— Ні… Ні, це, напевно, мій батько. Я нічого не говорив. Чесно.
Ліза коротко зітхнула, відвела погляд у вікно. Тиша знову впала між ними. Вона торкнулась краю склянки пальцями, потім обережно сказала:
— Я прийняла рішення.
Максим завмер.
— Я вийду за тебе. Щоб наша дитина мала батька. Щоб не виростала сама…
Вона перевела на нього погляд — холодний, рішучий.
— Але я буду тобі дружиною тільки за документами. Не чекай любові. Не чекай близькості. Я зроблю це заради дитини. Не задля тебе.
Максим мовчав. В його грудях щось стиснулось, ніби він щойно щось втратив, навіть не зрозумівши — що саме.
Обід проминув майже мовчки. Кілька обмінів фразами, кілька поглядів — нічого по-справжньому не змінилося. Та вже за годину вони сиділи в коридорі районного РАЦСу. Черга рухалася повільно, але час летів так швидко, ніби хтось натиснув на перемотку життя.
Максим дивився на підлогу, на стіни, на чужі обличчя навколо, лиш не на Лізу. У голові був хаос. Він не міг усвідомити, що відбувається. Папери, підписи, печатки — усе це здавалося йому чиїмось чужим сном.
Ліза сиділа поруч, рівно, стримано. Як завжди. Але всередині — буря. Все йшло якось механічно: заповнили заяву, підписали, обрали дату. Вийшли на вулицю — ще не подружжя, але вже й не сторонні.
Вона стояла на сходах, дивилась уперед, не на нього.
— От і все, — сказала тихо.
Максим кивнув, не знаючи, що відповісти. Його думки були не тут. Не з Лізою, не з документами. Вони були за Настю. Як їй сказати? Як пояснити, що тепер усе інакше? Що в нього буде дитина… і шлюб з майже незнайомою дівчиною?
Він відчував, що щось закінчується. Але не розумів, що саме: молодість, свобода, кохання чи просто ілюзії.
Дні тяглися повільно, але весілля наближалося невпинно. Ліза жила ніби в сні, де кожен день схожий на попередній, але все ж несе щось нове. Максим став з’являтись частіше — без попередження, без зайвих слів. Просто приїжджав: то з обідом, то з книжкою для майбутніх батьків, то просто посидіти поруч. Його присутність перестала дратувати, але й не стала бажаною.
Їхня перша спільна поїздка на УЗД стала чимось особливим. Максим дивився на екран, затамувавши подих, і коли почув стукіт маленького серця — його щось пробило зсередини. Це було не просто зображення, це була реальність.
З того дня він слухав Лізу з особливою увагою. Хоч як дивно йому здавалося купувати шоколад разом з оселедцем чи шукати їй звичайну шкільну крейду, він усе це робив без питань. Йому було важливо, щоб вона почувалася добре. Бо в ній росла частинка його.
Але кожна спроба заговорити про неї саму — її минуле, мрії чи навіть улюблений фільм — розбивалася об стіну мовчання. Ліза залишалась холодною. Вона ніби була тут, поруч, але водночас дуже далеко.
Після чергового візиту до лікаря Ліза раптово сказала:
— Зупинись тут, біля дитячого магазину. Хочу просто подивитись.
Вони зайшли в яскравий простір, повний крихітних бодіків, пінеток, ковдрочок і маленьких ведмедиків. Максим відчув, як у грудях щось потепліло — в Лізи з’явилася посмішка. Така щира, така справжня. Він навіть забув, що колись бачив її серйозною.
Вони довго обирали щось нейтральне — бо стать дитини ще була загадкою. В руках Ліза тримала крихітний комбінезон із вишитим місяцем і зірками.
— Ще три місяці тому я не міг подумати, що стану батьком… і що в мене буде така красива дружина, — раптом сказав Максим, дивлячись прямо на неї.
Ліза почервоніла. Її очі опустилися, а щоки запалали. Це було приємно. Надто приємно. Але думка про те, яким він був тоді покидьком, наче холодною хвилею накрила серце. Він не знав, як боляче це було.
А вдома їх чекали нові приготування. Батьки Максима вимагали гучного весілля — з рестораном, музикою, традиціями. Він — єдиний син. Ліза мовчала, не сперечалася. Все одно їй не йшлося про мрію — це не було те весілля, про яке вона колись думала. Це була домовленість. Компроміс. Можливо, жертва.
Коментарі