І щовечора, коли вона лягала в ліжко, а він — у диван в іншій кімнаті, вона відчувала самотність, навіть у його присутності 

Ранок прийшов несподівано лагідним. Максим прокинувся від тонкого аромату кави, що ніжно стелився по дому, мов натяк на щось добре. Він ще мить полежав, розплющуючи очі, а потім потягнувся, насолоджуючись спокоєм, якого не відчував уже давно.

Спустившись донизу, він побачив картину, яка зупинила його на мить у дверях кухні. Ліза, у простому домашньому одязі, зібраним волоссям і легкою усмішкою, саме викладала на тарілку останній тост із сиром, авокадо та яйцем пашот. Поруч парувала свіжа кава в їхніх весільних горнятках. На столі все було красиво сервіровано — не розкішно, а з душевною турботою.

— Добрий ранок, — ніжно промовила вона, не озираючись.

— Ого… Добрий ранок, — здивовано відповів Максим, ще не зовсім вірячи в те, що бачить.

— Сідай, поки не остило, — кивнула вона на стілець навпроти.

Максим сів. Із кожним ковтком кави й кожним шматком тосту він відчував, як щось змінюється. Вперше сніданок був не обов’язковим моментом дня, а частиною якогось нового ритуалу — їхнього.

Під час сніданку розмова розтягнулася сама собою. Вони говорили про музику, про фільми, які обидвоє любили ще з підліткового віку, про улюблені міста, про дитячі мрії. Виявилося, що вони обидвоє в дитинстві хотіли мати песика, обожнювали запах свіжої булочки з корицею і мріяли одного дня подорожувати Європою на авто. Раптом з'ясувалося, що в них більше спільного, ніж вони колись могли припустити.

— А давай кудись поїдемо сьогодні? — запропонував Максим, коли чашки спорожніли.

— Куди? — з цікавістю глянула Ліза.

— У парк. Біля озера. Просто пройтися. Просто ми. Без планів, без сценаріїв.

Вона на мить задумалася, а потім кивнула:

— Добре. Я тільки переодягнуся.

Здавалося, все починало налагоджуватись. Максим занурився у роботу з батьком — вивчав архітектурні проєкти, їздив на об’єкти, проводив зустрічі. Він почав поважати цей бізнес і навіть ловив себе на думці, що йому цікаво. Ліза тим часом повернулася до свого ритму — частіше навідувалася до готелю, перевіряла роботу персоналу, займалася бронюваннями, планувала невеликий ремонт одного з номерів. Життя поволі набирало стабільності. Навіть батьки, які ще зовсім недавно були джерелом напруги, тепер поводилися спокійніше. Навідувалися вряди-годи, привозили фрукти, питали, чи все добре.

І саме в той момент, коли Ліза нарешті відчула, що її дім став справжнім притулком, пролунав дзвінок у двері.

Вона повільно підійшла до дверей і подивилась у вічко. Серце обірвалося.

— Привіт, Ліза, — сказала Юля, коли двері відчинилися. Її голос звучав лагідно, майже щиро… але в ньому було щось холодне, приховане. Від тієї лагідності тягнуло холодом.

— Привіт... — сухо відповіла Ліза, стискаючи пальці на ручці дверей.

Позаду Юлі стояв Денис, самовдоволений, у темній куртці, з легким нахилом голови, ніби вже зайшов у дім подумки.

— Впустиш? — спитав Денис і навіть не дочекавшись відповіді, зробив крок усередину.

— Так, заходьте, — через силу промовила Ліза, відійшовши убік.

— А де Максим? — поцікавився Денис, проходячи у вітальню й наче скануючи усе довкола.

— Ще в офісі батька, але зараз має приїхати, — стримано відповіла вона, намагаючись не показати тривоги.

Юля тим часом зняла пальто й сіла на диван, недбало закинувши ногу на ногу.

— Гарненько тут у вас, затишно… — посміхнулась Юля, але усмішка та не дійшла до очей. — Ми просто подумали, що давно не бачилися. Захотіли навідати молоду сім’ю.

Ліза відчула, як її напруження зростає. Ці двоє не прийшли просто в гості. Вони щось задумали. Вона це знала. Відчувала кожною клітинкою. І якщо сьогодні вони тут — це лише початок.

Юля здавалася напрочуд дружелюбною. Вона сіла ближче до Лізи та з посмішкою почала розпитувати:

— То як твоя вагітність? Як почуваєшся? Все добре проходить? Гінеколога відвідуєш регулярно? А вітаміни п’єш?

Ліза насторожено відповідала коротко, але стримано, не бажаючи показувати свою недовіру.

— Так, усе стабільно… Дякую, що цікавишся.

Їхню розмову раптом перебив Денис, який піднявся з місця й запитав:

— А де тут у вас туалет?

— Я проведу, — відгукнулася Ліза і повела його до ванної кімнати.

Повернувшись у вітальню, вона забрала чашки, з яких щойно пили чай із Юлею. Та раптом — глухий звук із ванної. Щось розбилося. Ліза стрепенулася й кинулась до ванни.

— Що сталося?! — вигукнула вона, забігаючи в кімнату.

У кутку лежало розбите дзеркало, а Денис стояв, потираючи зап’ястя, вдаючи розгубленість.

— Вибач, я випадково… хотів руки помити, зачепив.

Ліза вже хотіла щось сказати, коли раптом з-за вікна пролунав звук відчинених дверей. Максим увійшов у будинок.

Денис, почувши це, спіймав момент. Він швидко скоротив відстань до Лізи, притиснув її до стіни і силою поцілував, саме в ту мить, коли Максим з’явився у дверях.

— Що, чорт забирай, тут відбувається?! — вигукнув Максим, в люті схопивши Дениса за футболку і відштовхнувши його вбік. — Ліза, може, ти мені поясниш?

Дівчина зблідла, шокована ситуацією:

— Він накинувся на мене… я сама не зрозуміла, що сталося.

Денис же, не кліпнувши й оком, відповів:

— Не сміши, Лізо. Ти сама до мене лізла, казала, що я тобі завжди подобався. Що Максим тебе не розуміє.

Максим стояв мовчки, зціпивши кулаки. Його очі метали іскри, він переводив погляд то на Лізу, то на Дениса.

— Геть звідси! Обоє! — крикнув він, не стримуючи гніву.

Денис мовчки вийшов із ванної, прихопив за руку Юлю, яка сиділа ніби ні при чому, й потягнув її за собою.

Максим стояв посеред коридору, напружено стискаючи кулаки. Погляд його палав.

— Як ти мені все це будеш пояснювати?! — в голосі кипіла злість, змішана з образою.

Ліза зробила крок уперед. Її голос був рівним, але твердим:

— Що саме пояснювати? Я сказала тобі все. Він поцілував мене силою, коли почув, що ти заходиш. Я не збираюся нічого доводити — це було так, і я не зобов’язана виправдовуватись.

— Ти пропонуєш мені вірити словам, а не власним очам? — випалив Максим, дивлячись на неї так, ніби намагався побачити правду просто в зіницях.

Ліза зиркнула на нього з викликом:

— Максим, що це за сцени ревнощів? Не забувай, я твоя дружина тільки на папері. І не смій підвищувати на мене голос. Я сказала, як було, а що ти з цим зробиш — це вже твоя справа.

Повисла тиша. У повітрі пульсувала напруга. Максим важко зітхнув, відвернувся, згріб пальцями волосся на потилиці. Потім, нарешті, тихо, але чітко сказав:

— Мені треба побути одному. Сьогодні я ночуватиму у себе, на квартирі.

Ліза нічого не відповіла. В її очах було водночас розчарування і втома.

Максим узяв куртку, рвучко відчинив двері й вийшов, голосно грюкнувши ними за собою.

---

Максим їхав по нічному місту без чіткого маршруту. Асфальт під колесами блищав після дощу, неонові вивіски миготіли в вікнах, але він їх не бачив. Він вимкнув телефон — не хотів ні з ким говорити. Його думки були гучніші за будь-які дзвінки.

"Чому я так зреагував? Чому я ревную?" — питав себе знову і знову. Адже Ліза — не кохана. Вони одружені на папері. Все це — заради дитини. Але чому тоді він відчув, як в грудях стиснулося, коли побачив Дениса так близько до неї? Чому його обпік той поцілунок, немов зрада?

"А якщо вона справді…? Ні, ні. Вона не така. Не вірю Денису. Але… а раптом?"

Змішавшись у власних емоціях, Максим зробив ще кілька кіл містом. Йому потрібен був кисень, простір, ніч — аби не думати. Але чим далі їхав, тим важче було втекти від самого себе.

---

Тим часом у будинку Ліза сиділа в тиші, вдивляючись у склянку з водою. Її не покидало одне питання: "Навіщо вони це зробили?" Денис і Юля. Для чого цей театр? Вона ж ясно відчула — це було підстроєно. Але чому саме тепер? І що вони хочуть?

"Може, Юля ревнує... Денис просто грає роль. А, може, їм просто хочеться зіпсувати мені життя..." — Ліза не знаходила відповідей.

Вона повечеряла легким салатом, зробила звичний вечірній ритуал — обережно змила макіяж, пройшлася ватними дисками з тоніком, нанесла крем для вагітних на обличчя. Випила фолієву кислоту й магній — все, як наказав лікар.

Серце билося трохи частіше — не від страху, ні. Від самотності. Від невідомості, що буде далі.

Загорнувшись у ковдру, Ліза заплющила очі. І заснула, міцно тримаючи долоню на животі, ніби оберігаючи найцінніше.

Було 3:07 ночі.

Ліза різко прокинулася — біль пронизав низ живота так, що перед очима потемніло. Вона затремтіла.

— Ні, тільки не це… — прошепотіла вона, зісковзуючи з ліжка.

Коли ввімкнула світло, серце наче зупинилось — на простирадлі розлилася темна пляма крові. Кров текла по ногах, і Ліза запанікувала.

— Максим! Максим!! — закричала вона, сподіваючись, що, можливо, він все ж повернувся й спить в іншій кімнаті.

Але у відповідь — тиша. Глуха, лячна тиша.

Вона тремтячими пальцями схопила телефон.

Виклик: Максим.

— “Абонент знаходиться поза зоною досяжності” — пролунав холодний голос в динаміку.

В одну мить світ навколо здався їй ворожим.

Ліза знову закричала — вже не ім’я, а від болю. Збираючи останні сили, вона натиснула кнопку екстреного виклику.

— Алло… швидка… будь ласка, я вагітна… я втрачаю дитину… — голос ламався, губи пересохли, а біль ставав нестерпним.

За якихось п’ятнадцять хвилин карета швидкої стояла біля будинку. Медики обережно занесли її на ношах, голосно обговорюючи тиск, пульс і необхідність термінового втручання.

Ліза вже нічого не чула. Її тіло здригалося від болю, свідомість починала згасати. Останнє, що вона побачила — сліпуче світло в очах фельдшера, і чийсь голос:

— Ми зробимо все можливе, тільки не засинай, дівчинко. Не зараз.

У реанімації лікарі боролися за життя одразу двох. Жінка — молода, вагітна, сильна… І маленьке життя, яке ще не встигло пізнати світ. Вирішувалося все в ці хвилини.

А в цей час у квартирі Максима було темно. Телефон лежав у режимі “Без зв’язку”, а він сам — глибоко спав, вкрившись ковдрою й намагаючись сховатися від своїх власних думок.

Він не чув, як світ змінився. Як усе пішло не так. Він ще не знав, що новий ранок принесе зовсім іншу реальність.