Біля мене лежала невеличка купа дерев’яних палиць, які я полірувала спеціальним лаком, що приніс Мерфі. Запах стояв нестерпний. Якби я досі була людиною, я б мабуть уже знепритомніла від отруєння лаком. Та я досі сиділа, лише морщила носа, адже запах дійсно неприємний. Поруч сидів і сам Мерфі, який за допомогою спеціального ножа вирізав тоненькі палиці і загострював їхні кінці. За роботою він виглядав серйозним. Не похмурим, як зазвичай, а просто серйозним. Я опустила очі на його руки, потім знову глянула в обличчя. Згадала шрам, який одного разу випадково побачила. Стало цікаво.

– Чому ти ховаєш обличчя за волоссям?

Мерфі завмер, гіпнотизуючи палицю в руках, а потім зиркнув на мене, насупивши брови.

– У тебе роботи немає? – схоже йому не сподобалося, що я зачепила цю тему. – Займися ділом.

Я скорчила гримасу і цикнула.

– Я просто запитала. Навіщо бути таким грубим? – тихо пробурмотіла я.

Вампір піднявся з місця і відібрав у мене лак і палиці. Я здивовано на нього поглянула.

– Краще принеси футляри для стріл. Вони в будинку. – сказав він, а потім додав м’якше: – І я не грубий…

Я направилася до його будинку в пошуках футлярів. Сам дім був невеликий з двома кімнатами. Всюди лежали різні інструменти для роботи з деревом, палиці, поліна, дрова і металеві наконечники. Всі ці речі наповнювали три великих столи в першій кімнаті. Я обійшла все приміщення, але не знайшла нічого схожого на футляри для стріл. Тому я пішла в іншу кімнату.

Вона була в два рази меншою, ніж попередня, та й виглядом дуже відрізнялася. Ця кімната нагадувала кімнату дослідника. Всюди були старі фото, на яких були зображена боротьба між вампірами або просто чорно-білі фотографії якихось сімей. Я зрозуміла, що все це якось стосується тої самої війни, а можливо навіть і Тіні Безсмертя. На столі лежали якісь записи, щось схоже на щоденник. А на тумбі я помітила дивну металеву емблему схожу на якусь відзнаку. Це був невеличкий герб у вигляді сови і буквою «Г» в центрі. Мені здалося, що десь я вже бачила такий герб. Внутрішній голос підказав: «Це не просто емблема. Вона дуже важлива. Таку не залишають просто лежати в кімнаті. Чому ж тоді Мерфі жодного разу не демонстрував її?» Озирнувшись на двері, я сховала відзнаку в кишеню і повернулася у велику кімнату. Я все ще не знайшла футляри.

– Де тебе носить? – озвався з вулиці Батлер і сам зайшов у будинок. – Ти досі не знайшла?

Я заперечно похитала головою. Він подивився на мене пильним поглядом і я затремтіла десь глибоко всередині. Не міг же він здогадатися, що я поцупила у нього його річ? Але вампір раптом зітхнув і, закотивши очі, вказав на купу футлярів під одним із столів.

– Так ось же вони. І чим ти займалася тут весь цей час?

– Ти б їх ще далі сховав… – буркнула я.

– Годі базікати. Ходімо. У нас ще багато роботи.

*   *   *

Думка про те, що я дійсно десь бачила такий герб, не давала мені спокою. Я конче хотіла дізнатися, що він означає. Інтуїтивно я відчувала, що це Мерфі хотів приховати. Я перебирала відрізки в моїй пам’яті, та ніщо не підходило. Мої пальці м’яко перебирали пелюстки квітки, яку я тримала в руках. Ромашка… В моїй кишені досі лежала та сама відзнака. Весь цей час з зустрічі з Мерфі я перебувала в тривожному стані. Я мала в цьому розібратися… Я задумливо дивилася в одну точку, роздумуючи над цією проблемою. До тих пір, поки хтось не покликав мене.

– Агов, Амандо! – озвалася Лайя. – Гайда до нас!

Вони з Феліксом вели жартівливий бій, валяючись в пилюці і кидаючи одне одного на землю із дзвінким реготом. В мене прилетіло кілька травинок і пісок і я витягнула руки, покотившись від сміху. Тим часом Ед читав книгу, сидячи неподалік від мене під деревом і іноді кидав на них погляди, хитаючи головою і посміхаючись.

– У неї не таке шило в дупі, як у вас. – сказав він. – Ще заразиться від вас. Воно їй треба?

– Боже, друже, ти бурчиш, наче дід. – подав голос Фелікс. – За-ну-да!

І жбурнув жменю пилюки межи очі Еду. Він різко закрив книгу.

– Та я тобі зараз…! – вигукнув той і підірвався з місця, погнавшись за регочучим Діасом.

– От же ж йолопи! – розсміялася Лайя і повернулася до мене, потягнувши мене за руку. – Вставай! Нічого просто так сидіти. Давай краще розважимося.

– І як же ви розважаєтеся? – поцікавилася я.

– Ну, наприклад, полювання. – сказала вона і закинула мені руку на плечі. – Обираємо жертву – тварину. Хто перший її впіймає, той переможець. Потім, звісно, ми всі разом випиваємо її кров.

В наступну мить вампірка підскочила з переляку, коли Фелікс, який підбіг до неї ззаду і загорлав прямо у вухо. Дівчина тріснула його по голові, а потім застрибнула йому на спину і почала сердито бити його по плечам. Я реготала, дивлячись на їхні божевільні дії, і зрозуміла, що давно так весело не проводила час. Я поглянула на Лайю і мої думки знову повернулися до гербу, що я знайшла у Мерфі. А Лайя може знати що він означає? Скоріше за все це герб якоїсь організації, а Ед та його сестра дорослі вампіри. Вони можуть знати. Роздумуючи про це, я не відривала погляду від Фелікса і Лайї і не помітила як до мене підійшов Ед.

– Досі не розумію, як цього блазня взяли працювати до Ратуші.

– Ти про що? – не зрозуміла я.

– Про Фелікса. – пояснив Ед. – Він вже доволі давно працює в нашому архіві. Працює з різними історичними документами, що стосуються вампірів. Дивно, так?

– Ніколи б не подумала, що Фелікс обере сидячу роботу.

– От і я про те ж. До речі… – вампір поглянув на свій наручний годинник. – Агов! Феліксе! Тобі час до Ратуші!

– Ну ні… – мов дитина, протягнув той і незадоволено заскиглив, надувши губи. – Це помста за те, що твоя сестра проводить зі мною більше часу?

– Не мели дурниць. – відмахнувся Ед. – Ворушися.

Раптом мені в голову прийшла, здавалося, блискуча ідея. Архів. Старі документи. Герб. А що якщо там я зможу дізнатися, що означає та відзнака?

– Феліксе! – гукнула я в бік вампіра, що вже йшов геть. – А… Можна піти з тобою?

– Навіщо тобі? – здивувалася Лайя.

– Ед сказав, що Фелікс працює в архіві. Останнім часом багато говорять про «Тінь Безсмертя». Я хочу дізнатися бодай щось про цю сторінку історії вампірів. Все таки… Я тепер одна з вас.

– От і правильно! – на моє плече різко опустилася рука Діаса. – Історію свого, так би мовити, народу потрібно знати. Ходімо. Думаю, тітка Ембер буде не проти, якщо у нас з’явиться ще одна помічниця.

*   *   *

Вампірський архів нічим не відрізнявся від звичайного. Цілі ряди стелажів з купою документів і коробок, довгий стіл по центру приміщення і стійкий запах старого паперу. Фелікс витягнув з шухляди дві пари рукавичок і протягнув одну мені. А на мій питальний погляд він відповів:

– Зі старими паперами потрібно бути обережним. Одягни.

Я кивнула і прийняла від вампіра рукавички. Діас вмілими рухами заклав за вухо олівець, дістав з кишені невеличке лезо і, сівши за стіл, підсунув до себе кипу паперів.

– Що робитимеш? – поцікавилася я.

– Деякі з цих документів написані кров’ю, вони найцінніші. Тому я маю вирахувати котрі саме з них написані кров’ю.

– А лезо тобі навіщо?

– Зішкрібати зразки чорнил, звісно. – підморгнув мені він. – Якщо хочеш щось історичне почитати, пошукай на третьому стелажі у глибині ряду. Вони пронумеровані. Там мають бути коробки з історичними трактатами. До речі, деякі з них написали наші маркграфи у минулому.

– Ага. Дякую.

Я знову повернулася до стелажів і побачила на них великі цифри, вирізьблені на їхніх дерев’яних корпусах. Дуже швидко я знайшла цифру «три» і рушила вздовж ряду. Я опинилася в місці, де живе історія. Я обожнювала історію. Це був єдиний предмет з тих, що нам викладали в інтернаті, який мені подобався. Адже це так цікаво дізнаватися минуле, історію своїх предків і занурюватися в культуру тих часів. Тепер я не людина. Так вийшло, що я потрапила у світ доволі жорстоких створінь – вампірів. Я сама стала такою. Звідки взялися перші кровопивці? Якими вони були раніше? Все це дійсно цікавило мене, адже це тепер і моя історія. Але на даний момент мене цікавило зовсім інше.

Герб. Мене цікавили герби. Я обережно проглянула ті самі трактати, про які говорив Фелікс, але нічого, що стосується гербів, не було. «Перші вампіри. Коли і як з’явилася наша раса?» Герберт Бербулеску. «Ікла. Еволюція кровопивць» Даніель Тудор. «Анатомія вампіра і його природа» Якуб Шадек. Жоден з цих трактатів не підходило мені по темі.

– Цікавишся історією?

Я різко повернулася на незнайомий голос, ледь не впустивши з рук документи. Переді мною стояла жіночка неймовірної вроди. Хоча це й не дивно, всі вампіри вродливі. Її світле волосся було зав’язане у кінський хвіст, губи нафарбовані яскравою червоною помадою, а очі блищали жовтим, майже золотистим відтінком. Отже, вона така, як я. З мого клану.

– Є трохи… – зніяковіло відповіла я. – Та того, що я шукаю, здається, тут немає. А ви...?

– О, пробач. Я не представилася. Мене звати Ембер. Ти новенька, так?

– Так. Я – Аманда. – назвалася я. – Фелікс казав про вас. Ви… Його тітка?

– Що? О… Ні! Цей бовдур так жартує через те, що я старша за нього на якихось тридцять років.

«Якихось?!» – хотіла було вигукнути я. Але промовчала, згадавши, що час у світі вампірів більш ефемерний, ніж серед людей.

– Фелікс – просто мій помічник, але ми доволі близькі. Він сказав мені, що прийшов не сам. От я і прийшла познайомитися. – посміхнулася Ембер. – То… Що ти шукаєш?

Я замислилася. А чи варта гра свічок? Мене взагалі не стосується те, що зберігає у своєму будинку Мерфі. Навіщо я вкрала у нього його річ? Чи варто було це робити і виставляти себе злодійкою? Я намацала у кишені шматочок холодного металу. Показати Ембер? Ні. Це зайве.

– Я… Я шукаю щось про символіку. Впевнена, у вампірів є своя символіка.

– Звісно є. Хоча ми особливо не звертаємо уваги на неї. Звичайна формальність.

Ембер підійшла до одного зі стелажів і провела рукою по краям документів, вишукуючи потрібний. Нарешті вона зупинилася на кількох зшитих папірцях і витягнула їх.

– Ось. Це єдина праця про символіку Опрфорду. Тут і про герби і навіть про про герби відомих вапірських родин.

– «Символіка міста мертвих. Які герби отримали визнання вампірів?» Альберт Фостер. – прочитала я. – Фостер… Знайоме прізвище…

– Тут ти багато де могла його чути. Альберт Фостер – наш колишній маркграф. – пояснила Ембер. – Сподіваюся, тобі буде цікаво почитати. Я піду. Багато роботи.

Коли Ембер сховалася серед стелажів, я одразу відкрила працю Фостера і почала її читати. Та навіть ця праця не допомогла мені. В ній були написані загальні описи символіки, прізвища відомих родин, що мали власні герби і історична довідка, в якій були розповідь про найдавніші часи, коли свій герб міг мати чи не кожен вампір. Але ні зображень, ні опису конкретних символів в цій праці не було. Я розчаровано зітхнула і склала папірці назад, подумки вигадуючи як повернути вкрадений у Мерфі герб назад. Проте раптом, коли я клала працю маркграфа на місце, з документа випав маленький обривок схожий на записку. М’яко приземлившись, він опинився на моєму кросівку. Я одразу ж підняла його, розрізнивши почерк Фостера.

 

«Зараз в Опрфорді гербів надзвичайно мало. Їх всього чотири. Ними володіють найвпливовіші родини міста мертвих. Фостери, Х’юзи, Стюарти та Гарсії. Остання родина наразі немає жодного представника, проте їхня родинна символіка збереглася донині. Усі чотири герби зображені на статуї «Гімну Безсмертя»».

 

«Гімн Безсмертя»… Знову ця назва… Але тепер я точно знаю де шукати. Озирнувшись, я непомітно поклала записку до кишені. Не знаю навіщо. Проте мені здавалося, що вона мені ще знадобиться. Отже, мені потрібно повернутися у хол. До статуї. Щойно я вийшла з-за стелажів, Фелікс, який сидів над якимось папером з лупою, підняв на мене очі.

– Знайшла щось цікаве? – посміхнувся він. – Тепер знаєш як перші кровопивці відкушували людям голови? Р-р-р…

Діас загарчав, ніби вовк, і засміявся, а я, посміхнувшись, закотила очі.

– Який же ти все таки дурник – я похитала головою і сіла на стілець поруч з ним, а вампір посміхнувся куточком губ.

– Дівчата люблять парубків з гумором. – сказав Фелікс і несподівано нахилився до мене дуже близько, так, що я бачила лише його обличчя. – Я ж правий, лялечко?

Його голос раптом став неймовірно низьким, яким я його не чула до цього, і, здавалося по моєму тілу пробігло стадо мурах. Я нервово закліпала очима, адже він був так близько. Діас глузливо посміхнувся і повернувся до роботи.

– Посидиш тут ще чи повернешся до наших любих братика з сестричкою? – уже буденним голосом запитав Фелікс.

– Ні, я… – мені раптом стало ніяково і я піднялася на ноги. – Хочу прогулятися. Не буду тобі заважати.

– Добренько. Побачимося. – відсалютував вампір і я покинула архів.

Мене охопило дивне почуття, ніби я знову жива, ніби я знову людина. І що це було?